Читать книгу Принц України - Тимур Литовченко - Страница 5

– То ви вважаєте, що ця фройляйн справді з так званої агітаційної бригади, які роз’їжджають по передових позиціях росіян для підняття їхнього бойового духу?

– Але ж, гер гауптштурмфюрер,[4] особисто мені на думку не спадає ніяке інше розумне пояснення, з чого це раптом російська балерина могла опинитися на передових позиціях росіян в районі Дембіци.

– А звідки ви знаєте, що дівчина ця і справді балерина? Адже якщо її важко поранили… себто, якщо поранили настільки важко, що вона досі не встає з ліжка… Отже, вона не могла продемонструвати вам своє мистецтво.

– О-о-о, в цьому не було потреби! – Головний лікар шпиталю запосміхався, замахав руками і пояснив: – Адже вона була одягнена так, як це й годиться людям її професії. Себто в цю саму балетну сукню… в так звану пачку. Тільки чомусь не класичного білого, а червоного кольору.

– Ну, це ж російська балерина! Російська, себто червона, – засміявся гауптштурмфюрер. Головлікар шпиталю собі щось мугикнув під ніс, потім додав голосніше:

– І туфлі ці балетні. Теж спеціальні.

– І теж червоні?

– Абсолютно вірно, гер гауптштурмфюрер!

Знову посміялися.

– Але дозвольте, якщо фройляйн балерина була одягнена у все червоне, як же так сталося, що її не помітили?! Адже вона мала би виділятися серед інших вбитих і поранених росіян, як, припустімо, квіточка маку на трав’янистому пагорбі.

– Вона була ще і в такому собі широкому військовому плащі.

– Ага, розумію, розумію… Росіяни називають його «плащ-наметом». Тоді розумію, так… Але втім… Стривайте! Ви ж тільки-но стверджували, що фройляйн була в червоній пачці та ще й у червоних пуантах, а тепер раптом говорите про військовий плащ-намет…

– Ні-ні, ви не зрозуміли: цей величезний плащ був накинутий зверху червоної балетної сукні й геть приховував її. А якщо якісь там деталі незвичайного сценічного вбрання й визирали назовні, то в метушні під час артобстрілу їх цілком могли сприйняти як кров. Тому під час відходу росіяни навіть не підійшли до фройляйн.

– А як же її товариші? Інші артисти, себто…

– Хтозна! – Головлікар лише плечима знизав. – Очевидно, відступили разом з російськими солдатами, вважаючи балерину вбитою. Наша контратака на тій ділянці фронту була несподівано успішною на тлі загального відходу вермахту з території генерал-губернаторства, який має місце останнім часом і який…

– Е-е-е, гер лікар! – Гауптштурмфюрер примружився і погрозив головлікареві пальцем. – Не годиться так говорити, будьте ласкаві добирати слова, обговорюючи ситуацію на фронті. Самі знаєте, чим може скінчитися сіяння панікерських настроїв у військовий час.

Головлікар зрозумів, що перед ним все ж таки представник СС (хоча і належить він до фронтовиків з ваффен-СС[5]), та опустив очі додолу.

– Втім, не зважайте. Я збережу в таємниці вашу оцінку поточної ситуації. Як інтендант фронтової гренадерської дивізії, а не якийсь там тиловий пацюк, я сам бачу дуже багато чого. Тому давайте-но краще повернемося до балерини-росіянки… До речі, нагадайте, як звуть цю фройляйн?

– Олександра Тимченко.

– Ну так, звісно… Отже, при раптовому відступі її кинули свої ж, визнавши вбитою. Себто вона серйозно постраждала?

– Ну-у-у, це з якої точки зору дивитися.

– Себто? Я, знаєте, хотів би дізнатися про всі подробиці.

– А навіщо це вам, гер гауптштурмфюрер?

Головлікар і відвідувач втупилися один на одного і деякий час мовчали. Першим здався есесівець:

– Я не знаю, як вбачається подальша доля цієї балерини вам або комусь іншому, але особисто мені хотілось би залучити фройляйн росіянку на службу до нашої дивізії. Після повного одужання, зрозуміло.

– На службу?! Ах, он воно що…

– Ну так. От саме тому і хотілося б докладно дізнатися, що з нею.

– А-а-а… в якій якості вона може служити у вашій дивізії?

– Гер лікар, скажіть, а ви самі якої думки з цього приводу?…

Висловити свою думку головлікар не зміг, замість цього відкинувся назад і гучно зареготав. Відвідувач анітрохи не зніяковів, а з доволі-таки байдужим виглядом чекав, доки раптові веселощі нарешті минуться. Дочекавшись слушного моменту, зауважив вельми буденним тоном:

– Абсолютно вірно, вона може, наприклад, навчитися надавати першу медичну допомогу пораненим бійцям. Яких буде ще чимало, на жаль.

– Першу… ха-ха!.. Допомогу?… Ха-ха!.. Вона?… Хи-хи!..

За інерцією головлікар все ще продовжував посміюватися. Відвідувач же залишався серйозним:

– Всі, чия робота так чи інакше пов’язана зі спортом, мають знати, як влаштоване людське тіло й різні його органи. Звідси до вміння професійно надавати медичну допомогу – один лише крок. Сказане безпосередньо стосується і професійних танцюристів також.

– Ах, он воно що… А я вже вирішив, що… Хоча…

Нарешті припинивши сміятися, головлікар віддихався й заговорив в колишньому оповідальному тоні:

– Ви маєте рацію, гер гауптштурмфюрер, це ваша особиста справа, яким чином використовувати полонену фройляйн росіянку у вашій гренадерській дивізії. Тим паче, що, на відміну від інших ваффен-СС, вашим бійцям не потрібно дотримуватися законів расової чистоти.[6] Зробите ви її сестрою милосердя або ще ким завгодно – я не втручатимусь. Це ваші справи.

– А ваша справа, гер лікар, описати мені в загальних словах отримані фройляйн поранення й її нинішній стан.

– Так, звісно!.. – Головлікар неуважливо змахнув рукою. – Отже, слухайте. На синці й забої не зважаємо, це в даному випадку дрібниці. Розповім про більш серйозні ушкодження. Окрім поранень, мали місце легка контузія і струс головного мозку. Очевидно, це був доволі пристойний фугас, а коли її відкинуло вибухом – вдарилася головою… Щось на кшталт такого.

Але якщо зі струсом мозку організм фройляйн вже впорався, то наслідки контузії досі проявляються, причому вельми помітно. Не знаю, як у неї буде з працездатністю і стомлюваністю – про такі речі судити поки що рано. Але те, що фройляйн вельми дратівлива – цього у неї не відняти! І напади нудоти сюди ж додайте…

– Але ж і при струсі мозку може нудити, – вставив відвідувач.

– Дозвольте вже судити про подібні речі мені! Я професіонал, зрештою.

Лікар кивнув і витягнув вперед руку, немовби відсуваючи співбесідника вбік. Той лише плечима знизав і приготувався слухати далі.

– Але найгірший для професії фройляйн наслідок контузії – це, ясна річ, запаморочення, які також мають місце. При тому, що вона поки не встає з ліжка, це не надто страшно. Однак працювати з цим… танцювати на сцені… Адже ці балерини – вони ж кружляють, кружляють… Як називається це їхнє кружляння на одній ніжці? Забув, знаєте…

– Фуете, – підказав гауптштурмфюрер.

– Ах, так, вірно! Я, знаєте, і до війни балет не дуже полюбляв. Опера завжди подобалась мені більше…

– Ви розповіли про наслідки контузії. А що з пораненнями?

– Авжеж, ще раз перепрошую! – посміхнувся головлікар. – Знаєте, коли розповідаєш про настільки незвичайну для нашого шпиталю пацієнтку, як російська балерина, то мимоволі збиваєшся з думки… Ну, гаразд, щодо серйозних поранень. На щастя, руки-ноги у фройляйн цілі, жодна кісточка в її кінцівках якимсь дивом не зламалася. Але все ж таки п’ять осколків вона, так би мовити, упіймала. Що, загалом-то, не дивно… Пара найлегших засіли: один – в лівому стегні, другий… перепрошую за інтимні подробиці – в правій сідниці. З ним, до речі, фройляйн поталанило. От якби той, що засів у сідниці, пішов трохи вище і ще хоч трішки правіше – тоді міг би, мабуть, здухвинну артерію зачепити. Тоді було б гірше. Але минулося.

Ще один осколок поцілив у правий бік. З цим гірше, але в цілому теж поталанило. Хоча вже менше. Ну так, ні печінку, ні нирку, ні селезінку, ані навіть правий яєчник з придатками він не зачепив, в цьому ну просто величезне везіння! Однак, витягаючи осколок, в кишках покопатися все ж довелося – але знов-таки, це найлегше з усього можливого.

А от найнеприємнішими стали відразу ж два осколки в правій легені. Знов добре, що хребет не зачеплено, тільки ребра – адже могло і хребці перебити, ще як могло би!.. Проте легені – це дихання. І рясна кровотеча. Якби поразка легенів розвивалася, ми могли б і не впоратися. Але, на щастя, у фройляйн молодий та надзвичайно дужий організм. О, так, зрозуміло: професійна танцівниця, одразу ж видно…

– Сподіваюся, ви всі осколки витягли? – якомога м’якіше поцікавився відвідувач.

– Зрозуміло! Всі п’ять. Проблема не в цьому. Я не знаю, чи відновиться повністю дихальна функція організму. Для балерини це, знаєте…

– Здається, я говорив вам, що ми збираємося перекваліфікувати фройляйн в дещо іншу царину. Принаймні до завершення війни… Для санітарки дихання не настільки важливе. Нехай навіть час від часу кілька разів кахикне – кому яке до цього діло?

– Ах, так! Я знов не врахував, що в нинішній ситуації медицина важливіша за балет, – головлікар зітхнув. – Що ж, ваша правда, гер гауптштурмфюрер.

– А якщо так, я бажаю негайно відвідати майбутню санітарку нашого гренадерського полку.

– Ви серйозно?

– Звісно. Припис вищого начальства я вам пред’явив, з моїми повноваженнями ви ознайомлені. Щось не так?…

Головлікар зміряв відвідувача якимсь дивним оцінюючим поглядом, потім мовив замислено:

– Ну що ж, тоді прошу за мною, – підвівся з-за свого столу і вийшов з кабінету. Гауптштурмфюрер пішов за лікарем. Вони піднялися на найвищий поверх шпиталю, пройшли пару коридорів. І лише в кінці третього відвідувач побачив щось незвичайне: біля дверей однієї з палат стояв грубо збитий білий табурет, на якому сидів кремезний вояк в недбало накинутому на плечі білому халаті. Позаду нього стояв притулений до стіни карабін.

– І як це розуміти, гер лікар? – Відвідувач говорив дуже тихо, проте в його тоні було щось таке, що не дозволяло головлікареві уникнути відповіді.

– Я розумію, гер гауптштурмфюрер, що затія виставити вартового біля дверей палати важкохворої фройляйн може видатися безглуздою. Однак це лише на перший погляд. Я ж хочу тільки одного: аби підпорядкований мені шпиталь жив звичайним життям. Без будь-яких ексцесів. Так, поранена фройляйн насилу може поворухнутися, це правда. Але раптом до неї в гості захоче навідатися хтось, за винятком санітарного персоналу?!

– З метою?…

– Гер гауптштурмфюрер, вона ж слов’янка, тим паче росіянка! У нас із росіянами війна… А раптом хтось захоче помститися всім росіянам в особі цієї фройляйн?! Або ще гірше – ризикне порушити закон про расову чистоту… Ну-у-у, ви розумієте, про що йдеться!

– Так-так, розумію, – замислено мовив відвідувач. – Ви абсолютно праві, фройляйн звідси не втече, проте слід охороняти не тільки наш світ від неї, але і безпорадну фройляйн від нашого світу.

– Саме так, гер гауптштурмфюрер.

Вони саме підійшли до палати. Вартовий скочив з табурета, схопив карабін і виструнчився. Головлікар вже взявся за дверну ручку, коли затримався на порозі буквально на секунду, щоб кинути через плече:

– І ще зовсім забув попередити: ця росіянка доволі непогано спілкується німецькою. Щоправда, з жахливим і дуже специфічним акцентом,[7] зате сказане по-німецьки іншими розуміє легко. Тому посекретничати, переходячи на німецьку, у нас не вийде. Ну все, заходимо.

Попри те, що вільного місця в палаті було досхочу, неподалік вікна тут стояло лише одне ліжко. Все зрозуміло: інші винесли з міркувань безпеки незвичайної пацієнтки. Дівчина лежала на лівому боці, трохи виставивши вперед і зігнувши в коліні поранену ліву ногу. Коли до палати в супроводі самого головлікаря увійшов неочікуваний відвідувач, пацієнтка озирнула його каламутним поглядом і відчутно здригнулася. Отже, помітила в правій петлиці мундира подвійну руну «зіг» і зрозуміла, хто до неї завітав. І дуже злякалася. Що ж, це добре: того, хто боїться, легше підкорити…

Втім, відвідувач одразу ж вельми привітно запосміхався і запитав тоном якомога більш невимушеним:

– Добридень, фройляйн! Як ви почуваєтеся?

– Що вам від мене потрібно? – замість відповіді запитала дівчина, причому в її голосі відчувалася неприязнь, дуже схожа на ненависть. У цьому не доводилося сумніватись, попри специфічний «російський акцент», щодо якого головлікар був, поза сумнівом, правий… Ну що ж, так і має бути: повною мірою відчуваються наслідки більшовицької пропаганди!

– Перш за все хотілося б, щоб ви змінили гнів на милість і відповідали бодай трішечки привітніше, – галантно мовив гауптштурмфюрер і додав: – Все ж таки йдеться про вашу подальшу долю, фройляйн…

– Повторюю: що вам від мене потрібно?

Цього разу дівчина процідила своє запитання крізь зціплені зуби. До того ж затремтіла ще помітніше.

– Я ж попереджав, що через контузію фройляйн росіянка надзвичайно дратівлива, – голосно прошепотів головлікар. Відвідувач кивнув (тим самим даючи зрозуміти, що про все пам’ятає, все прекрасно розуміє – однак просто змушений робити своє), але все ж звернувся спочатку до пораненої:

– З вами, фройляйн, хотілось би переговорити відверто і без свідків. А тому…

Після чого проникливим тоном звернувся до головлікаря:

– Гер лікар, чи могли б ви залишити нас наодинці?

– Але-е-е… З якого це дива?! – обурився той.

– Ви ж прочитали пред’явлений вам припис. Там все сказано.

– Ну, якщо так… тоді зрозуміло.

Всім своїм виглядом демонструючи невдоволення і протест, головлікар неквапом пройшов до вхідних дверей і мовив, перш ніж вийти:

– Пам’ятайте, що я говорив про поточний стан фройляйн. А тому спробуйте не провокувати жодних проявів бурхливих емоцій з її боку. Я просто не хочу неприємностей ні собі, ані комусь іще… І останнє: я буду неподалік. Почекаю завершення вашої бесіди тут, за дверима. Якщо станеться щось непередбачене – просто покличте мене.

Двері зачинилися. Відвідувач і поранена балерина залишилися сам на сам.

– Чудово! Тепер нарешті можна поговорити без зайвих свідків, – більше не криючись, гауптштурмфюрер широко посміхнувся і повторив своє первісне запитання: – Отже, я хотів би знати, як фройляйн почувається насправді? Без обману. Повірте, для мене це справді дуже, дуже важливо!

– А я втретє повторюю: що вам від мене потрібно?

– Фройляйн впирається… Дарма, дарма!

Відвідувач наблизився до ліжка пацієнтки і заговорив дещо тихіше, ніж раніше, зате максимально довірчим тоном:

– Ви не повинні боятися мене, фройляйн! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий, що доля звела нас разом, навіть з огляду на ваш сумний стан… Але повірте, це дрібниці. Все буде добре, просто чудово! Фройляйн видужає. І коли вона нарешті перейметься красою наших ідеалів, ми почнемо дуже плідно співпрацювати.

Останні слова він вимовив урочистим тоном, спілкуватися яким в лікарняній палаті нікому навіть на думку не спаде. Проте відчувалося, що відвідувач анітрохи не кривить душею. Поранена відреагувала на його незрозумілу промову загадковим запитанням:

– Кубики… що вони у вас означають?

– Кубики?! Які ще кубики?…

– Ну, ці… Квадрати. Квадратики…

Вона трохи здійняла праву руку, намагаючись вказати на шию відвідувача.

– Ах, оці, в петлиці!.. – здогадався він.

– Так, вони. Наші червоноармійці ще торік носили такі ж самі… Дивно. Ми ж з вами є ворогами, а кубики були і у нас, і у вас… Але тепер у наших запровадили погони, в яких я досі не розбираюся як слід, а у вас тут і погони, й петлиці відразу. Всі докупи. Дивно… Три кубики на петлиці – це по-нашому, по-червоноармійському, означає старшого лейтенанта. Ви є старшим лейтенантом СС, я вірно зрозуміла?… Оберлейтенантом себто.

– Гауптштурмфюрер ваффен-СС. Це все одно, що гауптман вермахту. Себто капітан по-вашому, по-червоноармійському.

Останні слова відвідувач вимовив уже з неприхованою іронією. Очевидно, подібне ставлення до її переконань образило поранену, оскільки вона вимовила доволі різко, з поступово наростаючим надривом:

– Добре, товаришу капітане… себто, гер капітан-есесівець! Мушу вас розчарувати: я не збираюсь перейматися красою ваших людожерських есесівських ідеалів! Ви негідники – криваві кати, от ви хто! На ваших руках кров наших радянських людей. Кров робітників і селян, отак! Бийте мене, катуйте, вбивайте, але я не стану – чуєте? – ніколи не стану співпрацювати з вами, з мерзенними есесівськими карателями! І не мрійте. Отакої!..

Сказавши таке, дівчина втомлено заплющила очі. Відчувалося, що ці декілька фраз далися їй нелегко. Відвідувач вислухав її, не перериваючи. Й лише переконавшись, що поранена сказала все, що хотіла, заговорив сам:

– Ваші слова, фройляйн, зайвий раз підтверджують, що ви перебуваєте під гіпнозом пропаганди комісарів-більшовиків. І перш за все, не враховуєте, що ваффен-СС – це далеко не те ж саме, що СС в загальноприйнятому сенсі. Ми ніякі не кати і не карателі, фройляйн. Ми такі ж фронтовики, як і вермахт. Зокрема, гренадерська дивізія, в якій я маю честь служити, зовсім нещодавно героїчно билася під Бродами.[8] Так, ми билися з вашою більшовицькою армією – але билися з честю! Так, живими з цієї битви вийшли всього лише півтори тисячі чоловіків – зате це справжні герої! А ті, хто не вийшов… Як людині мистецтва, далекій від війни, фройляйн зовсім ні до чого знати всі подробиці[9] цієї жорстокої битви…

– Та я й не бажаю знати нічого такого! Забирайтеся звідси геть з усіма вашими есесівськими секретами. Мене не обдурити: ви нещадні карателі, у всіх у вас руки по лікоть в народній крові. Це ви тільки прикидаєтеся добрими й лагідними… Відійдіть, гер капітан. Нам немає про що говорити.

– Дуже цікаво ви міркуєте, фройляйн!

– Невже?

– Скажіть, якщо ми й направду криваві м’ясники, якими змальовує нас більшовицька пропаганда, навіщо тоді німецькі солдати підібрали вас на полі бою? Навіщо німецькі лікарі лікують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцінні ліки, які могли б піти на зцілення доблесних німецьких вояків? Знов-таки, помістили вас в окрему палату… Навіщо все це?

– А це робиться тому, що ви розраховуєте мене на свій бік перетягнути – отак! Думаєте, я не розумію? Тільки Радянську Батьківщину я не зраджуватиму й на вашу нікчемну фашистську Німеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.

– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розуміє! – Від надлишку емоцій гауптштурмфюрер навіть руками сплеснув.

– Повторюю, я навіть розуміти не бажаю. Забирайтеся геть…

Відвідувач витримав паузу, напружено розмірковуючи над чимось, і нарешті мовив з найрішучішим виглядом:

– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моєї дивізії, хоча це і не заведено робити навіть під загрозою смерті.

– А навіщо мені знати цей номер?

– А для того, що це багато чого пояснює. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятій гренадерській дивізії ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподіваюся, що дізнавшись таке, фройляйн…

– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупків-українців, які зрадили свій власний народ і продалися біснуватому фюреру?!

Дівчину аж пересмикнуло від огиди.

– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…

І тут сталося щось неймовірне – гауптштурмфюрер абсолютно несподівано перейшов з німецької на найчистішу українську мову, що була дуже добре знайома пораненій:

– І взагалі, Олександро, ти навіть не уявляєш, до чого близькі ми насправді. Адже я ніхто інший, як твій рідний дядько!

– Що-о-о?!

– Оте саме. Звуть мене Порфирієм Силенком. Сподіваюся, ти бодай щось чула про мене від батьків, коли жила в Харкові?

На деякий час в лікарняній палаті встановилася дзвінка від напруги тиша. Гауптштурмфюрер радісно, відкрито й навіть ніжно посміхався дівчині, вона ж розглядала настільки дивного відвідувача з бридливою цікавістю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарешті з тремтінням в голосі промовила:

– Подумати тільки, мій рідний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовірне жахіття…

– То згадували про мене твої батьки чи ні?

– Мама… Так, вона пару разів говорила, що у мене є дядько Порфирій.

– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна річ, не запитувала маму, хто я і що зі мною сталося понад двадцять років тому?

– Ні, не запитувала.

– А чому?

– Та так, не знаю… Звикла. Ми всі давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла людина – отже, так і треба. І нема чого цікавитися, куди вона зникла, чи надовго й навіщо. Це може бути небезпечно для тебе самого.

– Отож, залякали вас більшовицькі комісари! – кивнув гауптштурмфюрер. – Всі ви там виструнчені ходите, як я подивлюся… Ну нічого, нічого, племіннице моя дорогесенька. Потрапивши в нашу дивізію, ти швидко зміниш свої погляди. Станеш тією, якій тобі й належить бути – справжньою волелюбною патріоткою-українкою.

– Та що ти верзеш таке, дядечку?! – За прискореним, з легким присвистом диханням і за пітницею, що виступила на лобі, було зрозуміло, що поранена входить в стан небезпечного збудження, про який попереджав головлікар. – Ні в яку вашу мерзенну каральну есесівську дивізію я вступати не збираюся…

– А куди тобі подітися, дорога моя племіннице?! Сама лише поміркуй гарненько: відмовишся співпрацювати з німецькою владою – тебе в якийсь тутешній концтабір запроторять, там і загинеш. Але навіть якщо якимсь дивом ваші червоні солдати увійдуть до Кракова, тебе це не врятує: СМЕРШ відправить тебе до сибірського концтабору, ото й уся різниця! В Сибіру до того ж клімат значно гірший, ніж тут, в центрі Європи.

– При чому тут СМЕРШ?! Я ж не винна, що потрапила в полон. Я була важко поранена, знепритомніла…

– А хто тобі повірить, дівчинко? Комісари з НКВС?!

– Мені повірять! До того ж, є кому підтвердити мої слова: я ж не сама була, там ціла агітбригада їздила.

– Сашунько, дуже тебе прошу: розплющ очі якнайширше і не будь наївною дурепкою! Твої колеги-артисти з агітбригади першими скажуть, що ти навмисно до німців подалася, маючи такого дядечка, як-от я.

– Ні!!!

– Так, племінничко, так! Адже твоїм колегам власна шкура дорожча від твоєї, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.

– Але ж я чиста перед моєю Радянською Батьківщиною…

Втім, ніякої впевненості в голосі дівчини не відчувалося. Цим і скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:

– Сибір переповнений схожими на тебе дурниками, які сліпо повірили червоним комісарам і жорстоко поплатилися за довірливість. Тому, потрапивши до німців навіть проти волі, нічого іншого тобі не лишається, окрім як вступити до лав «Галичини». Ну, сама поміркуй: мені ж просто пощастило зовсім випадково дізнатися, що така собі балерина Олександра Тимченко потрапила до німецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звісно, я одразу ж зрозумів, що йдеться про мою любу племінницю з Харкова! Поза сумнівом, це знак долі. Ти одужаєш, станеш у нас санітаркою, почнеш інших поранених від смерті рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того світу повертати!..

Однак дівчина вже не слухала відвідувача. Вирячившись у простір перед собою незрячими від жаху очима, вона вся трусилася від нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумів, що на сьогодні спілкування з племінницею краще завершити, тому сказав:

– Ну, нічого, Сашунько, нічого страшного. І нема чого плакати, коли все складається настільки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слід підлікували. Але вже не тут, а десь в Австрії, наприклад. А ти поки що подумай над моїми словами. Подумай добряче, гаразд?…

І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лікар шпиталю.