Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 10

Ось таким він виявився тоді, коли, упадаючи за прегарною німкенею, відбив її в Сошенка: щось ніби ворухнулося в серці та якийсь час там ворушилося, а потім і стихло… Шевченко молодим був, безтурботним, легко і просто міняв жінок і дівчат, і хоч би що їм не обіцяв, але тоді ще не збирався обзаводитися сім’єю… Хоч іноді захоплювався аж-аж…

Той же Чужбинський згадує про одне таке захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи лавру, Шевченко, як розповідав Дмитро Чуб у своїй книзі «Живий Шевченко», познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. У цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захопився дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ, ідучи скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль – її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору. Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.

На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув.

Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка, – казав він приятелеві, – і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знову тебе тягне».

Шевченко, писав Чалий, любив жінок жвавих. І вкотре повторював: «Щоб під нею земля горіла на три сажні».

Що ж до Івана Сошенка, свого друга-приятеля, який стільки зробив для нього, то Тарас Шевченко таки помирився з ним – щоправда, після того, як покинув Амалію, вони й далі залишилися щирими друзями.

Як склалася подальша доля прегарненької, щедрої на любов німкеньки Амалії – невідомо.

Іван Сошенко невдовзі переїде до Ніжина учителем каліграфії та малювання в місцевій гімназії, а 1846 р. перебереться до Немирова на таку ж посаду. Малюватиме портрети відомих людей тамтешнього краю, врешті, закохається у свою ученицю Марцеліню Тимофіївну. Щось там у нього не склалося в Немирові – тамтешній директор виявився самодуром, – Іван Максимович переїде до Києва і двадцять років викладатиме у Другій київській гімназії.

Сошенко був щасливим чоловіком і гарним батьком. Але роки тихо й непомітно брали своє. У 1876 році він повіз своїх онуків до Черкас, звідти збирався заїхати в Богуслав, але, діставшись до Корсуня, відчув свій кінець. Впав на ходу і на сімдесятому році життя віддав Богу душу – це трапилося на березі річки його дитинства Росі.

Так написала Ліна Костенко про кінець цієї незвичайної людини, доброї та святої.

Крім усього, він був талановитим живописцем, автором портретів, жанрових картин з життя українських селян, а також пейзажів.

Був таким же талановитим педагогом. Його твори зберігаються в Києві, зокрема в Київському музеї Т. Г. Шевченка. Але найбільшим подвигом його життя, що зберіг його ім’я для нащадків, була зустріч у Літньому саду з Т. Г. Шевченком. Він увів його в петербурзьку Академію мистецтв (про це навічно зафіксовано в енциклопедіях) і сприяв викупові з кріпацтва, допомігши йому здобути волю, а це чи не найзначніше, найвеличніше, що може людина принести іншій людині.

До кінця своїх днів у цьому світі Іван Сошенко зберігатиме в душі як найбільший свій скарб слова Тараса Шевченка, мовлені до нього, коли вони після деякого непорозуміння (як між ними пробігла чорна кішка), що ледь було не переросло у чвари, та вони помирилися з ініціативи Тараса Шевченка.

«Тебе, Йване, – скаже йому тоді Шевченко, – мені послала сама Добра Доля, а німкеню Амалію послав нам він, рогатий. Біс, одне слово. От чому ми й посварилися на якийсь час. Я, охолонувши до неї та прозрівши, викинув її зі свого світу, в ньому залишився лише ти, брате мій, посланий мені самою долею. Таких, як Амалія, зваблива кралечка-пустунка, багацько, а таких, як ти, Йване Сошенку, один-єдиний. І завжди перед моїми очима буде Літній сад у Петербурзі, світла ніч і ти біля мене…»

«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасові», – так підсумує своє життя Сошенко на шістдесят дев’ятому році свого буття.

– Така зваблива Амалія – мрія кожного парубка, хто заперечить. Але чоловіче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.

– Будьмо братами, Тарасе!..

І вони обнялися, наче зустрілися після довгої-довгої розлуки…

І все було би добре, що так добре скінчилося, і Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокій у душі, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зі зникненням Амалії щось обірвалося, наче він, відцуравшись німкеньки, щось таки втратив, і втратив близьке й значне, що бриніло в його душі цілющою снагою. І дедалі частіше в ті дні він намугикував-наспівував свою улюблену пісню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.

Ні-ні та й зітхав, що не все так добре скінчилося з Амалією, чи не поквапився він, відцуравшись од неї, бо де він ще знайде таку звабну і щедру на любов подругу?

Але душа вперто багла іншої, іншої, а не такої, як Амалія, і він замислено намугикував про себе, звертаючись до тієї, іншої, ще не знаної йому:

Було тієї ночі вже далеко за північ – а може, ближче до ранку, – а він усе ще не міг заснути. Думи-думоньки не відпускали. Оті, про які він писав:

Стояв біля вікна, що його годилось би звати віконцем, скромного помешкання і дивився на щедро всіяне – ким усіяне, от загадка! – зорями небо, що було вірним другом його безсонних ночей.

Ось і того разу, дивлячись на всіяну зорями небесну височінь, замислено, але так щиро, на одному серці, наспівуючи, благав:

І вже як дійшов до того місця, коли «зіронька зійшла, усе поле освітила», як раптом одна із зіроньок і справді… зійшла.

До нього.

Чи то йому так здалося?

Але ж він бачив, як серед зоряного неба спалахнула світло-яскрава, найяскравіша в небесній височині зоря і почала до нього мовби наближатися.

Принаймні, він мав таке відчуття, що світло-яскрава, трохи зеленкувата зіронька на очах ставала чимраз ближчою, вона збільшувалася, сяяла вже маленьким сонечком у його віконечко.

І тоді він збагнув: зіронька та летить!

І летить, спускаючись з піднебесся, до нього.

Принаймні до його оселі в Петербурзі, що поринув у мрячливу пітьму. І летить до його віконця.

І він уже не здивувався тому чуду, наче зорі й раніше прилітали до нього, як думи обсідали його… Лише замружився, але на душі стало так хороше-гарно й затишно і якось аж урочисто, коли зіронька своїм сяйвом освітила і його віконце, і крихітне помешкання – десь аж під дахом – в Академії мистецтв.

Чи проспівав він тихо для себе, для душі чи лише подумав, а вона, дівчина, і з’явилася перед ним у світлі-сяйві небесної зорі – наче теж спустившись із небесної височини…

І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створінням:

– Тарасе, ти кликав мене і зорю мою, і ми спустилися до тебе з неба – я і зоря-зіронька. Прилинули ми до тебе від зорі на ймення Сиріус. Я на променях зіроньки вірної прилетіла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володіннях Сиріуса, що зветься Щаслива.

– Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у світі білому чи на небесах ще є десь щастя?

– Є, Тарасику, є. На нашій планеті, тому вона і зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справді щаслива. А поетів ми забираємо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашій Щасливій планеті під промінням Сиріуса.[4]

Тарас чомусь не здивувався почутому і навіть не зрадів, що нарешті він буде щасливим на Щасливій планеті якогось там Сиріуса, а лише, зітхнувши, сказав дівчині-зіроньці з такими променистими очима:

– Якщо поет не страждає в цьому світі, не вболіває за щось йому дороге і важливе, то його поезія нікого не хвилюватиме. Та й потім… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промінні Сиріуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Україна і далі залишається зневаженою, розтерзаною і приниженою та підневільною в царській імперії. А без України я не буду щасливим. Навіть на вашій Щасливій планеті. Та й поетом без батьківщини я теж не буду. Якщо батьківщина потерпає в пеклі, поет не може розкошувати в раю і цвірінчати про якесь там щастя.

Десь лунко запіяли півні.

Світало. А півні піяли й піяли, начеб на далекій звідси Україні.

Він здригнувся, і відразу ж зникло те дівча-зіронька, а Тарас ніяк не міг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як і сама дівчина зі Щасливої планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його віконце під горищем Академії мистецтв, де минали його дні та безсонні ночі… «Мабуть, то мені приверзлося», – подумав він і тихо-тихо заспівав – для себе, для своєї душі:

А високо в ранковому піднебессі так само яскраво сяяв Сиріус, біля якого – диво з див! – була планета Щастя.

Дивом із див була для поета і рідна Україна – поневолена чужим царем, безправна, позбавлена і волі, і навіть свого імені – її велено було звати якоюсь там Малоросією, – вона все одно була прекрасна, адже нічого прекраснішого за рідну батьківщину у світі білому немає.

У 1847 р. на засланні Тарас Шевченко напише на одному подихові вірша «Зоре моя вечірняя» (уривок з поеми «Княжна»):

Благав:

І в тяжкій неволі, в лютій пустелі за Аралом поет, рятуючи душу свою, подумки лине до України, якою тільки й жив у неволі та доля якої йому була не байдужа, і вірив, що зоря вечірняя, вислухавши його, неодмінно перекаже його благання Богові…

А «німу любов» Шевченко все ж таки мав. Чи то пак – спізнав. Мимо своєї волі й бажання. Тільки спізнав «німу любов» не з Варварою Рєпніною, як обурювалася безпідставним чуткам сама Варвара Миколаївна, адже з нею була «жива-живісінька» любов. «Німу любов» – такою вона згодом виявиться – Тарас Шевченко спізнає у Києві на Подолі, у 1859 році, де поселиться на Пріорці по вулиці Вишгородській у будинку під п’ятим номером. І ось як вона, «німа любов», до нього прийде.

«Виною» тому була славна подільська молодичка Оришка. Пішов Тарас Григорович на Поділ у пошуках підхожого помешкання, бодай для тимчасового проживання, в осередді Києва щось йому не подобалось, пішов на Поділ і опинився на Пріорці. Потім Тарас Григорович розказуватиме своєму біографу Чалому:

«Йшов я та йшов, бачу, хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе; от я й зайшов умовитись про квартиру і попросив хазяйку нагодувати мене в борг».

Попросив погодувати його… в борг.

– Та хто ж ви такий? – з подивом запитала його господиня, – що я мушу вас годувати в борг? До мене ще ніхто з таким проханням не звертався. То хто ви, добрий чоловіче?

– А той, ким ви мене щойно й назвали – добрий чоловік.

– Бачу, бачу, що ви – добрий чоловік. Шевченко здивувався:

– А як можна по мені побачити, що я… добрий?

– Дуже вже ви не такий, як інші… – знизала господиня плечима, все ще дивуючись. – Погодувати вас у борг… Гм… А от я візьму й погодую вас. У борг…

Пропозиція й справді була дещо дивною – погодувати в борг, – і оригінальною. Можливо через те «дивацтво» хазяйка й прийняла поета на квартиру.

– Іншого б не взяла, а цього – візьму, – казала посміхаючись. – Бо не такий він, як інші…

А далі почалося їхнє взаємне знайомство. Хазяйка дізналася, хто такий насправді її квартирант – «сам Тарас Шевченко», – а «сам Тарас Шевченко» дізнався – не без приємності, – що господиня є завзятою прихильницею його поезії. Ще й любила співати українські пісні. Невдовзі вони співали удвох – Шевченко і його нова хазяйка – і Шевченко був просто в захопленні від своєї хазяйки, а хазяйка – від такого квартиранта. І невдовзі Тарас Шевченко в тім будинку став своїм. І для дітей господині, і для самої господині, що її Шевченко називав то тіткою, то дядиною. А білоголова дітлашня тітки-дядини називала Шевченка дядьком.

Дітлашню білоголову доглядала найнята нянька Оришка, гарна молода-молодісінька молодичка, як називав її Шевченко. Вона йому справді сподобалась. Нянька – все та ж «гарна молода-молодісінька молодичка» – якось попрала квартиранту сорочки та носові хустки і позичила для нього в господині десять копійок, бо квартиранту «дуже треба було». Перебираючи передану їй купу білизни пожильця, Оришка запримітила два вузлики на кінчиках носових хусток. Заінтригована, що там може бути (жінки так зав’язували в носові хустки якісь там гроші), Оришка порозв’язувала їх – так і є. Гроші! В одному вузлику було 25 карбованців асигнацією, а в іншому – 3 карбованці. Оце та-ак!.. Могла б і привласнити знахідку, тим паче, то був для неї такий скарб, що становив суму більшу, ніж її річний заробіток, але Оришка зі знахідкою мерщій метнулася до господині. Тарас Шевченко не так зрадів тим забутим грошам (зав’язав якось їх у вузлик та й забув), як страшенно подивувався чесності Оришки, на яку він тепер дивився і геть закоханими очима – оце так жінка! Йому б таку чесну. Могла би за ту знахідку придбати собі цілий гардероб, а вона… Принесла господині. А господиня мерщій до квартиранта – ось ваші гроші, добродію! Ще й веліла Оришці переглянути шевченкове добро у валізі. І Оришка знайшла – без свідків – за обгортками книжок ще 15 карбованців, що їх туди заховав Шевченко та й щасливо забув. І могла б Оришка їх привласнити, і ніхто б їй не дорікнув, адже про той скарб і сам власник його з часом забув.

– Хоч це гроші й мої, забуті, але я не візьму їх, – вирішив Тарас.

– Чому? – так гарно-мило посміхалась Оришка.

– Бо якісь дурні гроші, – бовкнув Шевченко, – дурні-дурні, коли я забув про них. А дурному й дурна дорога!

І першої ж неділі купив на всі ті гроші дітям гостинців. Діти господині похвасталися перед іншими, сусідськими дітьми, який у них добрий дядько поселився, гостинців їм накупив. І за Шевченком почали бігати діти з усього кутка, вигукуючи: «Дядьку, дядьку, дай і нам гостинців!» Тарасові так сподобались діти, що він, не довго думаючи, метнувся на базар і стільки там накупив ласощів, що ледве, як сам казав, «допер» до квартири.

Щоб усе було схожим на свято, Шевченко найняв когось там, двір застелили щойно скошеною травою, де діти бавилися, стрибали-борюкалися і хрумали ласощі дядька. А по обіді з’явилася перекупка з возом, а на тому возі чого тільки не було: яблука, груші, пряники, бублики тощо. Вона назвала суму, Тарас розплатився і гукнув:

– Ану, дітки мої, збігайтесь сюди, хапайте, що на возі лежить, воно тепер ваше, і смакуйте та душечки свої відводьте!

І таке зчинилося, таке! Галасливі ватаги здійняли гучне гуляння, бігали, метушилися. Разом з ними бігав-метушився і сам квартирант та все пригощав малечу гостинцями…

– Такого дивного і доброго чоловіка ми ще не бачили, – заявила господиня.

А її нянька Оришка, злегка рожевіючи, казала:

– От комусь буде добра пара – щасливою буде тая жінка, якій дістанеться наш квартирант!

На Пріорці Шевченку дуже подобалося жити. Завжди вставав рано, о четвертій годині – «щоб послухати, як пташки щебечуть», – загадково казав. А слухаючи пташок та як «світ божий пробуджується», щось писав. Мабуть, вірші. Молився і вмивався надворі, витягнувши з колодязя відро «погожої» води.

По обіді йшов у садок, «до своєї яблуні», туди до нього збігалися діти.

«Кого люблять діти, – казав, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік».

Діти гралися біля нього, частенько й Тарас з ними грався, а коли його по обіді почав долати сон, діти його залишали – «бо дядько вже хропе», – казали і розбігалися. Щоб під вечір знову з’явитися. І тоді за ними приходила Оришка. А забираючи дітей, обдаровувала Тараса такою щиросердечною посмішкою, що в нього, казав, «наче крила за плечима виростали». І ще додавав: «Гарна-гарнюща, бісова молодичка – мені б отаку!..»

У зоряні ясні ночі довго не заходив до хати, гуляв у дворі, кажучи, що «зіроньки не пускають до хати. Та й скільки того життя в чоловіка, щоби таку красу ґавити…»

У серпні 1859 року Шевченко нарешті отримав довгоочікувані гроші, що прийшли йому за малярські роботи, до дрібниць розрахувався з молодицею, не забувши жодної послуги, обдарував наймичок і особливо щедро, як казав, «дурну Оришку», бо не вміє грошей утаїти. І додавав: «У жінки більше серця, ніж розуму… Мені б отаку, багату серцем молодичку, жив би я з нею, як у раю…»

Запитував Оришку, яка від того й геть губилася:

– А, може, підеш за мене, молодичко, га? Заберу тебе до Петербурга, та й будемо жити на Васильєвському острові. Я картини малюватиму та вірші писатиму, а ти… Ти мене годуватимеш, ну і не забуватимеш любити…

Коли дізнався, що в Оришки є чоловік і що він кудись подався на заробітки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодісінька молодичка».

Коли прощався, залишаючи гостинну Пріорку, приніс господині та дітям 15 фунтів солодощів – «щоб вони їли та не кашляли». Оришці теж цілу купу солодощів надарував – «це крім мого серця, – додав, – що ти його полонила…»

Оришка пустила сльозу.

– І де ти був раніше, добрий Тарасе, як я одинакувала…

– А я й нині одинакую, – зітхнув. – Мабуть, така мені випала доля.

Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче каміння навалилося на серце, коли поїхав дядько».

Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приїхав Тарас до нас – і наче ясне сонечко зійшло, а поїхав і наче те сонечко за хмару зайшло…»

А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне своє життя в будинку номер 5 (там нині меморіальна дошка) – як гарно йому там жилося… Які там люди!.. А діти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жінку все життя мріяв. А вона – не дісталася йому.