Читать книгу Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Горбунова - Страница 5

Іринка полохлива й боязка. Їй одинадцять, проте вона така дрібненька й тремтлива, що вже кілька разів у магазині незнайомі дорослі пропонували їй допомогу – думали, що загубилася. І це не дивно, бо, хоча магазин розташований під самими вікнами її будинку, Іринці лячно, лячно виходити з квартири, під’їзду, лячно йти, заходити в скляні двері, брати з полиці молоко, тягнутися за хлібом, розраховуватися за куплене також лячно. Сама не знати чого дівчинка боїться, щулиться й тремтить. Продавчині говорять з нею лагідно й обережно, бо якось Іринка розплакалася лише від того, що не змогла розрахуватися – ледь втішили.

Загалом Іринка до всього ставиться з острахом, але найстрашніше для неї – це переходити через дорогу. Світлофора немає, і автівки, незважаючи на зебру, з величезною швидкістю проносяться повз. Звісно, що вона не переходить дорогу сама. Зазвичай мамина рука міцно стискає її долоню. Але від того ще страшніше, бо мамина долоня вогка і дівчинка розуміє: мамі теж страшно. Вони можуть стояти на тротуарі з півгодини, а одного разу навіть запізнилися до школи, хоча й вийшли заздалегідь. Того разу мама ніби заклякла, і, хоча автівки були далеко, вони все одно стояли й чекали, доки їх не стане жодної, щоб швидко-швидко перебігти на інший бік. «Ми встигли!» – ділиться пережитим дівчинка й говорить це так, що розумієш: щоразу перед тією дорогою вона очікує найжахливішого. «Це так небезпечно! – говорить її мама. – Найголовніше – встигнути!»

Мама довго чекала на Іринчине народження, вона любить свою дочку й дуже піклується про неї. Аби не сталося лихого, мама й досі проводжає та зустрічає Іринку біля шкільних воріт; ніколи не дозволяє гуляти в сутінках, а гратись у дворі Іринка може лише під вікнами, навіть у той осоружний магазин дівчинці дозволено ходити лише тому, що весь її шлях проглядається з вікна.

Мама дуже боїться за Іринку, особливо її хвилює те, що дівчинка не дасть собі ради в житті, адже вона така боязка.

Що робить налякана дитина? Після найпершої реакції, ступору, зойку чи крику вона відразу шукає дорослого, у чиїх обіймах можна сховатися, прожогом кидається до нього й лише потім плаче, отримуючи втішання. Що робить наляканий дорослий? Так само шукає прихистку та обійм.

Це цілком природно: шукати захисту в іншого, покладатися на нього, вірити, що тебе захистять від лиха. Ця реакція пояснюється дитячою впевненістю в тому, що більша й сильніша істота завжди може захистити та убезпечити. Тата, мами та інші близькі дорослі є такими собі горами, за якими можна заховатися від усього на світі: від незнайомця, який вигулькнув з-за рогу; від ворони, яка несподівано зиркнула й каркнула; від екранного монстра та справжнього хулігана, від усього й усіх. Дорослі говорять «стоп» небезпеці та «нема чого боятися» своїм малюкам, малюки чують це і вірять, що все буде гаразд.

Що ж відбувається з дітьми, якщо гори хитаються? Разом з ними розхитується й уся система задоволення потреби в безпеці. Вбудована Абрагамом Маслоу в його знамениту піраміду потреб, вона займає чільне місце відразу над вітальними, необхідними для підтримки життя потребами в диханні, питті, їжі, сні. І вже над нею потреби в дружбі, упевненості й самоактуалізації, і це не випадково. Неможливо будувати життя, повсякчас переймаючись його крихкістю.

Величезне значення має впевненість, яка йде від дорослого, його спокій. Спокійна, врівноважена мама, яка не починає ойкати та квилити над дитиною, що перечепилась і впала, а дає руку, щоб піднятись, та неквапно обтріпує маля, задовольняє потребу в безпеці, оскільки її поведінка сигналізує дитині: «Усе гаразд», «Це прикрість, яку легко виправити», «Причин для сліз та тривоги немає». Те саме робить і тато, який вчить дитину плавати без зайвого екстриму та кидання в басейн. Якщо він завжди поруч, якщо терпляче допомагає відпрацювати та засвоїти рух, якщо не сердиться й не дратується, а підтримує та підбадьорює малюка, який нахапався води, він своєю поведінкою говорить: «Упораєшся», «З усіма буває – не страшно», «Це безпечно».

Крім спокійних та доброзичливих реакцій з боку дорослих, важлива й демонстрація алгоритму дій, якщо вони потрібні. Тривога часто є супутником незнання. Саме тому важливо не перебільшувати, так само як і не применшувати можливу небезпеку. Давати дитині прості й зрозумілі інструкції, як треба реагувати та діяти. Так, у разі зустрічі зі знайомою собакою її можна і гладити, і гратися, а от незнайома потребує вже іншого ставлення, і тут важать і її розмір, і настрій, і те, чи є поряд господар, і багато іншого. Однак, навіть якщо це величезний мастиф з висолопленим язиком, не варто панікувати, хапати малюка та робити різкі рухи. Достатньо переконатися, що господар надійно тримає повідець, і сказати про це дитині. Так само і з усім іншим.

Якось я забирала сина з садочка. Ідемо ми з ним, і тут нас наздоганяє якийсь його друг. Малий висмикує руку, і вони біжать собі далі, регочучи. Я спокійна, бо знаю, що Богдасик зупиниться біля дороги, просто нагадую: «Біля дороги зупиніться!» Він мені: «Добре!» Але мама того друга кидається за своїм малюком, хапає його за руку: «Ти що?! Куди ти?!» Богдан підбігає до мене й знову за своє: «Мамо, а можна ми візьмемося за ручки і побіжимо стежкою до дороги?» «Тобі можна. Тільки до дороги», – додаю про всяк випадок для мами друга. Богдасик хапає друга за руку і… біжить сам, бо друга за іншу руку міцно тримає мама. Тримає і говорить: «Ти що?! Хоча це і тротуар, проте автівки сюди постійно лізуть. Ще й в темряві! Скільки тим дітям до лиха! Зіб’є – і не буде тебе!» Біля першого-ліпшого рогу мама хапає свого малюка, і вони звертають, думаю, подалі від мене, небезпечної. Малюки кричать один одному: «Па-па!» І я чую кинутий услід Богдасикові докір у мій бік: «Бережи тебе Бог, дитино!» Що ж, я розумію всю небезпеку, яка чекає дітей на трасі, знаю про лихачів на дорогах і також тривожуся за свого сина. Однак я так само розумію, що на високий тротуар, щільно-густо обсаджений кущами, і вдень автівці заїхати непросто, а увечері – і потреби такої немає, оскільки місця для парковки повно. А ще знаю, що тривога є заразною. Я не полінувалась і ще раз пояснила синові і про кущі, і про парковку, і про те, чому перед дорогою треба зупинятися й чекати на мене.

Дорослі є не лише гарантами дитячої безпеки – вони її створюють, вбудовують у дитячий світ, ситуація за ситуацією, подія за подією. Тож будьте впевненими та передавайте свою впевненість дітям. Промоклі ноги, забута шапка, забите колінце, незадовільна оцінка, пізні гуляння не вартують хапань за серце та страшних передбачень на кшталт: «Зараз схопиш менінгіт!» або «Тебе ж зґвалтують!». Краще нагадати про заходи безпеки та допомогти втілити їх у життя. Тоді в дитини сформується не страх небезпеки, а вміння знаходити дієві інструменти для долання проблем: гарячий чай і теплі шкарпетки для охололих ніг; високо піднятий комір куртки замість шапки; перекис водню чи звичайна вода з милом для знезараження подряпин; можливість виправити або забути про двійки і, певна річ, обережність або проводир у пізній час.

Відомо, життя не таке, як нам би хотілося, у ньому є і хвороби, і нещасні випадки, і смерть. Однак якщо повсякчас акцентувати на цьому, то щоденність перетворюватиметься на суцільне очікування нещасть і спроби вберегтися від них. Так, усе, чого страшиться Іринка, з чиєї історії почалася ця тема, подаровано їй насправді люблячою й турботливою мамою. Сама тривожна, її мама своєю поведінкою, словами, зойками, переляком на обличчі та тремтінням рук спровокувала розвиток тривожності своєї дитини, сама не відаючи цього. Вона не змогла стати гарантом дитячої безпеки, оскільки вірить, що нещастя чекають на кожному кроці. Звісно, з таким світосприйняттям важко створити в дитячій свідомості помірковане й зважене ставлення до можливих загроз. Іринчина мама має генералізований тривожний розлад, її сприймання небезпек загострене, а мозкові структури, пов’язані з реакцією тривоги, зокрема мигдалеподібне тіло, швидко активуються і провокують усю ту поведінку, яку повсякчас спостерігає дочка. У таких випадках саме дорослі в першу чергу потребують психологічної допомоги. І лише тоді, коли вони подолають тривогу, навчаться оцінювати реальність загроз і перестануть очікувати на майбутні катастрофи, їхні діти зможуть набути впевненості. Тож, поки Іринка вчиться впевненості, її мама ходить до психотерапевта і має значні успіхи. Їхнє найбільше спільне відкриття останнього часу – це те, що більшість водіїв пригальмовують біля зебри, якщо бачать намір пішоходів іти.

Як і в Іринчиному випадку, наші дорослі страхи можуть сягати своїм корінням страхів наших батьків і передаватися з покоління в покоління. Крім того, вони можуть живитися пам’яттю про загрозливі події, які ми пережили особисто; можуть нагнітатись оточуючими або прищеплюватися засобами масової інформації. Однак у більшості випадків ідеться не про тривожні розлади як такі, а лише про певне зростання тривоги. Маю сказати, що, на відміну від дітей, ми, дорослі, маємо критичність мислення, а також досвід долати небезпеки та справлятися з тривогами. Це може бути власний досвід, приклад близьких, знайомих людей, історії, вичитані з книжок або переповідані кимось. Завдяки такому досвіду ми маємо можливість зважувати реальність загроз та прогнозувати наслідки своїх дій, він робить нас сильнішими. Діти ж не мають таких бонусів, і те, що для дорослих – лише вірогідність небезпеки, для них є невідворотністю. Саме через це малюки починають боятися того, чого вони не боялися до того, як побачили страх в очах дорослого.

Звісно, ми не можемо контролювати себе настільки, щоб не відстрибнути від м’яча, який летить повз нас, коли сусідський шибеник кидає його об паркан, або не зойкнути від раптового гавкоту дворового собаки. Наша нервова система реагує на раптові звуки, рухи, на зміну положення тіла (якщо, наприклад, упали)… і це абсолютно нормальна реакція. Так само нас не можуть не тривожити й сумні події, від раптової негоди до стрибка курсу долара. Однак ми знаємо, що далі нічого страшного не трапиться, що ми впораємося. Саме про це маємо, оговтавшись, сказати дитині, продемонструвати, що все гаразд, усе має здатність налагоджуватися та входити в колію. Маємо впевнити дітей, що всі наші тривоги, від малих до великих, ідуть, зазвичай не лишаючи й сліду. Щось проходить швидше, як, наприклад, подряпини, які заживають уже за кілька днів; щось потребує більшого часу – так провалені іспити складають протягом тижня або вже наступної сесії. Головне наше завдання – передати дитині впевненість у тому, що навіть найприкріші події минають, людина здатна подолати труднощі та відновити своє життя.

Найгірше ж, що ми можемо зробити для своїх дітей, – залякати їх свідомо. На жаль, і досі є популярними виховні залякування. Залежно від віку дитини вони варіюються від фантастичних до фаталістичних: «не слухатимешся – забере бабай», «гризтимеш нігті – ніхто з тобою не дружитиме», «ходитимеш без термобілизни – ніколи не завагітнієш». Ефект такої профілактики неслухняності, особливо у великих дозах та від авторитетних осіб, варіюватиметься від роздратування до тривожних розладів, серед яких можливі й фобії, і панічний розлад, і тривога за здоров’я, і соціальна тривога, і багато іншого.

Найважче у вихованні сильних та впевнених у собі дітлахів – це подолати власну тривогу. Сучасне життя непередбачуване, і в ньому багато несподіванок. Тож мені цілком зрозумілі батьківські побоювання за здоров’я, добробут, ставлення інших людей, можливі катастрофи і нещасні випадки, які чатують на дітей. Для того ж, аби лишатися більш-менш спокійними та не провокувати дитячої тривоги, варто обговорювати свої дорослі тривоги не з власними дітьми, а з дорослими, і бажано з тими, хто вміє долати негаразди, має позитивне мислення, вважається оптимістом і легко долає будь-які життєві негаразди. А ще важливо насолоджуватися кожним днем, адже тривоги лише забирають життя. Замість того аби жити, ми переживаємо, застрягаючи у своїх тривогах і затягуючи в них власних дітей.