Читать книгу Мері та її аеропорт - Евген Положій - Страница 9

«Нам потрібен Герман С.! Він є?» – з цим банальним питанням на вустах двоє людей вранці в понеділок з'явилися у дверях його офісу. Вони тримали в руках по тоненькій папці так, начебто збиралися зараз передати Герману якісь надважливі папери. Він відірвав погляд від монітора – там було одне речення, написане звичайним Times New Roman – МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ.

– Торговим агентам вхід заборонено! – пожартував Герман, хоча добре розумів, що це явно не торгові агенти і жартувати з цими людьми не слід. Двоє почали потроху змінюватися на обличчі. Обидва – середнього зросту, трохи плюгаві, один – світловолосий, другий – чорнявий. Майже як брати від різних батьків і однієї матері, яка змалечку водить їх до одного перукаря й одягає на базарі в одного продавця. Цього разу, мабуть, був масовий завіз шкіряних курток із комірцем типу «баран» із Туреччини.

– Це ви – Герман С? – повторили вони питання.

– Так, це я – Герман.

– І прізвище ваше?

– Так, і прізвище моє.

– Нам треба з вами переговорити. – Вони це сказали проникливо, як родичі, які от-от збираються прочитати ваш заповіт і на щось дуже сподіваються.

– Говоріть. – Герман був злий. Всю дорогу до офісу він думав про кляту етикетку для клятого майонезу, про вбивство п'ятьох, про кров, яка, мабуть, текла по трубі в кухню сусідам знизу… Він відчував, що не виспався, що світ – хижа сіра тварюка, яка знову заважає йому жити. Але де ж тоді жити? Отож!

– Нам треба проїхати у відділок. Це ненадовго.

– У мене багато роботи.

– Буквально півгодини. Ми машиною. Тут можуть бути ваші співробітники, зайві люди… Швиденько складемо протокол – і баста.

– І баста, – повторив Герман. – Нікого немає, і ніхто не прийде, проте гаразд. Це пов'язано з убивством?

Чесно кажучи, у будь-якому іншому випадку він ніколи б не погодився їхати у якийсь відділок, але сьогодні йому було нудно на роботі, він розумів, що все одно нічого не винайде.

– Так, – відповіли менти, – певним чином. Буквально пару-трійку запитань для протоколу.

Першого удару світловолосий завдав йому відразу, як тільки вони увійшли до кабінету. Удар був професійно-підступний: по нирках, зі спини. Герман осів на підлогу: різкий біль, темрява в очах.

– Ну що, визнаватимемо провину і збережемо нирки для пива, чи як?

Герман, лежачи на підлозі, хапаючи ротом повітря, не розумів, що відбувається. До чого тут він?!

– Я питаю, – ану вставай, сука! – я питаю тебе: ти за що замочив п'ятьох? – слідчий явно був задоволений своєю рішучістю.

Герман чомусь згадав улюблену відповідь, яка належала геру Мюллеру із «Сімнадцяти миттєвостей весни»: «Я не їм солодкого!», і відповів через паузу:

– Я не п'ю пива.

– Тобто ти хочеш сказати, що нирки тобі не потрібні?

Герман уже майже підвівся, коли серія ударів по корпусу знову звалила його з ніг.

– Падло, для чого ж ти Серьожу замочив, га?! Ну, тепер тобі п…ць! Ми тебе в камеру як півня запхнемо, як опущеного, мучитимешся до кінця життя підором. Ти, падло, у нас повісишся на власних кишках!

Били недовго, але дуже ретельно. Герман уже нічого не хотів розуміти чи пояснювати собі. Ситуація сталась – і вийти з неї потрібно було з найменшими втратами. У даному випадку – фізичними. Він, як міг, закривав голову і статеві органи, підтягував коліна до обличчя, прикривався ліктями, але чотири ноги були спритнішими. Судячи з усього, менти тренувалися так мало не щодня. А Германа так давно ніхто уже не лупцював, років з десять, це точно.

– Все, баста. У камеру підора. Ввечері договоримо. Давай наступного!