Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 7

У просторій, але низькій залі, на великому дубовому столі, збитому із шкарубких дощок, була приготована вечеря для Седріка Сакса.

Жодна перепона не відділяла це приміщення від неба, окрім даху, вкритого тесом і підпертого міцними кроквами та балками.

У протилежних кінцях кімнати палали величезні вогнища, і їхні димарі були влаштовані так невдало, що майже весь дим йшов у приміщення. Від кіптяви дерев’яні крокви і перекладини під дахом були вкриті масним шаром чорної сажі і лисніли, наче полаковані. На стінах висіла мисливська зброя та бойовий обладунок, а по кутках зали були стулчасті двері, що вели в інші кімнати великого будинку.

Все умеблювання вирізнялося строгою саксонською простотою, і це було предметом гордощів Седріка Сакса. Підлога була зроблена з суміші глини і вапна, яку і дотепер можна побачити в наших клунях. В одному кінці зали підлога трохи піднімалася; на цьому місці, що називалося чільним помостом, мали право сидіти лише старші члени родини і поважні гості. Поперек помосту стояв стіл, встелений розкішною червоною скатертиною; від його середини уздовж нижньої частини зали простягався інший стіл, призначений для слуг і простолюду.

Ці столи, зіставлені разом, за формою нагадували літеру «Т» або ті старожитні обідні столи, що й досі можна побачити в оксфордських і кембриджських колежах. Навколо головного столу на помості стояли міцні стільці та крісла з різьбленого дуба. Над помостом нависав балдахін із цупкого сукна, що певною мірою захищав шанованих гостей від дощу, краплі якого проникали крізь поганенький дах.

На стінах біля помосту висіли строкаті завіси з простим візерунком, а підлогу вкривав такий само пістрявий килим. Як ми вже казали, над довгим нижнім столом не було ніякого покриву – ні стелі, ні балдахіна, ні завіс на сяк-так побілених стінах, ні килима на глиняній підлозі; замість стільців стояли грубі лави.

При середині верхнього столу стояли два крісла, трохи вищі від інших, призначені для господаря і господині, які головували за трапезою і тому мали почесне звання «роздавачів хліба». До кожного з цих крісел була притулена лавочка для ніг, оздоблена різьбою і візерунком із слонової кістки, що свідчило про визначне положення тих, кому вони належали.

В одному з цих крісел зараз сидів Седрік Сакс, що з нетерпінням чекав вечері. За своїм званням він був усього лише таном, чи то, як називали його нормани, френкліном, але запізнення обіду чи вечері дратувало його не менше, ніж будь-якого олдермена старих і нових часів.

З обличчя Седріка було видно, що це людина відверта, запальна і нетерпляча. Він був середнім на зріст, плечі мав широкі, руки довгі; вся його міцна статура вказувала на те, що він звик переносити знегоди війни або втому на полюванні. Його голова була правильної форми, зуби білі; широке обличчя з великими блакитними очима виражало мужність, щирість і таку доброзичливість, яка легко поступається раптовому гніву. Погляд його був гордим і водночас сторожким, бо цьому чоловікові все життя доводилося відстоювати свої права, на які постійно хтось зазіхав; а його спритна, запальна і тверда вдача змушувала його постійно дбати про своє становище. Довге русяве волосся Седріка було розділене рівним проділом від тім’я до лоба і спадало на плечі; в ньому майже не було сивини, хоча Седрікові минав шістдесятий рік.

На ньому був зелений каптан, оторочений біля коміра і вилог сірим хутром, що є не таким цінним, як горностаєве, і добувається зі шкурок сірої вивірки. Каптан був розстебнутий, і під ним проглядала тісна куртка з червоного сукна, яка щільно облягала тіло. Штани з такої самої тканини доходили до колін, залишаючи гомілки оголеними. Взуття його було такої самої форми, як у його селян, проте зроблене з кращої шкіри і прикрашене спереду золотими застібками. На руках у Седріка були золоті браслети, на шиї – масивне намисто з цього ж коштовного металу; талію оповивав пояс, усипаний самоцвітами; до пояса був привішений короткий прямий двобічний меч із загостреним кінцем. За кріслом висів довгий плащ з червоного сукна, оторочений хутром, і розшита візерунками шапка. Це був звичайний для тих часів святковий одяг багатого землевласника. До спинки його крісла була приставлена коротка рогатина з широким сталевим наконечником, якою він користувався під час прогулянок замість тростини, та й замість зброї.

Декілька служників, чиє вбрання являло собою наче щось середнє між розкішними шатами господаря і вбогою одежиною пастуха Гурта, дивилися в очі своєму володарю і чекали його наказів. Двоє чи троє старших слуг стояли на помості, за спиною в Седріка; решта лишалися в нижній частині зали. Тут були й слуги іншої породи: три кошлаті хорти, з якими в ті часи полювали на вовків та оленів; кілька великих худих гончаків і два маленькі песики, яких тепер називають тер’єрами. Вони нетерпляче чекали вечері; але чуття підказувало їм, що хазяїн не в доброму гуморі, і вони не сміли порушити його похмуру мовчанку. Можливо, їм навіювала деякий острах і біла палиця, що лежала біля його прибору і зазвичай вгамовувала настирливість чотириногих слуг. Лише один страховидний сірий вовкодав, що поводився з нахабством давнього фаворита, посунувся ближче до чільного крісла і раз у раз привертав до себе увагу хазяїна, тицяючи йому на коліна свою важку кошлату голову і торкаючись носом його долоні. Але навіть пса відштовхували з грізним вигуком: «Геть, Болдере[99], геть! Ти мені тут ні до чого».

Річ у тім, що Седрік – як ми вже побачили – справді був у поганющому гуморі. Леді Ровена щойно повернулася з якоїсь віддаленої церкви, у якій слухала вечірню відправу, і тепер забарилася в себе, міняючи намоклу під дощем сукню. Про Гурта досі не було чути, хоча він уже давно мав пригнати додому стадо. Часи були лихі, і хазяїн побоювався, що пастуха та його стадо зустріли розбійники, яких у тутешніх лісах вешталося чимало, або який-не-будь сусіда-барон, досить упевнений у своїх силах, щоб прибрати до рук чужу власність. Багатства саксонських поміщиків складалися здебільшого з поголів’я свиней, особливо в лісовій місцевості, де цих тварин легко прогодувати; тому Седрік хвилювався недаремно. На додачу до всього наш саксонський тан скучив за своїм улюбленим блазнем Вамбою, дотепи якого пожвавлювали вечерю і надавали особливого смаку вину та елю. Година, о якій Седрік вечеряв зазвичай, давно вже минула, а він і ріски не мав у роті від самого обіду; ця обставина може зіпсувати настрій будь-якому поважному землевласникові, що часто трапляється і в наші часи. Його роздратування знаходило вихід у в’їдливих зауваженнях, які він то бурмотів собі під ніс, то кидав слугам або своєму чашнику, який час від часу підносив йому срібну склянку з вином.

– Чого це леді Ровена так забарилася?

– Вона зараз прийде, от тільки змінить головний убір, – відповіла одна із служниць тим недбалим тоном, яким за наших часів розмовляє улюблена служниця господині з главою родини. – Ви, мабуть, самі не схочете, аби вона з’явилася до столу в самій юпці та чепчику. В наших краях жодна леді не вдягається так скоро, як леді Ровена.

Це переконливе міркування начебто трохи заспокоїло Сакса; він промимрив у відповідь щось нерозбірливе і зауважив:

– Дай Боже, щоб наступного разу, коли вона збереться до церкви Святого Іоанна, надворі було ясно. От що, – вів далі він, звернувшись до чашника і раптом підвищуючи голос, ніби зрадівши, що є нагода вилити свою лють на безсловесного співбесідника, – якого дідька Гурт досі робить у полі? Пом’яніть моє слово, зі стадом щось таки трапилося! Хоча він завжди був добрим слугою… Я вже думав, чи не взяти його собі в охоронці.

Цієї миті чашник Освальд наважився боязко натякнути, що сигнал гасити вогні був поданий лише годину тому. Ця спроба постати на захист приятеля виявилася невдалою, оскільки чашник торкнувся теми, згадка про яку була нестерпною для Сакса.

– Чорти б його взяли, той сигнальний дзвін, – загорлав Седрік, – і того лиходія, що його вигадав, і безмозкого хлопа, що сміє патякати про нього по-саксонськи саксонським вухам! Сигнальний дзвін… – продовжив він, хвилю помовчавши. – Еге ж… Сигнальний дзвін змушує порядних людей гасити в себе вогні, щоб злодіям та розбійникам поночі легше було грабувати. Атож, сигнальний дзвін! Реджинальд Фрон де Беф і Філіпп де Мальвуазен знають, яка користь із сигнального дзвону, незгірш від Вільгельма Покидька та всієї норманської наволочі, що воювала під Гастінгсом. Одної чудової днини я почую, що всі мої статки загарбало це розбійне кодло, аби не здохнути з голоду! Вони ж можуть жити тільки з розбою… Мій вірний раб убитий, моє добро вкрадене, а Вамба… де ж Вамба? Хтось наче казав, що він пішов з Гуртом?

Освальд це підтвердив.

– Ось тобі й маєш! Отже, саксонського дурня теж узяли на службу до норманського лорда. Воно й так, справді: всі ми дурні, коли погоджуємося їм служити і терпимо їхні знущання! Якби ми вродилися несповна розуму, в них, їй-право, було б менше підстав з нас глузувати. Та заждіть, я їм помщуся! – вигукнув він, підхоплюючись із крісла і хапаючи рогатину при самій лише думці про уявну кривду. – Я поскаржуся в Головну раду, в мене вистачить і друзів, і союзників. Викличу нормана на чесний поєдинок, як і подобає чоловікові. Нехай б’ється в панцирі, в кольчузі, при повному обладунку, – може, це надасть боягузові трохи сміливості. Бувало, я отаким дротиком пробивав стіни, втричі товщі від їхніх щитів. Вони, може, вважають, що я застарий для такого діла, та я їм покажу, що, хоч я один на світі, в жилах Седріка тече кров Герварда! Ох, Вілфреде, Вілфреде, – мовив він з гіркотою, – якби ти міг подолати свою нерозумну пристрасть, твій батько не лишився б на старості сам-один, як дуб у чистому полі, що простягає свої поламані та голі віти назустріч буревію!

Ці роздуми, як видно, стишили його лють і перетворили її на тиху скорботу. Він віджбурнув дротик, усівся на колишнє місце, похнюпив голову і поринув у глибоку задуму.

Раптом його роздуми перервав гучний звук рога; собаки у залі, та ще й три десятки тих, що були надворі, відповіли на нього голосним гавкотом і вищанням. І біла палиця, і служники мали добряче попрацювати, перш ніж змогли якось заспокоїти тварин.

– Гей, слуги, ану хутчіш до брами! – мовив Седрік, щойно в залі запанувала тиша і можна було вчути його слова. – Узнайте, яку звістку приніс цей ріг. Поглянемо, що за неподобство коїться в моїх володіннях!

Минуло хвилини три, і один зі служників, повернувшись, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво і славний лицар Бріан де Буа-Жільбер просять надати їм притулок на ніч по дорозі до місця турніру, що післязавтра відбудеться неподалік від Ешбі де ля зуш.

– Еймер? Пріор Еймер? І Бріан де Буа-жільбер? – бурмотів Седрік. – Обоє – нормани… та це все одно, нормани вони чи сакси, – Ротервуд зустріне їх гостинно. Якщо ви бажаєте в мене заночувати – що ж, ласкаво просимо. Ліпше було б, якби вони їхали своєю дорогою. Але ж не годиться відмовити подорожнім у притулку; втім, сподіваюся, що в гостях і нормани поводитимуться чемно. Ходи-но, Гунді-берте, – додав він, звертаючись до дворецького, що стояв за його кріслом з білим жезлом у руці. – Візьми з собою півдюжини слуг і проведи приїжджих до гостини. Подбай про їхніх коней та мула і подбай, щоб ніхто з їхнього почту не поскаржився. Дай їм сухий одяг, якщо вони забажають, запали вогонь, подай води умитися, почастуй їх вином та елем. Скажи кухарям, нехай приготують ще чого-небудь на вечерю, і звели накривати на стіл, щойно гості будуть готові. Скажи їм, Гундіберте, що Седрік вийшов би привітати їх сам, але не може, бо дав обітницю не відходити назустріч гостям далі ніж на три кроки від свого помосту, якщо тільки гості не походять із роду саксонських королів. Іди ж. Гляди, щоб усе було як належить: нехай ці високоповажні особи потім не кажуть, що нечема Сакс до того ж іще й жалюгідний скнара.

Дворецький і кілька служників пішли виконувати наказ господаря, а Седрік повернувся до чашника Освальда і мовив:

– Пріор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рідний брат того самого Жіля де Мольверера, що нині став лордом Мідлгемом?

Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.

– Його брат загарбав замок і присвоїв землі та угіддя, що належали більш знатному роду – роду Уїлфгора Мідл-гемського. Але хто з норманських лордів учинив би інакше? Кажуть, цей пріор – такий собі веселун, і келих доброго вина та мисливський ріг йому миліші, ніж церковні дзвони і молитовник. Та що там казати… Нехай увійде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплієра?

– Бріан де Буа-Жільбер.

– Буа-Жільбер? – задумано повторив Седрік, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена підданими і звикла звертатися до самої себе частіше, ніж до інших. – Буа-Жільбер? Це славетне ім’я. Про нього можна почути і добре, й погане. Кажуть, це один з найвідважніших лицарів ордену тамплієрів, але він має всі звичайні для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий і розпусний. Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так говорили про нього ті воїни, що повернулися з Палестини, – а їх лишилося небагато. Втім, він лишиться під моїм дахом усього лише на одну ніч; тож ласкаво просимо і його. Освальде, відкрий бочку найстарішого вина, що є в домі; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, духмяного морату, пінистого сидру, пряного пігменту і налий нам найбільші келихи! Тамплієри і абати полюбляють добре вино і великі келихи. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми сьогодні не чекаємо її до столу; хіба що на те буде її особливе бажання.

– Сьогодні в неї буде особливе бажання, – вмить відказала Ельгіта. – їй завжди цікаво послухати останні вісті з Палестини.

Седрік люто зиркнув на язикату служницю. Проте леді Ровена і всі, хто служив їй, були наділені особливими правами і не боялися його гніву. Тому він лише мовив:

– Стули рота! Іди передай твоїй господині мої слова, а вона нехай вчинить, як на те її воля. Принаймні тут внучка Альфреда[100] може владарювати, як королева.

Ельгіта вийшла із зали.

– Палестина! – мовив Сакс. – Палестина… Скільки бовдурів розвішує вуха, жадібно ловлячи звістки з Палестини, що їх приносять із цього клятого краю розпусні хрестоносці та облудні прочани. І я б міг спитати, і я б міг щось дізнатись і з душевним трепетом слухати байки, які розповідають ці хитрі заброди, що прослизають до тебе в дім і задарма їдять твій хліб. Та ні! Син, що посмів піти проти моєї волі, – не син мені, і його доля хвилює мене не більше, ніж доля най-мізернішого з тих людців, які, припасувавши собі на плече хреста, живуть із розбою та вбивства і ще переконують, начебто це Божа воля.

Спохмурнівши, він опустив погляд і ще хвилю сидів нерухомо. Коли ж він знову підвів очі, стулчасті двері у другому кінці зали розчахнулися і запізнілі гості в супроводі дворецького з жезлом і чотирьох служників зі смолоскипами увійшли до зали.