Читать книгу Сатирикон. Поезії - Иван Драч - Страница 7

Так тяжко зводиться земля,

Немов каліка після глуму.

В снігах бинтовані поля

Снують свою калічу думу.

Вставай же, веснонько, вставай,

Зневіру кляту кинь під ноги.

Вже квітень, мамо, не змерзай,

Збери свій дух і скарб убогий.

Вставай, рідненька, треба йти,

А то доб’ють закляті друзі…

Ще сонце в мареві сльоти

На верболозах спить у лузі.

А він – він з нами. Як завжди

Неволю двигає старезну!

Олесь нас на труди вродив,

Олесь нас розверта на весну!

А жайвір скоро вже струну

Туди до нього нам покаже.

Тож, браття, серцем на весну —

Хай в кризі мерзне серце враже…