Читать книгу Мері та її аеропорт - Евген Положій - Страница 15

– Так, шановні громадяни, зараз ви – поняті і будете присутніми при обшуку у квартирі вашого сусіда, Германа С, який разом зі своїм товаришем застрелив минулого понеділка п'ятьох людей на вулиці Першотравневій.

Сусіди Германа тихо стояли в коридорі. Здавалося, слова міліціонера заткнули їхні завжди балакучі роти, немов кляпи.

– Проходьте, будь ласка, – оперуповноважений у турецькій шкіряній куртці з комірцем типу «баран» показав рукою в бік кімнати. – У вашій присутності ми зняли з дверей печатку, тобто у квартирі з того самого моменту нікого не було…

Пані Польська, яка просто не могла пропустити такий важливий захід, і Митрофанович, що потрапив у цю халепу досить випадково, – як не дивно, більше нікого із сусідів не виявилось удома, хоча зазвичай все було навпаки, – сіли біля вікна на стільці, які з кухні їм приніс міліціонер.

– Почнемо? Квартира невелика, тому довго ми вас не затримаємо, – міліціонер вмостився у великому кріслі, бо стільців у Германовій квартирі виявилось тільки два, взяв зі столу книжку, глянув на назву, щось сказав із цього приводу, дістав з портфеля папір і ручку. Двоє молодих міліціонерів почали обшук.

І пані Польська, і Митрофанович уперше були присутні при такій процедурі і поводилися тихо. Поспішати їм було нікуди, бо президент сьогодні ані по радіо, ані по телевізору, на превеликий жаль пані Польської, не виступав, а Митрофановичу при самій лише думці, що новий клей, який він придбав позавчора і яким він дві години тому міцно склеїв табуретку, може виявитися негодящим, ставало погано. Тому вони були уважними, сиділи мовчки, враженнями не обмінювались, крутили головами, придивлялись до міліціонерів, які ліниво порпались у речах, і оперуповноваженого, який щось невпинно строчив у кріслі. «У цілому, – подумав Митрофанович, – не можна сказати, що так, як у кіно, але не можна і стверджувати, що в кіно брешуть. Врешті-решт, певне ж, кожен проводить обшук по-своєму, зважаючи на те, що шукає…»

– О, дивіться-но! Гроші! – один із міліціонерів раптом радісно показав оперуповноваженому поліетиленовий мішок. – Рахуйте!

Оперуповноважений наче й не зрадів зовсім, тільки знизав плечима, узяв мішок і почав рахувати. І пані Польська, і Митрофанович не могли відвести очей від його рук і зеленуватої купки, яка лягала на стіл. За все своє некоротке життя вони ніколи не бачили стільки іноземних грошей разом.

– Так, усього – двадцять тисяч доларів, копійка в копійку, – сказав оперуповноважений у комірці типу «баран». – Будь ласка, перерахуйте, – звернувся він до понятих.

– Ні-ні, дякуємо, ми вам довіряємо, – сказав невпевнено Митрофанович, але сказав якось так ніяково, і оперуповноважений уважно на нього подивився.

– Щось не так? Зачекайте хвилиночку, зараз ознайомитесь із протоколом і підпишете, ми вас довго не затримаємо. Ваші дані ми потім запишемо.

Пані Польська трохи голосніше за загальний фон бесіди і трохи стурбованіше, ніж загальний фон бесіди, сказала:

– Молодий чоловіче, ви повідомили, що наш сусід когось убив. Це достеменно?

– Звісно, достеменно. Є всі докази: відбитки пальців, пістолет, свідки, речові докази, оце – останній, двадцять тисяч доларів, які він отримав від замовника і водночас співучасника.

– Але суду ще ж не було? – пані Польська трохи нахилилась до слідчого. – І тут повинен був бути хом'ячок, я за нього зовсім забула. Не може бути, щоб він здох, небагато часу минуло. Та і я б почула, ніс у мене кращий, ніж зір… Де хом'ячок?

Міліціонери знизали плечима.

– То ви не бачили хом'ячка? – пані Польську, здавалося, це питання турбувало найбільше. – Ні?!

Вона встала зі стільця і почала заглядати під диван, вийшла на кухню, зазирнула у ванну. Хом'ячка ніде не було. Міліціонери здивовано перезирались, але зупиняти активну бабцю не наважились.

– Так, – нарешті сказав оперуповноважений, – протоколи майже готові, залишилось прочитати і підписати. Ось… – Він простягнув папірці Митрофановичу. – Якщо хочете щось додати або у вас є якісь зауваження щодо наших дій, можете дописати знизу. Дату не забудьте поставити.

Митрофанович обережно взяв протоколи, витяг із кишені піджака, який надів на цей випадок, окуляри і поважно начепив на носа. Пані Польська вже завершила пошуки хом'ячка, всілася поруч і теж, не кваплячись, почала читати.

– А що потрібно написати? – спитала вона.

Слідчий доброзичливо усміхнувся.

– Пишіть, що бачили. Все, як було. Потім напишіть «підтверджую». Якщо зауважень немає, то так і напишіть, якщо є, то напишіть, що є – і докладно, які саме. Потім тут, – він показав жовтим прокуреним пальцем, – отут і отут поставте підписи і дату. До суду ми вас навряд чи викликатимемо…