Читать книгу Шармузіки: За межами Великої Галявини - Тім Брік - Страница 5

Шармузіки вирішили спуститися вниз по сходах, щоб на власні очі роздивитися кімнату.

– Що це за місце? – щойно спустився, запитав Набридик. Але, звісно, не отримав жодної відповіді.

– Дивіться, там якийсь напис, – мовив Ціквик і показав рукою на майже непомітні букви над кам’яною аркою, що прикрашала прохід до тунелю. Люмик відразу направив туди світло ліхтаря – при штучному освітленні можна було побачити досить чіткі золотаві букви, які утворювали напис: «Знайди два дерева, крізь них пройди, як хочеш шлях із лісу віднайти».

– Що це означає? У когось є якісь думки? – знову запитав Набридик, не до кінця розуміючи значення слів над аркою.

– Єдине, що я зрозумів, це те, що потрібно знайти якихось два дерева. Пройти крізь них… І… таким чином вийти з лісу. Пояснив Бубик, переповівши зміст напису.

– Дякую Бубику, тепер нам усе стало зрозуміло, – жартома відказав Набридик. На що Бубик тільки посміхнувся, подумавши, що він і дійсно чимось допоміг.

– Потрібно піти у цей тунель, – раптом мовив Мудрик, котрий увесь цей час мовчки стояв позаду.

– У тунель? Але навіщо? – здивувався Гайлик.

– Цей напис знаходиться над входом у тунель, а не на табличці у лісі. І тому я думаю, що буде досить логічним рішенням шукати ті дерева саме у тунелі, –пояснив Мудрик і вже зробив перші кроки до проходу та раптом зупинився. Йому здалося, що там, у темряві він чує якісь дивні звуки. На якусь мить страх повністю заволодів його розумом.

– Хай краще першим іде той, у кого є ліхтарик, – запропонував Мудрик та відійшов у сторону. Всі поглянули на Люмика – саме він тримав у руці ліхтар. Зрозумівши, у чому річ, Люмик не зрадів ролі першопроходьця, але все-таки не став сперечатись та почав повільно рухатись крізь вузькі стіни тунелю, навіть не здогадуючись, куди саме приведе цей шлях.

Крок за кроком шармузіки заходили дедалі глибше у пітьму. Тунель був звивистий – спочатку вів прямо, потім вправо, а тоді різко повертав уліво. Ось, позаду стало так само темно, як і попереду.

– Щось цей тунель занадто довгий… – буркнув Бубик, який постійно намагався знайти найменший привід для повернення назад.

– Зате у ньому немає жодної небезпеки, – підбадьорив Ціквик.

– Те, що ми не зустріли на своєму шляху когось або щось небезпечне, зовсім не означає, що далі небезпеки не буде… – із сумнівом відказав Набридик. Раптом Люмик зупинився та почав трусити ліхтарик.

– Що таке? Що сталося? – відразу занепокоївся Бубик.

– Та щось із ліхтарем, – відповів Люмик та продовжив його трусити. Недовірливо подивившись на Люмика, Ціквик хотів було заперечити.

– Хіба? Я нічого такого не помі… – вмить ліхтарик вимкнувся і всіх поглинула темрява.

– Що це! Де всі! – почав горлати Бубик та, намагаючись намацати когось із своїх товаришів, ледь не виколов око Ціквику. Почалась метушня. І неочікувано, особливо для Бубика, Люмик знову ввімкнув ліхтар, освітивши своє обличчя та виголосивши: «БУ!». Ніхто з присутніх особливо не відреагував на подібне. І тільки з серйозним виразом обличчя подивились у сторону кепського жартівника. Окрім Бубика, який з переляку не втримався на ногах. Зрозумівши, що ідея була не досить вдалою, Люмик вже збирався продовжити шлях, але зробивши один єдиний крок, зачепив якогось шнурка. В ту саму мить, підлога під шармузіками різко похилилась і всі почали з’їжджати. Спочатку по кам’яній брилі, а потім – упали у воду, і їх почало кудись відносити швидкою течією. Люмик та Гайлик голосно кричали, піднявши руки догори. Бубик просто кричав, закривши обличчя руками. Ціквик намагався втримати свого капелюха, а Набридик та Мудрик плили десь позаду, відставши від інших.

У кінці свого недовготривалого шляху шармузіки один за одним попадали у щось на зразок невеличкого басейну. Із напрочуд теплою для підземелля водою.

– Кажете, немає жодної небезпеки? – жартома запитав Набридик, вилізши з басейну.

Товариство опинилось серед нової незрозумілої кімнати. Її підсвічували чотири дивні люстри у формі м’ячів, що висіли у повітрі під стелею. В будь-якому разі саме так здавалося на перший погляд, оскільки шармузіки могли просто не помітити те, на чому вони були підвішені насправді. У центрі кімнати стояла якась незрозуміла конструкція. Вона була схожа на два кам’яні компаси, покладені один на одного. Стрілки вказували на різні частини світу та мали різний колір. Північ – синього, південь – червоного, захід – зеленого та схід – жовтого кольорів. Крім дивної конструкції перед стрілкою, яка вказувала на північ, було троє геть однакових дверей. Над першою було зображення вітру, над другою – вогню, а над третьою – каплі води. Якийсь час шармузіки просто мовчки ходили по кімнаті, уважно роздивляючись кожний куток. Тоді як Мудрик усівся навпроти двох компасів та поринув у роздуми, намагаючись зрозуміти їх значення.

– Що все це взагалі таке? – нарешті запитав Набридик, не зрозумівши нічого з побаченого.

– Це пазл… – пояснив Мудрик, навіть не поворухнувшись.

– Пазл? – перепитав Набридик, ніби вперше почув подібне слово.

– Так. Потрібно зрозуміти, як його розгадати, і тоді ми зможемо вибратись із цієї кімнати.

– Дивіться! Тут ще якийсь напис! – повідомив Ціквик, помітивши декілька букв на колі, що знаходилось у центрі стрілок.             Струснувши шар пилу, він зміг розібрати напис, схожий на той, що був над аркою перед входом до тунелю. На ньому так само золотавими буквами було ще декілька записів, розташованих по колу, один під одним.

Вічна зима враз змінилась теплом,

Промені сонця вже вразили землю,

Пагони й листя, кущі та дерева,

Все в мить наступну у тиші злягло,

Вітер розвіяв весь попіл останній,

Пустеля змінила зелені луки.

– І… Що це має означати? Хтось щось зрозумів? – запитав Набридик, для якого зміст вірша залишився загадкою.

– Це занадто складний пазл, – буркнув Бубик та сперся на стрілку, що вказувала на північ. Раптом вона почала повільно рухатись за годинниковою стрілкою, одночасно з іншою, котра стала рухатись у протилежному напрямку. З кола, яке знаходилось посередині, почав висуватися якийсь металевий циліндр, зупинившись на півдорозі.

– Схоже, Бубик таки зміг розгадати принцип дії цього механізму… – мовив здивований Люмик. Уважно перечитавши напис та ще раз поглянувши на механізм, Мудрик зробив такий висновок:– Здається, я зрозумів. Північ змінила південь. Це як у написі. «Вічна зима враз змінилась теплом!» Тепер потрібно зрозуміти, у який бік потрібно штовхнути дві інші стрілки.

– Так, схоже на те! Давайте просто будемо штовхати їх до того моменту, поки вони не стануть так, як потрібно! – запропонував Набридик та вже збирався це зробити.

– Стій! А що буде, якщо ми штовхнемо їх у неправильному напрямку? –зупинив свого товариша Ціквик, який відразу відійшов убік.

Протерши свої окуляри, Мудрик перечитав уривок.

– У кінці цього запису сказано: «Пустеля змінила зелені луки.» Пісок у пустелі має жовтий колір, а зелені луки…

– Напевно, зелені… – обірвав Люмик.

– Тобто нам потрібно повернути жовту стрілку у бік зеленої? – перепитав Гайлик, ніби бажаючи переконатись у тому, що він усе правильно зрозумів.

– Це занадто просто… Потрібно ще раз перечитати напис, – недовірливо відказав Ціквик.

– Не спробуємо – не дізнаємось, – відказав Набридик і штовхнув жовту стрілку.

– Що ж… Тепер залишається сподіватись, що ми все зробили вірно, –саркастично мовив Ціквик, розуміючи, що вже немає шляху назад.

Щойно стрілка зайняла нове місце, металевий циліндр повністю виїхав на поверхню. Шармузіки вирішили підійти ближче до циліндру, щоб краще зрозуміти його призначення, і в ту саму мить одна з його стінок різко відлетіла і збила капелюх з Ціквика. У центрі циліндра знаходилась якась монетка. Ціквик дістав її з циліндра і почав уважно роздивлятися. Монетка мала срібний колір та була середнього розміру, як невеличкий камінь. Вона не мала особливого різьблення чи зображень і була більше схожа на сплюснутий метал.

– І що нам з цим робити? – запитав Набридик з-за плеча Ціквика, намагаючись роздивитись монетку.

– Краще просто викинути. Від цього шматка звичайного металу нам не буде жодної користі, – буркнув Люмик, обпершись об стіну. Аж раптом, стіна почала висуватися. Спочатку Люмик, здивовано дивився на інших, повільно рухаючись уперед. А коли зрозумів, що рухається не він, а стіна позаду нього, хотів було кинутися геть. Але стіна ніби не хотіла відпускати Люмика і в ту саму мить зачепила його за кофтинку майже непомітним цвяхом та почала сунутися вгору, зупинившись у метрі над землею. Люмик намагався самостійно відчепитись, смикаючись у повітрі. А всі інші, тим часом, скупчились навколо монетки та намагались зрозуміти її призначення. Люмик зрозумів, що ніхто навіть не помічає, що з ним трапилось, і голосно кахикнув. Усі здивовано озирнулися. Але побачивши те, що з’явилось у місці, звідки висунулась стіна, відразу зацікавились іншою річчю. Доки Гайлик та Набридик намагалися зняти свого товариша, інші оглядали дивний прилад. Він був розміром із шармузіка, мав три отвори та важіль, що знаходився збоку. Над отворами був надпис: «Життя». А напроти кожного з них знаходились такі слова: «Дає, продовжує, забирає».

– Цікаво, для чого тут це стоїть? – запитав Ціквик, обійшовши прилад навколо та уважно його роздивившись. Не відповідаючи нічого на запитання Ціквика, Мудрик придивлявся до кожного з отворів і врешті мовив:

– Мені здається, що ці отвори зроблені саме для тієї монетки. Вона б чудово підійшла до кожного з них.

– Тобто, наскільки я розумію, потрібно опустити її в один з них? – перепитав Ціквик. Почувши ці слова, Набридик вихопив монетку з рук Ціквика та кинув її до нижнього отвору.

– Ні! Спочатку треба було зрозуміти, в який саме отвір її кинути!

– Ну… це вже неважливо… А! Напевно потрібно потягнути за важіль. –мовив Набридик та відразу вирішив перевірити свою теорію.

Видавши звук касового апарату, важіль став на місце.

Ціквик зрозумів, що вже не має сенсу злитись, і разом з усіма почав чекати. Вже за мить один зі світильників, що висів під стелею, дивним чином почав спускатись на землю, ніби хтось невидимий обережно тягнув його до підлоги. Торкнувшись землі, ліхтар згаснув та почав повільно і легко розкриватися. Так, ніби він був зроблений із пелюсток. Усередині лежав звичайний ключ.

Набридик, що був сьогодні не налаштований довго чекати та розмірковувати, одразу взяв його та підбіг до найближчих дверей.

– Нарешті ми зможемо вибратися звідси – весело промовив він та встромив ключ у отвір. І щойно він це зробив, ключ перетворився на пісок та розсипався в його руці.

Здавалось, що той ключ був останньою надією на вихід з підземелля. Шармузіки мовчки та розчаровано дивились на Набридика, а він, у свою чергу, розгублено дивився на те, що залишилось від ключа.

– І… Що тепер робити? – запитав Бубик, який найменше з усі хотів залишитись у цій кімнаті.

– Зачекайте… – раптом мовив Гайлик, діставши з кишені ґудзик.

– Здається, в мене є одна ідея. – додав він.

– Яка ідея? – поцікавився Люмик.

– Ми можемо скористатися ґудзиком як ще одною монеткою, – весело відповів Гайлик.

– Так, але як ми дізнаємось, який саме отвір нам потрібен? Ті написи там не просто так, – зазначив Ціквик.

– Я, звичайно, не можу бути повністю впевненим, але скоріш за все тут ідеться про ті символи над дверима, – мовив Мудрик.

– Тобто? – перепитав Люмик, почухав потилицю та ще раз поглянув на написи біля кожного з отворів.

– Зараз спробую пояснити. Дивіться, ми маємо три символи над дверима: вітер, вода та вогонь. Набридик кинув монетку у нижній отвір, де було написано «Забирає», та використав ключ на дверях із зображенням вітру. Я вважаю, що написи мають на увазі ось що: «Життя дає»– це вода, без якої неможливе життя. «Продовжує» – це вітер, повітря чи, точніше, кисень. Бо ж, якщо ми не будемо дихати, то не зможемо продовжувати своє існування. І «Забирає» – це вогонь, у якому може згоріти що завгодно.

– Добре… І що це має означати? – запитав Набридик, так нічого і не втямивши з попередніх слів.

– Це значить, що спочатку нам потрібно обрати двері, через які ми хочемо пройти, – пояснив сивий шармузік.

– І як нам їх обрати? – продовжував розпитувати Набридик.

– Це вже складніше. Адже ніде не було підказок, які б дали нам змогу зрозуміти, через які двері ми повинні пройти, щоб вибратись із кімнати, – мовив Мудрик та знову почав про щось розмірковувати.

– Чому ж це не було? А як же напис: «Знайди два дерева, крізь них пройди», – нагадав Ціквик.

– Так, але до чого тут двері? – запитав Гайлик.

–Якщо вода – це те, що дає життя, а вогонь – це те, що його забирає, було б набагато логічніше вибрати двері із символом краплі.

– Можливо, але що, коли це не так? У нас не буде нового шансу, – відказав Гайлик, поглянувши на ґудзик.

– Тоді будемо сподіватися, що це був правильний вибір. Підбадьорив Ціквик та, взявши ґудзика, кинув його до верхнього отвору і потягнув за важіль. Десь за стінами знову почали спрацьовувати якісь механізми. І донизу почав опускатися новий ліхтар. Дочекавшись, коли той розкриється, Ціквик узяв ключ та почав невпевнено рухатись до дверей.

– Що ж… Сподіваюсь, що це не останній ключ, – мовив шармузік і, підійшовши до дверей із символом краплі, вставив ключ у замкову шпарину. Всі затамували подих, очікуючи найгіршого завершення такого дійства. Але, на щастя, цього разу ключ не розсипався. Спрацював якийсь механізм, і двері повільно відчинилися. Подув легкий вітерець, і до темної кімнати почали проникати промені сонця.