Читать книгу Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Горбунова - Страница 11

Як допомогти дитинi почуватися сильною та впевненою
Як зміцнити дитячу самоцінність
Дозволяти бути собою та бачити сильні сторони

Оглавление

Лесі дванадцять, і вона тиха та непримітна і поведінкою, і одягом. Учителі, перевіряючи присутність дітей у класі, не раз ставили дівчинці «енку», адже Лесин голос ледве чути. Рядок проти її імені в журналі поплямований коректором, адже повсякчас необхідно замальовувати поставлені «енки» після того, як хтось з однокласників вигукує: «Є вона, є!»

Навчається Леся непогано. Загалом вона вчить і читає, напевно, більше, ніж усі діти з її класу разом, але ніколи не підносить руку, коли запитують: «Хто знає?» Якщо ж її запитують прямо, то, звісно, встає і відповідає, але та відповідь зазвичай така тиха й непримітна, що її або недочують, або не зрозуміють і поставлять щось невизначене між «вісім» та «десять». Класний керівник так і говорить дівчинці: «Упевнена, що ти знаєш більше ніж на “сім”, але ж як почути?» – і ставить те саме більше. Кращі ж шкільні оцінки Леся здобуває в письмових роботах і тішиться тому. Усі знають, що вона любить контрольні, і навіть заздрять їй.

Загалом дівчинка часто ніяковіє та не любить впадати комусь у вічі – ні в школі з вчителями та друзями, ні вдома з родичами, ні в гостях, ні в магазинах… Їй завжди важко давалися домашні віршики на стільцях та виступи в дітсадочку та на шкільних концертах. Найкраще для неї то супермаркети – приглядаєш, що хочеш, береш з полиці, набираєш візочок та йдеш собі до каси. Касирка все просканує й подекуди й слова не мовить – краса, нема запитань, на які треба відповідати, і самій нічого просити та розпитувати не треба.

Мама, тато, рідні – усі не втомлюються повторювати, що такою в нашому світі не вижити! Де наполегливість, нахабність, де вміння відстояти своє?! «Як же ж ти, бідненька?» – поплакує час від часу Лесина бабця. Тато ж вирішив розібратись з усім по-своєму та записав дочку на карате: «Щоб могла і за себе постояти, і в лоба, коли треба, дати». Гіршого покарання для Лесі годі й придумати. Вона загалом любить бути в гурті. Наприклад, з подружками, з якими виплітає диво-прикраси та іграшки з гумових резинок. А тут все інакше – різкі команди, ката, спаринги, стойки, удари. Леся взагалі не розуміє, навіщо це треба? Її ж ніхто ніколи не чіпає, навіть хлопці-розбишаки. Можуть, звісно, щось образливе кинути, але не більше, ніж до усіх. Вона ж ніколи в очі не стрибає, ще й списувати завжди без проблем дозволяє. Леся на карате як гусеня серед маленьких курчат, не знає, куди себе подіти в тому кімоно, – її перевели в молодшу групу, бо не може виконати програму своєї.

«Ти маєш змінитися, інакше не виживеш! – товкмачить їй тато, наполягаючи на продовженні занять. – Такою ти нікому не потрібна!» А ще він викинув усі резинки, і станок, на якому вона плела, і гачки, і навіть наплетені браслети.

Ми завжди прагнемо кращого для своїх дітей. Намагаємося забезпечити їх здоровим харчуванням, якісним одягом, достойною освітою. Обираємо для них книжки, фільми, спортивні гуртки, центри розвитку, санаторії, школи, репетиторів. Ми почуваємося відповідальними за їхнє майбутнє, життєвий успіх та добробут. Ми піклуємося про них і подекуди не знаємо міри.

Хіба можна перебрати з прагненням кращого для власної дитини? Психологи невесело жартують про «заподіяння добра». Це про те, що між прагнути кращого й змушувати до цього кращого насправді є відчутна різниця. Це про межу, біля якої вибір кращого для дитини перетворюється на вибір замість дитини або ще гірше – вибір всупереч бажанням, прагненням, а подекуди і всупереч самій природі дитини. Як далеко ми, батьки, можемо зайти у прагненні кращого для своїх дітей, не порушуючи їх потреб бути собою, бути аутентичними та прийнятими?

Я інколи на зустрічах з батьками прошу кожного пригадати випадок з власного дитинства, коли їхні батьки хотіли кращого, чого вони самі дітьми ніяк не могли збагнути. Прикладів є безліч. Чи не кожен віднаходить згадку, як йому забороняли водити дружбу з кимось не таким, їсти солодке, носити коротке, змушували ходити на скрипку, зубрити математику, копати грядки на городі, носити шапку, вступати до конкретного вишу… Цікаво те, що здебільшого теперішні батьки розуміють та виправдовують власних: «Я тоді не розумів, що професійний спорт – це шлях в інваліди!», «Якби не тато, я закинула б математику, а який з мене тоді бухгалтер?!», «Завдяки батькам я порядна мати порядної родини і в пелені нікого не принесла…» Що ж, я дякую батькам і їхнім батькам також і прошу поміркувати саме над межею та мірою, для чого розповідаю, наприклад, таку історію.

Якось одна моя клієнтка розказала на сесії про свій особливо щасливий день, день, у якому вона зробила дві речі. По-перше, пішла в меблеву компанію, яка на кілька тижнів прострочила їй доставку замовленого комода, без жодних сварок і особистих образ пояснила менеджеру, що вона відчуває через таку ситуацію, наскільки їй неприємно та прикро, що замість правди й пояснень вона отримує «завтраки» і що вона готова зрозуміти причини затримки і хотіла б їх знати. По-друге, вона придбала вішак і сама склала його – двічі прочитала інструкцію і спокійно та без поспіху скрутила-приладнала всі деталі. Її день зробили зовсім не меблевий менеджер та вішак, а дві прості речі, які вона собі дозволила і які, прагнучи кращого, їй забороняли батьки, – «розводити рюмси» та «лазити черепахою». Повсякчас їй докоряли за те, що вона не може постояти за себе, показували приклади, сварили за те, що називали скигленням, а ще – підганяли: «Чого телишся?», «Не спи – швидше».

Цю історію я розповіла й Лесиним батькам. «То що, нехай так і лишається ні рибою ні м’ясом?» – запитав тато, а мама поклала свою долоню йому на руку, стишуючи. Я його чудово розумію, бо теж хочу, щоб мій син міг відстояти свою думку, заявити про свої потреби та взяти верх в конфлікті. Але також хочу, щоб він знайшов свій зручний саме для нього спосіб відстоювати, заявляти та брати верх. Адже всього цього й справді можна досягти в різний спосіб – і наполегливістю, і перемовинами, і силою, і хитрістю, і поступливістю. Думаю, що Леся також дасть собі раду (зрештою, вона вже це робить) і з друзями, і з шкільними оцінками, і з усім іншим. Усе, що треба, – допомогти знайти її спосіб і вже в ньому щось посилювати та вдосконалювати, саме в тому способі спілкування та взаємодії, який пасує її природі. «Ніхто не йде проти чиєїсь природи. Я ж її ні до чого не змушую, – ображено сказав мені Лесин тато. – Просто хочу, щоб вона виросла щасливою». Що ж, змушувати до щастя – це так по-батьківськи. Звісно, ми хочемо дітям щастя і, зважаючи на власний досвід та помилки, пропонуємо свої рішення та своє уявлення про це щастя і, якщо воно не відповідає дитячому, засмучуємось, дратуємось та наполягаємо на своєму, посилаючись на досвід, якого в нас, звісно, більше.

Поміркуємо, чи можна зробити щасливою, припустимо, сором’язливу дитину, пропонуючи їй роль класної старости, або дитину, яка потребує часу для міркувань, відповідати швидко й не зволікаючи, або вимагаючи від реактивної і непосидючої дитини переписувати книжні сторінки? Запитаєте, як же тоді розвивати здібності, допомогти набути необхідних навичок, посилювати певні сторони? Я б сказала – природовідповідно. Пропонуйте сором’язливим завдання, які додадуть їм впевненості, а не змусять ніяковіти, – наприклад, доручіть відповідальність за маленьку конкретну ділянку роботи. Дозволяйте неквапливим думати і давайте час на рішення, план та дію, а головне – на підготовку, щоб вони почувалися впевнено, коли треба діяти негайно. Створіть для швидких і активних простір, у якому уважність пов’язана зі швидкістю, а не речами, які виключають одна одну. Колись на семінарі відомої танцетерапевта Сьюзі Торторі я зробила для себе відкриття: гіперактивних дітей доволі легко навчити управлінню емоціями й поведінкою, якщо слідувати за їхньою природою, а не проти неї. Сьюзі брала барабан і пропонувала малюкам рухатися в його ритмі швидко-швидко та зупинятися, коли той замовкає. Спочатку вона вибивала ритм сама, а потім пропонувала це робити малюкам. За певний час непосидючі малюки навчилися не лише зупиняти себе після швидкого руку, але й змогли керувати темпом, змінювати біг на ходу та знову на біг. Але найголовніше: малюки почувалися прийнятими з усією своєю імпульсивністю та рухливістю, і, чи не вперше в їхньому житті, ніхто не вимагав: «Будь уважним, повільним, сядь!» Їм дозволяли рухатися, бігати, а до всього ще й керувати процесом.

Дітям же дуже важливо бути прийнятими такими, які вони є, з усіма їхніми особливостями та невідповідністю нашим очікуванням. Власне, лише так вони зможуть знайти та побудувати своє, а не наше щастя.

Якось я натрапила на психологічну книжку, у якій була ціла глава під назвою «Визначення сильних та слабких сторін вашої дитини». Я зацікавилася, хоча мене трохи й напружила назва, яка наводила на думку, що дитина – наче шафа, яку можна роздивитися з різних боків. Прочитала цю книжку – і видалила її зі своєї електронної бібліотеки. Чого вартували тільки назви розділів: «Як виглядає ваша дитина порівняно з іншими?», «Чи є у вас схема аналізу сильних та слабких сторін дитини?», «Чи маєте ви план виправлення слабких сторін дитини?» До всього книга містила ще й «Оціночну шкалу сильних та слабких сторін вашої дитини». Остаточно добила мене частина під назвою «Робота над слабкими сторонами вашої дитини», у якій було чітко зазначено, що слабкими є ті сторони дитини, які найбільше дратують батьків. Що ж, усе, що нас дратує в наших дітях, є нашими слабкими сторонами. Діти ж з усіх боків чудові, а з деяких – особливі. І ці особливі сторони потребують особливого підходу – уваги та обережності.

Наведу трохи дослідницьких даних. Ще за радянських часів, у які відповідність вимогам та розвиток сильних сторін були дуже важливими, проводили цілу низку досліджень щодо того, чи можуть люди з непідхожими особливостями нервової системи досягти успіху в певних професіях. Ну, наприклад, чи може збудлива людина працювати ювеліром? Стовпи психологічної науки того часу, зокрема Борис Теплов, Євгеній Клімов і Володимир Небиліцин, довели, що за будь- якого типу нервової діяльності людина може мати значні досягнення й бути успішною в різних професіях. Відмінності будуть лише в тому, наскільки легко їй даватиметься опанування діяльністю та як вона почуватиметься під час її виконання. Зрозуміло, що ювеліру-холерику буде важче, ніж флегматику, він муситиме більше контролювати себе, час від часу потребуватиме відпочинку та переключення, можливо, матиме триваліші перерви на обід чи каву і працюватиме трохи довше над виробом, ніж його колега з більш стійкою нервовою системою. При цьому наш швидкий ювелір матиме й низку переваг, зокрема, саме завдяки особливостям своєї нервової системи йому можуть спасти на думку випадкові асоціації, які наштовхнуть на рідкісне оздоблення прикраси. Загалом дослідники довели, що є дуже мало професій, які потребують від людей якихось специфічних особливостей і є недоступними для інших. Таких професій всього два відсотки від усієї кількості, і належить до них, наприклад, така рідкісна, як дегустатор парфумів.

Особисто я, як мама маленького хлопчика, побачила межу між тим, коли я просто радила корисніше та краще своєму синові та коли заступила на територію, порушуючи його потреби в автентичності, потреби бути собою, у такому нашому нещодавньому діалозі: «Богдасику! Не бери сумку, вона незручна, візьми наплічник – так краще!» – «Я не хочу твого “краще”, мамо!»

Межа батьківського прагнення кращого для власних дітей там, де ризикує з’явитись заборона на автентичність, заборона бути собою та вимога до кардинальних змін, фактично вимога до насилля над власною природою. І звісно, ми можемо стимулювати дитину займатися музикою чи математикою, шукати шляхи, у які це б приносило їй задоволення та радість. Це може бути і корисно, і добре, так само як і тепла шапка взимку. Навряд чи варто змушувати до скрипальства завзятого футболіста, до точних наук – юного поета, а от щодо шапки – тут, звісно, без варіантів, єдине що – краще придбати таку, яку схочеться носити без жодного насильства над собою. Щодо того, чи можуть бути футболісти скрипалями, теж не все так однозначно, бо одне іншому може не заважати і не суперечити. Ідеться швидше про чутливість до сильних дитячих сторін та їхню підтримку. Не варто пропонувати, змушувати та вимагати того, що геть не йде, не приймається, завдає сильного дискомфорту та викликає опір.

Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?

Подняться наверх