Читать книгу Мері та її аеропорт - Евген Положій - Страница 13

Герман пригадав дурне запитання Тимура про запахи. Він би міг назвати запахи, які йому подобаються. Наприклад, він добре пам'ятав запах вантажівки «Колхіда». Він не був упевнений, що всі вантажівки пахнуть саме так: сіном, нагрітим на сонці металом, соляркою, важкою працею. Цей запах – запах проведених літніх канікул у бабусі в селі. Запах пізнання, свободи та безвідповідальності. Або запах мокрого піску, у який він у дитинстві закопав свого пластмасового солдатика-Чапаєва з метою викопати того через тридцять або шістдесят років і впевнитись, що пластмаса не піддається розпаду за такий короткий термін. Якби він тоді знав, що Петька – Пустота, він би закопав і його, тому що закопати порожнечу було б цікаво, а викопати її через кілька років – ще цікавіше… Чи піддається порожнеча розпаду за тридцять років? Запах дитячих мрій та надій. Але назвати запах, який би він ненавидів, Герман одразу не міг. У голову лізли банальні каналізацїї та екскременти, але він навряд чи міг сказати, що відчуває до них огиду. Вони природні, а ненавидів він, як правило, явища неприродні, тому до таких речей ставився спокійно. Інша річ, запах дезодоранту, змішаний із запахом поту, від яких його одразу починало нудити.

– Уяви, – поруч знову невпинно тріщав Тимур, – мене з кельмою в руці на шостому чи сьомому поверсі новобудови. Травень місяць. Вечір. Сонце йде до заходу. У повітрі – оптимізм усього світу. Пташки. Через десять-п'ятнадцять хвилин почнеться наша зміна, і я знову будуватиму, кластиму цеглу одна на одну, тобто створюватиму щось корисне і нове. Серце буквально співає! І тут… у повітрі розходиться та-акий сморід! Це неможливо передати, це потрібно нюхати! Це м'ясокомбінат робить якісь викиди, спалює кістки тварин, і світ миттєво стає гидотним, і ти розумієш, що див не буває, а все твоє щастя інколи напряму залежить від якоїсь фабрики з переробки корів на ковбасу.

Люди в камері займали вільний час переважно грою в карти. Герман лежав на нарах і по голосах стежив за грою: «Флеш рояль», «Стріт», «Підіймаю!» Всього тут перебувало чоловік чотирнадцять, хоча камера розрахована була на вісьмох. Це, звісно, міліцейське начальство ніяк не турбувало, тому що такі дрібниці їх взагалі турбувати не могли. Ув'язнені тримались невеличкими групами, ніхто особливо не спілкувався і не нав'язувався, і з цим йому просто пощастило. Страшно було навіть уявити, що він, у такому стані, опинився б серед непростої бандитської публіки, де вуха могли б відірвати за дві хвилини. Та й не тільки вуха… Герман зважив, що взяли його вчора, у понеділок, десь близько одинадцятої, потім везли, потім били, потім, певне, була ніч… А потім пройшов ще деякий час, простіше спитати.

Сашко дістав із кишені старого годинника.

– Мама передала, – пояснив він, – мій менти забрали, можна попрощатись. Десята ранку, думаю, вам, маестро, скоро на допит. Тут у них такий графік. Рекомендую – зізнавайся. Немає сенсу, підписуй, просто ж покалічать – і все. Чи ти на них до суду вирішив подати?

Герман подумав, що в словах Сашка є сенс і здоровий глузд, але він не уявляв, як може власноруч підписати документ, де б зізнавався у вбивстві, неважливо скількох, людей. Від самої думки про це в нього по спині пробігли мурахи.