Читать книгу Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Садовнича - Страница 7

• 1240 р. Київ захопили монголо-татари під проводом хана Батия. Місцевий князь Михайло втік, проте городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав на допомогу князь Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, і, навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожен будинок. Нарешті, на початку грудня Київ впав під ударами монголо-татар. Місто було зруйноване й спалене і зрештою перетворилося на маленьке поселення з кількадесят будівель.

• У середині XIV ст. почався занепад Галицько-Волинського князівства, яке продовжувало традиції державності, започатковані Київською Руссю. 1387 р. багаторічні війни Польщі, Угорщини й Литви за Галичину завершилися приєднанням цієї території до Польського королівства. А після укладення між Польщею й Литвою Люблінської унії 1569 р. усі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської, а також Закарпаття, Буковини й Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Закарпаття ще в ХІІІ ст. опинилося під владою Угорщини, а згодом, після втрати нею незалежності, – у складі Трансільванського князівства. Від 1699 р. вся Закарпатська Україна перебувала в складі Австрії. Буковина протягом кількох століть переходила від Галицько-Волинського князівства до Угорщини, від Угорщини до Молдавії, Туреччини і, нарешті, до Австрії.

• У червні 1775 р. за наказом Катерини II російські війська під командуванням генерала Петра Текелі зруйнували Запорізьку Січ. У серпні того ж року було видано царський маніфест, що офіційно ліквідував запорізьке козацтво. 1781 р. на Лівобережжі було скасовано сотенно-полковий устрій.

• У другій половині XVII ст. Україна внаслідок виснажливої десятирічної громадянської війни та вторгнення іноземних військ (так званий період Руїни) потрапила під владу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. та «Вічного миру» 1686 р. Лівобережна Україна з Києвом та Запоріжжям (територія сучасних Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, а також частково Запорізької, Луганської, Миколаївської й Херсонської областей) опинилася під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (1699 р. до Польщі було приєднано Поділля, яке перебувало під владою Туреччини). Південна Київщина й Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатися незаселеною.

• 30 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, у якому було наказано призупинити видання значної частини книжок, написаних «малоросійською» (тобто українською) мовою, заборонялося публікувати релігійні й навчальні книжки, хоча було дозволено видавати художню літературу.

Сумнозвісною є фраза з листа П. Валуєва імператору Олександру ІІ: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

Дію Валуєвського циркуляра було закріплено й розширено Емським указом, що його імператор Олександр II підписав у 1876 р. Згідно з цим документом, україномовні видання практично цілком заборонили.

Тільки в березні 1905 р. Російська Академія наук надіслала урядові доповідь, у якій стверджувалося, що українська є самостійною слов’янською мовою, і рекомендувалося скасувати антиукраїнські законодавчі акти 1863 і 1876 pp., що й було зроблено. Завдяки цьому з кінця 1905 р. почали з’являтись українські періодичні видання.

• 16 січня 1918 р. на залізничній станції Крути поблизу однойменного селища та села Пам’ятне, за 130 км на північний схід від Києва, відбувся п’ятигодинний бій між чотиритисячною більшовицькою армією під проводом Михайла Муравйова та загоном із київських студентів і бійців вільного козацтва, який налічував близько чотирьох сотень вояків. Бій вирішального значення не мав, але ввійшов до історії як вияв героїзму української молоді. Особливо вразило сучасників поховання біля Аскольдової могили в Києві двадцяти семи юнаків, котрі потрапили після бою в полон до більшовиків і були страчені. На похороні голова Української Центральної Ради (уряду УНР) Михайло Грушевський назвав загиблих хлопців героями, а поет Павло Тичина присвятив їм поезію «Пам’яті тридцяти».

• Протягом 1925–1928 рр. діяла так звана тристороння комісія Української й Білоруської Радянських Соціалістичних Республік (УРСР, БРСР) та Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) щодо перерозподілу кордонів. За її рекомендаціями сотні тисяч українців зі Стародубщини, Бєлгородщини, Орловщини й Придоння були депортовані в поселення Зелений Клин (південна частина Далекого Сходу), Малиновий Клин (Кубань) та Сірий Клин (Південно-Західний Сибір і Північний Казахстан).

• 1930 р. радянський уряд розпочав заходи, метою яких було «звільнення» від «куркулів» (заможних селян). Так зване «куркульське» виселення 1930–1936 рр. забрало життя десятків тисяч українців: з понад 111 000 заарештованих понад 64 000 було розстріляно, а майже всі інші загинули згодом у таборах ГУЛАГу.

• У 1932–1933 рр. Україну охопив масовий голод, який призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на землях нашої сучасної батьківщини (за винятком семи західних областей, Криму й Південної Бессарабії, які на той час не входили до УРСР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Вище керівництво Радянського Союзу на чолі з Йосипом Сталіним планувало остаточно придушити український національно-визвольний рух і фізично знищити частину українських селян.

Загальна кількість людських втрат унаслідок голодомору становить 3 млн 941 тис. осіб. Під час слідства було з’ясовано, що втрати українців з-поміж ненароджених (тих, хто міг народитися, якби не загинуло стільки людей) становлять 6 млн 122 тис. осіб.

• З травня 1933 р., коли був заарештований український поет, прозаїк і драматург Михайло Яловий і вчинив самогубство прозаїк, поет і публіцист Микола Хвильовий, почалося масове нищення української інтелігенції, яка протягом 1921–1931 рр. спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання української національної культури від інших національних культур Європи й навіть переважити вплив інших культур, зокрема російської. 3 листопада 1937 р. на честь 20-ї річниці Жовтневої революції за рішенням несудових органів було страчено понад сто представників української інтелігенції за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Покоління українських діячів культури, літератури і мистецтва, які наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. створили високохудожні твори, але були знищені тоталітарним сталінським режимом, згодом назвали Розстріляним відродженням.

• Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр. точилася переважно на території України. Фашисти руйнували міста і села, виявляли небувалу жорстокість стосовно місцевих жителів – старих, жінок, дітей, – піддавали їх тортурам, знущалися над ними, масово знищували або вивозили у концентраційні табори і на примусові роботи до Німеччини.

• Українська Республіка дала радянській армії й флоту понад 7 млн воїнів. Кожен другий із них поліг на фронтах, а кожен другий із тих, хто залишився живим, повернувся додому інвалідом. За кількістю вдостоєних звання Героя Радянського Союзу та інших бойових нагород українцям і вихідцям із України належить друге місце з-поміж інших народів СРСР. Саме наші співвітчизники очолювали більшість із 15 фронтів, належали до штату радянських полководців та воєначальників.

• Великої вітчизняної війни стало, за різними відомостіями, 8–10 млн жителів України. Демографічні втрати (убиті під час масових розстрілів, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, емігранти, ненароджені) становлять понад 14 млн осіб. У 1941 р. кількість населення України становила 41,5 млн осіб, а в 1945 р. – тільки 27,4 млн осіб. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких, за неповними даними, 259 було спалено вщент.

• Трагічні часи пережили українці, які мешкали на Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині. Після Другої світової війни Йосип Сталін віддав ці землі під владу Польщі, не зважаючи на думку місцевих жителів. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців із цих земель на схід – до УРСР. Протягом 1945–1946 pp. мало не півмільйона людей втратили земельні наділи та майно й були насильно перевезені до Радянського Союзу.

• Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час вбили понад 10 000 українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін Української повстанської армії (УПА-Захід) перейшов річку Сян. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух, що його підтримувало місцеве населення, провалилися. Не допомогли польським жовнірам навіть вояки К. Сверчевського – генерала Червоної армії, одного з організаторів польських військових формувань на території СРСР. Українці розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді уряди трьох комуністичних держав – СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік), ПНР (Польська Народна Республіка) і ЧССР (Чехословацька Соціалістична Республіка) – уклали договір про спільні дії проти УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. операцію «Вісла». Спираючись на загони НКВС, тридцятитисячне польське військо стерло з лиця землі всі населені пункти Лемківщини. 150 000 українців було переселено до західних воєводств Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізувати лемків, їх розселяли по дві-три сім’ї в кожному польському селі. Частини УПА-Захід були розгромлені в нерівних боях. Урятуватися змогли лише окремі загони: одні подалися в УРСР, інші – до Західної Німеччини й Австрії, де були знищені рейдами військових формувань УРСР.

• 1965–1972 pp. – час розгрому руху «шістдесятників» – нового покоління радянської та української національно свідомої інтелігенції. Ці політичні й мистецькі діячі з’явилися у період хрущовської «відлиги» – тимчасового послаблення тоталітарного режиму. У ці роки було призупинено політичні репресії, вибірково реабілітовано засуджених та репресованих у сталінські часи. Через утиски частина «шістдесятників» перейшла на бік влади, твори окремих авторів перестали друкувати, а тих, хто не припинив опору, було заарештовано й ув’язнено на багато років (у тюрмі багато «шістдесятників» загинули). Уцілілим після звільнення було категорично заборонено писати твори.

• У ніч на 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській атомній електростанції стався потужний вибух. Було зруйновано реактор четвертого енергоблоку, а потужність викиду радіоактивних речовин дорівнювала потужності 300 вибухів у Хіросімі. Жителям міста Прип’ять, неподалік якого розташовано ЧАЕС, офіційно повідомили про аварію тільки за добу, решті населення – за три дні (при цьому не сповістили, яких заходів безпеки слід ужити).

Цю катастрофу до вибуху на японській АЕС «Фукусіма-1» 2010 р. вважали найбільшою за всю історію ядерної енергетики. Радіоактивна хмара, що утворилася внаслідок аварії, пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі.

Радіоактивного ураження внаслідок аварії на ЧАЕС зазнали близько 600 000 осіб, насамперед ліквідатори катастрофи. Приблизно 200 000 осіб були евакуйовані із зон забруднення. Зараз навколо станції створено тридцятикілометрову зону відчуження.