Читать книгу Шармузіки: За межами Великої Галявини - Тім Брік - Страница 4

Відкривши очі, Ціквик зрозумів, що знаходиться у якійсь кімнаті. У нього дуже боліла голова. За вікном усе ще йшов дощ. Шармузік лежав на маленькому ліжку, дуже схожому на його власне. Поблизу стояв невеличкий столик, а на ньому – згасла свічка. В кінці кімнати, біля дверей, знаходилась шафа. Скоріш за все, це була чиясь спальня.

Раптом, за дверима почулися кроки. Хтось почав обережно відкривати двері. В кімнату зайшов якийсь незнайомий для Ціквика шармузік, набагато старіший за нього. Він мав сиве волосся та був одягнений у червоний в’язаний жакет. У правій руці шармузік тримав гасову лампу, світло якої відбивалось від його окулярів.

Здавалось, ніби самі очі виблискували, пильно вдивляючись у Ціквика.

– То ти вже прокинувся? Хоча, не відповідай, я і сам бачу. Хай там я і старий, але зір у мене як треба! Та і слух теж непоганий, – мовив шармузік.

– Як ти кажеш, тебе звати? А, Ціквик, авжеж. Як бачиш, що-що, а пам’ять таки не та.

Щойно почув, а вже і забути встиг! –сказав він і злегка усміхнувся.

– До речі, дозвольте відрекомендуватися. Мудрик, скромний учений та господар цієї оселі. До ваших послуг.

– Дуже приємно, – відповів Ціквик.

– Ну що ж, іще матимемо час для розмов. А тепер прошу за стіл. Інші вже на тебе зачекались.

На кухні, за невеличким столиком сиділи всі члени експедиції. Разом із загубленим Бубиком. Усі пили гарячий чай із ягідними пиріжками і дуже зраділи, побачивши Ціквика. Як виявилось, він уже декілька годин непритомний лежав на ліжку.

Коли Бубик щосили біг від дощу, він випадково натрапив на хатинку Мудрика, який із радістю погодився допомогти у пошуках інших. Бубик досить швидко знайшов Люмика, Гайлика та Набридика, які, в свою чергу, намагались знайти його. І поки вони сперечались і з’ясовували, хто кого знайшов, зрозуміли, що тепер загубили й Ціквика, який іще зовсім недавно був поряд. Його знайшов Мудрик, але випадково налякав своїми окулярами, від яких відбивалось місячне сяйво. Та врешті-решт усе владналось. Люмик та Гайлик віднесли Ціквика до хатинки, де йому наклали компрес та залишили відпочивати.

Вислухавши розповідь своїх друзів, Ціквик уже хотів був поцікавитись у Мудрика про те, хто він та як сюди потрапив.

І чи не він написав той самий щоденник, у якому згадується інше місто. Але його випередив Набридик, який ніколи не втрачав нагоди отримати нову інформацію для міської газети. Він одразу підготував свою ручку та записничок, із чемності дочекався, коли Мудрик доп’є свій чай, і звернувся до нього із запитанням.

– То чи не могли б ви розповісти нам свою історію, пане Мудрику? Я впевнений, що всім присутнім буде дуже цікаво дізнатися трохи більше про вас, – почувши ці слова, сивий шармузік подивився на всіх присутніх, бажаючи переконатись, що всіх присутніх і дійсно дуже цікавить його історія. Всі шармузіки, окрім Бубика, облишили свої пиріжки та чай і приготувались слухати захопливу розповідь. Підвівшись зі свого стільця, Мудрик узяв чайника, долив у нього води з дерев’яної діжки та повісив над каміном.

– Для довгої історії нам потрібно набагато більше чаю, – пояснив свої дії шармузік та знову сів на своє місце. Зручно вмостившись на стільці, він подивився кудись у далечінь, ніби зазирнувши у далеке минуле, та почав розповідати свою історію.

– Я пам’ятаю той день, ніби це було вчора. Я сидів за довгим столом та чекав на інших. І ось, коли всі зібрались, ми почали обговорювати дуже хвилюючу для всього міста проблему. Була сильна посуха, всі поля були знищені. А запасів не вистачило б для того, щоб прогодувати весь Тулун… – почувши слово «Тулун» Ціквик у ту саму мить згадав про записи у щоденнику та позначку на мапі – саме так називалось те місто. Деякий час він зовсім не слухав розповідь Мудрика, у його голові з кожною секундою з’являлись усе нові та нові запитання без жодної відповіді. Коли Ціквик знову почав слухати розповідь, то зрозумів, що пропустив уже чимало інформації – …Ми знайшли той острів і зібрали багато плодів. Але під час повернення додому… Під час повернення сталося щось… – Мудрик щосили намагався згадати, що ж саме трапилось під час повернення, та марно. – Насправді, все, що я пам’ятаю, – це те, як я летів у небі, потім якесь поле, ліс… Так-так, ліс, саме цей ліс. Я увійшов до лісу та знайшов цю хатинку. Тут було багато запасів їжі, все було таким чистим, ніби ось-ось повинен повернутись господар, хоча я так і не зустрів його.

Але чому ви залишились у цій хатинці, чому не повернулися до свого міста? – раптом запитав Ціквик.

– Я… – хотів щось відповісти Мудрик, якого одразу перебив Бубик, котрий почав дуже голосно хропіти, заснувши за столом під час розмови. У лівій руці він так і тримав відкушений пиріжок, а у правій – свою пусту чашку.

– Напевно ви дуже втомилися з дороги. Давайте відкладемо всі запитання на завтра – мовив сивий шармузік.

Навіть не намагаючись сперечатись, усі пішли спати, втомлені після нічних пригод. Люмик та Гайлик розмістились у похідних ліжках, що розкладались із невеликого дерев’яного кубика у досить таки зручну постіль.

Набридик вирішив умоститись на кріслі, поблизу каміна. Ціквик – на дивані, а Бубик, який заснув іще під час розмови, так і залишився за столом.

Наступного ранку Ціквик прокинувся від дуже приємного аромату. Неохоче відкривши очі, він побачив Мудрика, що стояв біля каміну та помішував якусь рідину в казанку. Бубик досі сидів за столом, із пиріжком та чаєм у руках. Його не змогла розбудити навіть дуже настирлива муха, яка постійно кружляла над головою. Але щойно Мудрик запросив усіх до столу, Бубик відразу відкрив очі і приготувався до сніданку – з апетитом доївши свій учорашній пиріжок, сівши за стіл та поставивши перед собою тарілку. Інші теж не заперечували проти гарного сніданку. Не минуло й хвилини, як усі вже сиділи на стільцях.

– Потрібно гарно поїсти перед продовженням нашої експедиції.

Я впевнений, що тепер нам буде набагато легше знайти… той, як його… Тулун, – мовив Набридик, підводячись із крісла після міцного сну.

– Легше? Чому ти думаєш, що тепер це буде легше? – поцікавився Гайлик.

– Тому, що тепер у нас буде провідник, – відповів Набридик, поглянувши у бік Мудрика, який не відразу зрозумів, у чому річ, і продовжував помішувати якусь рідину. Аж раптом зупинився, помітивши, що всі присутні дивляться на нього.

– Що? Тобто ви хочете, щоб я був вашим провідником? – здивувався Мудрик.

– А чому ні? Ви знаєте, де знаходиться те місто, і напевно можете вивести нас із цього лісу, – натхненно мовив Набридик, але, побачивши вираз обличчя Мудрика, став менш упевненим.

–Проблема полягає в тому, що я не можу вивести вас із лісу,– сухо відповів сивий шармузік та повернувся до казанка.

– Чому? Ліс же не безкінечний, – усміхнено мовив Люмик, який зовсім не очікував такої відповіді. Облишивши свою справу, Мудрик із серйозним обличчям відповів:

– У цьому й полягає вся проблема… Скільки б ви не йшли стежкою, ви все одно повернетеся сюди – до цієї хатинки. З цього лісу неможливо вийти.

Усі присутні були шоковані почутим. У голові Ціквика промайнула думка: «Невже ми назавжди залишимось тут?».

– Що ж… Юшка вже готова, – мовив Мудрик, узявши дерев’яну палицю, на якій тримався казанок, і здійснив спробу самотужки піднести його до столу. Але відмовився від такої ідеї, адже той виявився набагато важчим, ніж здалось на перший погляд. Зрозумівши, у чому річ, Люмик та Гайлик відразу підбігли до Мудрика. З великими зусиллями піднявши казанок, вони понесли його до столу. Бубик, якого найменш з усіх присутніх хвилював ліс та інші справи, вже приготувався до трапези. Але в той момент, коли шармузіки поставили казанок на скатертину, стіл проломився посередині та разом із казанком провалився кудись під землю. У підлозі утворилась величезна дірка, навколо якої сиділи шармузіки, що залишились без сніданку.

– А що, під хатинкою є підвал? – запитав Ціквик, заглядаючи разом з іншими у діру.

– Так, тепер є, – мовив Мудрик, який був здивований не менше за інших.

До новознайденого підвалу першим по мотузці спустився Люмик і прикріпив до стіни декілька похідних ліхтариків. Вони світили блакитним кольором і були схожі на невеличкі м’ячики. Тепер можна було з легкістю роздивитися вміст усього приміщення. Це була досить простора і прохолодна кімната без чогось там особливого. Окрім якогось проходу, який вів у невідомому напрямку, та сходів, що вели нагору.

– Ну що там?! – поцікавився Набридик, що залишився разом з іншими на поверхні.

– Здається нічого… Я знайшов якісь сходи, зараз перевірю! – виголосив Люмик, чий голос відлунням відбивався від стін. Підсвічуючи собі шлях, Люмик досить швидко піднявся сходами й уперся у щось дерев’яне.

– Де ти?! Люмику?! – знову загукав Набридик, втративши з виду свого товариша. Аж раптом, позаду, на підлогу завалилась шафа, яка мало не придавила Бубика, що стояв поряд. Її проштовхнув Люмик, що стояв у отворі між стінами. Як виявилось, саме за шафою знаходились сходи, які вели до підвалу.