Читать книгу Вагон №13 - Вікторія Андрусів - Страница 2

– Відчиняйте нарешті… Дев’ята… – Натовп підпирав броньовані двері приміщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крізь загратоване вікно раз у раз вигулькувала чиясь голова і тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовні: «Ото голота… За дармову кістку готові горло одне одному перегризти…»

– Що ви заторохтіли? Може, цілу революцію тут затієте?. Сказано – прийом товару… – Огрядна тітонька з посіченим на кінчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотіла, відмикаючи із середини замок. – Не дадуть навіть тюки розпакувати.

Але натовп вже не прислухався до її бурмотіння – щойно у дверях засяяла щілина, ринув у напівтемне приміщення, перевантажене стосами мотлоху, від якого смерділо чи то септичною хімією, а чи щурячою отрутою – хто його знає. І вже не було до жінки з вибіленими стріпками на голові жодної справи, адже тут головне – не гаяти часу. Серед териконів накиданого абияк одягу, що напередодні перетнув кордон під захистом чарівного слова «гуманітарка», вдавалося напорпати цілком пристойні речі, часом навіть новісінькі, з лейбами європейських фірм, з тієї чи іншої причини так і не відірваними попередніми вередливими власниками.

Над териконами вздовж усього приміщення теліпалося зшите з двох клаптів простирадло, на якому гуашшю чиясь невміла рука вивела: «Одяг з Європи. Все – по п’ять.»

… Ніна стояла осторонь, терпляче вичікуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох місць, куди Любчик соромився її супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупі – брала його за руку й приводила до гуртівні, аби не купувати «на око», адже крам «Все по п’ять» не підлягав обміну чи поверненню. Але наразі Любчику – шістнадцять, і підліткові амбіції вирували у хлоп’ячих допитливих мізках.

– Мамцю (від отого «мамцю» її завжди обволікало теплом), чому ми не можемо піти до звичайного магазину й купити все, що треба? – Допитувався змалечку, не розуміючи, для чого ж існує безліч нарядних, з вимитими до прозорості вітринами «бутиків», з яких всміхаються, ваблячи перехожих, розкішні продавчині. – Мамцю, переважна більшість дітей у класі навіть не здогадуються про існування мотлосховищ, де все по п’ять.

У Ніни стискалося, однак не виплескувала – пояснювала коротко: «Подякуй державі за наше жебрацтво». Але якось, кілька років тому, наважилася на серйозну бесіду.

– Розумієш, Любчику, часом життя складається не зовсім так, як хотілося б, чи як мріялося у дитинстві… – Зважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважує все почуте. – Колись давно, коли мені було трохи більше років, аніж зараз тобі, я мріяла працювати на залізній дорозі. Твій дідо і бабця працювали на залізниці, і все моє життя було пов’язане з нею… Я не засинала, не провівши думками київський потяг, що прибував рівно о дев’ятій – рівномірний грюкіт коліс заколисував краще за колискову… А прокидалася, коли вранці о сьомій відбував львівський, і він слугував мені будильником… Я знала на пам’ять розклад усіх маршрутів, я знала, як розводяться й зводяться колії, і ще безліч речей, яких переважна більшість інших дітей не знають…

– То як це стосується крамниць? – Любчик намагався упіймати логічний ланцюжок від свого запитання до маминого екскурсу до минулого.

– Не поспішай, зараз ти все зрозумієш, – всміхалася до сина із жалем у серці. – Я мріяла щонайшвидше вирости й мандрувати разом з тими потягами, бо ж чудово усвідомлювала, що це – єдина нагода побачити світ… І якби ти знав, яка радість охопила моє серце, коли по закінченню школи вперше у житті я вдягнула на себе синю новісіньку форму з лискучими гудзиками й очолила вагон… Вагон під номером тринадцять… До тепер пригадую, як тато, обслуговуючи механіком той потяг, вимагав керівництво замінити мені вагон із забобонних міркувань. А я його просила: «Облиш… Для мене це – щаслива цифра»… Отак і подорожувала світами у вагоні під тринадцятим номером… Допоки…

– Що допоки? – Любчик напружився у готовності почути найголовніше, з чого, власне, починалася розмова.

– Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спізнювався й намагався наздогнати потяг… Мені стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив…

– І що? – Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.

– І що – що? – Ніна бачила, що син так і не збагнув трагічності випадку, який перевернув шкереберть усе її життя, й потай шкодувала, що затіяла завчасні для його віку одкровення. – Стала інвалідом, ось що…

– Але мамцю… Яке це має відношення до наших походеньок по «Секондхендах»? – Любчикові уривався терпець.

– А таке, синку, що нашій державі інваліди не потрібні, а виключно здорова повноцінна робоча сила. Інваліди для неї – це нікому не потрібний тягар, якого збутися важко… Ось і видають мізерну пенсію, на яку не живеш, а нидієш… Та ще дають дозвіл на існування таких от крамниць, де все – по п’ять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозуміло, що на оту мізерну державну подачку нічого путнього не придбаєш…

Любчик мовчав, щось обмірковував, і врешті озвався:

– Тож дідо був правий…

Ніна стріпонулася від несподіваного висновку:

– До чого тут дідо, Любчику? – Знову пожалкувала, що затіяла дорослу розмову надто рано як на його вік.

– До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном… Ця цифра приносить нещастя…

– А-а-а, ти про це, – розсміялася, – то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, і нічого не змінилось би, незалежно від номера вагону… У кожної людини є доля… Але то нічого. Буде ще свято й на нашій вулиці…

… Любчикові тоді було дванадцять. Більше про крамницю «Все по-п’ять» він не перепитував. Просто віднедавна припинив Ніну супроводжувати.

Ота розмова ожила наразі у Ніниній голові, немов біблейська притча. І їй стало чомусь неймовірно огидно стояти отут, поруч обдертої гуртівні, вичікуючи, поки розсмокчеться знавіснілий від зубожіння натовп. Потупцювала ще трохи на місці, спостерігаючи, як один за одним з важких залізних дверей вивалюють люди – хто, притискаючи сором’язливо до грудей торбу з кількома вибраними «шматами», а хто – з цілими клунками, спокусившись на доступність краму. Ї їй чомусь розхотілося заходити досередини, вдихати сморід хімії, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморські бактерії, слухати дзявкання облізлої нахабної продав чині, для якої отой жалюгідний крам має більшу цінність, як ті люди, які поруч нього товчуться.

І по недовгих роздумах Ніна рушила у інший від крамниці бік… Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалу – туди, де у закапелку сходяться й розходяться залізничні колії, а поруч тулиться до рейок їхня з Любчиком халабуда, яку після негоди на робочому місці їй «люб’язно» надали у довічне користування…

– Тук-тук, тук-тук… – Відбивав злагоджено речитатив потяг, що стрімко наближався їй на зустріч… – Тук-тук, тук-тук… – співали рейки її улюблену мелодію…

– Московський… – Несхибно визначила Ніна. – Значить, зараз п’ятнадцята сорок.

У неї ніколи не було годинника. Втім, їй не потрібен був годинник. У неї особистий відлік часу… Тук-тук…