Читать книгу Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Горбунова - Страница 7

Оля вже звикла сидіти в своїй кімнаті, тремтіти від страху і хвилювання, затуляти вуха руками та молитися біленим стінам: «Нехай це скінчиться!» Вона пам’ятає себе десь з двох років, а отже, вже 8 років щодня вона тремтить і мріє, щоб тато не приходив додому напідпитку. І лише зрідка інакше. Буває так, що цілий тиждень тато може бути тверезим, а мама мовчазною і ще тихішою, ніж зазвичай. Тоді вечори проходять без голосного татового крику та розлючених сусідів, які гамселять по батареях. Цілий тиждень бува без сліз та без потреби залазити головою під подушку.

Тато ніколи не зачіпав Олю, жодного разу не підняв руки на неї чи маму. Сусіди називають його «тихим алкашем», а ще кажуть, що тато «тому і п’є, що дурну жону не б’є». Олі від цього ще страшніше. Тобто якщо тато не питиме, то він битиметься?! Оля дуже цього боїться. Не має значення, п’яний чи тверезий тато, Оля боїться вийти зі своєї кімнати, наприклад, в туалет чи на кухню. Вона чекає, щоб нікого не було в коридорі, щоб ніхто її не побачив, і тоді – шусть, як мишеня у шпарку, у туалет. А в туалеті все треба зробити так, щоб тебе ніхто не чув, і назад, у кімнату. Їсти теж треба швидко – і до себе. У школу треба збиратися швидко – і за двері. А в школі можна лишатися довго, і це щастя.

Оля терпіти не може ні вихідних, ні свят, ні канікул. У неї немає бабусі, до якої можна поїхати, немає друзів, у яких можна було б гратися цілий день і лишитися на ночівлю. Оля любить музику й книжки. Інколи вона так глибоко зачитується чи занурюється у світ звуків, що не чує початок сварок, а потім… на неї наче грім з неба падають мамині прокльони та татова лайка.

Оля не вміє постояти за себе, не може втиснутись в повну маршрутку, вона ніколи не запитає, чому їй несправедливо занизили оцінку, і мовчки віддере жуйку, яку пульнув їй у волосся котрийсь шибеник. Оля майже ніколи не дивиться в очі ні вчителям, ні друзям, а ще вона підхоплюється від кожного голосного слова, яке, як їй здається, було кинуте на її адресу.

Про те, що дітей не можна кривдити ані словом, ані фізично, сказано та написано дуже багато. Мої колеги детально обґрунтовують причини, а також описують негативні наслідки фізичного покарання і словесного приниження для дитячої психіки та подальшого розвитку малюків. Так само небезпечно демонструвати насильницьку поведінку в присутності дітей. Спробую не стільки вдаватись у деталі «чому це погано» та «які наслідки», скільки проілюструвати окремі процеси, що відбуваються в нервовій системі дітлахів, які повсякчас зазнають биття, образ або є свідками скривдження.

Основні, озвучені психологами причини заборони на насилля зводяться до трьох простих тез. По-перше, насильницька поведінка заразна: діти, яких б’ють та кривдять, а також діти – свідки домашнього насилля схильні наслідувати агресію та демонструвати її у взаєминах з ровесниками та іншими дорослими. По-друге, насилля – це завжди приниження та знецінення: діти, які зазнають кривд з боку дорослих і однолітків, мають проблемами з самооцінкою та вірою в себе. По-третє, насилля руйнує стосунки й порушує відчуття безпеки в них: діти, які повсякчас перебувають у небезпеці скривдження, не довіряють своїм близьким, не вміють будувати та підтримувати стосунки. Що ховається за цими морально-психологічними наслідками насильства та чи має агресивність фізіологічну природу?

В одному з експериментів Альберта Бандури, відомого дослідника людської агресії, 3 – 5-річним дітям з дитячого садочка при Стенфордському університеті показували, як дорослі знущаються з великої м’якої ляльки Бобо, схожої на людину. Ляльку били в різні місця, штовхали, сідали верхи, трусили та кидали об стіну. Це робилося безпосередньо в присутності дітей, демонструвалося на відео, а також у мультику, де головний герой, кіт Герман, знущався з такої ж ляльки. Потому дітей лишали в кімнаті, повній іграшок, серед яких була і лялька Бобо. Упевнена, що ви вже здогадались: діти повторювали все, що бачили. Найагресивніше поводились ті, хто безпосередньо спостерігав за діями дорослих, але й ті, хто дивився мультик чи відео, також повторювали те, що бачили. Більше того, удома діти продовжували поводитись агресивніше, ніж зазвичай, а якщо їх різко зупиняли чи прикрикували на них, відсахувались в очікуванні удару.

На початку 90-х років в нейрофізіології відбулося революційне відкриття: італійські вчені знайшли в головному мозку людини особливі клітини – дзеркальні нейрони, які активуються не лише тоді, коли людина щось робить, а й тоді, коли спостерігає за іншими, їхньою поведінкою та емоціями. Ці нейрони ніби віддзеркалюють те, що відбувається, і дають нам пережити нехай і не в повній мірі, але те саме, що й інші люди. Якщо ми бачимо, як хтось обпікся, ми так само відсмикнемо руку і навіть можемо відчути біль; сльози на обличчі іншої людини викличуть сум; тривога – занепокоєння; а усмішка – радість. Саме дзеркальні нейрони відповідають за те, що малюки так швидко опановують світ та стають такими схожими за своїми реакціями та поведінкою на близьких дорослих. Наявністю цих клітин пояснюють, наприклад, і феномен «чоловічої вагітності» (коли чоловіки вагітних дружин набирають вагу та відчувають ранкову нудоту, з їхніх грудей може навіть з’являтися виділення, схожі на молозиво). Усі три основні аргументи «чому не можна кривдити дітей» також гарно пояснюються діяльністю цих нервових клітин, і всі вони відображені в експерименті Альберта Бандури.

Отже, по-перше, діти наслідують усе, що бачать та чують навколо себе. Буває, що це викликає замилування, адже бачити, яким схожим на нас росте малюк, – справжнє задоволення, чути свої слова та вирази з його вуст, помічати власну посмішку на його обличчі, впізнавати свою ходу. Але дзеркальні нейрони не роблять різниці між хорошим та поганим. І ми можемо побачити як щось шляхетне, засвоєне від близьких дорослих, так і уздріти інше в поведінці своїх дітей. Злість, роздратування, агресія на дитячому обличчі та в позі, кинуте на нашу адресу «дурний!», якась в’їдлива фраза чи образливе слівце можуть здатися дуже знайомими, а інколи настільки, ніби заглядаєш у дзеркало.

Варто пам’ятати, що спочатку світ творить маленьку людину і лише пізніше вона набуває сил перетворювати світ. Наслідування є головним механізмом дитячого розвитку. Наче губки, діти всотують в себе наші емоції, слова та реакції і, віддзеркалюючи їх, вертають нам, наче м’ячик у пінг-понгу. Відома англійська мудрість про те, що не варто витрачати сили на виховання дітей, оскільки вони все одно будуть схожими на батьків, має серйозну нейрофізіологічну основу. При цьому маємо пам’ятати, що, крім нас, батьків, наших дітей оточують й інші люди. Чим більше дитина контактує з якоюсь людиною, тим активніше працює наслідування. Тому треба ставитися до оточення наших малюків так само, як ми ставимося до добору продуктів у їхній раціон: намагатися наситити корисними людьми, такими, які вміють тримати себе в руках, спокійно спілкуватися, не демонструють агресії та не спрямовують її у бік дитини. Потреба в безпеці задовольняється взаємодією з безпечними людьми. На жаль, так само як з продуктами, ми не завжди маємо можливість повного контролю над процесом. І тут спрацьовує інше правило – правило альтернативи: якщо неможливо забрати щось негативне з дитячого життя, то варто додати туди більше позитивного, більше теплих та надійних людей. Отже, будьте уважні щодо того, хто оточує ваших дітей та що демонструє їм для наслідування. Залучайте в їхнє життя безпечних людей та, звісно, будьте уважні до себе.

Маємо знати, що людська нервова система доволі пластична, вона може змінюватися, вибудовуючи нові нейронні мережі, ті системи імпульсів, які регулюють наші почуття, думки та вчинки. Саме тому ми можемо навчитися новому, зокрема контролювати гнів і позбавлятися шкідливих звичок – це дуже обнадіює. Але, з іншого боку, ті самі нейронні мережі, які вже побудовані, дуже стійкі. І чим довше дитина наслідує чиюсь деструктивну поведінку, тим важче їй буде відмовитися від неї та замінити на нову. Це ніби наїжджена дорога, на яку автоматично прямує водій, не зменшуючи швидкості. Але я маю ще одну гарну новину: будувати нові нейронні мережі в дитинстві набагато легше, ніж в дорослішому віці. Пластичність нервової системи, активний нейрогенез (виникнення нових нервових клітинок) і гарні приклади дій та слів – основні інструменти в наших руках.

По-друге, коли діти засвоюють насилля як поведінку, вони разом з тим засвоюють і емоції, які транслює агресор. Дзеркальні нейрони працюють не лише на відбиття дій, але й емоцій. Переконана, що ви помічали, як почуття відбиваються на дитячих личках, коли вони, наприклад, дивляться кіно. Діти буквально переживають усе те саме, що й герої. А коли ви засмучені або, навпаки, у захваті? Діти, навіть не маючи власних причин, теж можуть розплакатися чи розреготатися від непідробної радості. Так само і спостерігаючи за тим, як хтось використовує силу, принижує іншого, кидається прізвиськами, діти засвоюють не лише його поведінку, але й той емоційний коктейль, який супроводжує її. Саме так, вони можуть навчитись отримувати задоволення, завдаючи болю, знецінюючи та ображаючи інших. Діти, схильні до демонстрації власної сили, зазвичай мають не лише болючий досвід, у якому їх принижували та ображали. Згадайте шибеників, які наводять страх на всю школу та околиці. Можливо, ви самі потерпали від таких. На їхніх обличчях, коли вони дражнять, прозиваються, відбирають бутерброди, речі чи навіть кишенькові гроші, коли вони штурхають та б’ють, радість. В їхню кров виприскується адреналін, вони відчувають драйв, запал, завзяття. Вони мають й інший досвід – радості від домінування. І цей досвід змушує їх робити боляче слабшим. Пригадуєте: найгірший хазяїн – це звільнений раб? Діти, які зазнають насилля в родині, на жаль, мають лише умовне звільнення. Доки вони вимушені жити з кривдниками під одним дахом – це такі собі короткі відпустки в школу та на вулицю, де вони часто змінюють ролі та самі стають агресорами. Коли ж підростають, то звільнитися їм не дають пам’ять про пережитий біль та досвід отримання позитивних емоцій від скривдження інших людей.

По-третє, зрозуміло, що діти бачать не лише кривдника, а й жертву, емоції якої також стають їхніми, а це і тривога, і страх, і ненависть, і багато іншого. Так само наслідують і стратегії – уникати спілкування, здаватися на милість кривдника, відповідати тією самою агресією, жертвувати собою тощо. Отже, з одного боку, діти отримують у свій арсенал агресію, фізичну чи вербальну, а з іншого – способи реагувати на неї, які теж не завжди продуктивні.

Звісно, що діяльністю одних дзеркальних нейронів нейрофізіологія наших реакцій не вичерпується. Усе набагато складніше. Велике значення тут мають і гормональні викиди, і реакція мигдалеподібного тіла, яке перше реагує на стрес, змушуючи нас почуватись у небезпеці та провокуючи на напад, утечу чи заніміння. Загалом проблема будь-якого скривдження у тому, що це велике потрясіння для нервової системи – стрес, у якому порушується відчуття стабільності та безпеки. Що ж до дзеркальних нейронів, то їх можна вважати відповідальними за поширення агресії у світі, її передачу з покоління в покоління, яку можна зупинити, лише зупинивши саму агресію.

Оля, чия історія описана на початку теми, майже не бачила тата, вона переважно чула його, а от в контакті найбільше перебувала з мамою. І саме мамина поведінка є для неї зразком – мовчати, уникати з’ясування стосунків, терпіти й боятися.

В одній загалом дуже детальній і добрій рецензії на мою першу книгу з цього циклу «Виховання без нервування…» авторка висловила своє здивування тим, що я подекуди акцентую увагу на фізичному скривдженні дітей. Ось її запитання та побажання: «Хіба в нашій культурі присутня надміра фізичної сили у вихованні дитини? Можливо, у середовищі мені знайомих людей про це ніхто не оговорюється, можливо, закон щодо фізичної сили робить свій вплив на свідомість, але я б дуже хотіла, щоб ці слова зникли в клієнтській свідомості та з наступного видання книжки». Цей відгук змусив мене замислитись і самій переглянути текст.

Авторка рецензії має цілковиту рацію. Через свій фах я зустрічаюсь зі скривдженими дітьми та дорослими, які мали такий досвід у дитинстві, а ще з батьками, які через втому та особисті проблеми зриваються час від часу. І правда в тому, що я теж хотіла б зупинити скривдження, передусім через причину його заразності. Нехай дзеркальні нейрони працюють на відбиття радості, замилування, гордості, віри в себе та інших. І, можливо, це звучатиме трохи патетично, але, створюючи психологічну та фізичну безпеку для наших дітей, ми убезпечуємо не більше не менше – цілий світ.

Нещодавно мала невеличку дискусію зі своїм другом-непсихологом. Він переконував мене в тому, що люди не змінюються, а якщо таке і відбувається, то це катастрофа, яка може призвести навіть до того, що людина може втратити глузд. «Я як був хуліганом, так і лишився! Просто підріс трохи!» – наводив він свої аргументи. Я знаю його з дитинства, як і його старшого брата, як і їхнього тата, який вибігав у двір з закачаними рукавами з’ясовувати стосунки з кривдниками своїх синів. Пам’ятаю всіх трьох з симетричними синцями різної форми та розміру, просто бачу, як йдуть з якихось розборів додому – биті та задоволені, що побили інших. Мій друг і зараз може бути різким і запальним, але зараз він тато дівчинки та чоловік дуже спокійної, я б сказала, медитативної жінки. Вони мають свій будинок, і щоранку їх можна бачити крізь вікна або у садку за йогою. Власне, я просто запитала його: «Коли ти останній раз бився?» «Ну-у-у, до весілля, напевне…» А от його тато буквально вчора гнав камінцями з двору випадкового безхатченка.