Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 8

Абат Еймер скористався слушною нагодою змінити плаття для верхової їзди на ще розкішніше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантію. Окрім важкого золотого персня, що свідчив про його духовний сан, він носив ще безліч колець із самоцвітами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода підстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тім’я прикривала червона шапочка, розшита візерунками. Тамплієр також перевдягнувся, і його вбрання було таким само ошатним, хоч і не так розкішно оздобленим; проте сам він виглядав більш поважно, ніж його супутник. Він зняв кольчугу і натомість одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неї – довгий сліпучо-білий плащ, що спадав долу широкими складками. На його білій мантії був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроєний з чорного оксамиту. Він зняв свого високого капелюха, і густі чорні з синім полиском кучері, що пасували до смаглявої шкіри, спали йому на чоло. Його постава і хода, сповнені поважної грації, були б дуже привабливі, якби не зухвалий вираз обличчя, що свідчив про звичку владарювати над іншими.

Слідом за почесними гостями увійшли їхні слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиїй зовнішності не було нічого цікавого, окрім одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ із чорної саржі, що чимось нагадував плащі сучасних гусарів, з просторими клапанами замість рукавів. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубі сандалії, прикріплені ременями до оголених ніг, капелюх із широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залізом довгий ціпок з прив’язаною зверху пальмовою гілкою, – ось яким було вбрання прочанина. Він тихенько ввійшов слідом за усіма і, побачивши, що за нижнім столом навряд чи знайдеться місце для челяді Седріка і почту його гостей, відступив до вогнища і сів на лаву під його навісом. Там він став сушити свій одяг, мовчки очікуючи, поки за столом звільниться для нього місце чи то дворецький дасть йому чогось поїсти тут, біля вогнища.

Седрік з урочистою привітністю підвівся назустріч гостям, спустився з чільного помосту і, ступивши три кроки до них, зупинився.

– Вельми шкодую, шановний пріоре, – мовив він, – що обітниця, дана мною, не дозволяє мені пройти далі назустріч гостям, навіть таким, як ваша превелебність і славний лицар-тамплієр. Але мій дворецький, певно, пояснив вам причину такої поведінки, що може здатися моєю нечемністю. Перепрошую також за те, що розмовлятиму з вами своєю рідною мовою, і прошу вас робити так само, якщо ви знаєте її настільки, щоб це не стало вам у клопіт; якщо ж ні, то я досить добре володію норманською мовою, тож зможу зрозуміти те, що ви захочете мені сказати.

– Обітниць слід дотримуватися, вельмишановний Франкліне, – відповів абат, – чи, коли на те ваша ласка, вельмишановний тане, хоча цей титул вже відійшов у минуле. Обітниці – це ті узи, що пов’язують нас з небесами, або ті мотузки, якими жертву прив’язують до олтаря; а тому, як я вже сказав, їх слід дотримуватися непорушно, якщо їх не відмінить наша свята Матінка-Церква. Що ж до мови, я залюбки розмовляю тією говіркою, якою розмовляла моя покійна бабуся Хільда Мідлгемська[102], праведна смерть якої була дуже подібною до смерті її славетної тезки, якщо можна так висловитись, блаженної пам’яті святої і преподобної Хільди в абатстві Вітбі – упокой, Господи, її душу!

Коли пріор завершив свою промову, виголошену люб’язно та щиро, тамплієр коротко сказав:

– Я завжди говорив французькою, мовою короля Річарда і його дворян; але розумію англійську настільки, щоб порозумітися з народом цієї країни.

Седрік[103] кинув на нього один із тих непримиренних поглядів, якими завжди зустрічав будь-яке порівняння між ворожими країнами; але, згадавши про свій обов’язок господаря, потамував лють і помахом руки запросив гостей сісти в крісла нижче його власного, проте поруч із собою, а потім наказав подавати на стіл.

Челядь метнулася виконувати наказ, і тієї ж миті Седрік побачив свинопаса Гурта і його товариша Вамбу, які щойно увійшли до зали.

– Покликати сюди цих ледацюг! – нетерпляче гукнув Седрік.

Коли раби з винуватим виглядом підійшли до помосту, він спитав:

– Це що ж таке, мерзотники? Де це ти так забарився сьогодні, Гурте? ти, поганцю, пригнав стадо додому чи залишив його забродам та розбійникам?

– Усе стадо ціле, як бажає ваша милість, – відказав Гурт.

– Та моя милість аж ніяк не бажає, поганцю, – сказав Седрік, – дві години сидіти в печалі, вигадувати собі різні страхи і жадати помсти сусідам за ті збитки, яких вони мені не завдали! затям, іншим разом покарою за такий переступ будуть тюрма та колодки.

Добре знаючи запальну вдачу хазяїна, Гурт навіть слова не мовив на свій захист; але блазень, якому багато що пробачалося, міг очікувати більшої поблажливості з боку Седріка і тому наважився відповісти і за себе, і за приятеля.

– Їй-право, дядечку Седрік, щось ви не теє кажете.

– Що? – перепитав хазяїн. – От пошлю я тебе до сторожів, і вони тебе добряче відшмагають, як будеш розпускати язика!

– Їа спершу скажи мені, мудрий чоловіче, – відповів Вамба, – чи справедливо, чи розумно карати одного за вину іншого?

– Звісно, ні, дурню.

– То чого ж ти, дядечку, погрожуєш закувати в колодки бідолашного Гурта? за провину його песика Фангса? Клянуся, ми ані хвильки не зволікали в дорозі: тільки-но зібрали стадо, а Фангс ледве встиг зігнати свиней докупи – і почули, як дзвонять до вечірні.

– Отже, повісити Фангса, – квапливо мовив Седрік, звертаючись до Гурта, – це його вина. А ти собі візьмеш іншого пса.

– Стривай-но, дядечку, – сказав блазень. – Це теж не зовсім справедливо: чим завинив Фангс, коли він кульгає і не може скоро зібрати стадо? Це провина того, хто підстриг йому кігті на передніх лапах; якби Фангса спитали, то бідолаха, мабуть, не погодився б на таке знущання.

– Хто ж посмів так скалічити собаку, який належить моєму рабу? – спитав Сакс, вмить розлютившись.

– Це старий Х’юберт з нього познущався, – відповів Вамба, – розпорядник ловів у сера Філіппа Мальвуазена. Він спіймав Фангса у лісі і твердить, начебто той ганявся за оленем. А його хазяїн цього не любить. Сам Х’юберт – лісничий, от і маєш…

– Дідько б його взяв, того Мальвуазена, разом з його лісничим! – вигукнув Седрік. – Хіба ж вони не знають, що цей ліс не належить до заповідних угідь, перелічених у великій лісовій хартії? Ну, то нехай начуваються… Гаразд, годі про це. Іди, блазню, сідай на своє місце. А ти, Гурте, візьмеш собі іншого собаку, і якщо той лісничий посміє його чіпати, то він у мене скоро забуде, як стріляти з лука. Нехай я буду останнім боягузом, якщо не відрубаю йому великого пальця на правій руці! Тоді він покине стріляти… Перепрошую, шановні гості. Мої сусіди нічим не кращі за ваших поган у Святій землі, лицарю. Втім, ваша скромна трапеза вже перед вами. Пригощайтеся, прошу; і нехай добрі побажання, якими приправлені ці страви, винагородять вас за їх скромність.

Проте страви, подані на стіл, не потребували вибачень господаря. На нижньому столі стояла свинина, приготована різними способами, а також безліч страв з домашньої птиці, оленини, козлятини, зайчатини і риби, не кажучи вже про великі паляниці хліба, печиво і різноманітні солодощі, зварені з ягід та меду. Дрібна дичина, якої також було багато, подавалася не на тарелях, а на дерев’яних шпичках або рожнах. Пажі і челядь частували кожного з гостей по черзі, а ті вже брали собі, скільки душа забажає. Біля кожного почесного гостя стояв срібний келих; за нижнім столом пили з великих рогів.

Щойно хотіли взятися до їжі, як раптом дворецький здійняв жезл і оголосив:

– Перепрошую – місце леді Ровені!

Позаду чільного столу, у верхньому кінці зали, розчинилися бічні двері, і на поміст ступила леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

Седрік був здивований і навіть прикро вражений з того, що його вихованка з’явилася в такому товаристві; проте він заквапився їй назустріч і, взявши її за руку, з шанобливою урочистістю підвів до призначеного господині крісла на помості, праворуч від свого. З її появою всі встали. Відповівши на цю люб’язність мовчазним поклоном, вона легкою ходою рушила до свого місця за столом. Та не встигла вона сісти, як тамплієр прошепотів до абата:

– Не випадає мені носити вашого золотого ланцюга на турнірі! А хіонське вино – ваше!

– Що ж бо я казав? – відгукнувся абат. – Але, прошу, тихіше – френклін стежить за вами.

Бріан де Буа-Жільбер, що досі зважав лише на свої власні примхи, знехтував цією пересторогою і втупив погляд у саксонську красуню, яка, певно, вразила його так сильно ще й тому, що нічим не нагадувала східних султанш.

Ровена була висока на зріст, чудової статури, але не така висока, щоб це впадало в око. її шкіра була сліпучо-білою, а витончений малюнок голови та обличчя були такими, що виключали думку про безбарвність краси, що нерідко супроводить світлошкірих білявок. Чисті голубі очі під довгими віями дивилися з-під тонких брів каштанового кольору, завдяки яким її чоло здавалося особливо виразним. Ці очі могли і запалити пристрасть, і зласкавити, могли і владарювати, і благати. Покірний вираз пасував їй найбільш. Однак звичка викликати загальну покору і панувати над іншими надавала цій саксонській дівчині особливої величі, доповнюючи те, чим наділила її природа. Густі кучері мали світло-русявий відтінок і були ретельно завиті; прикрашені самоцвітами, вони вільно спадали на плечі, що за тих часів було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї висів золотий ланцюжок з маленьким золотим ковчегом. На оголених руках сяяли браслети. Поверх її шовкової сукні кольору морської хвилі була накинута друга, довга й простора, що спадала до самої землі, з дуже широкими рукавами до ліктів. До цієї сукні пурпурного відтінку, зітканої з найтоншої вовни, кріпилася легка шовкова вуаль із золотим візерунком. Цією вуаллю при бажанні можна було прикрити лице та груди, за іспанським звичаєм, або накинути її на плечі.

Побачивши очі тамплієра, в яких, мов іскри у попелі, жевріли вогники, Ровена сповненим гідності рухом опустила вуаль на обличчя, даючи зрозуміти, що такий пильний погляд неприємний для неї. Седрік помітив її рух і вгадав його причину.

– Сер лицар, – сказав він, – обличчя наших саксонських дівчат так рідко бачать сонячне світло, що не можуть витримати такий довгий і пильний погляд хрестоносця.

– Якщо я вчинив зле, – відповів сер Бріан, – то перепрошую, тобто прошу леді Ровену мені пробачити; моя сумирність не сягає далі.

– Леді Ровена, – сказав абат, – бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала нас усіх. Сподіваюся, вона не буде такою жорстокою до того добірного товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

– Я ще не знаю, чи ми поїдемо на турнір, – сказав Седрік. – Я не полюбляю цих пустопорожніх ігрищ, що були невідомі моїм предкам за тих часів, коли Англія була вільною.

– Втім, – мовив пріор, – дозвольте сподіватися, що ви наважитеся поїхати туди в нашому супроводі. Коли на дорогах так небезпечно, не слід відмовлятися від товариства сера Бріана де Буа-жільбера.

– Сер пріор, – відповів Сакс, – хоч би де я подорожував у цій країні, досі мені не був потрібний нічий захист, окрім мого власного меча і вірних слуг. До того ж, якщо ми вирішимо поїхати до Ешбі де ля зуш, нас супроводить мій достойний сусід Етельстан Коненгсбурзький з таким почтом, що нам не доведеться боятися ні розбійників, ні дворян. П’ю цей келих за ваше здоров’я, сер пріор, сподіваюся, що моє вино вам смакує, і дякую вам за люб’язність. А якщо ви так строго дотримуєтесь монастирського статуту, – додав він, – що вам смакує лише сироватка, то сподіваюся, ви не будете цього соромитись і пити вино тільки з ввічливості.

– Ні, – відказав пріор сміючись, – у монастирських стінах нам не бракує сироватки, ваша правда, але ж серед світських людей ми поводимося по-світськи. Тому я відповім на ваш люб’язний тост, піднявши келих цього чудового вина, а тверезі напої нехай п’є мій служник.

– А я, – мовив тамплієр, наливаючи собі вина, – п’ю за здоров’я прекрасної Ровени. Відтоді як ваша тезка ступила на землю Англії, ця країна не знала жінки, що була б більш гідна пошани. Клянуся небом, тепер я розумію бідолашного Вортигерна[104]! Якби перед ним був хоч смутний образ тієї краси, яку ми зараз бачимо, цього було б досить, щоб забути про честь і королівство.

– Мені не випадає слухати стільки надмірних похвал, лицарю, – з гідністю мовила Ровена, не відсуваючи вуалі, – і краще я скористаюся з вашої люб’язності, щоб почути з ваших уст останні відомості з Палестини, бо цей предмет приємніший для нашого слуху, ніж усі люб’язності, до яких спонукає вас французький етикет.

– Навряд чи я зможу розповісти вам багато цікавого, леді, – відповів Бріан де Буа-Жільбер. – Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладіном укладено перемир’я.[105]

Його слова були перервані втручанням Вамби. Блазень примостився кроків за два від крісла хазяїна, який раз у раз кидав йому шматки зі своєї тарілки. Втім, таку ж ласку мали від Седріка і його улюблені собаки, котрих, як ми вже знаємо, в залі було досить багато. Вамба сидів за маленьким столиком на ослоні з вирізаними на спинці ослячими вухами. Підсунувши п’яти під перекладину свого стільця, він всотав щоки так, що його щелепи стали схожими на щипці для горіхів, і примружив очі, хоч це аж ніяк не заважало йому до всього дослухатись, аби не проґавити нагоди для якоїсь із витівок, котрі йому дозволялися.

– Ох, ці перемир’я! – вигукнув він, не зважаючи на те, що перервав шанованого тамплієра. – Вони мене геть зістарили!

– Що, негіднику? Що це значить? – мовив Седрік, заздалегідь втішаючись зі штуки, яку зараз утне блазень.

– Атож, – вів далі Вамба, – за мого життя було вже три таких перемир’я, і кожне – на п’ятдесят літ. Отже, воно й виходить, що мені півтораста років.

– Присягаюся, ти помреш не від старості, – сказав тамплієр, що впізнав у блазні свого лісового знайомого. – Твоя доля – сконати наглою смертю, якщо ти так показуватимеш дорогу проїжджим, як мені та пріору сьогодні.

– Як же це так, негіднику? – гримнув Седрік. – Дурити проїжджих! Ні, таки треба тебе відшмагати: пройда з тебе ще більший, ніж дурень.

– Зроби таку ласку, дядечку, – сказав блазень, – дозволь моїй дурості цього разу відповісти за мою нечесність. Я завинив лише тим, що сплутав, де в мене права рука, а де ліва. А той, хто питає в дурня поради, має стерегтися.

Розмову перервала поява слуги, якого воротар послав доповісти, що біля воріт стоїть якийсь подорожній і просить впустити його переночувати.

– Впустіть його, – сказав Седрік, – байдуже, хто він. Такої ночі, коли надворі ллє мов з відра, навіть дикі звірі туляться до стада і шукають порятунку у свого смертельного ворога – людини, аби лишень не загинути серед стихії. Дайте йому все, що знадобиться. Освальде, приглядай за ним.

Чашник тієї ж миті вийшов із зали і рушив виконувати наказ хазяїна.