Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 14

«Я дуже прив’язалась до нього і не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, я, мабуть би, відповіла пристрастю…»

– Це я – княжна Варвара.

27 січня 1844 року я писала з Яготина у Швейцарію Шарлю Ейнару: «Дорогий учителю…» А втім, я зараз зачитаю вам лише фрагмент з листа: «Тепер я повинна вам сказати, що Капніст переконаний, що я люблю Шевченка і що я втратила голову. Я ж симпатизую йому і не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, то, мабуть, відповіла б йому пристрастю…»

– Якби я бачила з його боку любов… О, як багато в нашому житті залежить від отого малопримітного слова «якби»… Але не буду, бо зразу напрошується відома приказка, якби та в роті виросли гриби… Здається, у великоросів така поговірка є… Жаль, я не так добре знаю українську мову, як російську чи французьку. Та, зрештою, я народилася і виросла в Москві, в сім’ї російського військового і державного діяча і була – навіть була! – російською письменницею.

«Малый энциклопедический словарь» (том III, С.-Петербург, 1902 рік) запевняє, що я, «Репнина-Волконская, княжна Варвара Николаевна, писательница – псевд. Ливьерская». Та й у вашій енциклопедії (УРЕ, том 9, стор. 359) теж написано, що я – «рос. письменниця». Але як письменниця я нині міцно забута. А ось як княжна Варвара Рєпніна із Яготина я ще й досі відома. Є в моїй біографії рядок (та який рядок! Половина мого життя! Краща половина! Та, що й зберегла мене в історії, завдячуючи якій я оце й розмовляю з вами):

«В 40-х рр. жила в Україні, в містечку Яготині, де 1843 зустрічалася з Т. Шевченком. Їй поет присвятив поему «Тризна». Була другом Шевченка, високо цінувала його талант, клопоталася про полегшення його становища під час заслання, листувалася з ним». Хіба цього мало? Та цього вистачить на все життя і навіки після нього. До всього ж, я – правнучка українського гетьмана Кирила Розумовського і Україна для мене рідна. І хоч я померла у Москві, у 1891 році, та звідтоді все повертаюсь і повертаюсь на Україну. Є таке слово: репатріація. Від одного мудрого латинського слова, що означає: повертаюся на батьківщину. Так і я повертаюся на батьківщину, повертаюся в імені його… Всі ці роки, за мого життя і після смерті, я завжди з Україною, з Ним. Бо тут моє кохання. Лелека хоч і літає в Африку, але дітей своїх виходжує лише на Україні, на батьківщині, там, де він спізнав любов… А моя любов тут, в Україні.

Так ось в Яготин прийшла моя велика любов, по-українському – кохання. Я вчила українську мову, його мову, мову моїх пращурів. Вчила і знаю, що любов – це те ж саме, що й кохання. А кохання – це почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, закохання… Гм… Не дивуйтесь, це зі словника. А втім, у словнику воно, може й так, а ось у серці… Але я не гідна те передати словами. Словами будь-якої мови. Українська ж мова є наймилішою, наймилозвучнішою, найдорожчою мені, адже нею творив Він. Так ось українська серед своїх нелічених скарбів має таке чарівне слово, як коханнячко.

А жінка в українців, це – КОХАНА.

Жінка, що кохає, жінка, яку кохають. Те ж саме, що пестуха, пестунка… Воно й справді так: коли тебе кохають, ти неодмінно будеш – мало тобі самого кохання! – ще й пестункою!

Боже мій, як я хотіла бути жінкою, яку кохають! Жінкою я стала – так вирішив Господь.

Але я була жінкою, яка не була пестункою, не була коханою, а була такою, яку пеклó чуже кохання.

Невже я була заздрісною і ревнивою? Господи, який сором! А втім, хіба нещаслива жінка може відчувати сором? Є ревність до чужого щастя. Адже жінка з’являється у світі білому лише для кохання.

А я стала жінкою, яку не кохали.

Господи, Боже ти мій, за віщо? За які гріхи? Я давним-давно мертва. І стала такою ще за свого земного життя, коли збагнула, що я – та жінка, яку Він не кохає… А померла вже пізніше. І ще за свого земного життя я написала ці фатальні для мене рядки: «Найжахливіше у мене те, що я дійшла до такого стану, коли вигляд чужого щастя мене мучить, дратує, тобто щастя, яке дає кохання… Полум’я кохання, що горить перед моїми очима, убиває мене і пече…»

Боже мій, і це справді я? І як це воно сталося, як це почалося… понад п’ятдесят років тому, в ту липневу грозу…

Шевченко прибув до Яготина з вельми прозаїчною метою – заробити дещо на прожиття. Річ у тім, що знаний український меценат і добра людина Тарновський замовив йому зробити копію портрета князя Миколи Рєпніна пензля швейцарського художника Горнунга. Прибув він у супроводі сина письменника Капніста – Олексія, оглянув галерею, познайомився з княжною Варварою, дочкою князя Миколи Рєпніна.

Шевченку тоді було 29 років, Варварі – 35.

«Їх зв’язувало щось сильніше, ніж просто симпатія чи приязнь – вони були потрібні одне одному…» – так і досі пишуть, і писатимуть ще довго і довго, бо так воно насправді й було.

А який же він тоді був, у 1843 році? Ось що свідчать очевидці.

Афанасьєв-Чужбинський: «Середнього зросту, дебелий, на перший погляд лице його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і виразним світлом, що мимовільно я звернув на нього увагу… Тримався він у товаристві вільно, із тактом, ніколи не вживав тривіальних виразів…»

К. Юнге, дочка графа Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв: «Протягом двох років, як я бачилась із Шевченком, за рідкими винятками, кожний день, я ні разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поводженні чим-небудь відрізнявся від інших добре вихованих людей…»

Ще свідчення (Павло Зайцев): «Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називали «угловатостью»… у рухах його не було гнучкості, граціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися незвичайним розумом і дивною добрістю. Очима тими він підкорив собі вже не одне людське серце…»

А ось свідчення про неї: «Княжна Варвара Миколаївна, енергійна дівиця зрілих років, що легко захоплюється, худа, тоненька, з великими, живими, виразливими очима… Добра, дотепна, мила, люб’язна, вона була провидінням бідних і нещасних, роздавала, що в неї було, і брала найактивнішу участь у долі всіх, хто звертався до неї за допомогою і порадою».

А ще пишуть, що княжна Варвара ненавиділа кріпацтво і його, селянського сина, вчорашнього кріпака прийняла в княжому домі як рідного. І Варвара, і старі князі, батько її і мати. Адже в сімействі Рєпніних не було соціальних забобонів. Рєпніни не комплексували від того, що вони титулованого роду, і Шевченко став у них своїм, як найближча людина князів. Варвара вже тоді дивилась на нього, як на генія, як на людину в ореолі, що нарешті вирвалася на волю. Варвара любила людей, любила контактувати з ними, спілкуватися, особливо з неординарними. Життя в неї було спокійне, монотонне, в клопотах за ближніх, у молитвах Богу (вона була глибоко віруючою людиною), і він, молодий поет і художник, увірвався у її життя, як буря, як яскраве явище. Так писатимуть. І так воно насправді й було в 1843 році, в повітовому містечку Яготині, що тоді належав не до Київщини, як тепер, а до Полтавщини.