Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 9

Сказано ж бо: століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття кохання. Чи – любові. І розгадуючи цей фантастичний феномен, завдяки якому людство існує й розвивається і люди залишаються людьми, а не, наприклад, тваринами, ось яке вже століття ті, хто, здається, знає усе, намагаються розгадати таємницю, зокрема й Лаури де Новес.

…То був сонячний квітневий день, коли поет Франческо Петрарка вперше побачив свою кохану. Той день він запам’ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 року у Страсну п’ятницю в маленькій церковці Святої Клари. На той час він уже був визнаним поетом двадцяти трьох років, вона – заміжня двадцятишестилітня жінка, в якої на той час уже було кілька дітей (всього Лаура народила своєму чоловікові одинадцятеро дітей). Білявка з великими і добрими очима, вона здалася поету втіленням жіночності й духовної чистоти. Зачарований нею, Петрарка писатиме:

І Лаура, яку він доти не знав, за мить стала музою Петрарки та його мрією, що перейшла у вічність… Турботи і вік дещо зіпсували її прекрасне лице глибокими зморшками (в епоху середньовіччя дівчатка виходили заміж і активно жили статевим життям у віці 10–11 років, тож старіли вони досить швидко, ледве досягнувши 30 років), волосся її посивіло і втратило красу, а фігура зіпсувалася після багатьох пологів, але Франческо Петрарка і тоді любив Лауру. І що більше вона старіла, то більше він захоплювався її жіночністю і зачаруванням. Для нього вона і в старості була все такою ж прекрасною, як у ранній юності… Вони зустрічалися на вулицях містечка Авіньйона, в церквах на службах, і закоханий Петрарка, не сміючи відвести від своєї музи очей, дивився на неї закохано-захоплено-зачаровано, доки вона йшла під руку з чоловіком. За всі роки зустрічей вони не обмовилися жодним словом. Але кожного разу, спіймавши звернений до нього теплий погляд Лаури, щасливий поет повертався додому і до ранку писав присвячені їй сонети. І через століття потомки називатимуть її ім’я як символ неподільної любові чоловіка до жінки.

Як присягався поет, за довгі роки він не мав жодного помислу про «гріховне доторкання до цієї святої жінки».

Доля Лаури залишилась у серпанку таємниці. Чи була вона щаслива у своєму сімейному житті? Чи кохала свого чоловіка? Чи завбачала вона тремтливий погляд, закоханий погляд поета, який зустрічався з нею на вулицях містечка? Чи могла вона бодай здогадуватися про почуття чоловіка, який так і не відкрив їй свого серця? Цього вже ніхто й ніколи не знатиме.

Лаура померла 6 квітня 1348 року – в Європі тоді лютувала чума, що й забрала її з цього світу. Довго і тяжко-боляче переживав поет смерть коханої. Зачиняючись ночами в кімнаті, він за тьмяного світла свічки звеличував Лауру у своїх сонетах.

Після смерті Лаури Петрарка написав сонети – «Вірші на смерть мадонни Лаури», «Тріумф смерті», «Тріумф слави». Свою кохану він пережив на 26 років. Але і після її кончини він кохав Лауру так само захоплено і ніжно, присвячуючи їй, вже давно мертвій, прекрасні сонети, 365. Їх усіх було зібрано в «Канцоньєре» («Книзі пісень»), що є найзнаменитішим твором поета. Знетямлено люблячи Лауру, він одружився, мав сина й дочку, але так само пристрасно і незрадливо любив Лауру. Всі роки біля нього була його улюблена дочка Франческа та її діти. Вона й поховала батька, який одного дня не дожив до свого 70-ліття. І останніми його словами в цьому світі були слова про те, що він «нарешті йде до Лаури, щоб там… ТАМ уже більше ніколи не розлучатися з коханою»…

Справді, які, хоч і найпремудріші, філософи і поети зможуть розгадати таїну любові-кохання…