Читать книгу Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Садовнича - Страница 6

• Найдавніша людина, за останніми науковими свідченнями, з’явилася на сучасній території України приблизно 700–800 тис. років тому. Нещодавні археологічні знахідки – шари з матеріалами поблизу закарпатського села Королевого – свідчать, що давні мешканці цього поселення вже «підкорили» вогонь і займалися мисливством, а основною формою їхньої суспільної організації було первісне стадо.

• Найдавнішим народом на території сучасної України, назва якого збереглась у писемних пам’ятках, були кіммерійці, котрі наприкінці ІІ – на початку І тис. до н. е. оселилися у Причорномор’ї – південних степах України. Первинно цей народ був осілим, але згодом почав кочувати, займатися скотарством. Найбільш ранні відомості про кіммерійців наявні в грецьких історичних джерелах. Ці згадки належать до початкового періоду знайомства грецьких мореплавців із північним узбережжям Чорного моря і є легендами. Зокрема, земель кіммерійців досягав і Гомерів Одіссей.

• Найперші відомості про одомашнення тварин в Україні належать до епохи мезоліту – VII–VI тисячоліття до н. е. Першою одомашненою твариною був собака. У мідну та бронзову доби одомашнили й інших тварин, зокрема коней, яких згодом об’їздили.

• Сільське господарство виникло в Україні в другій половині VI тис. до н. е., тобто на початку доби неоліту. Під час розкопок поселень племен, що жили поблизу Буга та Дністра, на керамічному посуді було виявлено сліди зерен і полови зернових.

• Трипільська культура – археологічна культура мідної доби та початку бронзової доби (близько 5400–2750 рр. до н. е.), що існувала на території сучасної України. Свою назву вона дістала на початку ХХ ст. за місцем розкопок, які здійснював у 1896–1998 рр. тоді ще археолог-аматор, чех за походженням Вікентій (Честослав) Хвойка в околицях містечка Трипілля (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області). Трипільську культуру в Україні вивчає вже п’яте покоління дослідників – а загалом їх було понад 180 осіб.

• Звичайні поселення трипільців, де жили від 50 до 900 осіб, налічували від 7 до 200 житлових та господарчих споруд. Серед трипільських селищ археологи відкрили величезні поселення, за плануванням схожі на міста: вони мали значну площу – 100–450 га, складну схему забудови, а їхнє населення могло сягати 10 000 осіб. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, випасали худобу, полювали, займалися рибальством. Для виготовлення зброї та знарядь праці трипільці використовували кремінь, каміння, кістку і ріг. Дослідження знайдених давніх мідних виробів показало, що частина з них виготовлена з металу, видобутого на території України. Кремінь із трипільських земель на Дністрі та Волині вивозили в далекі краї, навіть за Карпати – його виявлено під час розкопок у Польщі, Словаччині та Угорщині. Загалом трипільці використовували понад 150 видів мінеральної сировини, частину якої їм постачали здалеку: один із видів мінеральних фарб, який застосовували для виготовлення давньої «косметики», потрапив на територію України аж із Єгипту!

• Корінним населенням сучасних українських земель у І тис. до н. е. були численні степові народи, найвідомішими серед яких є скіфи. Під цією загальною назвою об’єднувалися племена, які суттєво різнилися за способом життя. Були серед них землероби й скотарі, відповідно, осілі й кочові. Спільними в них були мова, звичаї, художні смаки. Усі скіфські племена були степовиками, і більшість археологічних пам’яток скіфської культури виявлено саме в степах України. Скіфи жили на території теперішньої України протягом І тис. до н. е. й аж до III ст. н. е. Такого «тривалого перебування» на території нашої Батьківщини не знав жоден давній народ.

Перший «перепис населення» на території України здійснив скіфський цар Аріант, прагнучи встановити кількість своїх підлеглих. Під страхом смертної кари він наказав усім дорослим чоловікам у державі віддати придворним по бронзовому наконечнику стріли. Наконечників виявилося так багато, що цар вирішив спорудити з них пам’ятник. Він звелів розплавити наконечники й відлити мідну посудину, яку було встановлено у священній місцевості Єксампеї, десь між Дніпром і Південним Бугом. Ця посудина вміщувала 600 амфор (щонайменше – 6 тис. літрів), а товщина її стінок становила шість пальців.

• Давньогрецький історик Геродот, який мандрував Скіфією, подав у своїх працях кілька легенд про походження цього народу. За однією з них, прародичем скіфів був син Зевса Геракл. Подорожуючи Таврією, він якось заснув, а коли прокинувся, побачив, що кудись зникли його коні. Пошуки привели Геракла до глибокої печери, у якій він побачив дивну істоту – напівжінку-напівзмію, яка зізналася, що забрала коней. За їх повернення істота зажадала від Геракла одруження. Коли від цього шлюбу народилися троє синів – Агафірс, Гелон та Скіф, – напівжінка спитала Геракла, кому з них передати у володіння країну, де вона живе. У відповідь Геракл залишив їй один зі своїх луків і пояс, на кінці якого висіла золота чаша, та сказав: «Віддай свою країну тому із синів, котрий зможе підперезатися цим поясом і натягти лука». Таке зміг зробити лише Скіф, який і став родоначальником усіх скіфських царів. «На згадку про цю подію, – писав Геродот, – скіфи й досі носять на поясі золоту чашу».

• Найтиповішими скіфськими пам’ятками є так звані царські кургани – поховання вождів, над якими насипано великі земляні пагорби. Висота цих пагорбів часом сягає 20 м, поховальна камера занурена в ґрунт на глибину 10–12 м. Зазвичай від вхідної ями відходять камери-катакомби, іноді з’єднані з ямою досить довгими коридорами. У таке поховання, окрім тіла небіжчика, клали також його зброю, предмети побуту, золоті та срібні прикраси, а часом і вбитих слуг, які мали супроводжувати свого хазяїна в потойбіччі й прислуговувати йому там, як і за життя на землі. Скіфські кургани трапляються в степовій та лісостеповій Україні – від Криму до Слобожанщини – дуже часто.

• Унікальною пам’яткою скіфської культури є Більське городище, виявлене біля села Більське Полтавської області, на мисі при злитті річок Ворскли та Сухої Груні. Воно є найбільшим у Східній Європі й займає площу 4021 га. Загальна довжина його стін становить 33 833 м. Ці насипи були земляними, але мали каркас із дерев’яних колод. Археологи розкопали житла, майстерні та залишки дерев’яного храму з колонами. Є підстави вважати, що Більське городище – це місто Гелон, згадане в книзі давньогрецького історика Геродота.

• Одним із найдавніших істориків, які працювали в Україні, вважають античного вченого Сириска. 1908 р. на території Херсонесу археологи віднайшли стелу з текстом, датованим ІІІ ст. до н. е. Цю стелу було встановлено саме на честь Сириска. Наразі вона зберігається в Херсонеському історико-архітектурному музеї-заповіднику в Севастополі.

• Згідно з легендами, Київ заснував східнослов’янський вождь Кий (місто було названо на його честь) разом зі своїми братами Щеком та Хоривом і сестрою Либіддю наприкінці V ст. Згодом Київ зробився містом на березі річки Дніпро, якою проходив основний торговельний шлях Східної Європи, що поєднував греків та варягів (вікінгів, тобто «людей з півночі»), – так званий «шлях із варягів у греки». Київська фортеця захищала мирне населення східноєвропейських земель від навал диких нормандських племен (хазарів, печенігів, половців тощо), що приходили зі степів Тавриди (сучасні південні області України).

Пам’ятник Кию, Щеку, Хориву і Либеді

• Київ став першою столицею Київської Русі – першої руської держави (кінець IX ст. – 40-і роки XIII ст.). Місто було збудовано на землях союзу полянських племен, але згодом увійшло до складу земель, які належали східнослов’янським племенам. У ХІ ст. Київ був найбільшим містом Європи, у п’ятдесят разів більшим за площею, ніж тогочасний Лондон, і в десять разів більшим, ніж Париж. Місто сягнуло найбільшого розквіту за правління князя Ярослава Мудрого (1019–1054).

• Найдавнішими міжнародними юридичними актами Київської Русі були договори з греками (тодішніми візантійцями). Ці угоди датовані X століттям.

• Найвидатнішою жінкою Київської держави вважають княгиню Ольгу – дружину князя Ігоря, яка почала правити після його загибелі. Виняткове явище в ту сувору добу – жінка впродовж багатьох років (944–969) мала всю повноту влади у великій державі. Це є свідченням її талановитості як правительки. Князювала Ольга від імені малолітнього сина Святослава, але твердо тримала владу у своїх руках. Вона об’їздила свої землі, встановлюючи в них нові закони й засновуючи нові поселення. Побутує думка, що княгиня була першою жінкою-русинкою, слава про яку поширилася по всьому світі.

Княгиня Ольга

• Зберігся малюнок із Радзивилівського літопису, де зображені жінки у війську князя Святослава. А за свідченням грецьких учених, у 971 р. після битви з візантійцями серед загиблих русинів знаходили мертвих жінок у чоловічому одязі, які воювали нарівні з чоловіками. Набагато пізніше в мирні часи очевидці описували участь жінок у поєдинках із мандрівними борцями.

• Найдавнішим і єдиним давньоруським медичним довідником, що зберігся до сьогодні, є трактат-порадник «Мазі» – узагальнена праця про лікування травами, яку у Х ст. уклала Євпраксія Мстиславівна – онука Володимира Мономаха.

• Найвідомішими дітьми київських князів можна вважати трьох дочок Ярослава Мудрого, котрі стали королевами в різних європейських країнах. Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті правила Францією як регентша до повноліття свого сина – короля Філіпа. Згадкою про це є напис кількома мовами на її пам’ятнику, встановленому неподалік Парижа: «Анна руська – королева французька». Друга дочка Ярослава Мудрого – Єлизавета – була одружена з норвезьким королем Геральдом Сміливим, а третя – Анастасія – з угорським королем Андрієм.

• Найвидатнішою архітектурною спорудою Київської Русі, що збереглася до сьогодні, є Софійський собор у Києві – «руська митрополія», зведена 1037 р. в центрі верхнього міста. Собор нині має змінений порівняно з первісним зовнішній вигляд, оскільки був добудований у XVIII ст. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм і вишуканістю внутрішнього оздоблення Софія Київська належить до видатних світових пам’яток Середньовіччя.

Софійський собор. Київ

• Найстаріший міст в Україні – Генуезький – розташований у Феодосії. Він функціонує й сьогодні. Збудували цей міст генуезці в XIV ст. Його довжина – 10 м. Дещо молодшим від нього є Турецький міст над річкою Смотрич, біля фортеці в Кам’янці-Подільському: його було зведено в XVI ст.

• Чумаки – люди, які займалися купецьким, торговельно-візницьким промислом, – їздили на волах по сіль (переважно до Азовського та Чорного морів). Вони вміли визначати час і прокладати маршрути, хоча не мали ні годинників, ні карт. За годинника їм правив півень, якого мандрівники завбачливо брали із собою в дорогу, провідним орієнтиром було сузір’я Чумацький Шлях.

• В історичній літературі наведено чимало версій щодо походження слова «козак». Один із польських дослідників виводив це найменування від імені легендарного ватажка, що в давнину успішно боровся з татарами. Інший, теж польський учений, стверджував, ніби ця назва походить від слова «коза». Також висували версії, згідно з якими козаки – не українці, а нащадки відомих за часів Київської Русі войовничих племен хазарів. У перекладі з турецької мови слово козак означає «волоцюга, забіяка, розбійник». Очевидно, саме з цієї мови воно й прийшло до української. Певно, не самі придумали собі наймення захисники нашого краю, а дістали його від ворога, і воно прижилося, цілком втративши негативний відтінок і позначивши лицарську звитягу і благородство.

• Запорожці голили голови, залишаючи над лобом чуприну – так званий оселедець. Коли ця чуприна виростала довгою, козак закладав її за вухо. Вусів козаки не підстригали, а змащували їх смальцем і закручували догори. Довгі вуса й чуприна були у запорожців особливою відзнакою.

• Віталися козаки на свій лад. Коли вибиралися в гості до чужого куреня, то, ще сидячи на конях, гукали: «Пугу! Пугу! Пугу!» Господар виглядав у віконце й відповідав: «Пугу! Пугу!» Тоді гість відгукувався: «Козак з лугу!», – а господар мав виголосити запрошення: «Повішайте там, де й наші коні», – тобто пропонував прив’язати коней до ясел і завітати до хати.

• Запорізькі козаки славилися веселою вдачею й були охочими до жартів. Зокрема вони полюбляли вигадувати одне для одного прізвиська. Того, хто спалював із необережності курінь, нарікали Палієм; того, хто розкладав вогонь над водою, називали Паливодою; тому, який варив кашу, давали ім’я Кашки або Кашовара. Так само цілком зрозумілим є походження тодішніх прізвиськ Горбач, Малюта, Черепаха, Качало, Корж, які сьогодні перетворилися на прізвища.

• На дніпровському острові Хортиця росте унікальний дуб. Товщина його стовбура – 6,32 м, діаметр крони – 45 м, а висота – 33 м. За переказами, цьому дереву вже понад 700 років.

• Славнозвісні козацькі човни – чайки – не боялися ні бурі, ні оснащених важкими гарматами турецьких галер, до яких сміливо підпливали впритул і які брали на абордаж. Слово «чайка» походить від тюркського чаік-чаік, що означає «човен». Ці судна зазвичай сягали понад 12 м завдовжки й 3–5 м завширшки. На кожному розміщалося кількадесят веслярів, і, розсікаючи воду, чайка летіла, мов на крилах. У чайці могло пересуватися до 60 осіб з усім військовим спорядженням, до якого входило навіть кілька легких гармат, що називалися фальконетами. За попутного вітру на чайці напинали вітрило. Траплялося, що козаки перевертали чайки догори дном і в такий спосіб наближалися до ворога під водою. Згодом у турецькому фольклорі з’явилися легенди про шайтанів у шароварах, котрі з’являлися із самісінького морського дна.

• Збереглися свідчення про загадкове козацьке судно, яке було, мабуть, одним із перших варіантів підводного човна. Воно мало два днища, між якими розташовували баласт для занурення у воду. А крізь вистромлену над поверхнею моря трубу – прообраз сучасного перископа – стерновий пильнував, чи не з’явилася неподалік турецька галера. Рухали човен за допомогою весел, умонтованих у його борти так уміло, що досередини не потрапляло ані краплини води. За наближення до ворога баласт викидали, човен несподівано зринав на поверхню, і козаки знову з’являлися ніби із самісінького дна моря.

• Скільки гетьманів було в Україні? За понад двісті років Україною загалом правили 66 гетьманів. Першим був Дмитро Вишневецький, а останнім – Кирило Розумовський. Одні булавою освячували визвольні змагання народу, інші використовували блиск гетьманських клейнодів для задоволення свого честолюбства та корисливих інтересів.

• Гетьман Дмитро Вишневецький став героєм народних дум під іменем Байда, постаючи як безтурботний гультіпака, який тільки й знав, що пити мед-горілку, і, здається, не мав жодного іншого клопоту… Насправді ж Дмитро Вишневецький був першим, хто вирішив покласти край турецькому й татарському пануванню на півдні України. Зібравши під своєю рукою чимале військо, він організовував сміливі походи до Криму, руйнуючи турецькі фортеці на Чорному морі. Але згодом гетьмана по-зрадницькому захопили в полон і відправили до турецького султана. За народними переказами, султан вигадав для Байди мученицьку смерть: його підвісили за ребро на гаку й чекали, що отаман благатиме, аби його зняли. Та ні благання, ні стогін не злетіли з його вуст. Загибель Дмитра Вишневецького була великою втратою для козацтва.

Дмитро Вишневецький

• Козацький гетьман Іван Свирговський – одна з найбільш загадкових постатей у нашій історії. Відомо, що його військо брало участь у повстанні в Молдові під проводом Йона Воде, котрий прагнув вибороти незалежність свого краю від султанської Туреччини. Тоді, у червні 1574 р., під час битви під Рокшанами, турецьке військо кільцем обступило козаків. Згідно з однією з версій, Іван Свирговський загинув у тому бою разом зі своїми побратимами. Однак також існують свідчення, що його, пораненого, захопили в полон і зажадали великого викупу. Отаман не мав таких грошей, і не було кому заплатити за його свободу. Так він і загинув у турецькій неволі, і ніхто не знає, де його могила.

Іван Свирговський

• Козак Яків Малик у XVI ст. потрапив до Індії, де став великим візиром індійського князівства Гуджарат.

• Автором першої у світі конституції є український політичний і громадський діяч Пилип Орлик. 5 квітня 1710 р. його обрали гетьманом Війська Запорізького. Того ж дня Орлик виголосив «Конституцію прав і свобод Війська Запорізького». Для порівняння: у США Конституцію ухвалили 1787 р., у Франції та Польщі – тільки 1791 р. П. Орлик боровся за політичне й церковне відокремлення України від Росії, навіть уклав союз із кримськими татарами й оголосив війну Московії, але його спроби були невдалими: гетьмана почали переслідувати, через що він був змушений разом із родиною залишити Україну й шукати підтримки в різних європейських державах (Франції, Англії, Польщі, Ватикані, Саксонії, Прусії тощо). Він гетьманував понад тридцять років, але здебільшого в еміграції.

Пилип Орлик

• Петро Калнишевський змолоду пов’язав свою долю з козацтвом. 1761 р. його, вже літню людину, було обрано кошовим отаманом, і він очолював козацьке військо у війні Росії з турками й татарами. Його було нагороджено золотою медаллю з портретом імператриці. Відомо також, що кошовий мав заслужену славу будівничого. За його задумом і на його кошти звели прекрасні церкви в Лохвиці й Ромнах, а також у Межигірському монастирі. Зберігся лист генерал-губернатора князя Григорія Потьомкіна до кошового. Князь запевняв, що при царському дворі завжди боронитиме інтереси Січі та всієї України. Та не минуло й року, як Січ було зруйновано, а Петра Калнишевського разом із військовим писарем І. Глобою та військовим суддею П. Головатим заарештували. П. Калнишевського було заслано аж на Біле море, на Соловецькі острови. Там кошового замурували в казематі, залишивши тільки маленьку шпарину, через яку подавали їжу. Помер останній кошовий Війська Запорізького на Соловках у віці 112 років. Перед смертю йому дозволили поїхати до України. Але гордий козак відповів, що оскільки в Україні вже немає Запорізької Січі, то для нього там більше немає місця.

Петро Калнишевський

• Гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя провів у почесному засланні в Росії. Він був в’ятським воєводою, отримав від російського царя маєток на тисячу дворів у містечку Яропольче (Волоколамський повіт біля Москви) і пенсію 1000 карбованців. У своєму помісті він і помер 9 листопада 1698 р., там само був похований. Гетьман тричі за життя одружувався, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою від останнього шлюбу (з Агафією Єропкіною) була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

Петро Дорошенко

• Першим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька колегія, заснована 1576 р. в місті Острог з ініціативи князя Костянтина Острозького. Другий вищий навчальний заклад – Києво-Могилянську академію – було засновано 1623 р. у результаті об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл. На той час це були єдині вищі навчальні заклади у східнослов’янському світі.

• Волинська княгиня Софія Ружинська (XVII ст., точно роки життя невідомі) мала у своєму підпорядкуванні військо, яке налічувало 6000 осіб, і 1608 р. під музичний супровід приступом взяла замок князів Корецьких у місті Черемошин.

• Волелюбна українка Степанида була активною учасницею повстання Степана Разіна, очолювала повстанський загін зі Слобідської України. Після поразки повстання 1670 р. її ув’язнили в казематі Тихвинського жіночого монастиря.

• Найбільшою воєнною подією XVII – середини XX ст. є Берестейська битва 1651 р. між Україною та Кримським ханством з одного боку й Річчю Посполитою з другого. У ній брало участь близько 600 000 воїнів. Тільки битви Другої світової війни, зокрема на Курській дузі, біля Москви та Берліна, мали більші масштаби.

• Найнезвичайнішою дзвіницею на території України є дзвіниця Києво-Печерської лаври, яку зводили протягом 1731–1745 рр. Вона відхилена від вертикалі, як і славетна Пізанська вежа. Ще за часів спорудження через нерівномірне осідання ґрунту дзвіниця похилилася, і 1740 р. навіть було порушено справу проти архітектора І. Шеделя: його звинуватили в неправильному плануванні. Дзвіницю добудували, згодом (аж 1951 р.) визначили відхилення, а в 1987 р. виконали необхідні вимірювання вже за допомогою електроніки. На сьогодні за загальної висоти дзвіниці 96,52 м її відхилення становить близько 62 см. Отже, падіння цій споруді не загрожує.

• На початку XVIII ст. у селі Лемеші сучасної Чернігівської області народився Олексій Розум. У вільний від випасу корів час хлопець співав у сільському церковному хорі, де його помітив російський полковник Ф. Вишневський, котрий був у селі проїздом. Полковник узяв хлопчика до себе в услужіння й привіз до Санкт-Петербурга. За рекомендацією Ф. Вишневського Олексієві під прізвищем Розумовського дали місце в хорі імператорських півчих. Там його красу помітила цісарівна Єлизавета. За короткий час син козака став графом Розумовським та чоловіком імператриці Єлизавети без права престолонаслідування. Брат графа Кирило у 18 років очолив Петербурзьку Академію наук, а згодом також став гетьманом Лівобережної України.

• 14 березня 1850 р. у містечку Бердичів сучасної Житомирської області в костелі Святої Варвари місцева красуня Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком. У цьому ж містечку тривалий час жив славетний польський композитор Фредерік Шопен: окрім написання музики він керував роботами з реставрації тамтешнього органу.

• Син гетьмана Пилипа Орлика Григор став визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, дістав графський титул і велику кількість європейських державних нагород. 1747 р. Григор Орлик одружився з Луїзою-Оленою де Брюн де Дентельвіль і став власником значних земельних наділів у Франції. Під Парижем він мав замок. У середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григорові Орлику, було збудовано міжнародний аеропорт «Орлі».

• Під час англо-бурської війни 1899–1902 рр. у Південній Африці командиром одного із загонів бурів був українець Юрій Будяк – письменник, журналіст і громадський діяч, котрий потрапив до Південної Африки як волонтер. Він урятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста, який згодом допоміг йому вступити до Оксфордського університету. 1917 р. Ю. Будяк працював в уряді Української Народної Республіки. 1943 р. він помер у радянських таборах. А англійського журналіста, якого врятував українець, звали Вінстон Черчілль (згодом він став прем’єр-міністром Великої Британії)!

• Перші україномовні газети й журнали – «Хлібороб», «Рада», «Село», «Нова Громада», «Вільна Україна», «Літературно-науковий вісник» – було створено у квітні 1906 р., після того як російський уряд у грудні 1904 р. на одному із засідань розглянув «українське питання» й ухвалив рішення, що «український рух не містить у собі скільки-небудь серйозної небезпеки».

• 23 лютого (за старим стилем) 1913 р. в Україні вперше відзначили Міжнародний жіночий день.

• 1 березня 1914 р. П. Нестеров, виконавець «мертвої петлі», що також відома як «петля Нестерова», здійснив перший у світі авіаційний переліт на велику відстань за маршрутом Київ – Одеса.

• 5 січня 1918 р. Українська Народна Республіка (УНР) випустила в обіг перші українські банкноти – карбованці. Ще влітку 1917 р. голова уряду УНР Михайло Грушевський оголосив конкурс на кращі ескізи паперових грошей. Тоді ж для герба України були запропоновані зображення тризуба з хрестом, козака з мушкетом і навіть свастика. Художник Георгій Нарбут, славетний діяч епохи відродження українського національного мистецтва, вивчаючи давні монети, вибрав тризуб із хрестом. Саме ці символи й було зображено на перших українських паперових грошах.

Михайло Грушевський

• Пабло Пікассо був у захваті від робіт відомої української художниці Катерини Білокур (1900–1961). Коли в 1954 р. він зустрівся з авторкою на виставці, то сказав, що її роботи геніальні, й порівняв її з відомою французькою художницею Серафіною Луї.

• 19 листопада 1997 р. стартував американський космічний корабель «Колумбія», у складі міжнародного екіпажу якого перебував перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк. Після 16 діб польоту й успішного виконання програми екіпаж щасливо повернувся на Землю.