Читать книгу Вагон №13 - Вікторія Андрусів - Страница 5

– Михайле Федоровичу, регламент стверджувати будемо? – Секретарка Зіночка покірно заглядала босові у очі. Кожне слово, що лунало від нього, супроводжувалося відповідною гримаскою на її дрібному ховрашому личку й означало «Розумію. Слухаюсь».

– Який там регламент… – Шеф виглядав втомленим, попри те, що на годиннику – восьма ранку. – На порядку денному – одне-єдине питання.

Вмить обравши відповідну до ситуації гримаску Зіночка сумлінно перепитала.

– Яке?

– Яке – яке… – Михайло відверто дратувався її псячою покірністю, хоч зазвичай людська покора приносила йому задоволення. – Порятунок рідної держави, ось яке…

Ніночка розгубилася, і, здавалося, з її маленьких невиразних оченят попід окулярами ось-ось потечуть сльози.

– Що, так і писати?

– Пиши, що хочеш… Або нічого не пиши. – Партієць обвів поглядом невеличку конференц-залу, впевнюючись, що всі на місцях. Трохи заспокоївся. – Сьогодні засідання позачергове… Нерегламентоване, так би мовити… У зв’язку із подіями, що відбуваються…

– А що власне такого надзвичайного відбувається, аби збирати людей спозаранку? – Репліка із зали змусила збіговисько напружитися у очікуванні пояснення. А тим часом той, кому належала репліка, вів далі. – Купка народних активістів, серед яких здебільшого студенти й безробітні, мирно зібралася на центральній площі країни, аби висловити власну точку зору щодо вступу до Євросоюзу. Хіба це заборонено Конституцією?

– Ти, Остапе, як бач, зовсім нюх загубив. – Шеф мав звичку звертатися до однопартійців поіменно, не зважаючи на те, що самому перевалило трохи за тридцять. – Якби ти бодай із цікавості заїхав шляхом до роботи на вокзал, то не патякав би дурниць… А я от не полінувався й заїхав.

– До чого тут вокзал? – Голос із зали вже не лунав так впевнено.

– А те, що квиток у напрямку до столиці простому смертному придбати неможливо – поїзди перевантажені. І знаєш, який пасажирський контингент? – Михайло зробив невеличку паузу, аби дати аудиторії змогу зосередитись. – Молодь зі студентськими квитками. Просік?

Чоловік, до якого адресувалося звернення, був виразно старшим за шефа й зберігав виваженість.

– Це ні про що не свідчить. Хіба тільки про те, що студентство будь-якими шляхами прагне саботувати заняття. Хіба це вперше? Пригадайте, як було зірвано сесійні іспити, коли почалася реконструкція площі перед обласною адміністрацією. Гадаєте, їх насправді займало, скільки коштів списано з державного бюджету? Дзуськи. Це займало купку активістів – ініціаторів, що вирішили простим шляхом підняти собі рейтинг. Я сам був присутній там кілька днів, намагаючись влитися у маси, так би мовити… І я добре чув усі їхні розмови поміж собою… Патріотизмом там і не пахло, більше анархією.

– Яка різниця, Остапе, що вони говорять поміж собою? – Дискусія нерегламентованих зборів погрожувала перерости у двобій. Михайло давно недолюблював говіркого й відвертого партійця, який наважувався на відміну від інших уголос висловлювати власну думку. Останній почувався упевнено – контрольний пакет акцій у одному з провідних банків, та ще побічний зареєстрований на дружину бізнес давали йому право на оту впевненість. А бос не любив, коли йому наступають на п’яти. – Очевидним є інше. Більш рушійної сили, аніж активна молодь, не існує у світі. Пригадайте досвід Німеччини, Франції… Та що там казати, усіх цивілізованих країн. Наша молодь всотує інформацію, наче губка і, надивившись телевізор, вдовбує собі у голову, що страйком можна вирішити всі політичні, а то й особисті питання. Зрозуміло, чому вони так пнуться наразі до Євросоюзу. Дурний приклад є заразливим…

– Нічого, постоять там день – два – три, допоки самміт не скінчиться, і все затихне… – Хтось третій втрутився у дискусію… А далі змерзнуть, зголодніють, і по домівках.

– Може й так… Не виключено… – Михайло у задумі пошкрябав голову… Бо ж інтуїція чомусь підказувала зовсім інше… А остання, як свідчив досвід, не зраджувала…

– То можна дізнатися, для чого ми так раптово тут зібралися? – Упертий Остап вимагав конкретики. Обсудити політичні події у країні ми можемо і поза зборами, у сімейному колі… Відтак, якщо є якісь конструктивні пропозиції щодо дій, чи… (мугикнув) напрямків боротьби зі студентами – активістами, тоді прохання озвучити. Тільки я не розумію, з чим наразі треба боротися? Хочуть до Євросоюзу? Це – їхнє право… Врешті решт, у країні таке безробіття, що для них це – єдиний шанс влаштувати собі майбутнє…

Колеги – однопартійці тривожно загомоніли поміж собою. Остапові слова викликали протиріччя.

– Прошу тишини. – Михайло підняв правицю догори, закликаючи до уваги. І дочекавшись, поки гомін затихне, продовжив. – Відверто кажучи, така позиція співпартійців насторожує. Й дурному зрозуміло, що у разі непідписання угоди главою держави невинна на перший погляд демонстрація здатна перерости у відвертий бунт. І тоді дехто з нас (виразно глянув на опонента) заспіває вже зовсім інакше. Бунт проти президента – це бунт проти нас.

– Це всім зрозуміло. – Один за одним присутні долучалися до дискусії. Слова боса кожного зачепили за живе. – Зарано про це говорити зараз. І що ми можемо взагалі вирішувати на даному етапі? Закрити страйкуючим горлянки? Вони нічого протизаконного не чинять… Свобода слова у країні. Хіба можна оголошувати війну, коли зброя жодного разу не вистрелила? – Гамір посилювався, думки випурхували урізнобіч, немов пір’я з подертої подушки, і по всьому було видно: ось-ось назріє внутрішній конфлікт.

– Припиніть. – Михайло спостерігав за присутніми й ловив кожне слово. Позаяк добре знав, що саме у таких ситуаціях можна безпомилково визначити, хто є хто. І відокремити спільників по духу від залітних пташок. Кар’єра останніх, як доводив досвід, тривалою й стрімкою не була.

– Найперше, що нам необхідно зробити (план тим часом визрівав у голові – недаремно полководці ставали генералами саме завдяки війнам) – це обмежити виїзд молоді до столиці. І якщо це гасло підхоплять усі крайові партійні організації, тоді ситуація залишатиметься під контролем.

– Хіба це можливо? – Несміливо заперечив хтось. – Ми ж не можемо видати санкцію на невиїзд тих, кому від шістнадцяти до двадцяти п’яти… А контролювати дорослих – взагалі абсурд.

– Санкцію – ні. Але, отримавши дозвіл згори (Михайло красномовно тицьнув вказівним пальцем у стелю), ми знайдемо ті неофіційні важілі, які приборкають студентську активність.

– Що ви хочете цим сказати? – Піймавши на собі спопеляючий погляд боса, запитуючий перелякано принишк.

– Я хочу сказати наступне. – Дебати нарешті набули форми цільового дискурсу. – За-перше. Невпинний контроль за всім, що відбувається на майдані. І не тільки контроль, але й прискіпливий аналіз. За-друге. Якщо натовп протягом кількох днів не розсмокчеться, навести довідки про місцезнаходження студентів кожного навчального закладу, починаючи від старших класів шкіл і закінчуючи коледжами, училищами та ВИШами. Перевірити кожного поіменно й особисто, і за результатами запиту відсутніх відраховувати з навчання у робочому порядку. У першу чергу бюджетників. Нічого плювати у корито, з якого хлебчеш. – Обвівши поглядом присутніх й упіймавши розгубленість додав. – Про санкцію, що забезпечить правомірність перерахованих дій, клопотатиму особисто. А далі час покаже. Залежно від подальшого розвитку подій діятимемо згідно розпорядженням і приписам. Все зрозуміло?

– Та начебто все…

– В такому випадку засідання закінчено…

Михайло витягнув з кишені паперову серветку й витер чоло. Зіночка зітхнула й захлопнула нет-бук, так і не надрукувавши жодного слова з усього, що наразі говорилося.

Один за одним партійці виходили із зали: хтось мовчки обмірковуючи щойно почуте, а хтось, хоробріший за відсутністю досвіду, пошепки коментуючи.

– Навіщо отак відразу наживати собі стільки ворогів у рідному місті?… Може, все розсмокчеться саме по собі… Як бач, Федорович собі на нові лички заробляє… Що й казати, далеко піде… Все одно, допоки не отримаємо санкцій згори, ніхто нічого подібного не робитимемо… Але те, що настали не найкращі часи – незаперечний факт… Це вже точно…

Михайло не дослухався до приватних перемов у вестибюлі – його покликали до телефону.

– Хто? – Освідчився у ховрашка Зіночки.

– Дружина. – Довірливо відрапортувала й передала йому слухавку службової лінії. Завбачливо вимкнений перед початком зборів мобільник відмовчувався. Пригадавши ранкову сімейну сцену, роздратовано приклав слухавку до вуха.

– Ти знову хочеш нагадати мені про краватку?

– Ні… Я хотіла запитати… – Збита з пантелику Тоня не наважилася запитати те, що муляло її цікавість впродовж усього ранку. – … Власне… Я хотіла відзвітуватися, що вантажівка із зеленгоспа прибула вчасно, й ландшафтний дизайнер також. То кіпариси висаджувати попід вікнами твого кабінету, чи трохи далі, у глибині саду?

– Які до біса кипариси? – Так і не перемкнувши напрямок думок з робочого на побутовий, Михайло коротко відповів. – Саджай, де хочеш. Дурепа.