Читать книгу Мері та її аеропорт - Евген Положій - Страница 5

Герман посміхнувся і нарешті підвівся з ліжка. Санвузол спільний. Він подивився у люстро і зостався задоволений побаченим. Для тридцяти одного року – непогано. Живота немає, жиру – також, так, трохи на бочках, «блакитне сальце», але з його роботою це не дивно. Майже весь час сидіти і дивитись у монітор… Зачіска влаштовує, але через тиждень потрібно обов'язково відвідати перукарню. Голитись у неділю – від лукавого. Сеча була якась жовтувата – цей факт непокоїв його вже кілька днів («Сподіваюсь, це не СНІД!»), але що робити і до якого лікаря звертатись, він іще не вирішив. Собаки смердячі, все одно нічого не лікують, тільки гроші деруть.

У кухні в раковині чекали сьогоднішнього миття тарілки. Герман виставив пику у вікно: кінець березня, а снігу… Термометр показував -10° за Цельсієм. Весну наче вкрав Кабінет міністрів.

Колись він звідси поїде. Коли і куди, достеменно Герман не знав, але те, що поїде, – точно.

Однак час минав, справи закручували, і так виходило, що більші гроші, більші події для нього відбувалися саме тут. Герман вирішив, що це – доля, і спробував дочекатися дня, коли ані події, ані гроші не цікавитимуть його. «Тоді ти будеш зовсім мертвим! – казала Мері. – І що ти робитимеш потім? Ти ж індивідуаліст, хіба зможеш працювати на когось?» – «У мене буде купа грошей, я куплю собі острів, як Марлон Брандо, і житиму на ньому з трьома прекрасними юними креолками, читаючи книжки і слухаючи Ваґнера! Може, там, під зоряним південним небом, під плескіт хвиль, під саму старість я розроблю найгеніальніший рекламний макет усіх часів та народів!» – «А де буду в цей час я?» – стиснувши красиві губи, запитує Мері. «Ти? Ти будеш моїм агентом на всьому узбережжі. Раз на місяць припливатимеш до мене за роботами. Ми кохатимемось до самого ранку, потім моя яхта відвозитиме тебе до берега, на якому чекатимуть твій чоловік і двоє діточок. Він невтішний, але добре розуміє, що тільки так може втримати тебе коло себе…» – «А мій чоловік не міг би жити на острові?» – питає з іронією Мері. «Ні, задля чого мені твій чоловік?» – «Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! Я питаю ПРО НАС!» – «Мені не можна одружуватись, сонечко. Мені можна мати, навіть потрібно мати купу дітей, завжди будь ласка, але одружуватись категорично не можна. Психіатр забороняє!» – «Облиш, мерзотнику! То ти не візьмеш мене на острів?» – «Ні. Немає сенсу» – «Немає сенсу – немає сексу!» – розлючена Мері грюкає дверима, і звук удару прокочується всім під'їздом, наче землетрус.

Герман подумав, що в одному Мері мала рацію: він навряд чи міг жити у будь-якій системі, крім тієї, яку створює сам. Це – їхній одвічний диспут навколо аеропорту, точніше, не аеропорту, а метафори аеропорту як сталої системи. Мері стверджувала, що такий аеропорт необхідний кожній людині, що це – чітка система взаємовідносин, регламентований порядок, розклад рухів та рейсів, розумно й тонко організована система, на якій тримається весь світ, у якій кожна людина почувається безпечно і може приносити користь собі та суспільству. Це – як родина, яка необхідна, щоб не вмерти від самотності, кожній людині. Саме так і потрібно вибудовувати своє життя, за цією схемою. Герман же вважав, що в аеропорту найважливіше – злітно-посадочна смуга – і літак з достатньою кількістю палива на борту.

Герман закурив і включив радіо. У новинах передавали, що перші, хто постраждав від війни, – це туристичні фірми. Крім іракців, звісно. В Азії вже третій день гуркотіла війна. Кляті янкі. Згори знову почулося гупання молотка. Герман клацнув пультом музичного центру, але тут і Ґоран Бреґович був безсилий. Здавалося, що сьогодні Літрофанич відкрив цілий цех з ремонту меблів. Шум і ярість!