Читать книгу Безталанна - Іван Карпенко-Карий - Страница 9

Степан i Варка.

Степан. Здрастуй, Варко… Що ж це нема нiкого?

Варка. Були, та Онисько розiгнав усiх.

Степан. I Гнат був?

Варка. Здається, був… та був же, був!

Степан. Де ж вiн?

Варка. А чорт його знає, куди вiн пiшов… Тобi вiн хiба потрiбний?

Степан. Нi, я так питаю…

Варка. Давно я тебе бачила, Степане, аж наче чого зрадiла — мов брата стрiла… Чого ти рiдко так на вечерницi ходиш?

Степан. Наймит, нiколи, немає часу.

Варка. Правда твоя, Степаночку. Гiрко жить на свiтi, як нема батька, матерi… нема щирої дружини… Я часто, дивлячись на тебе, як ти працюєш, думаю собi: щаслива та дiвчина буде, котру ти посватаєш…

Степан. Дiвчата таких, як я, не люблять.

Варка. Якi дiвчата.

Степан. Та всi вони однаковi: гляне на мою твар, злякається й одвернеться… (Смiється).

Варка. Яка ж у тебе твар?.. Зовсiм не страшна, що ти вигадуєш?

Степан. Ти вдень придивись, то й сама злякаєшся: ряба, мов чорти горох на нiй молотили.

Варка. Скажи краще, що ти несмiливий, та й звертаєш на твар i ганиш її без мiри! Он горбатий Маржан яку кралю висватав. Хiба ти до нього прирiвнявся? Ти парубок як дуб, на все село, — i глянуть любо.

Степан. Хiба ззаду…

Варка. Вже коли дiвчина тобi говоре, то повiр! От спробуй: яка до вподоби — смiливо залицяйся, то й побачиш, що твоя буде.

Степан. Всi казали, що ти горда, а ти, бачу, така привiтлива, балакуча…

Варка. Я горда? Ото! Чим же менi гордувать?

Степан. Красива, а всi залицяються, от i горда.

Варка. Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.

Степан. А Гнат?

Варка. Що менi Гнат? Пройдисвiт, волоцюга, та й бiльш нiчого. Ти думаєш, що я до Гната?..

Степан. Кажуть.

Варка. Не вiр. Менi такi парубки не до вподоби. Правда, вiн упада за мною, а менi про нього байдуже… Я скорiше полюблю смирного, роботящого.

Степан (бере її за руку). А я думав…

Варка. Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає).

Степан (притяга її до себе). Кого ж?

Варка. Як буде смiливiший, то й сам догадається… Ну, пусти, я пiду.

Степан. Варко.

Варка. Чого?

Степан. А не будеш смiяться?

Варка. Нема з чого.

Степан (набiк). У мене серце замирає! А!! (До Варки). Скажи, кого ти любиш? Може… нi, скажи сама… скажи, скажи!

Варка. Я люблю смирного, несмiливого, роботящого… трохи таранкуватого, та доброго парубка… От тобi й догадайся!

Степан. Мене?!

Варка (опуска очi). Тебе… вгадав…

Степан. От несподiвано!.. Ти ж не жартуєш, нi?

Варка. Що ти, бог з тобою.

Степан. Я вiд твоїх речей мов одурiв! Я сам тебе давно люблю, тiлько боявся про те й подумать, щоб тобi признаться.

Варка. Суженого конем не об'їдеш…

Степан. А коли так, то завтра жди вiд мене старостiв, нам нiчого одволiкать, ми любимось давно обоє; менi ж нема з ким радиться, я сам-один, нiхто не забороне посватать кого схочу, а грошi є у мене, слава богу!

Варка. I я так думаю, бо й менi нiхто не забороне, i я сама собi господиня…

Степан. Варко! Я не вiрю своєму щастю. Менi все здається, що ти шуткуєш… Коли пошуткувала, то не доводь шутки до наруги, скажи зараз, бо я не вмiю так, як другi… як осоромиш перед людьми… насмiєшся надо мною, я…

Варка. Хтось сюди, либонь, iде… здається, тiтка вертається! Iди, Степане, я вiзьму кужiль i зараз вийду, ми ще з тобою побалакаєм. (Степан виходе, а Варка бере кужiль). Ну, тепер менi нiчого не страшно… Степан вiд брехень захистить. А все ж на душi важко! Не вiрю я, щоб Гнат мене покинув! Не вiрю, тричi не вiрю! Вiн завтра прийде сам до мене!.. О, коли б так сталось!.. Тодi Степана набiк.

Завiса.