Читать книгу Вагон №13 - Вікторія Андрусів - Страница 6

… Ніна ретельно витерла черевики у простелену на порозі ряднину й увійшла до халабуди, що слугувала їм із Любчиком помешканням. Температура повітря усередині не надто відрізнялася від вуличної, і, щільно причинивши за собою двері, Ніна зіщулилася.

– Бр-р-р… Ну і студінь… Треба негайно топити буржуйку, незабаром Любчик зі школи повернеться, – бурмотіла сама до себе. Не знімаючи демісезонного плаща, не здатного вберегти ані від холоду, ані від вітру, згребла докупи скіпки, складені Любчиком на кахлях, й взялася розпалювати грубку. І щойно червоні язички пломеню заплигали за залізними дверцятами буржуйки, звеселіла – прикладала руки до чавунного черева, відігріваючи зашкарублі пальці.

– Треба було все ж таки зайти до того клятого «секонд – хенда». Не знаю, яка мене муха вкусила. Єдину куртку забрав Любчик, а зиму в чомусь треба буде зимувати. – Вийшовши на подвір’я і обійшовши халабуду, назбирала до подолу купку дрів, прицінливо змірявши оком нещадно рідіючу дроварню. Залишків від минулого року залишилося небагато, а замовлення на вантажівку так і лежало непідписаним на столі у керівництва залізної дороги. Востаннє, коли навідалася нагадати про себе, отримала невиразну відповідь: «Нема чого оббивати пороги. Отримаєш у порядку черги. І взагалі… Тішся, що електрику дармову маєш. Люди он по пів-зарплати віддають, аби вдома світло горіло».

Та й справді, на що нарікати? Треба дякувати Богу за те, що маєш. Не все так погано. І добробут, як на те пішло, у них із Любчиком так-сяк налагоджено. Особливо, коли кімнатка нагрівається до такої температури, що не доводиться ціпеніти, на плиті булькає свіжий суп, та ще й по-домашньому про щось бурмоче отриманий у спадщину від вокзального вартового телевізор. І тоді вони вдвох, замотавшись у пледи й прислухаючись до того, що робиться у світі, переживають справжнє блаженство. Байдуже, що часом, коли дмухає сильний віхор, то здуває власноруч змайстровану антену за вікном, і екраном повзуть смуги, схожі на блискавицю. Тоді Любчик мовчки вилізає з кубельця, накидає на плечі кацабайку і виходить у студінь, терпляче налагоджуючи зображення…

Повернувшись до кімнати, Ніна щільно напхала у залізну пащеку полінця й заходилася готувати обід. Шкварки, цибулину, дрібку круп, картоплину – що знаходила попід рукою, те й ставало у пригоді. І вже незабаром у казанку булькотіла гаряча страва. А вона все думала собі свої думи, з якими щоранку просиналася й звечора лягала спати: «Не годиться гнівити Бога… Ось і з сином їй поталанило… Хто зна, що могло би вирости з дитини, зачатої підпилим двірником за особистим проханням кульгавої каліки… Тоді, у цілковитому розпачі саме вагітність врятувала її від потаємного бажання накласти на себе руки… І ось який парубійко виріс! Ще трохи й закінчить школу, знайде роботу, і отоді вони заживуть на широку ногу! І дах полагодять, і м’ясом ласуватимуть частіше, а не шлуночками й тельбухами… Та ще може, як вдасться заощадити, то й придбають електрообігрівач, і тоді не доведеться оббивати пороги вокзального начальства. А там, як поталанить, то ще й освіту отримає, вечірню чи заочну – яка різниця? Головне, аби вчитися хотів. Але це вже навіть для мрій занадто сміливо!

– Мамцю, привіт! – Любчик виріс на порозі і, скинувши з плеча сумку, взявся розшнуровувати черевики. Куртка з’їхала з плечей на потилицю, і Ніна не втрималася – розсміялася.

– Ну і вигляд у тебе, легіню.

Любчик набундючився і, не розгинаючись, зняв куртку просто через голову, не розстібаючи.

– Ще й ти долий мені масла у вогонь. Досить того, що я в школі вислухав.

– Я ж по-доброму, Любчику, – осіклася Ніна. – В мене залишилося ще трохи грошей. Завтра я обов’язково тобі щось підберу.

– Я собі тільки можу уявити, що це буде… Як завжди. – Однак, пригадавши, що зарікався нарікати, Любчик поблажливо махнув рукою. – Втім, яка різниця? Ще трохи, й закінчу школу… А там… Знайду собі роботу й заживемо, мов царі…

Неначе прочитав її нещодавні думки… Однак Ніна, як ніхто усвідомлювала, що на відміну від мрій у реальності все не так безхмарно.

– Ти гадаєш, у цій країні так легко знайти собі роботу? Я ось скільки оббивала пороги на біржі, готова була навіть за дріб’язок… Головне, аби робота була сидячою… А вони мені все одне товкмачать: «Отримуєте пенсію по інвалідності, то й тіштеся… Інші ось зовсім прибутків не мають»… Як не крути, але таки легше нам було, коли працювала фабрика для інвалідів… На тих свічках, що ми відливали, багато не заробиш, це правда… Але додаткова копійка відчувалася…

– А чому її закрили? – Любчик пригадав часи, коли мама шкутильгала щодня на роботу у цех по відливу свічок. По ночах їй нестерпно нила нога, бо ж навіть отой шлях до роботи на околиці міста давався взнаки. Але й справді, вдома зрідка з’являлися ласощі, а свічками, винесеними за пазухою через прохідну, приторговувала по неділях на міському ринку.

– Чому-чому? Фабрику спонсорував один бізнесмен, який перед виборами собі рейтинг підвищував. А як у депутати проліз, то про інвалідів й думати забув.

– От паразити зажерливі… – Любчик знову пригадав про Едіка з його морепродуктами та екзотичним десертом і гидливо сплюнув. Цікаво, такими покидьками народжуються чи вже стають у процесі виховання? Підійшов до мами, обійняв її за плечі.

– Що у нас сьогодні на обід? А, власне, яка різниця? Я голодний, як звір. Озброївшись ложкою, Любчик поглинав за обидві щоки суп без м’яса, а Ніна, примостившись у куточку, замилувано спостерігала за сином. Упіймавши той погляд, засоромився. – Ти хоч телик увімкни, чи що? Бо у нас так тихо, як на поминках.

Ніна підвелася, клацнула кнопку телевізора, і крізь смугасте зображення на екрані замиготіли події, що змусили розбурхати за останні дні всю країну. Журналістка зосереджено коментувала події, Жоден м’яз не здригався на її обличчі.

«… Два тижні тому парламентська опозиція планувала строкову одноденну акцію з концертом на Європейській площі, що й було проведено. Оскільки на Майдані вже були люди, опозиція підключилася і оголосила безстрокову акцію, тим самим створивши два майдани: один громадський, другий політичний. Другий, хоча за кількістю перевершував перший, але за духом – ні, що і призвело до того, що майдани об'єдналися і партійні прапори опустилися.

Тепер Україна єдина на одній головній площі з єдиною вимогою: підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом.

Дана угода для України – не просто договір, це виконання закону України, це забезпечення українців правом на свободу, на пересування, на ринок, на права, на країну з пріоритетом людини над владою, на країну без корупції і правилами гри для людей, а не влади… Зараз це вже не просто акція. Тут тисячі людей, вони приїжджають з усіх куточків країни, вони стоять в дощ і сніг, вдень і вночі. Вони підтримують один одного, разом обговорюють майбутнє своєї держави, вони змінюють хід історії, вони вірять в себе, адже у них вийшло в дві тисячі четвертому, і зараз вийде. У них є те, чого немає при владі – дух сили, волі і свободи».

– Ти тільки глянь, що у столиці робиться. – Любчик припинив жувати хліб, й відклав недоїджену скибку вбік. Вдивляючись до натовпу, що зібрався на головній площі країни під жовто-блакитними прапорами та прислухаючись до тексту, яким супроводжувала події коментатор, намагався своїм, ще неопіреним розумом збагнути ситуацію.

– Ось поясни мені, мамцю… Оті всі люди, що зібралися там… Невже їм і справді так важливо, аби угода з Євросоюзом була підписана?… Ось мені, приміром, байдуже… Ну й що, як відкриють кордони? Хіба це змінить наше життя? У мене грошей навіть на маршрутку до школи зазвичай нема, а не те, щоб світом подорожувати… Комедіанти…

– Ні, Любчику, ти нічого не розумієш, замалий ще… – Ніна й сама неабияк тривожилася подіями, якими кишіла, немов вулик, країна й рідне містечко. Навіть там, поруч крамниці з гуманітаркою, тільки й чутно було, що про події у столиці. Народ, щоправда, коментував по-різному, однак зрозумілим було одне: люди хочуть пристойного життя… Їм наболіло так, що вже байдуже, якими лозунгами супроводжуватиметься назрілий процес. І вона намагалася спростувати синові по-своєму, по-простому. – Євросоюз, Любчику, це тільки привід зібратися й вимагати змін. Насправді все набагато глибше. Злидні принижують, а від цього люди стають злими. Особливо, коли хтось зовсім поруч відверто жирує, а ти не маєш навіть пристойного одягу, аби з хати у студінь вийти. Ти сам це добре знаєш…

Любчик пригадав сьогоднішню сутичку у школі. І ту нещодавню, яка супроводжувалася відвідинами представниками двох сторін також. І отой неприкрито презирливий погляд, яким супроводжувала «класнуха» його маму, не кажучи вже про самого Едіка, який гидливо стояв осторонь впродовж виховної розмови, немов остерігався підчепити від неї якусь заразу… Покидьок… Убити його замало… І всіх йому подібних… – Подумки вилаявся Любчик, а уголос запитав:

– Кажуть, у президента найдорожчий літак у світі… Це правда?

– Хто його знає… Може й правда…

– Кажуть, його сини – також міліонери…

– Може й так…

– А ще кажуть, що він скупив усі заводи, ледь не всю країну…

– Ого! Та ж ти, як бач, у всьому інформований! – Здивувалася Ніна. – То чому перепитуєш, для чого люди зібралися на майдані?

– Бо якось не віриться у те, що можливо виграти двобій із такою силою… Це – все одно, що з палицями на танки…