Читать книгу Принц України - Тимур Литовченко - Страница 7

На раптову появу на порозі їхнього барака американського сержанта ніхто не звернув особливої уваги. З’явився здоровань – ну то й що?! Союзники без особливого поспіху, методично працювали… ні, краще сказати: вояка за вояком просіювали всю українську дивізію. Допитували одного за одним, одного за одним. З раннього ранку до пізнього вечора. Всіх і кожного.

Себто не те щоб допитували… Швидше, розмовляли, причому доволі доброзичливо. Якщо через таку бесіду інтернований спізнювався на сніданок, на обід або на вечерю – негайно компенсували це невеличким сухим пайком. Палити під час бесід можна було скільки душа забажає. А якщо слідчий з боку союзників був в особливо доброму гуморі, то міг навіть налити підслідному з похідної фляжки один-два невеличкі келишки віскі! Про те, що поряд із загальним розслабленням, віскі допомагає розв’язатися затиснутому за зубами язику, думав далеко не кожен.

Але головне – ніякого мордобою, ніякого рукоприкладства взагалі!

Отже, з огляду на те, що якихось чотири або п’ять місяців тому союзники і Перша Українська дивізія УНА (колишня Чотирнадцята гренадерська дивізія ваффен-СС «Галичина») перебували по різні сторони лінії фронту, і крові з обох боків було пролито більш ніж достатньо, умови утримання інтернованих в таборі можна було з повним правом назвати курортними. А все завдяки тому, що жахи Другої світової війни скінчилися кілька тижнів тому – другого вересня. Якби не ця обставина, навряд чи союзники панькалися би з інтернованими українцями. Все могло скластися зовсім, зовсім по-іншому…

Але добре, що сталося саме те, що сталося! І тепер єдиний (та й то надзвичайно слабкий) інтерес до чергової появи на порозі барака чергового сержанта зводився виключно до одного: в яку уніформу він одягнений – у американську чи в англійську? Від цього залежало, куди саме викличуть на допит чергового інтернованого вояка – до «янкі» або ж до «томмі».[10]

– Пор-рфі-рі-і Сіл-льєн-нко! – намагаючись не перекрутити чужорідне ім’я з не менш чужорідним прізвищем, мало не по складах старанно вимовив здоровань-американець.

– Я!

Він неквапливо підвівся з ліжка і вийшов на середину барака. Американський сержант мовчки мотнув головою, запрошуючи йти за ним. Дочекавшись, доки Силенко наблизиться до дверей, відійшов трохи вбік і пропустив інтернованого поперед себе. Після чого обидва попрямували до адміністративної будівлі, яку бійці дивізії в розмовах між собою охрестили «штабним будиночком».

Порфирій Андрійович сьогодні перебував у ліричному настрої, тому по дорозі в адміністрацію, променисто посміхаючись, продовжував розмірковувати над тим, як все ж таки їм поталанило: здатися союзникам, а не радянцям! Подумати страшно, що сталося би з ними, якби вони потрапили в лапи червоних комісарів… То було би пекло – бо, як мінімум, половину їхньої дивізії розстріляли би без суду і слідства! Розстріляли би просто так, для залякування. Решту би піддали жорстокій фільтрації в катівнях НКВС. Із неодмінними жахливими тортурами, які далеко не кожен здатен витерпіти з гідністю і самовладанням… Тому безкраї сніги далекого Сибіру з усіма тамтешніми «принадами» і виснажливою каторжною роботою здавалися б тим, хто залишився в живих, справжнім раєм.

Зате тут, у союзницькому таборі для інтернованих, все доволі культурно і пристойно. Клімат в цій частині Італії вищий від усіляких похвал. Можна сказати – європейський курорт. Умови утримання такі, що дай Боже здоров’я і благополуччя союзникам: сухі й чисті бараки, пральня, лазня. Харчування вельми пристойне, хоча лише дворазове: це вже Силенко міг оцінити з професійної точки зору – як дивізійний інтендант.

Більш того, адміністрація табору йшла назустріч деяким господарським ініціативам інтернованих вояків. До ініціатив цих, до речі, Силенко мав безпосередній стосунок. А почалося все з квіткових клумбочок під вікнами…

* * *

Голодні та втомлені, вони тільки-но прибули в цей табір. Сталося це навесні, небо було безхмарним, сонечко ще не припікало, але вже таки пригрівало. Якось вранці вони вийшли з бараку і побачили…

– Маки!.. Дивіться, дивіться, які маки!.. Немовби у нас вдома!..

Всі завмерли й дивилися на чудові червоні квіточки, як заворожені. Й тільки тоді кожен з вояків відчув, наскільки скучив за землею: адже переважна більшість інтернованих до війни жили або в селах, або на хуторах, або ж в невеличких містечках…

Не дивно, що весь день кожен згадував рідну домівку й неодмінно додавав при цьому щось на кшталт:

– А у нас мальви цвітуть. Які ж гарні мальви – ні в кого таких нема!

– Мальви пізніше розквітнуть, – заперечували йому авторитетно.

– Сам знаю, що пізніше! Але ж розквітнуть обов’язково…

– Спочатку посадити треба було, щоб розквітли, – втручався в розмову ще хтось. – А як не посадиш, то й розцвітуть у тебе будяки, о!..

– А у нас в містечку скрізь були клумби, а квітів на них стільки…

– І скільки ж?

– Та хоч греблю гати!!!

– Квітами – і раптом греблю?! Ото насмішив…

– А я більше чорнобривці полюбляю.

– А я барвіночок…

Звісно, квіти на території табору росли – ті ж таки маки… Щоправда, більшість із них разом з іншою рослинністю (особливо з деревами, що значно погіршували огляд території) нещадно винищували. Проте місцями квіти все ж таки встигали розростися.

І одного разу хтось із інтернованих бійців викопав та дбайливо попересаджував ці непоказні рослини на рукотворні клумбочки попід самісінькими вікнами бараків. Коли ці клумбочки побачило табірне начальство, стався великий скандал. Насамкінець так звані клумби було наказано прибрати, а землю біля бараків розрівняти, щоб навіть спомину ніякого про різнобарвну красу не лишилося!

Споглядаючи голу чорну землю замість ошатних клумбочок, люди зажурилися й занудьгували. Коли терпець у Порфирія Андрійовича нарешті урвався, він відправився до табірної адміністрації. Його вислухали, але заборону все одно не скасували.

Між тим настав травень, тоді почалися перебої з постачанням продовольства. Та й раціон спочатку погіршився, а потім більшу частину продуктів стали видавати мізерним сухим пайком. І знову Силенко відвідав табірну адміністрацію, але вже з іншою пропозицією: а чом би не розбити на території табору грядки з городиною?! І чом би представникам командування союзників не допомогти інтернованим українцям в такій, здавалось би, простенькій справі?!

– Для цього потрібні лише насіння або розсада і бажання людей. Ми прагнемо жити нормально – отже, бажання у нас є. Не вистачає насіння або розсади. Тому ми і просимо допомогти дістати все це. Зате вигода очевидна – насамперед, для союзного командування. Адже городи серйозно допоможуть вам забезпечувати інтернованих якісними продуктами харчування. Ви навіть зможете заощадити на цій статті витрат.

Насправді ж Силенко дбав ще і про моральний стан своїх товаришів. Робити інтернованим було абсолютно нічого, а як відомо, нероби морально деградують. Рано чи пізно – проте неминуче… От нехай і працюють на городах! Цим можна займатися щодня, тоді бодай якийсь сенс з’явиться в нудному табірному житті українських вояків…

Американці з англійцями, які й без того перебували в легкому ступорі від квіткових клумбочок під вікнами бараків, були відверто здивовані новим проханням енергійного українця. Спочатку намагалися заперечити: мовляв, залучення інтернованих бійців до підневільної рабської праці є протизаконним з точки зору міжнародного права. Силенко енергійно (і навіть дещо гарячкувато) заперечував: що ж це за рабська підневільна праця, коли люди самі хочуть на городах поратися?! Вони ж готові голіруч землю рити!..

Доки Порфирій Андрійович намагався переконати адміністрацію, бійці дивізії завзято й самовіддано наводили в бараках таку красу, немовби це був їхній рідний дім, а не тимчасовий притулок в чужій країні. Якби їм вдалося дістати фарбу – не виключено, що від непоказних бараків взагалі неможливо було б відірвати очей! Але навіть залишившись у нефарбованому стані, бараки засяяли, як на картинках з глянсових журналів. Дізнавшись про таке, табірне начальство взяло два дні на роздуми. А коли цей термін сплив, адміністрація раптом погодилася на пропозиції Силенка.

Отже, тепер прекрасні свіжі овочі з табірних городів потрапляли просто на стіл не тільки інтернованим бійцям, але також адміністрації. З економічної точки зору затія себе виправдала повністю. Отже, Порфирій Андрійович збирався поставити питання щодо розширення підсобного господарства: наприклад, власний пташник їм би аж ніяк не завадив… Ясна річ, не птахоферма, ні! Але бодай невеличкий курничок цілком можна було завести.

* * *

Власне кажучи, ще одна причина сьогоднішнього спокійного, ба навіть ліричного настрою Силенка лежала на поверхні: в «штабний будиночок» його могли викликати зовсім не на допит, а на співбесіду щодо подальшого розширення підсобного господарства. Навіщо ж переживати заздалегідь?! Все буде добре, просто чудово. Головне, що їхня дивізія здалася союзникам, а не більшовицькій орді. Якби не настільки вдала обставина – ох, і скуштували б вони горя… А тепер все буде гаразд. Має бути гаразд! Чогось особливо жахливого статися вже не може. Шкода тільки, що його син Микола не дожив до сьогодні. Втім, як і багато-багато інших славетних хлопців, справжніх українських патріотів… О-о-ох!..

– No, come here, please![11]

Силенко обернувся до сержанта-конвоїра, який з ввічливою посмішкою вказував зовсім на інші двері «штабного будиночка». Якби Порфирія Андрійовича викликали до табірної адміністрації з приводу організації курника, американець повів би його в господарську частину, але тепер… Отже, викликають його все ж таки на допит. Ну що ж, хай так! Все одно це повинно було статися рано чи пізно.

Отже, станеться сьогодні. Гаразд.

Вони пройшли в не надто довгий коридор і за знаком конвоїра зупинилися біля третіх дверей, в які сержант негайно постукав. З кімнати долинув гучний різкий окрик, двері відчинилися. Конвоїр мотнув головою, немов баский кінь, і різко мовив:

– Go![12]

Силенко подумав, що при першій-ліпшій нагоді треба буде впритул зайнятися вивченням англійської мови. Поки що без перекладача він розумів сенс найпростіших фраз, до того ж супроводжуваних однозначними жестами – «туди не можна», «йди сюди», «стоп!» та інших подібних. Натомість провести перемовини з табірним начальством щодо городів без допомоги перекладача не вдавалося жодним чином! Отже, сьогодні знов відбудеться бесіда через перекладача… Але одна річ – табірні городи чи невеличкий курничок, і зовсім інша – його особистий допит як інтернованого вояка. Тут справа значно серйозніша – вирішуватиметься його доля… А хто ж зможе поручитися, наскільки точно будуть перекладені його відповіді?

Втім, все ще залишалась надія, що допити інтернованих доручили американцям, які володіють бодай німецькою мовою. З такими можна було б спілкуватися безпосередньо.

– Кароші ден, містер Сільєнко. Ідті сюди, садітися тут.

Кімната була обставлена лише найнеобхіднішими меблями. Насамперед в очі кидався величезний письмовий стіл, що стояв просто біля великого незаштореного вікна, звідки линули потоки денного сонячного світла. З одного боку столу спиною до вікна сиділи троє людей. До Силенка звертався той з них, який розташувався по центру, судячи з усього – найголовніший:

– Я можу говорить німецькі мало, та наш справа ошьєн сірйозні. Ошьєн! Того я говорить англійські. Та мньє будєть помагать…

Промовець ввічливо кивнув тому, хто сидів від нього праворуч. Цей чоловік підтвердив чистісінькою українською мовою:

– Абсолютно вірно, містере Силенко. Сьогодні я перекладатиму запитання майора і ваші відповіді на них. Ви не перший, кого викликали сюди на бесіду, тому поспішаю заспокоїти вас, як і решту ваших співвітчизників: точність перекладу в обидва боки я гарантую. До того ж, всі наші слова ретельно протоколюються. Як і решту документів, протокол найзручніше вести англійською. Тому я все перекладатиму дослівно, прошу не перейматися.

Тепер начальник кивнув ліворуч. Третій чоловік, досі нерухомий, негайно заметушився, заправив папір в друкарську машинку, що стояла перед ним, і знову завмер, немовби бігун, який приготувався до старту.

– Take a seat![13] – не дуже люб’язно пробурмотів начальник, і перекладач поспішив пояснити:

– Майор вже запрошував вас присісти, але ви чомусь і досі стоїте. Короткою наша бесіда не буде, тому сідайте, містере Силенко.

– Перепрошую, мене засліпило сонце, тому я не побачив, куди тут можна сідати.

За кілька хвилин перебування у кімнаті очі трохи звикли до яскравого світла, що било з вікна. Отже, тепер Силенко розгледів вже не тільки стілець для викликаних на допит, але також жовту майорську «квітку» на погонах американця, який сидів по центру, і жовтий лейтенантський прямокутник на погонах перекладача.[14]

– The sun is shining brightly now, so he did not notice the chair,[15] – старанно пояснив перекладач майорові. Той похмуро кивнув, декілька разів кахикнув і почав монотонним голосом задавати стандартні запитання, присутні в будь-якій анкеті: прізвище?… ім’я?… друге ім’я?… рік народження?… країна народження?… населений пункт, в якому народився?… І все таке інше в тому ж дусі. Жваво цвіркотала друкарська машинка сержанта.

Здавалося, якщо допит піде в тому ж дусі, ніяких підстав для побоювання і справді немає. Однак Силенко розумів, що розслаблятися не варто. А раптом американський майор навмисно присипляє його пильність?!

– З якою метою ви вступили до лав такої злочинної організації, як-от СС?

Ага, ось і він – той самий підступ!!!

– Прошу перекласти вашому начальнику наступне: я очікував, що американці, які пишаються побудованою в їхній країні демократією, не ризикнуть виходити за правове поле. Тому мене, перш за все, дивує, чому пан майор називає СС злочинною організацією, якщо питання про її характер поки що не піднімалося союзним командуванням перед жодною судовою інстанцією? Для початку влаштуйте і проведіть по всім правилам суд – там і там, в законному порядку має бути вирішено, яка організація є злочинною, а яка не є. Тільки так і не інакше!

Перекладач зробив крихітну паузу, немовби обмірковуючи зауваження допитуваного, потім затараторив щось англійською, стримано жестикулюючи. Машкара похмурої байдужості поступово сповзала з обличчя майора, тоді він заговорив роздратовано, а молодший лейтенант переклав:

– По-перше, немає підстав сумніватися, що такий суд відбудеться найближчим часом.[16] По-друге, також не підлягає сумніву, що суд безумовно визнає СС злочинною організацією. По-третє, запитання тут ставимо ми, натомість ваш обов’язок, капітане, на них відповідати. Тому будьте вже так ласкаві – не викручуйтесь, а просто і чесно скажіть: чи перебувала ваша дивізія в лавах військ СС?

Відзначивши про себе, що перекладач принаймні цього разу утримався від того, щоб назвати СС «злочинною», Силенко пояснив, кивнувши при цьому сержантові, який старанно клацав на друкарській машинці:

– Попрошу зазначити в протоколі сьогоднішнього допиту, що я вступив не в абстрактні СС, які ще в недалекому минулому були своєрідною «армією» НСДАП. Ні, я вступив до лав конкретної дивізії ваффен-СС «Галичина», яка згодом трансформувалася в Першу Українську дивізію УНА. В жоден інший підрозділ ваффен-СС, а тим паче СС я би вступати не став. Отже, я обирав конкретний бойовий підрозділ ваффен-СС, що має для мене суттєве, ба навіть вирішальне значення.

– Гаразд. А в чому, власне, полягали ваші службові обов’язки? – запитав перекладач незворушно.

– Ну, як би це простіше сказати… Людей годувати і вдягати.

– Вибачте, як ви сказали?…

– Подбати, щоб вояки дивізії були завжди ситі й добре вдягнені, – Силенко посміхнувся. – Хоч в СС, хоч у ваффен-СС, хоч будь-де, але люди мусять харчуватися. Отож я і зайнявся постачанням нашої дивізії продовольством, взуттям, одягом і всім, що зазвичай необхідно людині.

– Well,[17] – мовив англієць, після чого простягнув руку до портсигара, що лежав перед ним, видобув звідти сигарету, трохи покрутив її перед очима, недбало сунув в куточок рота і поліз в кишеню френча.

«А мені ж сигаретку не запропонував! Хоча міг би… Принаймні саме такі речі про цих американців і розповідали», – з гіркотою подумав Силенко і одразу ж почав гадати, що означає подібна поведінка майора.

– О’кей, містер Силенко! Майор готовий допустити, що до лав СС ви вступили тільки для того, щоб годувати людей – хоча при цьому мали б розуміти, в чому полягає різниця між постачанням поліцейського підрозділу, який здійснює каральні експедиції проти мирного населення, і постачанням продуктів… скажімо… загону бойскаутів.

– Перепрошую, містер лейтенант… е-е-е… не знаю, як вас звати…

Порфирій Андрійович запитально дивився на перекладача, який спокійно мовив:

– Називайте мене просто лейтенантом, без містера.

– Отже, лейтенанте, перепрошую, проте жодними каральними акціями проти беззбройного мирного населення ні я, ані моя гренадерська дивізія «Галичина» ніколи не займалися. Якщо ви і ваш майор, а також союзне командування разом з вами не в курсі, то змушений пояснити: наша дивізія – це справжнісінький армійський підрозділ, що брав участь в найрізноманітніших, проте суто бойових операціях. Почати хоч би з бою під Бродами минулого літа: наші вояки протистояли бійцям Першого Українського фронту більшовиків, які прагнули підпорядкувати Польщу впливу Рад. Ми боролися проти більшовиків! Проти тих, хто намагався поневолити мій народ. Треба також підкреслити, що наша дивізія понесла в тому бою просто колосальні втрати, тому згодом була відправлена на переформування… – вкрай емоційно відповів Порфирій Андрійович.

– So you fought against communism?[18] – повільно запитав майор, не виймаючи сигарети з рота. Перекладач поспішив розтлумачити:

– Отже, містере Силенко, ви стверджуєте, що вашим основним мотивом вступу в війська СС була боротьба проти комунізму?

– Не тільки моя особисто, але так само і всіх моїх товаришів по службі, – уточнив Порфирій Андрійович. – Так, ми не хотіли, щоб в Польщі взяли гору тамтешні комуністи з Армією Людовою, що абсолютно підкоряється їхній волі… Хоча в підсумку все ж таки перемогли саме комуністи.

– But in Yugoslavia?…[19] – з флегматичним виглядом запитав майор. Силенко зрозумів його і без перекладача, тому поспішив пояснити:

– В Югославії наша дивізія також боролася з так званими комуністичними партизанами маршала Тіто. До речі, як вам оця дивина: партизан очолює маршал! Та що ж це таке?! Де, в якій країні, в яку епоху відбувалося щось подібне?! І що ж то за партизани такі, якщо їх веде в бій маршал?… Поясніть мені, будь ласка…

– Well, – майор флегматично зітхнув, пихнув сизим сигаретним димком і щось не дуже виразно забурмотів.

– Містере Силенко, майор змушений нагадати вам, що у нас тут допит. Запитуємо ми, а відповідаєте ви. Будь ласка, по можливості дотримуйтеся цього порядку, а також стримуйте себе і не переривайте, будь ласка, нас. Прошу, не утруднюйте ведення протоколу!..

– Я спробую, – пообіцяв інтернований.

– Well. But in Slovakia?…[20]

Порфирій Андрійович спробував відповісти на нове запитання якомога тихіше і стриманіше, хоча обраний американцями стиль допиту вже відверто дратував його.

– Минулої осені в Словаччині ми захищали місцеве – словацьке населення від жорстокого червоного терору комуністичних партизанів, як і в січні цього року в Югославії.

– Себто, на вашу думку виходить, що джерелом терору були словацькі та югославські партизани-комуністи, а ніяк не ваша дивізія ваффен-СС? – поспішив уточнити перекладач.

– Зрозуміло.

– But in Austria?…[21]

– В Австрії ми вели бої в районі Гляйхенберзького замку, це також бойові дії, а ніякі не каральні. Справжня війна, одне слово.

– Well, – майор енергійно вдавив недопалок в попільницю і знов заговорив довго та невиразно.

– За участь у згаданих боях в Австрії декілька ваших товаришів по службі були нагороджені німецькими Залізними хрестами першого класу. Водночас ви, містере Силенко, маєте цілих два Залізні хрести…

– Вибачте, лейтенанте, змушений знов перервати вас, хоча це і не дуже чемно. Просто не хочеться, аби в протокол мого допиту вкралася мимовільна помилка… Адже я нагороджений всього лише одним Залізним хрестом, та й то другого класу. Інша ж нагорода, вручена мені свого часу – це Хрест Військових заслуг. Причому підкреслюю: також другого класу.

– А за які такі військові заслуги дивізійний інтендант отримав подібну нагороду?

– За героїчне і, що найголовніше – безперебійне постачання наших бійців усім необхідним. У важких фронтових умовах.

– Невже і таке буває?

– І навіть таке буває, лейтенанте. Перекладіть це майору, прошу.

На деякий час в кімнаті запанувала мовчанка. Навіть друкарська машинка перестала скрекотати, а сержант, який вів протокол, знов завмер у вичікувальній позі.

«Невже все скінчилося? Або майор навмисно затягує паузу перед черговим каверзним запитанням, – подумав Силенко. – Ах, до чого ж добре було б, якби допит і справді закінчився на цьому!..»

Але…

Тільки-но полегшення почало зміцнюватись, як майор вибухнув неймовірно довгою промовою, яку виголосив у явно неприязному тоні. Лейтенант уважно вислухав його, потім заходився перекладати:

– Містере Силенко, достатньо ймовірно, що не тільки ваші товариші, які вже побували у нас на допиті, але й ви самі вважаєте нас, представників союзного командування, закінченими дурниками. Будь ласка, не намагайтеся перебивати, але вислухайте нас уважно.

Так, ми розуміємо, що війна – це війна. Хтось нападає, хтось захищається. Ваші товариші по службі – українці, між іншим, зі зброєю в руках воювали на боці німецьких нацистів проти українських комуністів. Всі ваші свідчення на нинішньому допиті зводяться до того, що, борючись із комунізмом у лавах військ СС, ваша дивізія «Галичина» не брала участі в жодній каральній акції проти мирного населення. А два бойових Залізних хрести ви отримали, очевидно, знову ж таки за героїчне вирощування капусти, редису й огірків у фронтових умовах. Будь ласка, не вважайте нас настільки наївними, щоб повірити в подібну нісенітницю!

Силенко не витримав і спробував сказати щось на своє виправдання, проте лейтенант зробив застережливий жест і продовжив:

– Я ж просив не переривати мене… Отже, вам дається останній шанс розповісти всю правду про ваші так звані «подвиги» в лавах злочинної нацистської організації СС. В іншому разі ми будемо змушені згадати про ваше більш віддалене минуле… Що відповісте на це, містере Силенко?

Він і справді хотів уже відповісти, проте в останній момент прикусив язика. «Ми будемо змушені згадати про ваше більш віддалене минуле», – цікаво, що означає ця фраза (з явним відтінком прихованої загрози) в устах представника союзного командування?! Наскільки віддаленим від сьогодення є те саме минуле, яке потрапило в сферу інтересів американської розвідки?! І що такого вони в цьому минулому відкопали…

– Бачу, ви здивовані, – вдоволено констатував лейтенант, коли мовчання зробилося нестерпним.

– Якщо бути відвертим, то це правда, – підтвердив Силенко.

– Ну, що ж відповісте на це?…

– Гадаєте, що коли ми служили в дивізії «Галичина», то всі до останнього є жорстокими підлими вбивцями? Що нам не знайомі жалість і співчуття? І ми не хочемо жити по-людськи, оскільки єдине наше бажання – катувати, вбивати і грабувати?… Такої ви про нас думки?! Гадаєте, що більшість з інтернованих є вродженими солдатами? То можу вас запевнити, що це не так. Більшість із них – це селяни. Перш ніж взяти в руки гвинтівку, вони чудово орудували лопатою. Так що не варто сміятися з того, що, опинившись в полоні, люди захотіли попрацювати на землі. Не потрібно сприймати цілком нормальне, людське бажання бійців нашої дивізії вирощувати капусту, огірки й помідори, як спробу обдурити вас. Це не так…

– Себто?…

– Себто, ми розбили клумби під вікнами бараків і зайнялися городами зовсім не для того, щоб позамилювати союзному командуванню очі. Ми просто хочемо жити так, як звикли, невже не зрозуміло?

Лейтенант кивнув, обернувся до майора і заговорив англійською, докладно переповідаючи зміст відповіді Порфирія Андрійовича на поставлені запитання. Майор зосереджено кивав, сержант знову взявся за ведення протоколу.

А Силенко між тим обмірковував натяки щодо свого минулого. Він навмисно відволік увагу американців, аби отримати цю паузу. І врешті-решт, дійшов висновку, що в його минулому союзників могли зацікавити хіба що певні епізоди боротьби за утвердження самостійної Української держави або УНР. Але ж відтоді минуло вже чверть століття, в які вписалася Друга світова війна! Навіщо ж згадувати настільки давні справи…

– Містере Силенко!

– Так?

– Давайте не будемо заглиблюватися в сторонні питання, а нарешті почнемо розмову по суті…

– Згоден, не варто заглиблюватися в пустопорожні питання. Просто ваш же майор їх підняв. Не я, зауважте, а ваш майор.

– Добре, добре, забули про це. Адже є проблема, набагато більш суттєва особисто для вас: то як, згадувати нам про ваше більш віддалене минуле чи ні? Чи ви самі розповісте нам все, що нас цікавить?

«Овва, як же ці американці загострюють допит!.. Можливо, я помиляюся, але дуже схоже, що мене зараз спробують схилити до таємного співробітництва», – подумав Силенко. Але вголос мовив наступне:

– Перепрошую, лейтенанте, але я всіляко намагаюся зрозуміти ваші натяки, та все одно не розумію. Кажіть вже прямо, як воно є… Себто, перекладайте те, про що там бажає дізнатися ваш майор.

Американці ще трохи порадилися, сержант надрукував щось в протоколі, тоді перекладач запитав:

– Що ви можете розповісти про ваше життя в передвоєнній Польщі?

– А що там розповідати… – Силенко знизав плечима. – Волею долі опинившись у цій країні, закінчив Аграрно-лісовий інститут в Дублянах, після цього пішов працювати лісничим. Начебто все.

– А в особистому плані?

– Одружився. У нас народився син Микола. Життя як життя, – він знову пересмикнув плечима.

– І нічого прикметного?…

– Зовсім нічого! Та й життя те вже димом пішло: Польщу встигли завоювати, розділити і знов переділити, дружина померла, син загинув.

– Як загинув ваш син?

– Як і багато інших – на війні. Ми разом пішли служити в українську дивізію. От тільки я став інтендантом, щоб годувати, одягати і взувати людей, тоді як мій Микола… а-а-а…

Силенко проковтнув клубок, що підкотив до горла, примружив очі та прохрипів через силу:

– Перепрошую, мені трохи зле…

– Чому?

– Бо він там згинув. Там, під Бродами, маю на увазі. Вибачте, мені завжди важко про це говорити, і я не розумію, чому моє особисте горе настільки вас цікавить. Тому… давайте краще облишимо цю тему. Мені зле, так і поясніть своєму майорові.

Лейтенант кивнув і почав щось переказувати іншим. Цвіркнула друкарська машинка.

– Only one question,[22] – майор щось сказав (при цьому прозвучав зрозумілий географічний термін «Brody»), і лейтенант переклав:

– Наскільки нам відомо, ваш син загинув не під Бродами. Смерть наздогнала його набагато пізніше. Після того бою, і справді важкого для дивізії «Галичина», ваш син разом з іншими бійцями оточеного підрозділу влився до лав антикомуністичного партизанського руху. Наскільки нам відомо, тоді стався такий масовий перехід бійців дивізії «Галичина» в партизани, що німці поспішили видалити рештки розгромленого військового підрозділу з Польщі, звідки можна було швидко дістатися до Західної України. Чому ви не розповіли про все це, містере Силенко?

– Не вважав за потрібне говорити, отож і не сказав. Мій син загинув. Як на мене, питання вичерпано, бо все зрозуміло.

– Що саме?

– Ви цікавилися, що змусило мене піти на співпрацю з такою організацією, як ваффен-СС. Все дуже просто й очевидно! Якщо ти голий і босий, де взяти кошти, щоб озброїти армію? Найпростіший шлях пройти бойовий вишкіл, отримати годящу зброю, амуніцію і взагалі все необхідне для ведення війни – це вступити до армійських лав, а вже звідти перейти до Української повстанської армії.

Лейтенант кивнув.

– Ви були дивізійним інтендантом, отже, особисто сприяли…

– Абсолютно вірно. Я робив все від мене залежне, щоб УПА поповнювалася не тільки добре вишколеними бійцями, але також отримувала всі матеріальні ресурси, необхідні для ведення війни проти більшовицького режиму, – парирував Порфирій Андрійович.

– Як ви гадаєте, містере Силенко, чи здогадувалося про таке ваше самоуправство вище керівництво СС, а можливо, і Третього рейху також?

– Все це стало очевидним лише після масової втечі бійців нашої дивізії у ліси з-під Бродів. Саме тому наш підрозділ переформували, а опісля загалом прибрали подалі від Польщі й України.

– Але ж ви, по суті, вчинили посадовий злочин! Дезертирство у воєнний час, крадіжка військового майна… Однак керівництво СС чомусь нікого не покарало, – в голосі лейтенанта відчувалося здивування.

– На той час вище керівництво не тільки СС, але і Третього рейху також нарешті усвідомило свою грандіозну помилку, допущену трьома роками раніше: якби влітку сорок першого року самостійна Україна все ж таки утворилася, то з цим союзником Німеччина завдала би більшовицькій Росії нищівної поразки. На жаль, цього так і не сталося. Отже, щоб бодай якось залагодити настільки непростимий промах, керівництво Третього рейху заплющило очі на наш внесок у справу зміцнення УПА.

Американці знову почали радитися. Силенко ж намагався зрозуміти, чому їх так цікавить дана тема. Або справа зовсім в іншому?…

– Містере Силенко! Те, що ви повідомили нам про зв’язки з антикомуністичним партизанським рухом на території України, надзвичайно цікаво. Дякуємо вам, ці відомості внесені до протоколу. А що ви можете розповісти про вашу співпрацю з польською розвідкою?

От!!! От воно що, подумав Порфирій Андрійович. От у чому криється справжня причина сьогоднішнього допиту… себто, по суті, спектаклю. Американці якимось чином пронюхали про його зв’язки з польськими спецслужбами і тепер вирішили зіграти на цьому. Адже коли офіцер ваффен-СС, який має українське походження, зраджує німецькій присязі заради України – це одна річ. І зовсім інша річ, коли лісничий українського походження співпрацює зі спецслужбами Польщі – країни, де становище його співвітчизників було далеко не найкращим. Але звідки американці про це дізналися?! Звідки?…

– Отже, містере Силенко, ми чекаємо на вашу відповідь.

Після цього нагадування Порфирій Андрійович не став і далі затягувати час, а відповів швидко, не замислюючись:

– Все надзвичайно просто: я співпрацював з польськими спецслужбами з тією ж метою, що і з ваффен-СС.

– Себто?…

– Себто, в лісах дуже зручно створювати приховані від сторонніх очей таємні бази зі зброєю, військовою амуніцією та продовольством. Мені запропонували – отож я й погодився.

– Хто запропонував – польські спецслужби?

– Так, звісно.

– Але ж ви пішли на співпрацю…

– Так, пішов. Для України це було вигідно – отож я й пішов. У даному випадку я розглядав Другу Річ Посполиту в якості окупанта,[23] нічим не кращого ні від більшовицького СРСР, ані від німецького Третього рейху. Проконтролювати, хто саме користується таємними «лісовими» складами, дуже важко. Практично неможливо. А брати-українці в Закарпатті дуже-дуже потребували зброї, причому в великій кількості.

– Отже, містере Силенко, ви визнаєте, що, погодившись працювати в інтересах передвоєнної Польщі, насправді посприяли…

– Так, я всіляко сприяв тому, щоби частина зброї та амуніції з підвідомчих мені таємних складів переправлялася в Закарпаття, де на ці речі дуже чекали тамтешні брати-українці. От заради їхнього озброєння я й пішов на співпрацю з польськими спецслужбами.

Після такої заяви американці радилися особливо довго. Судячи з усього, вони навіть дещо виправили в протоколі допиту: сержант вийняв з друкарської машинки і переробив наново останній аркуш, оригінал же розірвав і сховав обривки до спеціальної течки.

Силенко ж дивився на цю зосереджену метушню і намагався уявити їхнє розчарування. Справді, спочатку майор і лейтенант спробували приспати пильність інтернованого гауптштурмфюрера, потім намагалися остаточно вибити його з колії, змусивши згадати про загиблого сина. Нарешті розраховували приперти до стіни, порушивши делікатну тему співпраці з польськими спецслужбами. Але гауптштурмфюрер не піддався – викрутився!.. І як же тепер діятимуть американці?!

– Отже, містере Силенко, ви тільки-но навели нам безліч доказів своєї відданості українській справі, – мовив перекладач.

– Сподіваюся, у вашого майора більше немає до мене запитань?

Порфирій Андрійович трохи нахилився вперед, приготувавшись підвестися й піти, однак лейтенант зупинив його:

– Не поспішайте, містере Силенко. Запитань до вас і справді більше не лишилося, зате є вельми неприємне повідомлення. Для вас неприємне, себто.

– Яке ще повідомлення?! – Порфирій Андрійович знову напружився.

– Найближчим часом ми будемо змушені передати вас в руки представників радянського військового командування.

– Що-о-о?! – від несподіванки Порфирій Андрійович навіть підскочив.

– Ми зобов’язані це зробити…

– Але чому?!

– Мусимо передати вас радянським комісарам, як того, хто народився на території Росії… Ви ж самі підтвердили, що з’явилися на світ в Черкасах – місті, що на той момент знаходилося в межах Київської губернії Російської імперії. Це територія сучасної комуністичної Росії, містере Силенко.

– Ну то й що?!

– А те, що радянське керівництво найвищого рівня вимагає, аби всі військовополонені й інтерновані особи, що є в розпорядженні союзного командування і народжені на території колишньої Російської імперії або комуністичної Росії, були негайно видані радянським комісарам для подальшого повернення на батьківщину. Тим паче, повинні бути видані всі ті, хто співпрацював з політичними режимами, ворожими комунізму. Ви ж співпрацювали як з німецькими нацистами, так і з польськими авторитаристами. Вас же ще за часів Пілсудського[24] завербували, хіба ж не так, містере Силенко?

– Це кінець!.. – пробурмотів Порфирій Андрійович тихим тремтячим голосом. – Мене ж просто вб’ють!.. Розстріляють без суду…

– Ми все розуміємо, однак вдіяти нічого не можемо. Зрозумійте і ви нас, містере Силенко: радянські комісари жадають вашої крові. Якщо їхню спрагу не задовольнити, то з такими зусиллями й жертвами завойований мир не буде стійким. Народи ж втомилися від війни, половина Європи лежить в руїнах… Тому хоч як це неприємно, проте союзне командування найближчим часом передасть всіх військовополонених, а також інтернованих осіб згаданих категорій радянським комісарам. Така ціна миру в Європі, що поробиш…

– А втім… робіть що хочете, лейтенанте! – Силенко зміряв перекладача презирливим поглядом. – Ви занадто добре володієте українською мовою, як для американця. Напевно, ваш рід…

– Маєте рацію, містере Силенко, моє походження безпосередньо пов’язане з Україною. Однак я є громадянином Сполучених Штатів. Я не воював в лавах ваффен-СС і не співпрацював з польською розвідкою.

– Послухайте, лейтенанте! Вислухайте мене, як земляк земляка… Якщо мені доведеться повернутися туди… Тоді наша сьогоднішня розмова закінчена, й я повертаюся в свій барак до хлопців. Мені необхідно попрощатися з усіма і дати тим, хто уникне моєї долі, певні настанови. Я вже пожив достатньо і зробив багато, їм мій досвід згодиться. Також маю до них певні прохання… Отже, вибачайте, але відпустіть мене, бо перед відправкою на вірну смерть мені необхідно дещо владнати.

– Що ж, ідіть.

Силенко підвівся, і тут лейтенант весело вигукнув:

– До речі, про вашу племінницю з Харкова – Олександру Тимченко, яка зараз перебуває в Австрії після тривалого лікування… Майте на увазі, що її ми також передамо радянським комісарам!

Немовби блискавка прошила все тіло Порфирія Андрійовича і миттєво випалила душу зсередини. Він застиг на місці, скарлючившись від нестерпного душевного болю, і тихо простогнав:

– Як мені врятувати Сашуньку?…

Лейтенант перекинувся кількома англійськими фразами з майором, потім важко зітхнув:

– Ех, містере Силенко, міцний же ви горішок!.. Ми розраховували, що ви швидко зламаєтеся, що впадете нам до ніг і благатимете нас про те, щоб ми вас не висилали до СРСР.

– Не дочекаєтесь такого, – крізь зціплені зуби просичав він.

– Ну, чому ж… Багато хто з ваших вчинив саме так, повірте.

– Не вірю!

– Що ж, не вірите, то й не треба… Я про інше. Ви спочатку виявили неочікувану стійкість, аж раптом просто взяли та й здалися! І ще ця ваша заява: робіть що хочете… А як же Олександра?! Це ж ви зіштовхнули дівчину з її шляху.

– Навпаки, я врятував її…

– Ну, як це – врятували?… Ви її вбили, містере Силенко, давайте будемо чесними й відвертими! Ми знаємо, що вона є балериною, що потрапила під артобстріл, перебуваючи на південному сході Польщі у складі фронтової концертної бригади, а потім її, поранену, підібрали німці. Ви піддурили горопашну дівчину, спочатку налякавши її перспективою потрапляння до нацистського концтабору, а на додачу повідомивши, що всі її родичі в рідному Харкові загинули під час окупації.

– Як?! Ви навіть про це знаєте?!

– Ми все знаємо, містере Силенко. І навіть те, що її рідні в Харкові живі та здорові, теж знаємо. Але повернімося до вашої племінниці: потім ви домоглися, щоб після краківського військового шпиталю її відправили на лікування до Австрії…

– У Сашуньки з легені витягли два осколки! Тому я й домігся її відправки на лікування до Австрії з подальшим проходженням відновлювального курсу в одному з альпійських санаторіїв. Для балерини дуже важливо відновити дихання, дуже!.. Якби я тоді не втрутився, вона лишилась би у Кракові, а після звільнення міста більшовиками потрапила б до сибірських таборів. Що сталось би з нею – невідомо. Тож скажіть, заради Бога, де тепер Сашунька?! Що з нею станеться?! І чи можу я для зробити щось для неї?

Американці знов порадилися, після чого лейтенант мовив:

– Міс Тимченко дотепер перебуває на альпійському курорті. Ми неодмінно подбаємо про неї. Але лише в тому разі, якщо ви, містере Силенко, відпрацюєте нам і за себе, і за вашу племінницю.

– Що треба робити? – очі Порфирія Андрійовича заблищали. – Я готовий на все, тільки б Сашунька залишилася живою і здоровою! Сина я вже втратив, то нехай хоч би вона…

Раптом Порфирію Андрійовичу дещо спало на думку, й він мовив:

– Одружіться з нею, лейтенанте! Ви ж обидва є українцями… Моя Сашунька стане громадянкою Сполучених Штатів. Вона молода, красива і не зрадлива… Та ще й до того ж балерина – людина мистецтва!..

Лейтенант променисто посміхнувся і швидко переклав слова Силенка майорові. Той хитнув головою, мугикнув і зробив знак сержанту, щоб останні фрази до протоколу допиту не заносили. Потім щось тихо сказав лейтенантові. Той хитро примружився і звернувся до інтернованого:

– А ви винахідливі, містере Силенко! Одружуватися з вашою племінницею я не стану, але гадаю, що дівчина ще знайде своє щастя. Якщо ви, звісно, погодитеся співпрацювати з нами…

Порфирій Андрійович мовчки кивнув. В кімнаті повисла напружена тиша, потім майор із задоволеним виглядом пробурмотів:

– Wery well! He has matured.[25]

Тоді перекладач знову звернувся до інтернованого:

– Містере Силенко, я пояснив майорові ваші наміри. Обговоривши ситуацію, ми вирішили піти вам назустріч і спробувати допомогти. Щоправда, з одним застереженням: ви щойно зізналися, як обдурювали і керівництво СС, і польську розвідку. До певної міри це можна вибачити – адже в обох випадках ви діяли заради блага свого народу. Ми цінуємо ваш патріотизм, містере Силенко. Але якщо ви так само надумаєте зрадити інтереси Сполучених Штатів, тоді ми будемо змушені виконати свою погрозу. Ви й оком моргнути не встигнете, як разом із племінницею опинитеся в руках заклятих ворогів – червоних комісарів. Зрозуміло?

– Цілком зрозуміло. Але…

– Які ще можуть бути «але», містере Силенко?

– Але маю одну умову.

– Містере Силенко, невже ви серйозно хочете виставляти якісь умови?!

– І тим не менше, – не здавався Порфирій Андрійович, – обіцяйте мені, будь ласка, що не станете змушувати мене працювати проти інтересів України. Краще вже припинити все відразу й назавжди!

– О-о-о, містере Силенко, за це можете не хвилюватися! Я ж сказав, що ми цілком розуміємо і цінуємо ваш патріотизм, тому ні в якому разі не станемо змушувати вас працювати проти інтересів України. Навпаки розраховуємо, що ви не відмовитеся від подальшої діяльності, спрямованої на повалення комуністичного режиму в Україні.

Порфирій Андрійович трохи подумав і підтвердив:

– Від такого, звісно, не відмовлюся.

Лейтенант обернувся до решти американців і заторохкотів щось англійською. Майор вислухав підлеглого з байдужим виглядом, проте потім розправив плечі й доволі-таки енергійно вигукнув:

– Yes of course![26]

– Майор дав слово офіцера, що в тому разі, якщо ви самовіддано служитимете нам, то з вами нічого поганого не станеться, як і з вашою племінницею, – підтвердив перекладач.

– Чи можу я нарешті дізнатися, в чому полягає моє завдання? Хоч би в загальних рисах…

– Just a moment please! Одну хвилинку, будь ласка…

На цей раз американці радилися недовго, перш ніж лейтенант пояснив:

– Нам відомо, що наші союзники-англійці теж мають якісь види саме на вас, містере Силенко. Отож ми хочемо, по-перше, щоб ви погодилися виконати будь-яке їхнє завдання… Чуєте, пане Силенко? Будь-яке! По-друге, ви в усіх подробицях розповісте нам про покладену на вас місію. А по-третє, станете регулярно інформувати нас про хід її здійснення. Ну що, сподіваємося, це не суперечить вашим проукраїнським переконанням?

– Іншими словами, ви пропонуєте мені шпигувати за англійцями на вашу користь, я вірно зрозумів?

– Можна сказати і так.

– Що ж, це не суперечить моїм переконанням.

– Отже, домовились?

– Стривайте-но… А раптом англійці запропонують мені місію, спрямовану на шкоду справі дебільшовизації моєї рідної країни?!

– О-о-о, ні-ні, оце вже точно неможливо! Вони не самогубці, щоб рятувати комуністичну країну собі ж на шкоду, – перекладач навіть руками замахав від обурення, потім щось сказав англійською майорові. Той лише мугикнув із саркастичним виглядом, а лейтенант додав:

– Такий поворот справи виключений, можете не хвилюватися. Англійці зацікавлені в декомунізації України не менше, ніж ми з вами. Окрім того, кожен їхній крок контролюватимемо ми за вашою ж допомогою, містере Силенко. Тому питаю повторно: чи можна вважати, що ми домовилися?

– Так, звісно, ми домовилися.

* * *

Англійці викликали Порфирія Силенка на допит вранці в понеділок, 1 жовтня 1945 року. На відміну від американських колег, вони діяли набагато більш прямолінійно… навіть можна сказати – грубо. Просто без жодних передмов запропонували інтернованому офіцеру Першої Української дивізії УНА відправитися до Лондона, де нині проживає Данило Скоропадський – син українського гетьмана у вигнанні Павла Скоропадського.

За наявною інформацією, гетьман загинув у Німеччині місяців п’ять тому – приблизно в квітні. Тепер саме Данило Скоропадський є єдиним претендентом на успадкування батькового титулу. Є у нього старший брат, але той страждає на епілепсію. Водночас сестри у справі наслідування гетьманського титулу до уваги загалом не беруться…

Тому англійці й запропонували Порфирію Силенку влитися до лав Союзу українців Британії, після чого максимально зблизитися з майбутнім українським гетьманом. А якщо випаде така можливість – бажано увійти в його ближнє, найбільш довірче коло спілкування. А там… а там буде видно!

Якщо ж інтернований офіцер української дивізії надумає відмовитися від їхньої пропозиції – одразу ж пригрозили, що його разом із племінницею видадуть СМЕРШу на поталу. А в Росії перед такими людьми, як вони, відкриваються тільки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повільно в слідчій камері від ран чи на Соловках, в Казахстані, в Сибіру, на свинцевих чи уранових рудниках чи в інших подібних місцях.

Втім, Силенко й не думав відмовлятися, оскільки вже морально підготувався до подібної загрози. Виконуючи дану американцям обіцянку, Порфирій Андрійович нібито знехотя, нібито під натиском непереборних обставин, проте все ж таки погодився виконати всі вимоги англійців.