Читать книгу Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Горбунова - Страница 9

Марічка – справжня улюблениця всієї родини. Тато, мама, бабусі, дідусі, тітки та дядьки тішаться не натішаться. Мила, чемна, розумна. Рахує, читає, вчить англійську й трохи польську. Танцює, співає, ходить у дитячу модельну агенцію, де її обрали «Міні-міс року». І це все лише в п’ять з невеличким хвостиком рочків! До всього Марічка надслухняна дитина. Їй не треба двічі повторювати «не стрибай» або нагадувати заправити своє ліжко. Вона сама складає іграшки та миє взуття після прогулянки. А ще вона слухняно спить удень і, навіть якщо вже прокинулася, не вставатиме з ліжечка, доки її не покличуть, щоб нікому не заважати.

Марічка навіть якось у відрядження з татом їздила і, доки тато вирішував справи та був на нарадах, тихо сиділа малювала під наглядом тамтешньої секретарки. Нікого не зачіпала, клопоту не створювала, навіть пити попросила вже тоді, коли дуже захотілося. Вона була такою чемною та непомітною, що тато ледь не забув, з ким приїхав; вертався за дочкою вже від авто, у якому побачив дитяче крісло, згадавши, що був не сам.

Маріччин тато вважає себе генієм виховання і на підтвердження цього всім демонструє свою чудо-дитину. Він пишається, що й пальцем дитину жодного разу не чіпав і крику в їхній родині не існує. Дієва метода полягає в тому, що кожен успіх чи досягнення Марічки святкується, наче велика подія. Перше написане слово святкували у «Макдоналдсі», перша вивчена англійською пісенька заслужила на власний торт. Те, що дочка була такою слухняною в тому відрядженні, а загалом і татів недогляд відзначили купівлею планшета. На планшеті, до речі, тільки корисні мультики та жодних ігор, окрім розвивальних. І звісно, усе інакше, якщо дитина проштрафилася. Ні-ні, її ніхто не зачіпає і навіть не сварить. З нею просто не розмовляють доти, доки тато не вважатиме, що урок засвоєний. Найдовше мовчанка тривала п’ять днів, і весь той час ані сльози, ані благання, ані клятви в тому, що винна не вона, а Мітя, який задирався, не допомогли – тато не вимовив ані слова і мамі заборонив, а ще й бабуся скільки не дзвонила, до телефону так і не покликали. А трапилось те, що дівчинка принесла з садочка розірваний наплічник та зізналась, що не пам’ятає, де загубила свою ляльку Монстер-хай, куплену за якесь чергове досягнення. Жодної іграшки чи іншої забави вона не отримує просто так.

Загалом, я не люблю слова «самооцінка». Хоча це, напевно, одне з найпопулярніших психологічних понять, яке вживають чи не в кожній книжці про особистісний розвиток. Є тести самооцінки, тренінги самооцінки та програми саморозвитку самооцінки. Що не так у цьому слові? Власне, друга частина слова, та, що «оцінка». Оцінка – це щось пов’язане з визначенням ціни, якості, придатності до чогось або відповідності чомусь. Будь-яка оцінка передбачає порівняння себе з кимось та отримання результату такого порівняння – ярличок типу «придатний», «найвищої якості» або «другий сорт».

Я часто згадую в своїх книгах і статтях про те, що, на жаль, більшість з нас замість тієї самої «самооцінки» мають «мамо-оцінку», «вчителько-оцінку» або ще чиюсь оцінку замість власної. Так от, навіть якщо це справді самооцінка і людина здатна без огляду на чиюсь думку встановити власну ціну, не певна, що це є дуже добре. Багато хто пише про адекватну або, наприклад, занижену чи навіть адекватно завищену самооцінку. Усе це також відкидає до сприйняття себе наче якогось товару, продукту, який може продаватись за завищену, занижену чи реальну ціну. Знову ж таки, ідеться про те, що чиясь самооцінка правильна, а чиясь ні, виникають алюзії до лінійки, ростоміра, ваг чи інших інструментів, якими можна виміряти чи зважити щось там в людині.

Втішає те, що в наших школах поступово відходять від оцінювання дітей та їхніх знань з метою порівняння одне з одним. Міністерським розпорядженням заборонено ставити оцінки дітям у першому класі, готується впровадження в школи компетентного підходу. Дітям, за європейським прикладом, показуватимуть не лише чого конкретно вони навчилися (рахувати до десяти та складати двозначні числа) та що ще треба підтягнути (множення на два), а й для чого ці навички їм в житті знадобляться (купувати продукти, планувати бюджет). Для цього, знову ж таки, не ставитимуть двійок, а лише визначатимуть рівень розвитку навички та даватимуть завдання, щоб її натренувати, наприклад сходити до крамниці або допомогти батькам розпланувати купівлю різдвяних подарунків. Власне, якщо ми говоримо про навички, про компетентність дитини в майбутньому житті, то потреба в будь-яких оцінках відпадає. Ідеться не про те, добре чи погано я щось роблю в порівнянні з іншими, а про те, чи потрібна мені ця навичка, чи вдається мені це робити й чого я ще маю навчитись, щоб мені це вдалося.

Не певна, що наші звиклі до оцінок шкільні вчителі всі й відразу зможуть перебудувати свою свідомість і викинути з неї шкалу «незадовільно / відмінно», розтягнуту до дванадцяти балів. Не певна, що вони відразу припинять міряти дітей цими балами та порівнювати їх між собою. Також не певна, що вони з легкістю позбавляться прагнення підтягнути всіх до потрібного рівня і навчаться цінувати дітей без оцінок. Думаю, що допомогти їм в цьому зможуть правила, які прийнято в європейських школах (не порівнювати дітей з іншими; давати завдання, які дитина здатна розв’язати; указувати на сильні сторони й фактори зростання), а також наша батьківська підтримка та приклад того, як ми вдома відмовляємося від оцінок.

На цих сторінках я б хотіла не стільки сперечатися про зміст поняття, бо воно теж має право на існування, скільки запропонувати інше – самоцінність. Власне самоцінність як відчуття своєї цінності, важливості, унікальності та неповторності ми маємо розвинути в наших дітлахах. І різниця між тим, оцінюємо ми їх чи цінуємо, є величезною.

Усе частіше я чую від батьків те, що вони не змушують дітей робити домашніх завдань понад силу, що не сварять за шкільні проколи, що разом з ними розмірковують, які предмети, навички та знання знадобляться, а якими можна знехтувати заради спорту чи дозвілля. Стикаюсь з тим, що батьки помічають дитячі якості (наполегливість, чуйність, доброту) та вчинки (допоміг по дому, підтримав друга, не здавався). А ще бачу, як батьки без усіляких традиційних причин, на кшталт гарної оцінки, обіймають, цілують дітей, радіють їхній присутності в своєму житті.

Кілька тижнів тому в «Ютюбі» я наштовхнулась на відео, у якому вчитель, який опікується дітьми з особливими потребами, ділиться тим, яке диво з його класом зробила проста річ: щодня він починав урок з того, що дякував кожному учню за те, що він є, називав, за що він особливо вдячний цій дитині сьогодні (що слухав; що допоміг зібрати речі; що підтримав однокласника; що посміхнувся…) та потискав руку. За тиждень діти почали більше спілкуватися, взаємодіяти між собою, а ще помічати успіхи одне одного та підбадьорювати у невдачах. Вони навчилися саме цього – відчувати свою цінність та бачити цінність інших.

Що ми робимо з дітьми, коли показуємо їм свою любов лише у випадках, коли вони гарно поводяться, слухаються, приносять високі бали, перемагають на конкурсах або не заважають нам робити наші дорослі справи? Що відбувається в дитячій свідомості, якщо добре ставлення, подарунки та любов стають тим, що необхідно заслуговувати? «Ти не заслужив!» – класична фраза, яку, певно, чув кожен із нас і, на жаль, чують наші діти. Не заслужив цукерки, поцілунку, подарунка, казки на ніч, обіймів і найстрашніше – прощення. Намагання заслужити любов та увагу є тривожним дзвіночком про те, що дитина отримує умовну любов, любов, яка існує лише за певних умов.

Власне, жити в світі, у якому ти маєш відповідати очікуванням інших, складно не лише тому, що ти змушений підлаштовуватися під ці очікування, ламати свою природу, нехтувати власними бажаннями або робити те, до чого не відчуваєш схильності. Проблема в тому, що відповідати всім очікуванням просто неможливо. Рано чи пізно ти зробиш щось таке неочікуване іншими, через що тебе не зрозуміють, не сприймуть, розчаруються. Власне, якщо тебе люблять тоді, коли ти відповідаєш певним вимогам, то ти повсякчас ризикуєш втратити цю любов. Діти, чиї батьки пов’язують прояви своєї любові з гарною поведінкою, оцінками, прибраною кімнатою, чемністю, ніколи не можуть бути впевнені, що ця любов не вичерпається, не скінчиться.

Одна моя клієнтка, дочка шкільного директора та вчительки, мала тривожний розлад. Вона, сама інтерн-хірург, часто відмовлялася від пацієнтів, особливо коли випадок здавався їй надто серйозним. Це ламало кар’єру, викликало нерозуміння серед колег, могло спричинити проблеми з працевлаштуванням та потребу в повній зміні професії. Що ж їй не дозволяло оперувати? Вона, відмінниця в школі й університеті, випускниця з найвищим рейтингом, боялася припуститися помилки, бо в ній могли розчаруватися всі – і колеги, і начальник, але найстрашніше те, що могли розчаруватися батьки, які своє життя поклали на те, щоб дати їй якісну освіту. Вона завжди жила у світі, де нею пишалися за те, що вона відмінниця. Але життя не школа та не університет, у роботі хірурга і відповідальність, і ризик, а отже, і величезна можливість схибити.

Маленька Марічка впевнена, що її люблять лише тоді, коли вона радує своїми успіхами, не створює проблем своєю присутністю, тішить батьківську самооцінку своїми досягненнями. У всіх інших випадках дівчинку карають тим, що її не помічають, вона ніби перестає існувати для свого тата, щезає. Я певна, що і мама, і тато (ми багато говорили з ними про це) люблять свою дочку просто так, без жодних умов, тією справжньою безумовною любов’ю, яка зароджується в нас разом з новим життям та укріплюється, коли ми вперше дивимося на новонароджене диво. Батьки люблять, але горезвісна виховна методика не дає їм показати свою любов. Отже, Марічка не знає її і не вірить в неї. В її світі любов – це те, що треба заслужити – віршиком, чемністю, прибраним ліжком, покірним питтям гірких пігулок… Чи може вона відчути свою цінність? Навряд чи. З самооцінкою в неї, можливо, буде все гаразд, адже не кожна дитина знає і вміє стільки, скільки вона, а от з самоцінністю і самосприйняттям – проблеми. Я попросила батьків поміркувати над тим, що буде з їхньою ідеальною дочкою в майбутньому, коли вона не впорається з чимось або не отримає найвищих балів за щось? Що буде, якщо хтось надасть перевагу не їй? Що трапиться, якщо вона не отримає кращу роботу, не стане лікарем, юристом, менеджером року? З чим вона стикнеться, якщо всі її зусилля не матимуть очікуваного результату?

Про Марічку, взагалі-то, я дізналася від бабусі, яка і розказала мені історію про те, як їй чи не тиждень забороняли спілкуватися з онукою, та пожалілась, що її хвилює тривожність маленької, те, як вона переживає перед усіма концертами, відкритими заняттями. Бабуся ніяк не могла зрозуміти, чому маленька переймається тим, як подарувати їй чи дідусю власноруч виліплений чи намальований подарунок. Усе сумно й просто: вона не відчуває себе цінною, бо її цінність залежить від того, чи відповідає вона, її вчинки та вироби очікуванням дорослих.

А тепер про найскладніше: як цінувати дітей та одне одного? Це мистецтво, яке дуже легко розвивається та переймається. Підкреслюйте досягнення, вказуйте на добрі вчинки, дякуйте за турботу та ніжність, радійте усмішкам, доторкам, спільно проведеному часу, грі; а ще – цінуйте зусилля і наміри, а не результат. Дайте зрозуміти і відчути дитині, що ви любите її не тому, що вона робить щось хороше (це ви, звісно, також цінуєте, вдячні і горді), а просто тому, що вона ваша дитина і є у вашому житті. Виявляйте свою любов завжди, а не за якоюсь хитромудрою методикою – і усе вдасться. Ну і, звісно, покарання має існувати для того, щоб допомогти виправити помилку, а зовсім не для того, щоб дитина почувалася покараною та нелюбленою.