Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 6

Кінський тупіт лунав усе ближче, і Вамба, якому закортіло будь-що побачити вершників, не зважаючи на вмовляння і докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглі горіхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; і тому вершники наздогнали їх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а інші – їхніми слугами. Заняття і звання однієї з цих осіб не викликало сумніву: то була духовна особа у високому сані. На ньому був одяг ченця-францисканця[83], пошитий з вельми гарної тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з відлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вільними широкими складками. Лице цього чоловіка не більше свідчило про богобоязку скромність, ніж вбрання – про презирство до світської марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епікурейський[84] вогник в очах під набряклими повіками не викривав у ньому потаємного розпусника. Втім, професія і сан так привчили його володіти собою, що його лице, якби він забажав, могло прибрати урочистого виразу – хоча від природи воно виражало доброзичливість і недбалу зверхність.

Всупереч монастирському статуту, едиктам пап і церковних соборів його одяг вражав своєю розкішшю: рукави плаща в шанованого служителя церкви були підшиті й оторочені дорогим хутром, на мантії красувалася золота застібка, і все його чернече вбрання було таким само ошатним і вишуканим, як за наших часів – плаття гарненьких парафіянок із секти квакерів[85]: вони дотримуються належного покрою і кольору, але при цьому вибирають таку тканину, що вбрання підкреслює їхні чари не гірше від одягу світських красунь.

Превелебний отець їхав верхи на вгодованому мулі-іноходці; кінська збруя була пишно оздоблена, а вуздечку, за тодішнім звичаєм, прикрашали срібні дзвоники. Ніщо у стрункій поставі священика не нагадувало про чернечу незграбність – він сидів у сідлі впевнено, мов досвідчений вершник. Було очевидним, що цей спокійний мул-іноходець, обвішаний прикрасами, потрібен своєму чепурному хазяїнові лише для повсякденних переїздів. Один із слуг-мирян, що супроводжували прелата, вів за вуздечку баского іспанського жеребця, на якому чернець їздив в урочистих випадках. Таких коней, що за тих часів були в моді у багатих дворян, з превеликими труднощами привозили з Андалузії купці. Сідло і збруя на цьому прекрасному коні були вкриті довгою попоною, що спадала майже до землі; її прикрашали вишиті зображення хрестів та інших церковних емблем. Другий слуга вів під уздечку нав’юченого мула, який, певно, ніс на собі поклажу настоятеля; двоє ченців того самого ордену, але нижчого сану, їхали в кінці кавалькади, сміялися, про щось собі гомоніли і не звертали ніякої уваги на інших вершників.

Супутником прелата був високий на зріст чоловік років сорока з лишком, сухорлявий, але міцний. Його атлетична фігура наче складалася з самих кісток, м’язів і сухожиль, що свідчило про звичку до тілесних вправ; було видно, що він пройшов чимало тяжких випробувань і ладен пройти ще стільки ж. На ньому був червоний капелюх з хутряною оторочкою, подібний до тих, що їх французи називають mortier через їхню схожість на ступку, перекинуту догори дном. В обличчі цього чоловіка читалося бажання навіювати кожному стрічному почуття шанобливого остраху і покори. Це дуже виразне, рухливе обличчя з важкими і грубими рисами, засмагле під тропічним сонцем до негритянської чорноти, у мить спокою немовби спочивало після вибуху шаленої пристрасті; але набряклі жили на лобі і нервове сіпання верхньої губи показували, що буря може щомиті вибухнути знову. В проникливому погляді його сміливих темних глибоких очей чаїлася оповідь про перенесені і подолані небезпеки. Він мав такий вигляд, наче хотів наразитися на опір – лише для того, щоб знищити супротивника, виказати свою волю та мужність. Глибокий рубець над бровами робив його обличчя іще суворішим, а одне око, ледь зачеплене цим рубцем, трохи косило і дивилося з похмурою люттю.

Цей вершник, подібно до свого супутника, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колір цього плаща давав зрозуміти, що його хазяїн не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденів. На правому плечі був нашитий білий суконний хрест дивної форми[86]. Під плащем проглядала несумісна з чернечим саном кольчуга, рукави і рукавички якої були зроблені з металевих кілець; сплетена з надзвичайною майстерністю, вона щільно, мов наші светри з м’якої вовни, облягала його тіло. Наскільки давали змогу бачити складки плаща, кольчуга прикривала і його стегна; коліна були вкриті тонкими сталевими пластинками, а литки – металевими поножами. За поясом стирчав великий двосічний кинджал – єдина зброя вершника.

Їхав він верхи на міцному їздовому коні; певно, хотів поберегти сили свого порідного бойового скакуна, якого один із зброєносців вів позаду. Кінь був у повному бойовому уборі; з одного боку сідла висів короткий бердиш з розкішною дамаською насічкою, з другого – оздоблений пір’ям шолом хазяїна, його ковпак з кольчуги і довгий двосічний меч. Другий зброєносець тримав у піднятій руці спис хазяїна; на наконечнику списа майорів невеликий прапорець із зображенням хреста, подібного до того, що був нашитий на плащі. Той самий зброєносець тримав невеликий трикутний щит, згори широкий, щоб прикривати груди, і загострений донизу. Щит був у червоному суконному чохлі, і тому написаний на ньому девіз прочитати було неможливо.

Слідом за цими двома зброєносцями їхали двоє слуг; з їхніх смаглявих облич, білих тюрбанів і дивного крою одягу було зрозуміло, що вони – уродженці Сходу. Та й в усій подобі цього воїна і його почту вчувалося щось дике і чужинське. Одяг його зброєносців сяяв коштовними оздобами; на шиях у східних слуг були срібні обручі, на напівоголених смаглявих руках і ногах – срібні браслети. їхнє шовкове вбрання, погаптоване візерунками, свідчило про багатство і шляхетне походження того, кому вони служать, і водночас дуже відрізнялося від його власного простого одягу. Вони були озброєні кривими шаблями із золотою насічкою на руків’ях і піхвах і турецькими ятаганами тонкої роботи. В кожного при сідлі стирчав пучок дротиків, завдовжки футів в чотири, з гострими сталевими вістрями. Цей рід зброї був широко розповсюджений у сарацинів і досі використовується у воєнній забавці, яку полюбляють східні народи і яка називається «ель-джерід». Коні, на яких їхали слуги, були арабської породи; стрункі, сухорляві, з легкою ходою, з тонкими гривами, вони нічим не нагадували незграбних важких жеребців, яких розводили у Нормандії і Фландрії для воїнів у повному бойовому обладунку. Поруч з цими велетенськими тваринами арабські були подібні до легкої миготливої тіні.

Дивний вигляд цієї кавалькади зацікавив не тільки Вамбу, але і його більш розважливого приятеля. У ченці він одразу впізнав пріора[87] абатства Жорво, що зажив слави у цих краях як завзятий мисливець і любитель бучних бенкетів, а також, якщо вірити людському поголосу, і деяких інших забав, аж ніяк не сумісних із чернечими обітницями. Проте в ті часи до поведінки ченців і священиків ставилися поблажливо, і пріор Еймер мав добру славу серед сусідів свого абатства. Його жвава та приязна вдача і постійна готовність дарувати прощення дрібних грішків зробили його найкращим другом усіх місцевих дворян, титулованих і не титулованих; багатьом з них він доводився родичем, оскільки походив зі шляхетної норманської родини. Жіноцтво також ставилося вельми поблажливо до цього чоловіка, який був пристрасним шанувальником прекрасної статі і вмів розвіяти смертельну нудьгу, від якої потерпали хазяйки старовинних замків. Настоятель захоплювався полюванням, мав найкращих соколів і хортів у всьому північному краї; завдяки цьому він завоював щиру прихильність дворянської молоді. З людьми більш статечного віку він звик грати іншу роль, що в разі потреби робив дуже талановито. Його неглибокої начитаності вистачало для того, щоб навіювати неукам пошану до його знань; поважний вигляд та велемовні просторікування про авторитет церкви і духівництва зміцнювали в тих, хто його оточував, повагу до його святості. Навіть простолюд, що звик суворо засуджувати поведінку своїх панів, прощав пріорові його легковажність. Це пояснювалося тим, що Еймер був дуже щедрим, а за добросердість, як відомо, прощається багато гріхів. Він міг вільно розпоряджатися більшою частиною монастирських прибутків, і це надавало йому змогу не лише вдовольняти свої забаганки, але й щедрою рукою допомагати сусіднім селянам. І якщо пріорові Еймеру подеколи траплялося з надмірним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкеті, якщо комусь впадало в око, як він удосвіта прошмигує крізь бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому з нічного побачення, люди тільки здвигали плечима і мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришів грішить так само, не спокутуючи своїх гріхів тими чеснотами, якими вирізнявся цей чернець. Тому пріора Еймера добре знали і наші сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»[88]. Проте дивний вигляд супутника Еймера і його почту так зачудував свинопаса і Вамбу, що вони навіть не почули запитання настоятеля, коли він поцікавився, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на ніч. Найбільше вразив їх чи то чернечий, чи то воєнний одяг смаглявого чужинця і дивне вбрання та озброєння його східних слуг. Вельми ймовірно, що саксонським селянам різала вуха та мова, якою було дане благословення і задане питання, хоч вони й розуміли, що це значить.

– Я вас питаю, діти мої, – повторив настоятель, підвищивши голос і переходячи на той діалект, яким розмовляли між собою нормани і сакси, – чи немає десь поблизу добродія, який з любові до Бога і вірності святій нашій матері-церкві надасть нам притулок на цю ніч і підкріпить сили двох убогих її слуг та їхніх супутників? – Попри удавану скромність цих слів, вимовлені вони були з надзвичайною поважністю.

«Двоє вбогих слуг матері-церкви! Хтів би я знати, які ж у неї дворецькі, чашники та інша челядь», – подумав Вамба, проте, хоч і вважався дурнем, не насмілився висловити свою думку вголос.

Подумки зробивши таке зауваження, він звів очі до неба і відповів:

– Якщо превелебним отцям до душі ситна вечеря і м’яка постіль, то за кілька миль звідси знаходиться Бринксворт-ське абатство, де їх зустрінуть з належною пошаною; а якщо вони бажають провести вечір у каятті, то оця лісова стежина доведе їх до хижки в улоговині Компенхерст, де побожний чернець-самітник надасть їм притулок і розділить з ними вечірні молитви.

Але пріор, вислухавши обидві пропозиції, лише похитав головою.

– Любий мій, – сказав він, – твої дзвіночки бряжчать так гучно, що геть заглушили голос твого розуму. А то б ти знав, що Clericus clericum non decimal[89], тобто ми, духовні особи, не просимо притулку одне в одного. Ми звертаємося до мирян, щоб дати їм змогу послужити Богові, допомагаючи його слугам.

– Я що, я ж просто віслюк, – відказав Вамба, – а дзвіночки в мене не гірші, аніж у мула вашої превелебності. Та мені здавалося, що доброта матінки-церкви і її слуг звернена, як то ведеться в усіх інших, перш за все до своєї родини.

– Ану, годі пащекувати! – крикнув озброєний вершник, сердито перериваючи блазня. – І покажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку… Як ви назвали того френкліна, пріоре Еймер?

– Седрік, – відповів пріор. – Седрік Сакс… Скажи-но, друже, чи далеко ми від його дому і чи не можеш ти вказати нам дорогу?

– Дорогу знайти важкенько, – промимрив Гурт, вперше за весь час зайшовши в розмову. – Та й спати там лягають рано, в домі у Седріка.

– Ну-бо, не верзи дурниць! – мовив воїн. – Навіть якщо лягли, то встануть, щоб прийняти таких гостей, як ми. А нам не до лиця просити гостинності там, де ми можемо її вимагати!

– От не знаю, – похмуро мовив Гурт, – чи добре я зроблю, як покажу дорогу до оселі мого хазяїна таким людям, які вимагають того, що інші вважають за милість.

– Ти ще сперечатись зі мною будеш, бидлак! – вигукнув воїн. І з цими словами він пришпорив свого коня, різко розвернув його і зметнув нагая, збираючись покарати зухвалого простолюдина. Гурт блимнув на нього лютим і мстивим поглядом і з погрозою, хоч і вагаючись, взявся за ніж; але тієї ж миті пріор Еймер рушив свого мула вперед і, ставши між воїном і пастухом, запобіг небезпечній сутичці.

– В ім’я святої Марії прошу вас, брат Бріан: пам’ятайте, що ми тепер не в Палестині, де панували над турецькими поганами і невірними сарацинами. Тут, на нашому острові, ми не любимо ударів і терпимо їх хіба що від святої церкви, бо вона карає нас заради нашого блага… Скажи-но мені, чоловіче, – повів він далі, звертаючись до Вамби і підкріплюючи свої слова дрібною срібною монетою, – як проїхати до Седріка Сакса? ти повинен знати дорогу, а як знаєш, то вказати її будь-кому з подорожніх; а тим паче таким духовним особам, як ми.

– Їй-богу, святий отче, – відповів блазень, – сарацинська голова вашого превелебного брата так настрахала мою, що я геть забув дорогу додому… Дай Бог мені самому туди втрапити…

– Ет, пусте! – мовив настоятель. – Пригадаєш, коли захочеш. Цей превелебний брат все життя воював із сарацинами за володіння Гробом Господнім. Він належить до ордену тамплієрів[90] – лицарів Храму, про яких тобі, певно, доводилося чути: він наполовину чернець, наполовину воїн.

– Ну, то якщо він хоч наполовину чернець, – зауважив Вамба, – то йому і поготів не личить так поводитися з перехожими, коли вони забаряться з відповіддю на питання, які їм ні до чого.

– Я тебе прощаю – тільки покажи нам дорогу до дому Седріка, – сказав пріор.

– Гаразд, – відповів Вамба. – Будьте ласкаві, ваша превелебність, проїхати он тією стежкою до місця, де побачите хрест, що вріс у землю. Від нього одна верхівка лишилася, десь на лікоть заввишки. Від того хреста йдуть чотири дороги в різні боки. А ви зверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваша превелебність матиме дах над головою, перш ніж почнеться буря.

Абат подякував своєму порадникові, і весь загін, пришпорюючи коней, поскакав геть з тим поспіхом, з яким люди завжди рятуються від нічної бурі.

Коли кінський тупіт затих десь у далині, Гурт звернувся до свого приятеля:

– Якщо святі отці послухають твоєї мудрої поради, навряд чи вони дістануться до Ротервуда.

– Еге ж, – мовив блазень усміхаючись, – зате вони, як їм пощастить, можуть доїхати до Шефілда, от і слава Богу. Я не такий поганенький лісничий, щоб наводити собак на слід дичини, якщо не хочу, щоб вони її вполювали.

– Ти зробив добре, – сказав Гурт. – Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше – якщо Седрік погиркається з цим ченцем… а це, того й гляди, станеться. Ми з тобою слуги, наша справа – дивитися й слухати мовчки.

Повернемося до обох вершників, які невдовзі від’їхали досить далеко і завели розмову нормано-французькою мовою, як то велося серед шляхетних осіб, за винятком тих небагатьох, хто ще пишався зі свого саксонського походження.

– Чого хотіли ці нахаби, – спитав тамплієр у пріора, – і чому ви не дозволили мені їх покарати, як належить?

– Але ж, брате Бріан, – відповів абат, – один з них – несосвітенний дурень, і було б нерозумно карати його за глупство; що ж до іншого зухвальця, то він – один із тих свавільних лютих дикунів, котрих, як я вам уже казав, усе ще можна зустріти серед нащадків переможених саксів: для них найбільша втіха – вряди-годи показувати свою ненависть до переможців.

– То я б їх навчив чемності! – відповів тамплієр. – Я знаю, як поводитися з такими людцями. Наші турецькі полонені, коли розлютяться, з вигляду страшніші від Одіна[91]; але, проживши два місяці в моєму домі, під командою мого наглядача за невільниками, вони стали покірними, слухняними і навіть запобігливими. Щоправда, з ними маєш стерегтися отрути й кинджала: вони тільки й стережуть нагоди, щоб скористатися і тим, й іншим.

– Але ж у кожного народу свої звичаї, – заперечив пріор Еймер. – Якби ви набили цього хлопа, ми б не взнали дороги до дому Седріка; до того ж, навіть якби ми туди потрапили, Седрік став би вам дорікати за вільне поводження з його рабами. Не забувайте, що я вам казав: цей багатий френклін – чоловік гордий, запальної вдачі, підозріливий і лихий; він не любить наших дворян і посварився навіть зі своїми сусідами – Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіппом Мальвуазеном[92], а це люди суворі. Він так ревно оберігає права свого роду і так пишається з того, що він є прямим нащадком Герварда[93], одного зі славетних прибічників семицарства[94], що його всі так і називають – Седрік Сакс. Він хвалиться своїми кровними узами з тим народом, якого багато хто з його співвітчизників охоче зрікається, щоб уникнути – vae victis[95] – злигоднів, які доводиться терпіти переможеним.

– Пріоре Еймер, – мовив тамплієр, – ви вельми люб’язні, добре знаєтеся на жіночій вроді і не гірше від трубадурів пам’ятаєте закони кохання[96]; але ця славна Ровена повинна бути справжнім чудом краси, щоб винагородити мене за поблажливість і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб завоювати прихильність такого нечеми і бунтівника, яким є, з ваших слів, її батько Седрік.

– Седрік не батько їй, а лише далекий родич, – відповів абат. – Вона походить з більш шляхетного роду, ніж він. Він сам забажав бути її опікуном і має до неї таку прихильність, що й рідна донька не була б для нього дорожчою. Про її красу ви невдовзі зможете судити самі. І нехай я буду єретиком, а не вірним слугою церкви, якщо її біле личко і гордий, та водночас лагідний вираз голубих очей не змусять вас забути про чорнявих дівчат Палестини або гурій мусульманського раю.

– А якщо ваша славетна красуня виявиться не такою вже гарною, – мовив тамплієр, – ви пам’ятаєте про нашу заставу?

– Мій золотий ланцюг, – відповів абат, – а ваша застава – десять бочок хіонського вина. Я гадаю, вони вже мої, – все одно як вони стояли б у монастирському льоху, замкнені старим Дені, моїм ключником.

– Але ж розсудити, хто з нас правий, ви дозволяєте мені самому, – сказав тамплієр, – і я програю лише в тому разі, якщо зізнаюся, що від самої Трійці не бачив такої гарної дівчини. Тож як, домовилися? Прощайтеся зі своїм золотим ланцюгом, пріоре. Я почеплю його поверх свого панцира на турнірі в Ешбі де ля Зуш.[97]

– Якщо ви виграєте чесно, то носіть його, де і коли вам заманеться, – відповів пріор. – Я вірю вашому слову, бо це слово лицаря і ченця. І все ж таки, брате, послухайтесь моєї поради і будьте чемним, – адже вам доведеться розмовляти не з полоненими поганами чи східними рабами. Седрік Сакс – така людина, що коли відчує себе скривдженим (а скривдити його дуже легко), то не зважатиме на ваше лицарство, мою високу посаду і наш духовний сан і прожене нас ночувати просто неба, хоч би й опівночі. І ще: не дивіться надто пильно на Ровену, він її ревно оберігає. Якщо ми дамо йому бодай найменший привід запідозрити нас у підступних намірах щодо неї, то нам буде непереливки. Кажуть, він вигнав із дому єдиного сина лише за те, що той наважився дивитись на її красу закоханими очима. Певно, нею можна захоплюватись лише здалеку; а підходити ближче – тільки з тими думками, з якими ми наближаємось до олтаря Пречистої Діви.

– Ну то гаразд, – мовив тамплієр, – я триматиму себе в руках. Буду поводитись, як невинне дівчатко. У всякому разі, не бійтеся, що хтось насмілиться вказати нам на двері. У мене і в моїх зброєносців, Амета і Абдули, вистачить сили, щоб домогтися гостинного прийому.

– Краще, щоб до цього не дійшлося, – відповів пріор. – Еге, он і хрест, що вріс у землю, про який казав блазень. Але в такій пітьмі і дороги не побачиш. Здається, він сказав, що слід повернути ліворуч?

– Та ні, праворуч, – мовив Бріан. – Я пам’ятаю, він сказав – праворуч.

– Ліворуч, кажу вам. Я пам’ятаю – саме ліворуч він махнув своєю дерев’яною шпагою.

Кожен, як то завжди ведеться у таких випадках, вперто правив своєї. Спитали слуг, але ті весь час трималися подалі від хазяїв і тому не почули, що казав Вамба. Нарешті Бріан, вдивляючись у нічну темряву, розгледів біля підніжжя хреста якусь постать і сказав:

– Там хтось лежить: чи то спить, чи мертвий. Ану, Х’юго, полоскочи його своїм списом.

Зброєносець ще не встиг доторкнутись до лежачого, коли той схопився на ноги і вигукнув чистою французькою мовою:

– Хто б ти не був, але так переривати мої роздуми – не досить чемно з твого боку!

– Ми тільки хотіли тебе спитати, – почав пріор, – як проїхати у Ротервуд, до оселі Седріка Сакса.

– Я теж іду в Ротервуд, – відповів незнайомий. – Якби в мене був кінь, я б провів вас туди. Шлях тут дуже заплутаний, та я його знаю добре.

– Друже мій, ми тобі щедро віддячимо, – сказав пріор, – якщо ти проведеш нас до Седріка.

Абат звелів одному зі слуг віддати свого коня незнайомому, а самому пересісти на свого іспанського скакуна. Проводир рушив у бік, цілком протилежний тому, в який вказував Вамба. Невдовзі стежка заглибилася в лісову гущавину, перетинаючи струмки з багнистими берегами. Переправлятися через них було досить нелегко, але незнайомий наче навмання знаходив найсухіші і найбезпечніші місця. Поволі просуваючись уперед, він зрештою вивів загін на широку лісову дорогу, в кінці якої бовваніла висока громіздка будівля. Вказавши на неї рукою, проводир мовив абату:

– Ось і Ротервуд, маєток Седріка Сакса.

Ця звістка вельми порадувала Еймера, що мав не надто міцні нерви і, пробираючись через драговину, натерпівся такого страху, що йому було не до розмов із проводирем. Але тепер, відчувши себе в безпеці і близько від людської оселі, він вмить очуняв. У ньому одразу спалахнула цікавість, і пріор почав розпитувати проводиря, що він за один та звідки.

– Я прочанин, тільки-но повернувся зі Святої землі, – відповів він.

– То й лишалися б там, воювати за Гроб Господній, – докинув тамплієр.

– Ви слушно кажете, вельмишановний пане лицар, – відповів прочанин, який, слід гадати, добре знав тамплієра. – Але що ж тут дивного, коли простий селянин повернувся додому? Адже навіть ті, хто поклявся присвятити все своє життя визволенню святого міста, тепер тримаються подалі від тих місць, де мали б воювати, згідно зі своєю обітницею?

Лицар уже розтулив рота, щоб дати нищівну відповідь на ці слова, але абат перешкодив йому, спитавши у проводиря, як це він так добре пам’ятає цю місцевість, якщо давно її покинув.

– Я тутешній, – відповів проводир.

Ще мить – і вони опинилися перед оселею Седріка Сакса. Це була величезна неоковирна споруда з кількома внутрішніми подвір’ями й огорожами. її розміри свідчили про багатство господаря, але вона дуже відрізнялася від високих замків, обгороджених кам’яними мурами і укріплених зубчастими вежами. У таких замках жили норманські дворяни; згодом ці будівлі стали типовими для всієї Англії.

Проте і Ротервуд був добре захищеним. За тих неспокійних часів жоден маєток не гребував укріпленнями, інакше його б дуже скоро пограбували і розорили вщент. Садибу оточував глибокий рів, наповнений водою з річки, що протікала поблизу. По обидва боки цього рову тяглася подвійна огорожа із загострених паль. Із західного боку в зовнішній огорожі була зроблена брама; підйомний міст з’єднував її з ворітьми внутрішньої огорожі. Приступки обабіч воріт давали можливість зустріти ворога перехресним вогнем з луків і пращ.

Зупинившись перед брамою, тамплієр голосно і нетерпляче засурмив у ріг. Слід було поспішати, оскільки дощ, який збирався так довго, цієї миті вперіщив як з відра.