Читать книгу Принц України - Тимур Литовченко - Страница 6
Глава 2
Подвійний агент
Лікарня Святого Михаїла,
Торонто, 14 липня 1977 року
Оглавление– А?! Де це я?…
Старий спробував підвестися, як раптом маленька і при цьому несподівано дужа жіноча ручка з легкістю втримала його за плече, а знайомий лагідний голос промовив:
– Лежіть, дядечку, благаю! Для вас такі спроби є шкідливими…
– Сашунько, це ти?
– Я, дядечку. Авжеж, я.
Порфирій Андрійович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впізнав жінку, яка говорила:
– Сашунько, це справді ти?
– Хіба ви не бачите, дядечку?!
– Уяви собі, не бачу.
Старий навпомацки зловив праву руку племінниці, обережно доторкнувся до неї та мовив жалісливо:
– Так-так, Сашунько, долоню твою впізнаю. Але ж я нічого не бачу… Що це таке зі мною? Перед очима немовби марево якесь.
– Ах, так! Лікар попереджав, що у вас можуть бути тимчасові відхилення, пов’язані із зором. Це наслідок ліків, що їх вам вкололи…
– Лікар… Який лікар – Фредеріксен, чи що?
– Ні, дядечку, інший лікар. Той, який з лікарні.
– То я, виходить…
– Ви, дядечку, в найкращому шпиталі Торонто – в лікарні Святого Михаїла. В окремій палаті. Все влаштовано найкращим чином.
– Так, зрозуміло… – старий зітхнув і негайно запитав заклопотаним тоном: – А день сьогодні який?
– Чотирнадцяте липня, четвер.
– Так… Отже, я не їв від учора?
– На жаль, саме так. Тим паче, вчора ми так і не пообідали разом.
– Отож бо я відчуваю, що зголоднів…
– Ох, дядечку, я ж запрошувала! Ви ж самі відмовилися.
– Отож і вчинив нерозумно, що відмовився. Треба було тебе послухатися, – Порфирій Андрійович слабко посміхнувся.
– Нічого, дядечку, ми це зараз виправимо.
Олександра піднялася зі стільця, приставленого впритул до ліжка, але була зупинена жестом старечої руки і переляканим запитанням:
– Ти куди?!
– Не бійтеся, дорогий дядечку, я не йду! Я тільки попрошу, щоб вам принесли поїсти. Вам сили потрібні, щоб одужувати. Багато сил…
– Не залишай мене, Сашунько! Я ж майже нічого не бачу.
– Кажу ж, не хвилюйтеся! І щодо їжі не переймайтеся: я годуватиму вас.
Олександра нарешті вивільнила свою праву долоню із старечих пальців і пішла до дверей в коридор. А Порфирій Андрійович сказав їй услід:
– Та не переймаюся я за їжу, ні! Ми з тобою, Сашунько, до такого народу належимо, який себе завжди нагодує. Завжди і скрізь. Навіть в таборі. От як зараз пам’ятаю, було це в Італії…
