Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 10

Коли прочанин у супроводі служника зі смолоскипом проходив заплутаними переходами цього величезного будинку, спорудженого без будь-якого плану, чашник наздогнав його і прошепотів йому на вухо, що, коли він не має нічого проти кухля доброго меду, то в його кімнаті вже зібралося багато слуг, які хотіли б послухати оповіді про Святу землю, а особливо про лицаря Айвенго. Слідом за чашником його прохання повторив Вамба, запевняючи, що одна склянка вина опівночі варта трьох після сигналу гасити вогні. Не заперечуючи проти цього твердження, що пролунало з вуст такої обізнаної людини, прочанин подякував обом за гостинне запрошення, але сказав, що дана ним обітниця забороняє йому розмовляти на кухні про те, чого не можна говорити за столом у господарів.

– Оце так обітниця! – мовив Вамба, звертаючись до чашника. – Слузі вона навряд чи підійде.

– Я хотів був дати йому кімнату на горищі, – сказав чашник, роздратовано здвигнувши плечима, – та як він не хоче знатися з добрими християнами, нехай спить поруч з Ісааком. Енвольде, – продовжив він, обернувшись до слуги зі світочем, – проведи прочанина до південної келії. Який привіт, така й відповідь. На добраніч, сер прочанин.

– На добраніч, і нагороди вас Пресвята Діва, – незворушно відповів прочанин і рушив за своїм проводирем.

У невеликому, освітленому грубим залізним ліхтарем передпокої, звідки виходили в різні боки кілька дверей, їх зупинила служниця леді Ровени, яка владним тоном мовила, що її хазяйка бажає поговорити з прочанином, і, взявши світоч з рук Енвольда та наказавши йому дочекатись її повернення, жестом запросила прочанина слідувати за нею. Певно, прочанин вважав нечемним відмовитись від цього запрошення, як відмовився від попереднього; у всякому разі, він підкорився без жодних заперечень, хоча, здавалося, такий наказ його здивував.

Вузький коридор і сходи, складені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени; груба розкіш цієї кімнати свідчила про пошану господаря дому до її хазяйки. Усі стіни були завішені гобеленами, на яких строкатим шовком та золотими і срібними нитками були вишиті різні сцени псових і соколиних ловів. Постіль під пурпуровим балдахіном була застелена розкішно вишитим покривалом. На стільцях лежали яскраві подушки; перед одним стільцем, вищим від усіх інших, стояла лавочка із слонової кістки, прикрашена різьбленням. Кімнату освітлювали чотири вощані світочі у срібних підсвічниках.

Проте сучасним красуням не слід було б заздрити розкоші, в якій жила саксонська принцеса. Стіни кімнати були так погано проконопачені, з такими шпаринами, що розкішні гобелени тріпотіли від нічного вітру. Щось на зразок благеньких ширм прикривало світочі від протягу, але полум’я лопотіло під поривами вітру, мов розгорнутий стяг полководця. Звичайно, умеблювання кімнати було багатим і навіть вишуканим; але комфорту в ньому не було, а позаяк за тих часів не було й уявлення про комфорт, то його відсутність не впадала в око.

Три служниці, стоячи за спиною в Ровени, укладали на ніч її волосся. Сама Ровена сиділа на високому стільці, схожому на трон. Уся її зовнішність і манери були такими, що здавалося, ніби вона народжена владарювати. Прочанин одразу ж визнав це, схиливши перед нею коліна.

– Підведися, мандрівнику, – привітно мовила Ровена, – захисник відсутніх заслуговує на люб’язний прийом з боку кожного, хто любить істину і шанує мужність.

Потім, звернувшись до свого почту, вона сказала:

– Відійдіть усі, окрім Ельгіти. Я бажаю поговорити зі святим прочанином.

Служниці відійшли в інший бік кімнати і, вмостившись на вузькій лаві під самою стіною, сиділи нерухомо й безмовно, наче статуї, хоча могли б залюбки гомоніти, не заважаючи розмові своєї хазяйки з прочанином.

Леді Ровена хвилю помовчала, ніби не знаючи, з чого почати, і мовила:

– Прочанине, сьогодні ввечері ви назвали одне ім’я. Я маю на увазі, – вела вона далі, зробивши над собою зусилля, – ім’я Айвенго; за законами природи і кровних уз це ім’я мало б зустріти більш привітний відгук у цьому домі; але з примхи долі склалося так, що, хоч у багатьох затріпотіло серце при звуку цього імені, лише я наважуюся спитати вас, де і за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався у Палестині через хворобу і що після того, як звідти пішло англійське військо, він зазнав утисків з боку французької партії; а нам відомо, що до цієї партії належать і тамплієри.

– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знічено відповів прочанин, – але хотів би знати більше, якщо вам небайдужа його доля. Здається, йому пощастило уникнути переслідувань у Палестині, і він збирався повернутись до Англії. Певно, ви, леді, знаєте краще за мене, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена тяжко зітхнула і спитала, чи не знає прочанин, коли саме слід чекати повернення лицаря Айвенго на батьківщину і чи не загрожує йому небезпека дорогою.

Прочанин не міг нічого сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого питання леді Ровени, він запевнив її, що подорож може бути цілком безпечною, якщо їхати через Венецію і Геную, а звідти – через Францію і Англію.

– Айвенго, – сказав він, – так добре знає мову та звичаї французів, що в цій дорозі йому ніщо не загрожує.

– Дай Боже, – мовила леді Ровена, – щоб він доїхав благополучно і зміг взяти участь у майбутньому турнірі, де всі лицарі змагатимуться у воїнському мистецтві. Якщо приз здобуде Етельстан Конінгсбурзький, Айвенго може почути лихі звістки, коли повернеться до Англії. Скажіть мені, прочанине, яким він був, коли ви бачили його востаннє? Чи не зменшила недуга його тілесні сили й красу?

– Він схуд і засмаг відтоді, як прибув до Палестини з острова Кіпр у почті Річарда Лев’яче Серце. Мені здавалося, що на його лиці – печать глибокого смутку. Але я не підходив до нього, бо я з ним не знайомий.

– Боюся, те, що він побачить у рідній країні, – мовила Ровена, – не розвіє його смутку… Дякую тобі, добрий прочанине, за звістки про друга мого дитинства. Дівчата, – звернулася вона до служниць, – подайте цьому святому чоловікові вечірнього келиха. Йому час спочивати, і я не можу затримувати його довше.

Одна із служниць принесла срібний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася вустами, після чого його подали прочанинові. Він низько вклонився і відсьорбнув трохи вина.

– Прийми цей дарунок, друже, – продовжувала леді Ровена, подавши йому золоту монету. – Це на знак моєї поваги до твоїх тяжких випробувань і до святих місць, які ти відвідав.

Прочанин прийняв подарунок, ще раз низько вклонився і вийшов услід за Ельгітою.

У передпокої його чекав слуга Енвольд. Узявши світоча з рук служниці, Енвольд квапливо і без зайвих церемоній провів гостя до примурку, де було кілька комор, що служили спальнями для нижчої челяді і гостей простого звання.

– Де спить єврей? – спитав прочанин.

– Ця брудна собака проведе ніч поруч з вашою превелебністю, – відповів Енвольд. – Святий Дунстане, ото доведеться відмивати після нього комору, щоб у ній міг ночувати християнин!

– А де спить Гурт, свинопас? – поцікавився прочанин.

– Гурт, – відповів слуга, – спить у тій коморі, що від вас праворуч, а єврей – ліворуч; тримайтеся подалі від цього невірного. Вам відвели б кращий покій, якби ви погодилися на прохання Освальда.

– Пусте, мені і тут буде добре, – сказав прочанин.

Мовивши це, він увійшов до своєї комори і, взявши світоча з рук слуги, подякував йому та побажав на добраніч. Зачинивши за собою двері келії, він встромив смолоскип у дерев’яний підсвічник і оглянув свою спальню, все умеблювання якої становили грубий дерев’яний стілець і плаский дерев’яний короб, набитий чистою соломою, поверх якої були постелені дві чи три овечі шкури. Ця споруда заміняла ліжко.

Прочанин загасив світоч, не роздягаючись витягся на цьому вбогому ліжку і заснув – чи то принаймні лежав нерухомо доти, поки перший промінь сонця не впав у мале ґратчасте віконце, крізь яке до келії проникали світло і повітря. Тоді він встав, проказав ранкові молитви, обтрусив на собі одяг і, обережно відхиливши двері, пройшов до єврея.

Ісаак забувся тривожним сном на ліжку, цілком подібному до того, на якому провів ніч прочанин. Увесь знятий увечері одяг він поклав на себе або під себе, щоб його не поцупили вночі. Обличчя єврея було змученим і неспокійним; руки судомно сіпалися, ніби боронячись від страшної примари; він щось бурмотів і вигукував єврейською мовою, а час від часу промовляв цілі фрази місцевою говіркою. З-поміж них можна було розчути такі слова: «Заради бога Авраама, згляньтесь над нещасним старим! Я бідний, у мене немає грошей, можете закувати мене в кайдани, розтяти на шматки, та я не в силі виконати ваше бажання».

Прочанин не став чекати, поки Ісаак прокинеться, і торкнув його кінцем свого ціпка. Цей дотик, певно, змішався у свідомості сплячого з його моторошним сном: він схопився з місця, волосся в нього піднялося сторч, колючий погляд чорних очей, сповнений дикого страху та подиву, втупився у прочанина, пальці вп’ялися в одяг, наче кігті яструба.

– Не бійся мене, Ісааку, – сказав прочанин, – я прийшов до тебе як друг.

– Нагороди вас бог Ізраїлю, – промимрив єврей, трохи отямившись. – Мені примарилося… Та будь благословенний праотець Авраам, то був лише сон.

Потім, прийшовши до тями, він спитав уже звичайним тоном:

– А чого воліє ваша милість від бідного єврея о такій ранній порі?

– Я хотів тобі сказати, – відповів прочанин, – що, коли ти цієї ж миті не підеш із цього дому і не поїдеш звідси якомога скоріше і якомога далі, тебе спіткає в дорозі велике лихо.

– Святий отче, – вигукнув Ісаак, – хто ж захоче напасти на такого нікчемного злидаря, як я?

– Це ти маєш краще знати, – мовив прочанин, – але знай, що тамплієр, коли вчора ввечері проходив через залу, заговорив до своїх невільників сарацинською мовою, яку я розумію, і звелів їм сьогодні вранці простежити, куди поїде єврей, схопити його, коли він опиниться подалі від цього маєтку, і відвести у замок Філіппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати жах, що охопив єврея при цій звістці; здавалося, сили покинули його в одну мить. Кожен м’яз, кожен нерв ослаб, руки безсило повисли, голова схилилася на груди, коліна підломилися, і він упав до ніг прочанина, наче підкорений невідомою силою; то була вже не людина, схилена у благальній покорі, а тіло, з якого пішло життя.

– Бог Авраама! – скрикнув він. Не підводячи сивої голови, він склав свої зморщені руки і здійняв їх до неба. – О Мойсею[118]! О блаженний Аароне! Недарма мені наснився цей сон, недаремно мене мучило це видіння! Я вже відчуваю, як вони кліщами тягнуть з мене жили. Відчуваю, як ходять по всьому тілі зазубрені колеса, мов ті гострі пили, борони і залізні сокири, якими катували жителів Рабби і дітей Амонових![119]

– Встань, Ісааку, і послухай, що я тобі скажу, – з жалем, проте трохи зневажливо мовив прочанин, дивлячись на його страждання. – Я розумію твій страх: принци і дворяни безжалісні до твоїх одноплемінників, коли хочуть витягти з них гроші. Та встань, я тебе навчу, як уникнути біди. Йди з цього дому негайно, поки не прокинулися слуги, – вони міцно сплять після вчорашньої пиятики. Я проведу тебе потаємною стежкою через ліс, який я знаю не гірше від тутешніх лісничих. Я не покину тебе, поки не передам у руки якого-небудь барона або поміщика, що їде на турнір; певно, ти знайдеш спосіб здобути його прихильність.

Ледве в Ісаака з’явилася надія на порятунок, він підвів голову і, все ще стоячи на колінах, відкинувши назад своє сиве волосся і розгладивши бороду, втупив проникливі чорні очі у прочанина. У його погляді читалися страх, надія і підозра водночас. Але, почувши останні слова прочанина, він знову вжахнувся, впав долілиць і вигукнув:

– Я знайду спосіб, щоб здобути його прихильність! Горе мені! Є лише один спосіб здобути прихильність християнина, та як здобути її бідному єврею, якщо він розорений і бідний, мов Лазар[120]? Заради Бога, юначе, не викривай мене! Заради нашого спільного Небесного Отця, що створив нас усіх, євреїв і поган, синів Ізраїлю і синів Ізмаїла – не викривай мене!

Підозра знов пересилила в ньому всі інші почуття, і він продовжував:

– Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навіть якщо він вимагатиме все до останнього пенні!

З цими словами він благально схопився за плащ прочанина.

– Заспокойся, – мовив прочанин. – Навіть якби ти володів усіма скарбами твого племені, мені нема чого тебе кривдити. У цьому одязі я мушу дотримуватись обітниці бідності, і якщо й порушу її, то хіба що заради кольчуги і бойового коня. Втім, не думай, що я нав’язую тобі своє товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрік Сакс зглянеться на тебе.

– Ох, ні! – вигукнув єврей. – Він не дозволить мені пристати до його почту. Саксонець і норман – обоє зневажають бідного єврея однаково. А самому проїхати через землі Філіппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Ні! Добросердий юначе, я поїду з тобою! Скоріше! Підперізуймо стегна свої і біжімо! Ось твій ціпок… Скоріше, не зволікай!

– Я не зволікаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливості свого супутника, – та спочатку мені треба знайти спосіб звідси вибратись. Іди за мною!

Він пройшов до сусідньої комірчини, де, як ми вже знаємо, спав Гурт.

– Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчій. Відімкни хвіртку біля задньої брами і випусти нас звідси.

Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часів, в ту епоху були не менш поважаними у саксонській Англії, ніж обов’язки Евмея – в Ітаці[121]. Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.

– Єврей їде з Ротервуда, – зверхньо мовив він, підвівшись на одному лікті і не рушаючи з місця, – а прочанин обрав його за компаньйона.

– А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кімнати, – що єврей ушиється звідси з окостом шинки.

– Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – і єврей, і прочанин можуть зачекати, поки відчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гості від’їздили тайкома, та ще о такій ранній годині.

– Хай там як, – владно мовив прочанин, – а я гадаю, що ти мені в цьому не відмовиш.

І, схилившись до пастуха, він прошепотів йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт вмить схопився на ноги, а прочанин, застережливо піднявши палець, додав:

– Стережися, Гурте! Ти завжди був обачливим. Відімкни хвіртку, чуєш? Все інше скажу потім.

Гурт з надзвичайною спритністю мотнувся виконувати наказ, а Вамба і єврей пішли слідом, дивуючись раптовій зміні у поведінці пастуха.

– Мій мул! Де мій мул? – скрикнув єврей, щойно вони вийшли з хвіртки.

– Приведи сюди мула, – сказав прочанин, – і візьми ще одного для мене, я поїду з євреєм, поки ми не виберемося з цієї місцини. Потім я відправлю мула комусь із почту Седріка в Ешбі. А ти… – решту прочанин сказав Гуртові на вухо.

– З радістю все зроблю, – сказав Гурт і побіг виконувати доручення.

– Хотів би я знати, – мовив Вамба, коли його приятель пішов, – чого вчать вас, прочан, у Святій землі.

– Читати молитви, дурню, – відповів прочанин, – а ще спокутувати гріхи і умертвляти свою плоть постом і довгою молитвою.

– Та ні, мабуть, вас таки вчать чогось кращого, – сказав блазень. – Хіба можлива річ, щоб каяття й молитви змусили Гурта комусь прислужитись, а за піст і покуту він дав комусь мула! Думаю, ти міг би так само розповідати про покуту та молитви його чорному кнуру.

– Ох ти дурню! – мовив прочанин. – Одразу видно, що ти саксонський дурень – і більш нічого.

– Це ти слушно кажеш, – відгукнувся блазень. – Якби я був норманом, як ти, мені б велося трохи краще, бо всі вважали б мене розумником.

У цю мить на протилежному березі рову з’явився Гурт з двома мулами. Мандрівники перейшли рів по вузькому підйомному мосту, ширина якого – у дві дошки – відповідала розмірам хвіртки і того вузького отвору, що вів із зовнішньої огорожі до лісу.

Щойно вони переправилися на другий берег, як єврей підсунув під сідло свого мула торбинку з просмоленого синього полотна, яку обережно витяг з-під хітона, весь час примовляючи, що це «зміна білизни, тільки зміна білизни, от і все». Потім скочив у сідло з такою спритністю, якої годі було чекати від старого, і, не гаючись, став розправляти складки свого плаща. Прочанин сів у сідло не з таким поспіхом і на прощання простягнув Гуртові руку, яку той поцілував з надзвичайною пошаною. Пастух стояв, дивлячись услід мандрівникам, поки вони не зникли в гущавині лісу. Зрештою голос Вамби пробудив його від роздумів.

– Знаєш, друже мій Гурт, – сказав блазень, – сьогодні ти на диво чемний і надміру побожний. Шкода, що я не абат і не голоногий прочанин, а то б і мені перепало трохи твоєї люб’язності. Та я, звісно, схотів би чогось більшого від поцілунку.

– Ти міркуєш розумно, Вамбо, – відповів Гурт, – але ти судиш за зовнішністю; втім, і найрозумніші роблять так само… Гаразд, піду я до стада.

З цими словами він повернувся до садиби, а блазень поплентав за ним.

Наші мандрівники поспішали і їхали зі швидкістю, що свідчила про крайній переляк єврея: в його віці люди зазвичай не полюбляють швидкої їзди. Прочанин, що скакав попереду, вочевидь добре знав усі лісові стежки і навмисне вибирав кружні шляхи, тож підозріливому євреєві не раз спадало на думку, чи не збирається прочанин заманити його у пастку. Втім, його побоювання були цілком зрозумілі, якщо взяти до уваги, що за тих часів ні на землі, ні у воді, ні в повітрі не було жодної істоти – хіба що, мабуть, окрім летючих риб,[122] – яка б зазнавала таких повсюдних, невпинних і жорстоких утисків, як єврейське плем’я. За найменшою і нічим не виправданою вимогою, за безглуздим і необґрунтованим звинуваченням їхня особа і власність потерпали від гніву можновладців. Нормани, саксонці, датчани, британці, хоч як би вони ворогували між собою, відчували спільну ненависть до євреїв і вважали за свій святий обов’язок пригноблювати їх, визискувати й грабувати.

Королі норманської династії і дворяни, які брали з них приклад, пригнічували цей народ з корисливих міркувань. Всі знають оповідь про те, як принц Джон, ув’язнивши багатого єврея в одному зі своїх замків, наказав щодня виривати в нього по одному зубу.[123] Це тривало доти, поки нещасний ізраїльтянин не втратив половину зубів, і лише тоді він погодився заплатити кругленьку суму, яку в нього вимагав принц. Гроші, що були в обігу, зосереджувались головним чином у руках цього пригніченого племені[124], і дворяни, щоб отримати ці гроші, за прикладом свого правителя без жодних вагань вдавалися до будь-яких засобів переконання, включаючи тортури. Пасивна мужність, породжена любов’ю до власності, спонукала євреїв нехтувати цією небезпекою, тим паче що вони могли отримати величезні прибутки у такій багатій країні, як Англія. Попри численні перешкоди й особливу податкову палату, про яку ми вже згадували (вона називалася єврейським казначейством і була створена саме для того, щоб розоряти і пригноблювати євреїв), вони примножували свої статки і передавали їх з рук у руки за допомогою векселів; цей комерційний винахід належить євреям. Векселі також давали їм змогу переводити гроші з однієї країни в іншу; отже, коли в одній країні євреям загрожували утиски і збитки, їхні скарби зберігалися за кордоном. Впертість і пожадливість, властиві євреям, певною мірою допомагали їм опиратися фанатизму і тиранії тих, під чиєю владою вони жили; ці якості наче зростали відповідно до гноблень, яких вони зазнавали.

Через багатства, нажиті торгівлею, нерідко вони потрапляли в небезпечне становище, проте ті багатства служили їм на користь, зміцнюючи їхній вплив і надаючи певний захист. Такими були умови існування євреїв, і вони формували їхній характер: спостережливий, підозріливий і боязкий, але водночас упертий, спритний і стійкий у подоланні труднощів.

Мандрівники довго пробиралися лісовими стежками; нарешті прочанин порушив мовчання.

– Бачиш отой старий висохлий дуб? – спитав він. – Це межа володінь Фрон де Бефа. Ми вже давно проїхали землі Мальвуазена. Тепер ти можеш не боятися погоні.

– Нехай розтрощаться колеса їхніх колісниць[125], – сказав єврей, – подібно до того, як вони розтрощилися в колісниць фараонових! Та не покидай мене, добрий юначе. Згадай про лютого тамплієра і його сарацинських рабів. Вони не зважать ні на межі, ні на садибу, ні на звання власника.

– Від цього місця нам не по дорозі. Людині мого звання не личить їхати поруч з тобою довше, ніж цього вимагає необхідність. І якої допомоги ти чекаєш від мене, мирного прочанина, проти двох озброєних язичників?

– Добрий юначе! – вигукнув єврей. – Ти можеш мене захистити, а я можу тобі віддячити – не грошима, їх у мене немає, допоможе мені отець Авраам…

– Я вже сказав тобі, – перервав його прочанин, – що ні грошей, ні твоєї віддяки мені не треба. Провести тебе я можу. Навіть можу захистити тебе, оскільки вступитися за єврея перед сарацинами навряд чи заборонено християнину. А потім я проведу тебе до місця, де ти зможеш знайти собі гідних захисників. Ми вже неподалік від Шефілда. В цьому місті ти легко розшукаєш своїх одноплемінників і знайдеш у них притулок.

– Нехай благословить тебе Іаков, добрий юначе! – мовив єврей. – У Шефілді я знайду притулок у мого родича Зарета, а потім віднайду якийсь спосіб проїхати далі.

– Гаразд, – сказав прочанин. – Отже, в Шефілді ми попрощаємось. За півгодини ми будемо там.

За ці півгодини жоден з них не зронив більш ні слова; прочанин, мабуть, вважав нижче своєї гідності розмовляти з євреєм без крайньої потреби, а той не смів звертатися до людини, яка здійснила подорож до Гробу Господнього і тому мала на собі печать святості. Зупинившись на вершині пологого схилу, прочанин вказав на місто Шефілд, що розляглося біля підніжжя, і мовив:

– Осьде ми попрощаємось.

– Але не раніше, ніж бідний єврей викаже вам свою вдячність, хоч я й не смію просити вас завітати до мого родича зарета, який допоміг би мені винагородити вас за доброту, – сказав Ісаак.

– Кажу тобі, – мовив прочанин, – ніякої винагороди мені не потрібно. Якщо в довгому списку твоїх боржників знайдеться який-небудь бідний християнин і ти заради мене врятуєш його від боргової тюрми та кайданів, я вважатиму, що отримав свою винагороду.

– Зажди! – вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. – Я хотів би зробити для тебе більше. Господь відає, який я бідний… Авжеж, Ісаак – найбідніший серед своїх одноплемінників. Та пробач мені, якщо я спробую вгадати, що для тебе зараз найважливіше…

– Якщо ти вгадав, що мені зараз потрібно, – сказав прочанин, – ти все одно не зміг би мені це дати, навіть якби був таким багатим, яким прикидаєшся бідним.

– Прикидаюся бідним? – перепитав єврей. – Повір, я сказав щиру правду: мене розорили, пограбували, я у боргах. Лихі руки відняли в мене весь мій крам, гроші, кораблі і все, що я мав… Та все ж я знаю, що тобі потрібно, і, може, зумію тобі допомогти. Зараз ти понад усе хочеш мати коня та зброю.

Прочанин мимохіть здригнувся і, рвучко обернувшись до нього, спитав:

– Як ти здогадався?

– Байдуже, як я здогадався, аби лишень мій здогад був вірним. І коли вже я знаю, що тобі потрібно, я це роздобуду.

– Зваж на моє становище, мій одяг, мої обітниці…

– Я знаю вас, християн, – заперечив єврей. – Знаю, що найзнатніші серед вас у марновірному каятті беруть у руки ціпок прочанина і пішки вирушають у далеку путь, щоб уклонитися праху мерців.

– Не богохульствуй! – строго перервав його прочанин.

– Пробач, – сказав Ісаак. – Я сказав це, не подумавши. Але вчора ввечері, та й сьогодні зранку в тебе вихопилося кілька слів, що, мов іскри, вибиті кресалом, осяяли для мене твоє серце. До того ж під твоєю одежею прочанина сховані лицарський ланцюг і золоті шпори. Вони зблиснули, коли ти схилився над моїм ліжком.

Прочанин не зміг втримати посмішки і сказав:

– А якби хтось так само придивився до твоєї одежі, Ісааку? Певно, він би побачив дещо цікаве.

– Не варто про це говорити! – сказав єврей, змінившись на лиці, і квапливо витяг з торбини письмове приладдя. Поставивши на сідло свого жовтого капелюха, він розстелив на ньому аркуш паперу і почав писати, наче бажаючи покласти край небезпечній розмові. Дописавши листа, він хитро примружив очі і подав його прочанинові зі словами:

– У місті Лестері всі знають багатого єврея Кирджата Джайрама з Ломбардії. Передай йому цього листа. В нього є на продаж шість лицарських обладунків міланської роботи, найгірший з них підійшов би і принцові; також є в нього десятеро коней – на гіршому з них не сором було б їздити і королю, якби він вирушив битися за свій трон. За цим листом Кирджат дасть тобі на вибір і обладунок, і бойового коня, а також усе необхідне для турніру. Коли потреба в цьому минеться, поверни товар йому або, якщо можеш, заплати за нього повну ціну.

– Але ж, Ісааку, – мовив прочанин з посмішкою, – хіба ти не знаєш, що, як лицаря виб’ють із сідла під час турніру, його кінь і зброя переходять у власність переможця? Таке лихо може трапитись і зі мною, а заплатити за коня і обла-дунок я не зможу.

Здавалося, єврея вразила ця несподівана думка; проте, зібравши всю свою мужність, він відповів:

– Ні, ні, ні! Цього не може бути, я й слухати про це не хочу. Благословення отця нашого з тобою… І твій спис буде переможним, мов жезл Мойсея.

З цими словами він повернув мула убік, але прочанин притримав його за край плаща і мовив:

– Стривай, Ісааку. Ти не знаєш, чим ризикуєш. Може статися так, що кінь буде убитий, а обладунок потрощений; адже я сам не жалітиму ні коня, ні людини. До того ж твої одноплемінники нічого не роблять задарма. Мені таки доведеться чимось розплачуватись.

Ісаак зіщулився, наче від болю, але благородство все ж таки перемогло звичні для нього почуття.

– Це ваги не має, – сказав він, – байдуже. Пусти мене. Якщо збитки й стануться, ти їх виплачувати не будеш. Кир-джат Джайрам подарує тобі цей борг заради Ісаака, свого родича, якого ти врятував. Прощавай і будь здоровий. Але послухай, добрий юначе, – продовжував він, ще раз озирнувшись, – не лізь уперед, коли почнеться ця колотнеча. Я кажу це не для того, щоб ти беріг коня і зброю, а лише заради спасіння твого життя і тіла.

– Дякую за турботу, – відповів прочанин усміхнувшись, – я пам’ятатиму твою люб’язність і будь-що постараюся тобі віддячити.

Вони попрощалися і різними дорогами рушили до міста Шефілд.