Читать книгу Вагон №13 - Вікторія Андрусів - Страница 4

– Дивіться, опудало з городу втекло!

– Йому би горобців у полі лякати!

– Хелловін вже начебто минув, чувак!

Не встиг Любчик відчинити двері класу, як завмер, приголомшений несподіваним реготом. Скупчившись за останньою партою тісним табунцем, трійця стильно вбраних підлітків націлила на нього скептичні прицінливі погляди. І одразу на їхньому фоні Любчикова завелика, немов отримана у спадщину від старшого брата куртка набула ще відразливішого вигляду. Ще б пак – пристойнішого вдома не знайшлося – з минулорічного виріс, а після невдалого маминого походу до «секонд-хенду» нічого не залишалося, як накинути на себе те, що потрапило під руку. Похолодало раптово.

– Ти, як бач, знову по брендових бутиках вештався…

– Чи може маскарадний костюм у театрі поцупив?

– Та ні, це більше скидається на відвідини клубу парашутистів… – Кепкування сипалися одні за іншими, а Любчик, до обезкровлення стискаючи у кишенях кулаки, намагався залишатися незворушним.

– Не ваша справа, – спробував було відшити, але марно. Хлопці, немов навмисне, перебували у збудженому настрої.

– Колися, парашутист, де цього разу прикид роздобув? Це ще треба місця знати… – Один з з них, той, хто найбільше полюбляв допікати, солодко причмокнув язиком, удаючи заздрість. – Наступного разу я з тобою піду у пошуках стилю…

– Відчепися… Мажор сраний… – Ще мить, і Любчик посунув би на нього попри обіцянку не чіпати, яку довелося дати торазу, коли таки не втримався. Пригадав, як бовванів, оточений з усіх боків ворогами – розгніваною аж до підвищення тиску «класнухою», мажорним татусем, що впродовж всієї виховної бесіди зиркав крізь вікно на пришкільний майданчик, піклуючись, аби хтось мимохідь не зарядив по лискучому капоту його срібного новесенького «мерса» м’ячем, і однокласником Едіком з роз’юшеним носом, який підплигував, немов молодий когутик, відстовбурчуючи пір’я. Однак цього разу рятунком пролунав дзвінок, і цієї ж миті до класу увійшла вчителька хімії Оксана Тиборівна.

– Остапчук, ти чому біля дверей стовбичиш? Бігом на місце.

– Йому парашут заважає. – Замість Любчика відповів Едік, і хтось, не втримавшись, знову мугикнув.

– Припиніть розмови. – Обрубала вчителька. – А тебе, Блавацький, я хотіла зовсім інше запитати.

– Напевно, що я снідав сьогодні? – Нахабний «мажор» продовжував блазнювати, і тим самим привертати до себе увагу збуджених однокласників. – Як завжди, трохи чорної ікри, морепродукти і десерт з екзотичних фруктів. Кальцій, фосфор, словом, ви самі знаєте, що потрібно людям у підлітковому віці для гармонійного розвитку. Клас зайшовся реготом.

– Паяц. – Коротко прокоментувала вчителька. – До дошки із домашнім завданням.

Нахаба Едік ледачо виповз з-за парти, а Любчик задумливо спостерігав, як за вікном жене майданчиком опале листя пізня осінь. Незабаром стукнуть морози, і тепла від домашньої грубки знову не вистачатиме. І він знову блукатиме вокзальним, добре обігрітим приміщенням у пошуках бодай тимчасового затишку той час, як мама правдами й неправдами «вибиватиме» з керівництва залізної дороги вантажівку сухих дрів… Як це все остогидло, і де шукати просвіту? Та ще й цей нахабнющий Едік, що проходу не дає знущаннями. Якби не його крутий батечко, то ходив би потовчений до синюшності, як слива «ренглод», бо ж усім своєю пихатістю давно остогид. Але на нього «табу» – за батечкові кошти відремонтовано клас, закуплено нові парти й духи «Шанель номер п’ять» «класнусі» на День учителя. Вчителі з нього пушинки здмухують. Окрім цієї єдиної, бо ж молода й однаково дерзка. Любчик вдячно глянув на хімічку, яка тим часом застосовувала власні, дієвіші засоби боротьби з нахабами.

– Блавацький, чому знову завдання не виконано? – Відклала на крайчик вчительського стола зошит з неторканими аркушами й відкрила журнал, мовчки виводячи двійку. Знявши окуляри, протерла їх м’якою бавовняною ряднинкою, поправила пасмочко русявого волосся, що вибилося із зачіски й начепила окуляри назад на трохи кирпатенького носа.

– А вона симпатична, – подумав Любчик. – Цікаво, скільки ж їй років – двадцять вісім, чи може тридцять? Його роздуми перервав нахабний Едіковий голос.

– У мене надто напружений графік, Оксано Тиборівно. Зранку – тренажерний зал, після обіду – теніс, увечері – басейн. Самі розумієте – для формул залишається обмаль часу.

– Важливо зберегти у здоровому тілі ще й здоровий глузд. Сідай, Блавацький. – Її незворушність доводила «мажора» до сказу, але прискіпатися не мав до чого. Витриманий стиль і вроджений смак хімічки не підлягав обговоренню. Залишалося єдине – зливати злість на тих, хто незахищений. І не встиг замовкнути дзвінок на перерву, як Едікове обличчя знову спотворювала зловтішна гримаска.

– То що, парашутисте, зіллєш інфу, де модні прикиди беруться? Я заплачу тобі за цінну інформацію, хочеш?

Любчик підвівся з-за парти й повільно рушив у напрямку до кепкувальника. Клас завмер – у пам’яті ще не стерся минулий інцидент, який ледь подарувалося залагодити. Не знати, чим би й скінчилося, якби у розпал з’ясування обставин таки не завив алярм отого сріблястого «мерса», й «розбори» переключилися на шмаркача – розбишаку, що із цікавости «завиє чи не завиє» добряче довбанув носаком черевика колесо. Тоді мажорний татусь кулею вилетів на майданчик із криком «Здурів, чи що?! Оте колесо коштує більше, аніж річна зарплата твоїх батьків!»

– Зрозуміло. Яблуко від яблуні паде недалеко. – Прокоментували незалежні споглядачі, і до класу татусь вже не повернувся. Але двічі диво не трапляється, і аудиторія налаштувалася на розвиток подій.

Підійшовши упритул до нахаби, Любчик напружився, немов дріт перед увімкненням струму. Йому бракувало одного слова, яке ось-ось мало зірватися з криво усміхнених уст «гостряка». Та раптом за його спиною почувся дівочий заспокійливий голосок, який вирішив водномить усе.

– Не руш його, Любчику. Не заводься. Як гівно не чіпати, то й смердіти не буде.

Любчик обернувся. За його спиною стояла Ельвіра – дівчинка – відмінниця, яка перекочувала на перерві з першої парти ближче до епіцентру подій. Він ніколи її не помічав, адже сам роками просиджував у твердих «середняках» і потай «завучок» не долюблював. Але вона стояла і всміхалася особисто до нього – мудро й розважливо, тим самим подіявши на нього, немов заспокійливий бальзам. Кулаки поволі розтискалися, й виваженість поверталася до Любчика.

– Ти права. Навіщо зважати на придурків? – По невеличкій паузі Любчик рушив до дверей, і вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвіру. Вони зустрілися поглядами.

– Дякую. – Коротко сказав їй і вийшов…

На вулиці дріботів огидний слизький дощ. Він більше скидався на мокрий сніг і уперто цілився за завеликий комір, що уперто відстовбурчувався від Любчикової шиї. Холодні струмочки затікали поміж лопаток і заважали йому зосередитися. Врешті решт Любчик приспинився, скинув із себе ненависну куртку, що зробила його посміховиськом усього класу, і, перекинувши її через лікоть, почимчикував, цокочучи зубами, далі у одному светрі.

– Чому так несправедливо все у цьому світі? – На серці уперто стугоніла образа. – Чому Боженько розподіляє добро не порівну – комусь усе, а комусь – нічого? І чомусь оте «усе» потрапляє не вартим того людям, а останнім покидькам. А може це випробовування умисне вигадано, бо ж інакше губиться весь сенс вселенської справедливості! – Обійшовши вокзал, Любчик твердо вирішив мамі нічого не розповідати. Не хотів її зайвий раз травмувати… А ще знав заздалегідь відповідь. «Життя гартує людину». Що ж… Життя й справді гартує. І він все зробить для того, аби «мажора» підгартувати кулаками. Треба тільки обрати слушний час та місце… Як гартувати, то гартувати на совість…