Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 11

…Тарновські – український поміщицький рід, його члени були власниками чималих земельних володінь у Чернігівській, Полтавській і Київській губерніях у XVIII – на початку XX століття.

Походили з козацької старшини.

Василь Васильович (старший) Тарновський (1810–1866) закінчив Московський університет, був знайомий з М. Гоголем, Т. Шевченком. Він автор праць «Юридичний побут України», «Про діяльність сімейств в Малоросії». Василь Васильович Тарновський-молодший (1837–1899), син Василя Васильовича Тарновського-старшого, закінчив Київський університет. Листувався з Т. Шевченком. В його маєтку в Качанівці[6] не раз гостювали Марко Вовчок, І. Рєпін, М. Ґе та інші діячі української та російської культур, він збирав колекцію старожитностей (нині зберігається в Чернігівському історичному музеї), рукописну та художню спадщину Т. Г. Шевченка, залишив спогади про Кобзаря, у яких і відкрив таємницю загадкової присвяти «Н. Т.» у вірші, що починався рядком «Великомученице кумо!». Вперше вони були опубліковані в журналі «Киевская старина» (№ 2, 1897).

«Порой самые ничтожные факты из жизни людей, известных в литературе или науке, представляют интерес. В силу этого соображения мы и решились в данной заметке поделиться имеющимися мелочными фактами, касающимися Т. Г. Шевченка, быть может, читатели нашего гениального поэта найдут в ней что-нибудь новое и не лишенное некоторого интереса».

Василь Васильович, молодший Тарновський, був тоді веселим, жвавеньким і цікавеньким до всього хлопчиком, але добре запам’ятав, як року 1845-го в батьків маєток Потоки в Київській губернії приїздив Тарас.

«В. Тарновский (старший. – В. Ч.), уже слыхавши о нем, так как Шевченко в то время уже успел приобрести большую славу, очень обрадовался ему, познакомил его со своей семьей и просил остаться некоторое время погостить.

Тарас Григорьевич охотно согласился, полюбил обитателей Поток, в особенности же сестру владельца Н. В. Тарновскую, с которой крестил ребенка у дьяка и всегда ее потом называл «дорога кумасю».

Ще б пак! Таку кумасю – мрія звабливо-ласкаву самотніх чоловіків – та не полюбити.

Надія Василівна була жіночкою ще тією… Яку, згадуючи, зітхають: тепер таких жіночок, мовляв, уже немає…

А втім, усе по порядку…

Василь Васильович Тарновський-молодший згадує, що, гостюючи якийсь час у Потоках, Тарас Григорович писав і малював, і «много дарил своей “кумасе” стихотворений и рисунков, в том числе подарил ей свой портрет, рисованный им в зеркало».

Жаль, що безцінний Шевченків дарунок з часом загубився.

«Впоследствии, когда его арестовали (Т. Шевченко. – В. Ч.), то все его знавшие, в особенности же те, у которых он проживал, были напуганы и ожидали обыска. В. В. Тарновский получил от правителя канцелярии генерал-губернатора Бибикова, Писарева, уведомление о могущем произойти обыске, и отдал все имевшиеся у него стихотворения Шевченко своей жене, которая ночью зашила их в тюфяк; кума же Тараса Григорьевича, желая сохранить все бумаги, полученные от него, уложила их в ящик и зарыла его в землю в саду. Прошло тревожное время; и когда все успокоилось, Н. В. Тарновская поехала в деревню и отрыла свой драгоценный ящик с произведениями Шевченко. Бумаги и рисунки оказались все целы и долго хранились у нее…»

Вже по смерті Н. В. Тарновської виявилося, що вона віддала якось папери одній своїй родичці, «которая в настоящее время не может их отыскать у себя».

Про Надію Василівну (померла 1891 р.) майже нічого не збереглося в історії, за винятком хіба того, що під час перебування Шевченка в Потоках в його честь було влаштовано ілюмінацію в саду: на верхівці великої берези прикріпили його вензель, власник Поток навіть склав вірші, кожний куплет яких закінчувався словами, що їх часто повторювала – як наспівувала – Надія Василівна:

Мемуарист згадує, що улюбленим заняттям Тараса Григоровича в Потоках було катання на паромику на великому ставку, «в теплые летние вечера, при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен». І особливо його улюбленої пісні «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя…» І мемуарист згадує, що, проживаючи в Потоках, Тарас Григорович багато дарував своїй «кумасі» віршів.

З дорогою кумасею він охоче і часто гуляв вечорами серед розкішної природи Потоків… У метричній книзі Київської духовної консисторії, де реєструвалося новонароджене маля, вони записані як його хрещені батьки: Т. Г. Шевченко (кум) – художник С.-Петербурзької Академії мистецтв, і Н. В. Тарновська – «девица и дочь титулярного советника».

Надія Василівна, сестра господаря Потоків, була не лише доброю кумасею, вона чи не з першої миті знайомства припала Шевченку до душі й серця. Маленька, гарненька, в міру повненька, з визрілими і вже звабливими формами молодого дівочого тіла; сміхотлива й веселоока, з рожевими губками бантиком.

– Величайте мене, любий куме, просто Надійкою, – запропонувала Шевченкові. – А я вас зватиму кумом – от ми вже й ніби породичалися.

Вона полюбляла сміятись, і це в неї виходило вабно, з нею і Шевченку було хороше й весело, тож здавалося, що він знає свою кумасю давним-давно. Відчував, що… закохується в Надійку. Якщо вже не закохався. Тож не став гаяти часу. Одного місячного надвечір’я (ще тільки звечоріло, а в небі над Потоками завис місяць уповні, правда, ще блідий, але мірою того, як темніло, наливався жовтим сяйвом), поет зважився, як кажуть, «дати волю рукам».

Кума легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і сказала відверто і прямо:

– Облиште, куме. Я – дівиця, яка не крутить любов з першим встрічним, і навіть з такими знаменитими, як ви, Тарасе Григоровичу. Я віддамся лише тому, і в того обіймах утоплюся, кого покохаю і з ким візьму шлюб. Тож усе буде лише по шлюбі, в першу шлюбну ніч. Як і в наступні – я на любов щедра.

У Шевченка – не звик до такої відвертості – й руки опустилися.

– Вибачайте, кумасю…

– Вибачаю, куме.

З того вечора, як він спробував був її пригорнути, не все добре склалося, бо згодом Шевченко напише і їй присвятить не зовсім… гм-гм… захопленого вірша…

Н. Т.

Складається враження від читання вірша «Н. Т.», що автор… Даруйте, герой твору підбивав клинці до героїні твору, своєї кумасі, а вона відмовила у зближенні, бо – «ціломудріє хранила». Та «страх боялася гріха». Не якого-небудь, а – «прелюбодійного». Стара діва, вона не «пішла на швидкоплинну любов» – надто старомодна і надто свято дотримувалася чистоти дівочої честі, що для неї була над усе. Волосся вже почало сивіти, а вона ще берегла свою цноту і ніяк не могла знайти собі пари.

Під кутом зору героя твору, це чи не вада: боятися гріха і незайманість («ціломудріє») зберігати… Тут усе – алегорія. Як і порада героя кумасі хоч раз зайнятися блудом.

Себто согріши, зайнявшись блудом.

Сприймати це як серйозну пораду грішити не можна. Це, як уже мовилось, алегорія. Автор поезії «Н. Т.» сам дивується і захоплюється дівочою чистотою своєї кумасі…

Так закінчилося ще одне кохання молодого Тараса. Але все ще, як здавалося, несерйозне, коли парубок, переповнений молодечою снагою, просто залицяється до гарненької дівчини, ще не маючи наміру з нею побратися, а лише просто…

Просто пофліртувати. А це всього лише любовна гра, кокетування чи залицяння. Щоправда, до цього Тарас уже захоплювався був – хоча б Амалією. І захоплювався мовби серйозно, а потім і розчарувався.

Таке ж лучиться і з «дорогою кумасею».

Хоча… Ще довго він не міг забути, як вона легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і, поправляючи кохтину на пишненьких груденятах, сказала відверто і прямо:

– Облиште, куме. Я – дівиця…

Не погодитися з її словами він не міг і зітхнув чи не з жалем. І навіть пошкодував, що не з ним вона проведе свої ніченьки шлюбні і не йому віддасться… Який жаль… А раптом… Раптом це його щастя, а він так легковажно відштовхнув його від себе… Та що тепер. Після бійки руками не махають. Більше йому не судитиметься побувати в Потоках.

А ось у маєтку Тарновських у Качанівці він ще побуває (потай, щоправда, зітхне, що там не виявиться його «дорогої кумасі» з Поток). Але думатиме про неї. І на прохання написати що-небудь на згадку про його відвідини Качанівки Тарас Григорович, попросивши альбом, напише в ньому всього лише два рядки:

Перевірки часом його тодішнє кохання не витримало. Та й обзаводитись жінкою він тоді теж ще не збирався, хотілося ще і ще погуляти та спізнати побільше крадених – а відтак і солодких – любощів. Але до краденої любові «дорога кумася» була не готова. Ну що ж, хай буде вона щаслива!

А його чекають інші жіночки… Тоді наче й справді відчував, що попереду його чекає найсерйозніше, найзначніше кохання, коли він ледь не побрався з любою Варварою…