Читать книгу Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Горбунова - Страница 6

Найголовніше для Ярослава – щоб усі були здорові. Так, якщо раптом зранку йому дряпає в горлі, заклало ніс або затерпла рука – у хлопчика росте тривога. У голові з’являються думки про те, що він неминуче захворіє і що ця хвороба не скінчиться нічим хорошим. Від усього цього його кидає в жар і може насправді підвищитися температура. Зазвичай він, аби чого не сталося, вирішує зостатись вдома і не йти до школи. Може лежати в ліжку і про всяк випадок випити різних ліків (від застуди, головного болю), вітамінів і ще чогось.

Те саме і якщо мама чи бабуся почуваються недобре. Їм достатньо прилягти на диван та покласти мокрого рушника на лоба. У своїх думках Ярослав прокручує страшні сценарії, де мама та бабуся лежать прикуті до ліжка і не можуть дати собі ради. Він боїться думати про найстрашніше, але думки про смерть все одно лізуть йому в голову. Від цього стає ще страшніше, і, щоб не думати, хлопець якомога скоріше намагається зробити щось – викликати лікаря, виміряти тиск, випити пігулок.

Ярославові 14, але він краще за більшість дорослих знається на різних хворобах та усілякій допомозі під час них. І мама, і бабуся, звісно, занепокоєні тим, що робиться з хлопчиком. Вони фармацевти і саме цим пояснюють його обізнаність у різних ліках та процедурах. Мовляв він змалку і на роботу до них ходив, і до сусідів, коли ті терміново просили дати якихось ліків. «Самі знаєте… – ділиться бабуся. – Перше йдуть в аптеку, а не до лікаря – і швидше, і дієвіше. Ми ж то знаємо, що справді допомагає і що буває, якщо вчасно не прийняти ліків. Стільки людей загинуло через тих неуків».

Повсякчас чую нарікання знайомих лікарів на Інтернет. Мовляв, через нього всі батьки стали занадто розумні та всезнаючі, а їм, лікарям, потім лише розгрібай батьківські страхи, самодіагнози та самолікування. Якщо чесно, не уявляю, як би я сама жила без інфосили Інтернету. Але і то правда, що лише інколи він стишує мою мамчину тривогу за дитяче здоров’я, а здебільшого, навпаки, розпалює. Горе від розуму – відома формула, і чим більше ми знаємо про хвороби та їхні симптоми, тим пильніше вглядаємося у своїх малюків та ретельніше моніторимо їхній стан (цілуємо лоба, пхаємо термометри, перевіряємо носика, прислухаємось до дихання), а ще – закидаємо запитаннями на кшталт: «Як ти?», «Чи добре почуваєшся?», «Нічого не болить?», «Чому похрипуєш?» і т. п. У такий спосіб діти так само, як і ми, центруються не на житті, розвагах, навчанні, книжках, спілкуванні, а на своєму здоров’ї, точніше, на симптомах нездоров’я. І якщо нам здається, що діти відмахуються, не звертають уваги на наші прискіпування та займаються своїм, вони не можуть не бачити, не відчувати, не чути, а отже, і не заражатися нашою тривогою про їхнє здоров’я. Нехай по краплі і поволі, але вона накопичується і, на жаль, може пролитися рясним дощем.

Якось я працювала з однією парою, основною причиною нарікань одне на одного в якій було: «Він (вона) не вміє хворіти!» Чоловік, вихований під гаслом «Хворі та немічні нікому не потрібні!», навіть з височезною температурою поривався на роботу, а будь-яку турботу та спроби дружини нагодувати його пігулками сприймав як неприйнятне зазіхання. Дружина ж, сама лікар, ще й дочка лікарів, за першими ознаками хвороби телефонувала батькам і терміново намагалась вжити заходів – вкласти в ліжко, дати вітамінів, зробити розтирання, ліки теж, звісно… Це стосувалося і себе, і чоловіка, і дітей. «Сопляками хлопці ростуть, на будь-який чмих жаліються…» – бідкався «нехворіючий» батько сімейства, який прийшов на консультацію з таким нежитем та кашлем, що стіни здригались і серветки закінчились ще до того, як я пояснила, що не приймаю вірусних хворих, бо піклуюсь про власне здоров’я. У цьому випадку, звісно, зустрілись дві крайнощі, але до всього і дві яскраві ілюстрації того, як наше ставлення до здоров’я впливає на наших дітей.

Гадаю, що вам на думку вже спало славнозвісне «іпохондрик», яке приклеюють до кожного, хто надмірно переймається своїм здоров’ям. Для того щоб медичний термін не закріплювався як образливе слово, нині цей розлад називають «тривогою за здоров’я». Цікаво, що зустрічається він частіше, ніж ми собі уявляємо, а долається дуже й дуже непросто. Тривога за здоров’я виникає там, де є атмосфера такої тривоги, і перш за все це, звісно, родинна атмосфера. Тож придивіться до себе та інших дорослих, які оточують вашу дитину, чи не прищеплюють вони своєю поведінкою та реакціями страх захворіти, довго лікуватися чи навіть померти.

Скажу, що було б дивно, якби я стала агітувати не звертати уваги на здоров’я своїх малюків, дозволяти їм з неспинними шмарклями йти в садок чи до школи, не особливо піклуватися, у що вдягнений і чим нагодований, брудний або чистий… Хоча відразу зауважу дещо заборонене для найкращих-у-світі-мам: я знаю таких батьків, і їхні діти, по-перше, зазвичай серед найздоровіших, а по-друге, вони й знати не знають, що таке тривога за здоров’я.

Тож що робимо? Відповідь дуже проста: ставимося до здоров’я здорово! Не робимо з мухи слона та створюємо дискурс, у якому дитина не «ризикує захворіти», а «буде здоровою» і не «хворіє», а «одужує». Я люблю розповідати студентам про те, як мова впливає на наше світосприйняття, на прикладі слова, яке українською звучить як «лікарня», а російською – «больніца». Звісно, що жартома, але запитую: «Що роблять росіяни у своїх “больніцах”?» «Болєют», – відповідають хором студенти. «А українці?» – «Лікуються».

Отже, мова, слова, які ми вживаємо, речення, які будуємо, щоб говорити про здоров’я, інтонація, а також реакції, якими супроводжуємо ці розмови, – усе має значення. І це правда, що люди з однаковим станом здоров’я в одних родинах «хворіють», а в інших «одужують». Не секрет, що дітлахи, особливо менші, переважно легко витримують високу температуру, але якщо за температури 38,5 °C одній дитині дозволити гратися і навіть вивести на прогулянку, а іншу вкласти в ліжко з мокрим рушником на лобі, то хто легше хворітиме й швидше одужає? Цього року я зловила себе на тому, що взагалі не пам’ятаю своїх застуд в дитинстві, і здивувалася: невже я не хворіла? Адже зараз з року в рік стабільно чіпляється якийсь вірус. Усе поставило по своїх місцях запитання до мами на цю тему. «Звісно, хворіла! – відповіла вона. – Як усі діти. Але не любила цього страшенно. Тобі завжди кудись було треба йти, щось робити. Хіба я могла тебе в ліжку втримати?» Тепер же хвороба для мене – своєрідна відпустка, звільнення від усіляких нелюбих справ, яких в дитинстві, вочевидь, було менше.

Звісно, що здорово ставитись до здоров’я – це не лише обмежити вживання слів, які акцентують увагу на хворобі, та відмовитись від демонстрації поганого самопочуття й пошуку симптомів у себе та інших. Здорово ставитися до здоров’я – це насамперед жити здоровим життям, що має стати звичкою. І я зовсім не пропагую спорт і корисну їжу, тут, скоріше, йдеться не про здоровий спосіб життя як єдино правильний і корисний, а про той, який дозволяє насолоджуватися кожним днем, почувати себе активним та повним сил, готовим до праці й пригод. Загалом зацикленість на корисній та здоровій їжі, правильному режимі та всіляких інших заморочках не кшталт ґаджетів, які рахують кроки, частоту дихання, пульсу та міряють глибину сну, є доволі бентежним симптомом і також може свідчити про тривогу про здоров’я та обмежувати життєвий простір людини. Усе добре до міри.

Загалом кожен сам має вибрати, що включати в своє життя, дію чого обмежувати, а від чого взагалі відмовитись. Передусім це справа смаку й особистого вибору. Головне – пропонувати дітям інструменти, які дозволяють бути здоровими та не тривожитися ні про здоров’я, ні про хвороби. І що це буде конкретно: прогулянки, катання на роликах або гірських велосипедах, обмеження в солодкому чи мучному, плавання чи футбол, заборона мультиків на ніч, походи, санаторії тощо – не має значення. Вартує послання, яке стоїть за усіма цими пропозиціями та обмеженнями: ми робимо це, щоб підтримувати здоров’я та якість життя.

Важливо й те, як ми діємо, коли хвороба таки заскочила нас або дитину. Часто можна почути про те, що ліки мають бути гіркими і що всілякі солодкі сиропи та пахучі пігулки, хоч і містять речовини, які згубно діють на хвороботворні віруси та бактерії, не сприяють психологічному аспекту одужання через те, що є смачними. Правда є в тому, що в період хвороби дитина, як і кожен з нас, потребує ніжності та уваги, однак вона не має отримувати нічого, що б її затримувало в цій хворобі, нічого, що б їй там подобалось або було кращим, ніж у здоров’ї. Це означає, що ніжними й турботливими варто бути завжди, а пігулки й справді мають бути якщо не гіркими, то принаймні не солодкими та смачними. Це означає, що в дитячому житті не має бути жодних «хворобоутримувачів» – ані кращих іграшок, ані довших мультиків, ані солодших тортиків.

Насправді я особисто належу до тривожних мам, бо маю власну тривожну маму, а ще й бабусю, яка одного разу навіть свідомість втратила – так перелякалась через хворобу мого молодшого брата. І мені величезних зусиль коштує не дзвонити лікарям з першої ж нагоди, не летіти в лікарні та не змітати ліки в аптеках, ще складніше – не сидіти над дитиною, не рахувати її дихання та не міряти щопівгодини температуру. Я маю тривогу, але ще я маю надію, що моя дитина буде вільнішою від такої тривоги. Саме тому своїми досягненнями я вважаю те, що сплю в іншій кімнаті, коли син хворіє; те, що ми гуляємо й навіть купаємося, коли в нього температура; те, що долаємо віруси майже без ліків і що все рідше звертаємось до лікарів. Коли мій малюк упав з велосипеда і не міг стати на розпухлу ногу, я дещо поспівчувала його болю й заспокоїла плач, а потім сказала: «Зараз ми поїдемо в лікарню. Тобі зроблять рентген – це такий спеціальний фотоапарат для кісток. Якщо кісточка зламалась, тобі накладуть гіпс, такий, з якого ми робимо формочки для розмальовування, щоб зафіксувати ногу й щоб швидко все зрослось. Якщо це просто забій – замотають ногу еластичним бинтом». Перше, про що запитав мене син після цієї тиради: «Ти що, не хвилюєшся? Чому?!» – «Нема сенсу. Ти вже впав, і ми нічого не можемо виправити. Маємо лише дізнатися, що з ногою, і допомогти їй знову забігати й застрибати якомога швидше». – «Гаразд. Тоді і я не буду». Що ж, я пишаюся нами обома.

Звісно, що Ярослава, про якого ішлося на початку, звати не Ярослав. Намагаюсь описувати своїх клієнтів так, щоб ні вони, ні їхні знайомі не впізнали, про кого йдеться, інакше – беру дозвіл на згадку про них у тексті. Але саме в цьому випадку дуже хотілося б, щоб родичі впізнали себе. Родина відмовилась працювати через прохання приходити на зустрічі спільно або хоча б на деяких сесіях бути разом з дитиною. Сказала, що без цього мені буде дуже важко допомогти, адже, що б я не робила з хлопцем, удома все ходитиме по колу і навряд чи він зможе позбутися своєї тривоги.

Здоров’я є основним показником якості життя, і підтримувати та зберігати його надважливо. Тривога за здоров’я псує життя, обмежує життєвий простір, спілкування та діяльність, не дає людині почуватися сильною та впевненою, стає на заваді й життєвим успіхам, і життєвим радощам. Тож у першу чергу як тривожна мама і вже в другу як психолог можу дати кілька простих порад. По-перше, бережіть своє здоров’я і здоров’я своєї родини за звичкою. Нехай це стане стилем життя – фізична активність, свіже повітря, здорова їжа та друзі, для яких є нормою те саме. По-друге, не діліться тривогами з тривожними людьми. Якщо маєте таких навколо себе – не говоріть з ними про хвороби; говоріть лише про радощі, досягнення і здоров’я. По-третє, виходьте з Інтернету, тільки-но натрапили на невтішний діагноз, і телефонуйте «лікарю», який «лікує», а не «врачу», який… Цікавою є, наприклад, давня китайська традиція, за якою лікарі отримували регулярну платню доти, доки їхні пацієнти були здоровими, а тільки-но ті захворювали – лікарю припиняли платити гроші.