Читать книгу Шармузіки: За межами Великої Галявини - Тім Брік - Страница 3

Шармузіки полюбляли робити якусь важливу справу виключно на повний шлунок. А тому, смачно пообідавши, Ціквик одягнув свій похідний костюм, склав до свого рюкзака підзорну трубу, а також щоденник та мапу. Після чого одягнув його на плечі, вийшов на подвір’я та вже збирався зачиняти двері, як раптом зупинився і знову зайшов до будинку. Він повернувся вже з невеликою дерев’яною табличкою та почепив її на дверну ручку. На табличці був напис: «Вирушив у експедицію, коли повернусь – не знаю.» І ось, зачинивши двері на замок та поклавши ключ до своєї кишені, Ціквик усівся на лавку та почав чекати на своїх друзів. Через деякий час до його будинку підійшов Набридик з сумкою через плече, з якої виднілися аркуші паперу.

– А де всі інші? Ще не прийшли? – здивовано запитав Набридик.

– Та поки що ні, – відповів Ціквик. Отримавши відповідь, Набридик сів поряд та дістав зі своєї сумки чистий аркуш паперу, а також невеличкий футляр із кишені. Він зберігав у ньому своє золоте перо, яке йому подарували як найкращому Шмурському кореспонденту. Набридик почав щось записувати на чистому аркуші.

Ціквик, що сидів поруч, зі звичною йому допитливістю вирішив подивитись, що саме писав його друг. На папері вже з’явилось декілька речень: «Ця історія розпочалася у не дуже великому і водночас зовсім немаленькому місті…»

– Кхм… – прокашлявся Бубик, котрий щойно підійшов до будинку.

– О! Бубику. Добре що ти прийшов, залишилось дочекатись лише Люмика з Гайликом і можемо вирушати, – мовив Ціквик.

– Так, але я… – знову щось хотів сказати Бубик.

– А ось і вони, схоже, що нам не доведеться йти пішки.

Погляньте! – перебив Набридик, помітивши велику машину на чотирьох ногах, що крокувала у напрямку Ціквикового будинку, у кабіні якої сиділи Люмик та Гайлик. Це був довгоніг – один із винаходів талановитих майстрів. Шармузіки використовували його для того, щоб збирати плоди з дуже високих дерев. Залежно від необхідності, ноги цієї машини могли збільшуватись та зменшуватись у довжину. Коли довгоніг підійшов до товариства, його кабіна почала повільно опускатися до землі, поки шармузіки не отримали можливість залізти до неї по драбині. Ціквик та Набридик спритно залізли у кабіну довгонога, а Бубик усе продовжував стояти на землі.

– Бубику, то ти так і будеш там стояти? – запитав Набридик визирнувши з кабіни.

– Я… так… я… – намагався щось відповісти Бубик.

– Давай швидше, вже час вирушати, – мовив Набридик та повернувся до свого місця. Бубик дуже боявся висоти, а щоб потрапити до кабіни, яка була в декількох метрах над землею, потрібно було піднятися по мотузковій драбині, яка до того ще й колихалася у різні боки. Намагаючись пересилити свій страх, шармузік узявся за драбину та почав крок за кроком просуватися вгору. Щоб не дивитися вниз, він просто закрив очі – і це дійсно допомогло. За хвилину Бубик нарешті дістався до кабіни та всівся на одне із сидінь, переводячи подих. Кабіна трохи піднялась над землею, і довгоніг почав крокувати до виходу із Шмуру.

Шармузіки йшли знайомою дорогою. Це був шлях до річки. Навколо висіли стиглі плоди диких ягід, утричі більші за шармузіка. Люмик та Гайлик вже не вперше відвідували це місце на своєму пристрої. Вони часто приходили до ягідних кущів, щоб відновити запаси духмяного соку, з якого потім виготовляли джем, – одне з найулюбленіших ласощів жителів Шмуру. А далі, пройшовши кущі, шармузіки потрапили до безкраїх зелених луків, де всюди росла низька трава та деінде стояло самотнє дерево. Це була Велика Галявина.

Деякий час шармузіки йшли знайомими місцями. Повільно та розмірено, довгоніг упевнено крокував по стежці. Настільки повільно, що шармузіки навіть устигли знову зголодніти і були змушені зробити зупинку під одним із самотніх дерев. Вони із задоволенням з’їли по мисці теплого супу, який Бубик зварив із соковитих грибів на вогнищі. І не дивно, адже пара, що йшла з казанка, мала напрочуд апетитний запах. Добре поївши, члени експедиції знову вирушили в дорогу. Сонце вже почало сідати за обрій, коли нарешті, після багатогодинної подорожі посеред зелених луків, можна було почути дзюрчання річки, яка відокремлювала Велику Галявину від невідомих земель. Вона була набагато ширшою за ту, що текла через Шмур, та мала дуже швидку течію. Шармузіки не надавали особливого значення тому, щоб придумувати назви для річок. Напевно через те, що знали тільки дві із безлічі існуючих у всьому світі.

Коли довгоніг наблизився до річки, Гайлик зупинив машину та подивився на Люмика, ніби мовчки запитуючи: «Що робити далі?» Люмик кивнув головою, після чого Гайлик узявся за важіль та скерував його вперед. Зайшовши у річку, довгоніг почав повільно рухатись до протилежного берега. Здавалось, ніби металеві ноги з надзвичайним зусиллям робили кожний новий крок. Але, незважаючи на сильну течію, прилад успішно перейшов річку. Залишалось тільки подолати крутий підйом. Аж раптом, хтозна звідки, почався сильний дощ. Ще переходячи річку, шармузіки помітили темні хмари над головою, які з часом повністю заполонили небо. Лило як з відра – дощ миттєво розмив пісок, по якому намагався піднятися довгоніг. Його ноги грузнули у багні і, врешті, машина й зовсім завалилась на землю та почала повільно скочуватись. Зрозумівши, що вони нічого не можуть вдіяти, шармузіки поспіхом почали вибігати на берег. І щойно всі облишили машину, довгоніг різко упав у річку. Оскільки машина була побудована з напрочуд легкого металу, її відразу підхопила сильна течія та понесла у невідомому напрямку з усіма запасами харчів.

А дощ перетворився на сильну бурю. Небо було страхітливо темним від густих хмар. Вітер підіймав листя та гілки, жбурляючи їх довкола. Складалось враження, ніби вся природа розлютилась на шармузіків за те, що вони перетнули річку та опинились на чужій землі. І раптом поблизу вдарила блискавка та загримів надзвичайно гучний грім, що ніби збив з ніг саму землю. Шармузіки, які сховались від дощу під кроною густого, невеличкого дерева, відразу чкурнули у самісіньку гущавину лісу, намагаючись врятуватись від того, що повністю оточило їх з усіх сторін, – природи.

Не оглядаючись, шармузіки щосили бігли все далі й далі від річки, ніби тікаючи від небезпечного хижака, що ось-ось їх наздожене. Втомившись від довгого бігу, вони зупинились під великим листком якоїсь рослини. Дощ майже не діставав до них крізь густі крони дерев, котрі, як щит, приймали на себе весь удар. Намацавши в одній із своїх кишень печиво, Люмик вирішив поділитися з іншими та, відламавши собі невеликий шматочок, передав далі, щоб інші зробили так само. По черзі, один за одним, шармузіки відламували свою частину печива. І ось, коли невеликий шматочок дістався Набридику, який був не надто зголоднілим, він вирішив віддати його Бубику, що завжди потерпав від голоду.

–Тримай Бубику, я не… Бубику? – зрозумівши, що серед присутніх немає Шмурського пекаря, шармузіки почали кликати свого товариша, але у відповідь почули тільки завивання вітру. Насувалася ніч, і крізь пітьму було досить важко розгледіти хоча б щось, схоже на Бубика. Щоб знайти свого друга, шармузіки вирішили вийти із сухого та спокійного місця під листком та вирушити на пошуки. Ліс, який більше нагадував непрохідні джунглі, здавався ще жахливішим через безліч дивних звуків, які долинали з усіх боків. Пересиливши страх, шармузіки вирішили не відмовлятися від своєї ідеї і почали невпевнено просуватись уперед.

А тим часом Бубик щосили продовжував бігти, відштовхуючи листя та гілки, які постійно били його по обличчю. І ось, нарешті зупинившись, щоб перевести подих, він зрозумів, що знаходиться посеред темного, незнайомого лісу. Довкола чулося шарудіння, шелест та поодинокі голоси птахів чи якихось інших тварин. Усе це було ніби величезна куля страху, яка дедалі збільшувався, росла у розмірі, насувалась на Бубика. Випадково шармузік помітив слабке світло, що линуло з-за дерев. Бубику захотілося йти на це світло, воно вабило його своїм теплом.

Дощ навіть і не збирався вщухати, а навпаки, почав лити з іще більшою силою. Але шармузіки не зупинялись, намагаючись відшукати Бубика, який напевно у паніці забіг значно далі за інших.

Пильно придивляючись до всього навколо, скоріше зі страху, ніж для того, щоб віднайти Бубика, Ціквик помітив стежку, яка б могла вивести їх з лісу або привести кудись іще. Він вирішив поділитись своєю знахідкою з іншими, але через сильний вітер ніхто його не почув. Раптом ударила іще одна блискавка, а потім долинув грім. Ціквик від несподіванки припав до землі. І ось, у кущах навпроти він побачив два блискучих ока, які пильно дивились на нього. Страх, ніби стріла, вразив шармузіка, він умить підскочив з місця і, пробігши декілька метрів, щосили врізався у стовбур…