Читать книгу Вагон №13 - Вікторія Андрусів - Страница 3

– Михайле, ти забув зав’язати краватку… – Розплющивши очі, Тоня спостерігала за чоловіком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранці він щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогодні чоловіковий від’їзд на роботу відбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходінням та грюкотом умисне намагався її розбудити. Він не припасовував прискіпливо перед люстром краватку, фіксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця піт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеної жертви на псячих боях. Наразі комір Михайлової сорочки коливався у «вільному плаванні» й, судячи з його переполоханої поведінки, краватку чіпляти він і не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що відбувається.

Знайшовши врешті якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зітхнув і вклав його до теки. Вдавав, що не помічає її пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозі спальні.

– Михайле, ти забув зав’язати краватку. – Вже голосніше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, і, збагнувши, що подібне безпричинно не відбувається, запитала. – Що трапилося?

– До бісу краватку, я спізнююсь на засідання…

– Засідання? – Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стіні. – О восьмій ранку? (за їхнього спільного життя бувало всіляке, але щоб таке!)

– Так. Засідання о восьмій ранку. – Роздратовано відрубав чоловік, неначе заскочений зненацька на чомусь ганебному. – Що тебе дивує? Додивляйся свої сни й приводься до порядку. Я замовив ландшафтного дизайнера. Матимеш нагоду проявити свою надмірну цікавість у впорядкуванні присадибної території.

Пригадавши, що у її рідному селі садили зазвичай навесні, здивувалася.

– Мішо, але ж на дворі незабаром паморозки почнуться! Навіщо дизайнер о такій порі?

– Ми ж не картоплю чи цибулю саджатимемо, а вічнозелені насадження. І це не твій клопіт, а садівника. Твоє завдання – проконтролювати. – Зачинивши за собою двері, Михайло дав тим знати, що розмову закінчено.

Тоня ображено закопилила губу. Надмірною увагою з боку чоловіка розбещена не була ніколи. Однак ота його байдужість, до якої давно час звикнути, зачіпала за живе щоразу, наче вперше. Часом їй здавалося, що їхнє сімейне життя скидається на умовну службову угоду, діючу за неписаними, однак непохитними приписами. За таких угод її холоднокровний та несхибний Михайло кував «політиків» з неопірених молодих юнаків, прагнучих двох речей на світі – грошей і влади. Умови були простими й зрозумілими: що би не відбувалося, діяти за чіткими вказівками без розмірковувань над чинністю чи гуманністю дій. Слухняні «щенята» виборсувалися у депутати й службовці доволі пристойного рангу. А невдахи, яким здавалося, що мають право на власну думку, зникали безслідно там, звідки з’являлися, час од часу запиваючи фіаско невдалої кар’єри у непрезентабельних кнайпах. Для Тоні існували ті самі приписи, лишень здобрені, як прісний пиріг цукровою пудрою, спільним перебуванням під одним дахом розкішного маєтку у престижному районі міста та щотижневими лімітованими подачками у твердій грошовій валюті. Все інше залишалося незмінним: правила поведінки одні для всіх – для Михайлових підлеглих, для дружини та для піт-буля Петьки. Покора і послух.

Тоня витерла сльозу, спровоковану невеселими роздумами, й щільніше загорнулася у ковдру. Як же їй обридло отаке життя… Вже й забула, коли востаннє всміхалася… Хіба при зустрічах з колишніми однокурсницями – філологінями, коли заздрісно вертіли її навсібіч та захоплено приговорювали: «Ну ти, Тонька, й крута стала!!! Хто би міг подумати, що отой конкурс «Міс студентства» зробить з тебе таку цяцю!!! А ходила ж, пригадується, у одних заношених туфлях з першого по третій курс! Ото вже поталанило!» І вона незграбно вичавлювала посмішку, бо ж якби вони дізналися, чого вартують оті коштовні перебирачки, то мрія їхнього життя набула би цілком інакших відтінків. Але вона нічого не розповідала – їй подобалося бути лідером, бодай там, у колі колишніх співгрупниць, які вирушали спозаранку на роботу до школи та проклинали щовечора мізерні зарплати, якими оцінювала держава вчительські гарування. А ще бідкалися, як звести на ноги своїх власних дітей, бо ж після закінчення ВИШу кожна з них обросла родиною. Кожна, тільки не вона… Але про це не хотіла думати, позаяк міркування про невдалі спроби народити дитину призводили до незмінної затяжної депресії… Ні, зараз про це розмірковувати не варто – наразі й без дітлахів клопотів вистачає… Навколо зведеного нещодавно палацу – величезна територія, потребуюча догляду. Врешті решт, найперше треба створити матеріальну базу для виховання дітей, як переконує чоловік. А там – як Бог дасть…

Тоня заворушилася, солодко потягнулася, пробуджуючи до життя стерплі кінцівки. Нащупала попід собою телевізійний пульт, обронений, засинаючи уночі, й, не витягуючи його з-попід ковдри, автоматично клацнула кнопку. Останки вранішнього світанкового досипання вивітрилися з перших слів, що пролунали з ожилого екрана. Транслювали новини.

… «Вчора, 21 листопада, пізно ввечері, на головну площу країни вийшло близько 2 тисяч чоловік, до них приєдналися політики та громадські діячі»…

Напруживши слух, Тоня перемкнулася з роздумів про свою невтішну долю на події, які наразі відбувалися в столиці. Інтуіція підказувала, що дивна чоловікова поведінка певним чином пов’язана з тим, що відбувається наразі за тисячу кілометрів від невеличкого прикордонного містечка, в якому стосовно сенсаційних новин завжди панував повний штиль. А тим часом ведуча на екрані тарабанила текст, що висвічувався перед нею на невидимому глядачам моніторі.

– Причиною демонстрації став факт, що прем’єр – міністр держави несподівано для всієї країни повідомив про припинення підготовки до підписання угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Несподіваним воно стало після року публічної і в загальному результативної підготовки до цієї угоди…Президент безліч разів заявляв, що угода буде підписана за будь-яких обставин. Євросоюз вимагав від України виконання двадцяти однієї умови для Асоціації. Україна виконала дев’ятнадцять, залишивши невирішеним питання Юлії Тимошенко.

Звільнення ув’язненої загрожує президенту втратою влади, з чим і пов'язують припинення підготовки до Асоціації не з економічних, а з політичних причин. Кількість людей на майдані збільшується з кожною годиною. Народ прибуває з різних куточків країни й налаштований рішуче. Здебільшого це – студенти, які прагнуть відкритого спілкування з Європою, а саме отримати можливість здобувати освіту й роботу за межами країни. Варто додати, що рівень безробіття у країні складає на сьогодні…

. – Так ось воно що! Ось чому Михайло підірвався спозаранку і помчав на роботу! І справа найвірогідніше не у саміті… Коли Михайло забуває пов’язати краватку, значить справді смаженим пахне… У нього нюх розвинений більш, аніж у мисливського вартового пса. – Тоня цілком забула, що за хвилю до того збиралася ще трохи поманіжитися у ліжку. Вслухалася до кожного слова, яке викочувалося горошинами, немов реперський речитатив, з уст зосередженої дикторки. Тоня не була байдужою до політики, позаяк частенько телевізор складав єдине її оточення. Часом забувалася і навіть примудрялася з ним розмовляти. Всотувала у себе, немов губка, інформацію найрізноманітнішого штибу. Відтак, завдяки телевізору скидалася на інтелектуально підкуту, зрідка супроводжуючи чоловіка на робочі корпоративи.

Наразі Тоня переживала шок. Про те, що у країні точиться неспокій, знала. Проте, відвертий бунт – це вже занадто… Витягла з-попід ковдри пульт і взялася клацати кнопками – на всіх каналах віщували те саме. І Тоня раптово збагнула: у країні справді назріла біда.

Вимкнувши телевізор, потягнулася до телефону, що валявся обабіч ліжка. А що, як подзвонити Михайлові – нехай все роз’яснить. Однак вчасно спохопилася – напевно це його роздратує. Підвелася, накинула на точені плечі пенюар і, підійшовши до вікна, вдивлялася у ранкову осінню сірість… Незабаром – зима, і так хочеться, аби вся прилегла до будинку територія тішила око зеленню цілий рік. Згадала про ландшафтного дизайнера й про вантажівку, яка вже незабаром доставить за замовленою адресою справжній скарб – туї, кіпариси та безліч невідомих їй вічнозелених екзотичних насаджень, що тішитимуть око навіть тоді, коли все навколо вкриється снігом. Вдома бо, у селі, звідки родом, саджали здебільшого картоплю, кукурудзу та пасолю. Екзотикою від цього не пахло. А тепер вона вчиться бути естетом… То й що, як у державі неспокій? У неї є питання набагато важливіші й потребуючі термінового вирішення… Й до чого тут Євросоюз? За що вболівають оті бідолахи, що товчуться наразі на майдані? За безвізовий перетин кордону і тим самим спрощення виїзду на заробітки? Їх з Михайлом подібні проблеми не торкаються – у верхній шухлядці важкого дубового трюмо мирно спочивають дві синенькі книжечки з довготривалими закордонними візами, які, немов чарівна паличка, відчиняють щоразу ворота у великий світ… А ті, що на майдані… Навіщо їм Європа? Адже окрім усунення перешкод для пересування світом ще треба володіти коштами для того самого пересування… Тоня розмірковувала отак сама до себе, а сама тим часом наводила перед величезним, гаптованим позолотою на крайках люстром легенький ранковий макіяж. Вдивлялася до рис обличчя, підправляла пінцетом брівки, втирала у оксамитову шкіру крем, перебираючи пальчиками на чолі й щоках, немов по клавіатурі. Вона й справді надто змінилася за десяток років міського життя. Й те, що раніше називалося миловидністю й периферійною відкритістю, тепер, завдяки вправним рукам косметологів, перетворилося у зрілу вишуканість та шарм.

Задзеленчав дзвоник. Неохоче перевела погляд від власного відображення до монітора відео камери – їх у будинку вмонтовано чимало. Там бовванів незнайомий чоловік у поношеному кашкеті та у гумових чоботах. Він широко й привітно всміхався – вочевидь події, про які зранку говорилося у новинах, його також не займали.

– Прибула розсада із зеленгоспу. – Коротко відрапортував, прикипівши до екрана, неначе очікував взріти там опонента. Тоні стало смішно. Перемкнувши на іншу кнопку, дала розпорядження вартовому.

– Впусти.

І вже за мить громіздка, кута з бронзи брама слухняно відсувалася на коліщатах у бік. Вдячний водій відкланявся невидимому добродію й заплигнув у кабіну. Щойно машина опинилася на приватній території, брама упевнено поповзла назад – неначе проковтнула ранкову порцію їстівного і демонстративно закрила пащеку.

– Ну ось, таким нема коли гаяти часу на телевізійні новини, – відмітила подумки Тоня, слідкуючи через монітор за чолов’ягою, який, відчинивши задні дверцята машини, акуратно викладав зв’язані задля компактності цупкими мотузками зелені насадження. Попри ранкову мжичку посмішка не сходила з його уст – напевно мав смішливий характер, і політикою, як бач, не переймався. – Ось і підтвердження ранкових роздумів, – заспокоювала себе Тоня. – Хто бажає працювати, той завжди знайде, чим прогодувати сім’ю. А ті,кому робити не хочеться, зазвичай мітингують. І, перевдягнувшись тим часом у тепленький вовняний спортивний костюм, подалася на подвір’я – давати подальші розпорядження щодо озеленення присадибної території. Який ще бунт, коли навколо – безліч клопотів, а на носі – зима?