Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 12

Об’їжджаючи арену, принц Джон раптом притримав коня і, звернувшись до абата Еймера, заявив, що геть забув про головний клопіт цього дня.

– Святі на небі! – сказав він. – Чи знаєте ви, сер пріор, що ми забули обрати королеву любові й краси, яка своєю білою ручкою роздаватиме нагороди! Щодо мене, я подам голос за чорнооку Ребекку. В мене немає ніяких забобонів.

– Пресвята Діво, – прошепотів пріор, з острахом звівши очі до неба, – за єврейку! та ж після цього нас закидають камінням і виженуть геть з турніру, а я ще не такий старий, щоб прийняти мученицький вінець. До того ж, клянуся моїм святим покровителем, Ребекка поступається красою чарівній саксонці Ровені.

– Та чи не все одно, – відповів принц, – саксонка чи єврейка, собака чи свиня! Що мені з того? Ні, оберемо Ребекку, хоча б для того, щоб подражнити саксонських хлопів.

Почувши це, навіть принців почет обурився.

– Це кепський жарт, мілорде, – мовив де Брейсі. – жоден лицар не підніме списа, якщо завдати такої образи шляхетному товариству.

– І це вельми необачно, – сказав один з найстарших і найвпливовіших дворян у почті принца, Вальдемар Фітцурс. – Така витівка може перешкодити здійсненню задумів вашої світлості.

– Сер, – зверхньо мовив принц, зупинивши коня і повертаючись до вельможі, – я запросив вас перебувати у моєму почті, а не давати мені поради.

– Кожен, хто йде за вашою світлістю тими шляхами, які ви зволіли вибрати, – стиха відповів Вальдемар, – має право давати вам поради, оскільки ваші інтереси і безпека тісно пов’язані з нашими власними.

Це було сказано таким тоном, що принц визнав за краще поступитися.

– Я пожартував, – сказав він, – а ви накинулися на мене, мов зміїне кубло! Чорти б вас узяли, та обирайте кого хочете!

– Ні, ні, – мовив де Брейсі, – залиште трон вільним, і нехай той, хто здобуде звання переможця, сам обере прекрасну королеву. Це підвищить цінність перемоги і навчить прекрасних дам ще більше цінувати любов благородних лицарів, які можуть так їх прославити.

– Якщо переможцем вийде Бріан де Буа-Жільбер, – сказав пріор, – я вже знаю, хто буде королевою любові й краси.

– Буа-Жільбер – славний воїн, – сказав де Брейсі, – але тут є чимало лицарів, сер пріор, які не побояться змагатися з ним у мистецтві бою.

– Тихіше, панове, – сказав Вальдемар, – нехай принц займає своє місце. І глядачі, і бійці чекають з нетерпінням – ми й так спізнилися, час починати.

Принц Джон ще не був королем, проте завдяки Вальдемару Фітцурсу[137] він уже мав неабиякий клопіт з першим радником-фаворитом, який хоч і згоден служити правителю, та лише на свій власний розсуд. Принц був схильний виявляти впертість у дрібницях, але цього разу змирився. Він сів у своє крісло і, коли почет зібрався довкола нього, подав знак герольдам оголосити правила турніру. Правила ці були такими.

П’ять лицарів-призвідців викликають на бій усіх бажаючих.

Кожний лицар – учасник турніру має право вибрати собі супротивника серед п’яти призвідців. Для цього він повинен доторкнутися списом до його щита. Дотик тупим кінцем означає, що лицар битиметься тупою зброєю, тобто списом з пласким дерев’яним наконечником, або «зброєю чемності», – в такому разі небезпечним було хіба що зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це мало означати, що він бажає битися до смерті, як у справжньому бою.

Після того як кожний з учасників турніру переломить спис до п’яти разів, принц оголосить, хто з них вийшов переможцем у сьогоднішньому змаганні, і накаже видати йому приз – бойового коня надзвичайної краси і сили. На додачу до цієї нагороди переможець здобував особливу честь – самому обрати королеву любові й краси.

Насамкінець оголосили, що наступного дня відбудеться загальний турнір, у якому зможуть взяти участь усі присутні лицарі. їх поділять на дві рівні партії, і вони битимуться чесно і мужньо, поки принц Джон не дасть знаку до закінчення бою. Після цього обрана напередодні королева любові й краси увінчає лицаря, якого принц визнає найсміливішим з усіх, лавровим вінцем зі щирого золота.

На третій день призначалися змагання у стрільбі з луків, бій биків та інші розваги для простолюду. Таким святом принц Джон сподівався купити прихильність того самого люду, який він так жорстоко кривдив своїми необачними та безглуздими витівками.

Тепер місце майбутнього змагання являло собою розкішне видовище. У похилих галереях зібрався весь цвіт багатства і знатності, що був на півночі Англії та в середній її частині; барвисте розмаїття одягу цієї публіки тішило зір, приємно контрастуючи з темним і бляклим вбранням заможних міщан та йоменів, які, з’юрмившись нижче галерей уздовж усієї огорожі, ніби утворювали темну облямівку, що підкреслювала блиск і розкіш верхніх рядів.

Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрість, щедрість, славні лицарі!» У відповідь на цей заклик з галерей полетіли золоті та срібні монети. Герольди вели літопис турніру, і лицарі не шкодували грошей для тих, хто увічнить їхню славу. В подяку за отримані подарунки герольди вигукували: «Любов до прекрасних дам! Смерть ворогам! Честь щедрому! Слава хороброму!» Глядачі з простолюду вторили їм радісними вигуками, а сурмачі тим часом розтинали повітря войовничим співом своїх інструментів.

Коли весь цей гамір стих, блискуча юрма герольдів покинула арену. Тепер самі лише маршали, у повному бойовому обладунку, верхи на закованих у панцир конях, з непорушністю статуй стояли біля воріт з обох кінців поля.

На цей час увесь обгороджений простір біля північного входу на арену заповнили лицарі, що виявили бажання взяти участь у змаганні з призвідцями. З верхніх галерей здавалося, наче там вирує ціле море тріпотливих пір’їн, сяючих шоломів і довгих списів; емблеми завширшки в долоню, прикріплені до списів, коливалися і майоріли на вітрі, пожвавлюючи і без того мальовничу картину.

Нарешті ворота розчинилися, і п’ять лицарів, обраних за жеребкуванням, повільно в’їхали на арену; один попереду, решта за ним по двоє. Всі вони були прекрасно озброєні, і саксонський літописець, оповідь якого править для мене за першоджерело, дуже докладно описує їхні девізи, кольори, навіть гаптування на чепраках їхніх коней. Проте нам немає потреби розглядати все це надто детально. Кажучи словами одного із сучасних поетів, автора дуже небагатьох творів:

Їхні герби безслідно зникли зі стін замків, а самі замки перетворилися на зелені пагорби і вбогі руїни. Там, де їх колись знали, тепер їх не пам’ятають, о ні! Багато поколінь змінилося і було забуто в тих краях, де правили ці можновладці. Тож яке діло читачеві до їхніх імен і лицарських девізів!

Втім, не відаючи про те, яка безодня забуття чекає на їхні імена й діяння, бійці виїхали на арену; вони притримували своїх баских коней, змушуючи їх ступати повільно, щоб похизуватися красою їхньої ходи і своїм наїзницьким мистецтвом. І тієї ж миті з-поза південних наметів, де сиділи музики, вдарила дика, варварська музика: цей звичай був привезений лицарями з Палестини. Оркестр складався з цимбалів і дзвонів, і виникало таке враження, ніби призвідці водночас посилали і вітання, і виклик лицарям, які до них наближалися. На очах у глядачів п’ять лицарів перетнули арену, в’їхали на пагорб, де стояли намети призвідців, роз’їхалися в різні боки, і кожен злегка доторкнувся тупим кінцем списа до щита того, з ким бажав стятись. Глядачі з простолюду, а втім, і багато хто зі шляхетних осіб – кажуть, навіть деякі дами, – були трохи розчаровані тим, що лицарі забажали битися тупою зброєю. Є й тепер люди, які приходять у захват від найжахливіших трагедій. А тоді такі любителі турнірів цікавилися ними тією мірою, якою ця розвага була небезпечною для її учасників.

Сповістивши про свої мирні наміри, лицарі від’їхали в інший кінець арени й вишикувалися в шеренгу. Тоді призвідці вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і, очолювані Бріаном де Буа-Жільбером, з’їхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.

Заспівали сурми і ріжки, і бійці поскакали назустріч одне одному. Сутичка тривала недовго: вміння і талан призвідців були такі, що супротивники Буа-Жільбера, Мальвуазена і Фрон де Бефа попадали з коней на землю. Супротивник Гранменіля, замість того щоб спрямувати спис у шолом або у щит ворога, переламав його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнішим, аніж впасти з коня: останнє можна було розглядати як випадковість, а перше свідчило про невміння лицаря володіти зброєю. Тільки п’ятий з бійців підтримав честь своєї партії: він стявся з іоанітом, обоє переламали списи і розійшлися, причому жоден не здобув перемоги.

Крики глядачів, вигуки герольдів і звуки сурм сповістили про славу переможців і поразку переможених. Переможці повернулися до своїх наметів, а переможені, насилу підвівшись із землі, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвідцями про викуп своїх коней і обладунку, які, за законами турніру, відійшли у власність переможців. Один лише п’ятий лицар трохи затримався і погарцював по арені, дочекавшись оплесків публіки, що, безперечно, тільки збільшило приниження його товаришів.

Друга й третя партії лицарів виїхали на арену слідом за першою. Однак перемога лишалася на боці призвідців. Жодного з них не вибили із сідла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тоді як їхні супротивники постійно зазнавали поразки. Тому та частина глядачів, що не співчувала призвідцям, дещо засмутилася, бачачи їхній незмінний успіх. Четвертими за чергою виїхали троє лицарів; вони оминули щити Буа-Жільбера і Фрон де Бефа і викликали на бій трьох інших – тих, що виказали менше спритності й сили. Але така обачність їм не допомогла. Успіх не зрадив призвідців. Один з їхніх супротивників був вибитий із сідла, а двоє інших схибили, тобто припустилися помилки у прийомі бою, який вимагав точності і сильного удару списом, причому спис міг вдарити по шоломі або щиті супротивника, переломитися від сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.

Після четвертого бою настала досить довга перерва. Певно, тих, хто бажав продовжити змагання, не було. Серед глядачів залунали невдоволені вигуки; річ у тім, що з-поміж п’яти призвідців Мальвуазена і Фрон де Бефа простолюд не любив за їхню жорстокість, а інших, окрім Гранменіля, – за їхнє іноземне походження.

Розв’язка турніру нікого так не засмутила, як Седріка Сакса. В кожному успіху норманських лицарів він вбачав нове приниження честі Англії. Сам він замолоду не навчився лицарського мистецтва володіти зброєю, хоча й не раз виказував мужність і відвагу на полі бою. Тепер він допитливо позирав на Етельстана, який свого часу долучився до лицарської науки. Здавалося, Седрік хотів, щоб Етельстан спробував відібрати лаври переможців у тамплієра і його товаришів. Проте Етельстан, попри свою силу і хоробрість, був такий лінивий, а ще позбавлений славолюбства, що не здобувся на зусилля, якого чекав від нього Седрік.

– Англії сьогодні не пощастило, мілорде, – з притиском мовив Седрік. – Чи не схиляє це вас узяти в руки списа?

– Я битимусь завтра, – відповів Етельстан. – Візьму участь у mèlée. Сьогодні вдягати панцир ні до чого.

Ця відповідь завдала Седрікові подвійної образи: по-перше, йому було не до душі норманське слово melee, що означало загальну сутичку, а по-друге, ця відповідь виказала цілковиту байдужість Етельстана до честі своєї батьківщини. Та позаяк це сказала людина, до якої Седрік плекав глибоку пошану, він не дозволив собі зробити зауваження щодо її мотивів чи вад. Втім, його випередив Вамба, який поквапливо докинув слівце до розмови:

– Атож, ясна річ! – мовив він. – Більше честі бути першим серед ста, ніж першим із двох, хоч воно й тяжче.

Етельстан прийняв ці слова як похвалу, але Седрік, зрозумівши приховану думку блазня, зиркнув на нього суворо й багатозначно. На щастя для Вамби, час і обставини перешкодили хазяїнові його покарати.

Перерва все ще тривала; було чути лише вигуки герольдів:

– На вас чекає любов прекрасних дам, ламайте списи в їхню честь! Вперед, славні лицарі! чарівні очі споглядають ваші подвиги!

Час від часу лунали пронизливі звуки фанфар, що оголошували торжество переможців і виклик на бій. Серед натовпу почулося невдоволення: мовляв, стільки чекали цього свята, а дивитися нема на що. Старі лицарі і дворяни пошепки обмінювалися зауваженнями, згадували свої перемоги, нарікали на те, що дух воїнства скоро зовсім зникне, і всі, як один, сходилися на тому, що зараз більше немає таких красунь, які колись надихали бійців на перемогу. Принц Джон зі своїм почтом почав обговорювати майбутній бенкет і заявив, що приз слід віддати Бріану де Буа-Жільберу, який одним і тим самим списом скинув з коней двох супротивників, а третього переміг.

Зрештою, після того як сарацинські музики ще раз зіграли марш, на північному кінці арени з-за огорожі пролунав самотній звук сурми, що означав виклик. Усі повернулися в той бік, аби побачити, що воно за лицар, який сповіщає про свою появу. Ворота спішно відчинили, і лицар в’їхав на арену.

Наскільки можна було судити про людину, закуту в панцир, цей боєць був трохи вищий середнього зросту, радше тендітної, ніж міцної статури. На ньому був сталевий панцир із золотою насічкою; девіз на щиті зображував молодий дуб, вирваний з корінням; під ним був напис іспанською мовою: Desdichado, що значить – «Позбавлений спадщини». Він їхав на чудовому вороному коні. Проминаючи галереї, він граціозним порухом схилив списа, вітаючи принца і дам. Майстерність, з якою він управляв конем, і юнацька зграбність його постави одразу викликали приязнь до нього у більшості глядачів, і з натовпу залунали вигуки:

– Торкни списом щит Ральфа де Віпонта! Виклич іоаніта: він не так міцно тримається в сідлі, ти з ним упораєшся!

У супроводі таких добрих порад лицар в’їхав на пагорб і, на превеликий подив усіх глядачів, наблизившись до середнього намету, з такою силою вдарив гострим кінцем свого списа у щит Бріана де Буа-Жільбера, що щит відізвався пронизливим дзвоном. Усі були зачудовані такою сміливістю, але найбільше здивувався сам грізний боєць, що отримав виклик на смертний двобій. Він стояв у недбалій позі біля входу у свій намет і зовсім не чекав такого несподіваного повороту подій.

– Чи сповідалися ви сьогодні, любий? – мовив він. – Сходили б спершу до церкви, коли вже так сміливо ризикуєте своїм життям!

– Я підготувався до смерті краще, ніж ти, – відповів лицар Позбавлений Спадщини, якого під цим іменем внесли до списків учасників турніру.

– То йди, ставай на своє місце на арені, – сказав де Буа-Жільбер, – та помилуйся сонечком наостанок: сьогодні ввечері ти спочинеш у раю.

– Дякую за пересторогу, – мовив лицар Позбавлений Спадщини. – Послухай і ти моєї поради: сідай на нового коня і бери нового списа – вони тобі стануть у пригоді.