Читать книгу Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Садовнича - Страница 9

Як будинок складається з цеглин, так і будь-яка країна становить єдність певних елементів. Наша Батьківщина має такі адміністративно-територіальні одиниці: Автономну Республіку Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

Адміністративна область – це велика частина території України, що має певні чіткі межі та систему органів місцевої влади, які перебувають в обласному центрі. Адміністративних областей в Україні 24. Окрім того, виділені два міста з особливим статусом – Київ (як столиця держави) і Севастополь (як місце перебування військово-морських флотів України і Росії). Кожна область і Автономна Республіка Крим поділяються на адміністративні райони: у середньому кожна область має 19 районів. Площа однієї області України в середньому становить 24 000 км² (без урахування Криму).

Територіальні одиниці України вищого рівня

• Автономна республіка Крим

• Вінницька область

• Волинська область

• Дніпропетровська область

• Донецька область

• Житомирська область

• Закарпатська область

• Запорізька область

• Івано-Франківська область

• Київська область

• Кіровоградська область

• Луганська область

• Львівська область

• Миколаївська область

• Одеська область

• Полтавська область

• Рівненська область

• Сумська область

• Тернопільська область

• Харківська область

• Херсонська область

• Хмельницька область

• Черкаська область

• Чернівецька область

• Чернігівська область

Це цікаво!

Кримську автономію було засновано 1921 р. На той час вона мала 20 адміністративних районів, зокрема 11 національно-територіальних: шість татарських, два німецькі, два єврейські й один український. Під час Другої світової війни всі ці райони були ліквідовані, а Кримська автономія перетворилася на область Росії. 1954 р. Крим включили до складу України, а 1991 р. його автономію відновили.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Для порівняння: станом на грудень 1965 р. в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32 742 сіл, а на початок 2011 р. – 490 районів, 459 міст (із них 180 – міста зі спеціальним статусом, республіканського й обласного значення), 118 районів у містах, 885 селищ міського типу, 28 457 сіл.

А чи знаєш ти, що…

…області в Україні вперше було утворено 1932 р.? Області нашої держави іменовано за назвами обласних центрів (виняток – Закарпатська й Волинська). Територіально найбільшими є такі області: Одеська (33,3 тис. км²), Дніпропетровська й Чернігівська (по 31,9 тис. км²) і Харківська (31,4 тис. км²). Найменшими за територією є Чернівецька (8,1 тис. км²), Закарпатська (12,8 тис. км²) і Тернопільська (13,8 тис. км²) області. За кількістю населення лідирують Донецька (4484,4 тис. осіб), Дніпропетровська (3365,1 тис. осіб) і Харківська (2774,1 тис. осіб) області. Найменшою чисельність населення є в Чернівецькій (903,6 тис. осіб), Волинській (1036,3 тис. осіб) і Тернопільській (1091,2 тис. осіб) областях.

Однак, окрім сучасного адміністративного-територіального поділу, Україну здавна поділяють на історико-етнографічні регіони. Кожна з цих земель відзначається самобутністю будівництва, одягу, господарства, звичаїв і традицій, що сформувалися історично й під впливом природного середовища.

В Україні розрізняють п’ятнадцять таких регіонів: Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Поділля, Галичину, Підкарпатську Русь (Підкарпатську Україну), Буковину, Покуття, Південну Бессарабію, Таврію, Крим, Запорізьку Січ, Донщину, Слобожанщину й Сіверщину.

Середня Наддніпрянщина (охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей) – напевно, найвизначніший історично-етнографічний регіон України. Тут почало формувалися східне слов’янство – давньоруські племена, а згодом і українська нація. Середня Наддніпрянщина є серцем Київської Русі, козацької республіки (Запорізької Січі), Української Народної Республіки і, нарешті, України як суверенної держави.

Це цікаво!

Український народ формувався на землях Середнього Дніпра на основі трьох східнослов’янських племен – полян, сіверян і деревлян, провідна роль серед яких належить полянам. Це засвідчує літописець Нестор у «Повісті минулих літ»: «Поляни, що їх далі називають русь». Східне слов’янство об’єдналось у Середній Наддніпрянщині під назвою роси (згодом – руси), від якої походять назви Руська сторона, Русь, Руська земля, Київська Русь. Зародившись у VII ст., назва Руська сторона (Русь, Київська Русь) до IX ст. означала невеличку територію поблизу Києва, а зі зростанням ролі Києва в політичному житті почала позначати майже всю сучасну Київщину і лише з XVI ст. – землі Центральної України. У XVI ст. цю територію почали називати Середньою Наддніпрянщиною.

Спочатку Середня Наддніпрянщина включала три землі: Київщину, Переяславщину й Чернігівщину. Дві останні до XI ст. підпорядковувалися Києву. З XI ст. роль Чернігівської землі, що постала на землях чернігівських полян і західних сіверян, зросла, й вона здобула незалежність, одержала назву Сіверської й об’єднала дві землі – Чернігівську та Новгород-Сіверську. Остання у XII ст. теж здобула «княжий стіл», тобто незалежність. Надалі обидві землі дещо відособилися від Києва, а згодом стали самостійним регіоном.

Середня Наддніпрянщина, зміцнюючись, збільшувалася територіально. Вона займала весь правий берег Дніпра, відомий у XII ст. як Київська сторона, на відміну від Лівобережжя – Чернігівської сторони. Згодом Київська сторона розширилася, приєднавши Переяславську землю, яка поступово втратила незалежність.

А чи відомо тобі, що…

…південна частина Середньої Наддніпрянщини була прикордонною смугою з неспокійними сусідами – степовими кочівниками: хозарами, печенігами, а згодом половцями? Русичи, борячись із ними, поступово просувалися на південь, освоюючи нові землі. Через контакти з іншими племенами населення півдня Середньої Наддніпряншини не було суто слов’янським: у Надроссі, наприклад, князь Ярослав Мудрий розселив військовополонених поляків, у Надтясминні утворилося мішане населення – слов’яно-іранське з домішками монголоїдів.

Увійшовши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., до складу Росії, Середня Наддніпрянщина дістала назву Гетьманщини, а після скасування в 1764 р. гетьманського управління почала називатися Малоросією (Малоросійською губернією). В історичних працях її частіше називають Лівобережна Україна.

Полісся – це північні області України, що межують із Білоруссю та Росією. Назва «Полісся» трапляється в давньоруських літописах, зокрема в Іпатіївському під 1274 p.: «Мстислав Данилович пішов… від Копиля до Полісся». У пізніших літописах цей край згадано під різними назвами – Полесье, Полясе, Подлясье, Палессе, Полісся.

Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. Польські дослідники XIV–XVI ст. вважали Поліссям Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією й Пруссією.

У XVII ст. Полісся було поділене на дві частини – лівобережну, що підпала під вплив Росії, і правобережну – сферу впливу Польщі. Унаслідок цього сформувалися дві зони Полісся – Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп’ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Сьогодні Полісся включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.

Це цікаво!

Саме в Поліссі сусідили кілька слов’янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі. На цій території згодом межували і два найбільші князівства – Київське й Галицько-Волинське, які суперничали між собою. Полісся час від часу потрапляло в залежність то від Київського, то від Галицько-Волинського, то від Чернігово-Сіверського князівства.

А чи знаєш ти, що…

…населення Полісся – поліщуки – відомі з XIV ст., але під дещо іншими назвами – полісяни, підлісяни, а сучасна назва з’явилася в XV ст.? Спочатку вона означала спільноту близьких народів: українців, білорусів та литовців, які жили у Великому князівстві Литовському.

Волинь – край на північному заході сучасної України, розташований між Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеревом та верхів’ями Ужа на сході. Волинь охоплює землі сучасних Волинської та Рівненської областей, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської й Хмельницької областей. У ширшому розумінні до Волині можна віднести південну частину Берестейської області Білорусі й східну частину Люблінського воєводства Польщі.

Це цікаво!

Назва Волинь уперше з’явилась у літописі під 1077 р. Дехто з істориків вважає, що ця назва походить від назви міста Велинь (або Волинь), про яке згадують давні літописи. Це місто розташовувалося більш як за 20 кілометрів на захід від сучасного Володимира-Волинського, поблизу гирла річки Гучви, яка впадає в Західний Буг.

У VII–IX ст. Волинь населяли східнослов’янські племена: дуліби, бужани й волиняни. Арабський історик, географ і мандрівник Аль Масуді (Х ст.), згадує у своїй «Книзі повідомлень і знань» народ валінана. Волинянами (дулібами) називали племена, які жили у верхів’ях Західного Бугу й Прип’яті. У Х ст. на Волині виникли міста Буськ, Луцьк, Червен, Белз, а згодом – Холм, Кременець, Житомир тощо. Наприкінці Х ст. Волинь увійшла до складу Київської Русі, а 988 р. князь Володимир Святославич передав її у володіння своєму синові Всеволоду. За князювання Всеволода було засновано місто Володимир-Волинський.

А чи знаєш ти, що…

…місто Луцьк стало центром Волинської землі ще у ХІІ ст.? У той час для захисту від київських князів, які прагнули заволодіти Волинською землею, на її східних кордонах будували багато міст і фортець. Із кінця 50-х років ХХІІ ст. на території Волинської землі утворилося Волинське (або Володимирське) князівство. 1199 р. до нього приєдналося Галицьке князівство, і утворилося сильне Галицько-Волинське князівство.

Поділля в історичних документах згадано під різними назвами: Подолля, Подолле, Подол. Починаючи з XIII ст. так іменували нижню частину Галицько-Волинського князівства. А до XIII ст. ця територія була відома під назвами Русь Нижча та Русь Дольна. Як самостійну землю Поділля згадують у літописах від XIV ст.

А чи знаєш ти, що…

…протягом століть найменування земля Подільська неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, поняття Подол, що позначало низинні землі між Південним Бугом і Дністром? У 1434 р. Поділля втратило незалежність і цілісність: Подільське воєводство увійшло до складу Польщі, Брацлавське – до складу Великого князівства Литовського. Після першого поділу Польщі Подільське та Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом – намісництва, а з 1796 р. – на Волинську та Подільську губернії.

На території Подільської губернії 1932 р. утворилася Вінницька область УРСР, яку 1937 р. було перейменовано на Кам’янець-Подільську, а з 1954 р. – на Хмельницьку. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише 1939 р. були приєднані до УРСР як Тернопільська область.

Це цікаво!

Подільська етнічна культура не є однорідною. Це пов’язано передусім із постійними змінами кордонів регіону. Ті землі, які весь час залишалися в складі Поділля, стали осередком власне подільської культури. Землі, що входили до складу Подільського краю лише протягом певного часу, стали перехідними до волинської, карпатської, буковинської, наддніпрянської культур.

Зараз Поділля охоплює Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області, північні райони Одеської, а також невеликі прилеглі території Житомирської, Черкаської, Кіровоградської областей. До Подільського регіону належать і землі північної частини придністровської Молдавської Республіки.

Галичина – регіон Західної України, що сформувався на території не лише власне Галицької землі, а й Чермних (червоних – де виробляли красильні трави і червець) земель. 981 р. Галичину підкорив Володимир Святославич.

«Серцем» Галичини були землі карпатських хорватів і північно-західні окраїни тиверських земель, а також почасти землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та в Нижньому Подунав’ї.

Це цікаво!

Назва «Галичина» походить від назви міста Галич – столиці Галицько-Волинського князівства. Назву міста пов’язують і з українським словом галка, адже саме цей птах був зображений на його гербі, і з грецьким словом гальс («сіль»). Дехто з дослідників вважає можливим походження назви від польського слова гала («гора»), інші виводять її від слов’янського галиця («змія»).

У XII ст. Галицько-Волинське князівство досягло найбільшого розквіту, було сильним конкурентом Київській Русі й могутнім щитом проти Польщі та Угорщини. За Ярослава Осмомисла територія князівства простягалася від Сяну до Пруту і Дністра.

Однак уже на початку XIII ст. через князівські усобиці Галичина втратила могутність, потрапила в залежність від Угорщини, а з 1387 р. – від Польщі. Унаслідок цього галицькі землі надовго були відірвані від інших українських територій, перебували під владою Польщі як Руське воєводство.

А чи знаєш ти, що…

…після першого поділу Польщі 1772 р. Галичина відійшла до Австрії, а з 1867 р. – до Австро-Угорщині? З розпадом останньої було створено Західно-Українську Народну Республіку, що 1919 р. возз’єдналася з Українською Народною Республікою. Унаслідок українсько-польської війни Східна Галичина увійшла до складу Польщі під назвою Східна Малопольща.

Нині на території колишньої Галичини (по суті – Східної Галичини) існують Львівська, Івано-Франківська та більшість районів Тернопільської області.

Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна, Угорська Русь) – регіон України, що нині охоплює Закарпатську область. Його історія пов’язана з різними археологічними культурами (Іпотешт-Кіндешт- Чурел, Празькою, Луки-Райківецькою), різними східнослов’янськими племенами (хорватами, частково уличами і тиверцями). Ці землі протягом століть були певною мірою відірвані від решти українських земель. У XII ст. Підкарпатська Русь була підкорена Угорщиною і возз’єдналася з Україною лише 1940 р.

Буковина – регіон України, що формувався на «стику» різних земель, держав і народів і був тривалий час відірваним від України. У XII ст. Буковина ввійшла до складу Галицького (згодом – Галицько-Волинського) князівства, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а 1359 р. відійшла до Молдавського князівства, згодом – до Румунії.

Це цікаво!

Назва «Буковина» вперше з’явилася в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – безліччю букових лісів.

Нині територія Буковини входить до складу України (Північна Буковина – Чернівецька область) і Румунії (Південна Буковина – область Румунії Сучава).

На Буковині тривалий час жили слов’яни. У XV ст. на її території з’явилися євреї – це були переважно вихідці з Польщі, котрі поселялися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з визначеною урядом Росії «смугою осілості», а в XVI ст. – молдавани, які шукали на Буковині й Наддністрянщині порятунку від турецьких загарбників. У XVIII ст. до Буковини переселилися російські розкольники, які протестували проти розпочатої московським патріархом Ніконом (1605–1681) реформи богослужбових книг (вона полягала у виправленні слов’янських текстів за книгами, які друкували в католицькій Венеції). До Буковини перебиралися некрасівці – нащадки донських козаків, а також липовани – старообрядці, котрі які за часів Івана Грозного зазнали переслідувань.

Покуття – етнічна земля українців, розташована у верхів’ях Дністра і Пруту. Згадки про неї наявні ще в давніх літописах: «…людей з Покутя й Поділля забрали були турки». Протягом тривалого часу Покуття підпорядковувалося різним князівствам, поставало то як південно-східна частина Галичини, то як область Буковини. Самостійним регіоном Покуття стало в XVII ст.

Ці землі являли собою трикутник, межуючи з Поділлям і Молдаво-Валахією, Трансільванією та Червоною Руссю. Так само виглядає й сьогоднішнє Покуття, розташоване на стику Галичини, Поділля та Буковини (це значна частина Івано-Франківської області). Саме такі обриси і визначили назву краю.

Південна Бессарабія – регіон України, що утворився в Придунав’ї та Нижньому Подніпров’ї. Тут близько 5000 років тому зустрілися скотарі й землероби трипільської культури, згодом на цих землях виникли грецькі колонії, а в III ст. готи відтіснили греків за Дунай. З V ст. Бессарабію активно заселяли слов’яни, зокрема уличі і тиверці, хоча тут жили й інші народи: кімери (кіммерії), скіфи, тирити, готи, обри, болгари.

У середині XIV ст. територія Бессарабії увійшла до складу Молдавського князівства, а від початку XVI ст. її південна та північна частини були підкорені Туреччиною. 1812 р. Бессарабія була приєднана до Росії. У 1924 р. Південна Бессарабія ввійшла до складу Молдавської автономної республіки, а після утворення республіки Молдавії – до складу України. Нині Південна Бессарабія входить до складу України, а Північна Бессарабія – до складу Молдови.

Це цікаво!

Назва Бессарабія, або Цара бессарабська (від румунського tara – «країна»), відома з кінця XV – початку XVI ст. У волосько-болгарських грамотах так називали Валахію разом із Придунайськими землями. У пізніших історичних джерелах це найменування поширилося й на історичну область Буджак та Ногайські степи, де в Середньовіччі жили уличі.

А чи знаєш ти, що…

…Буджак з XVI ст. заселяли переважно ногайські племена, що походили від однієї з татарських орд? Як вважають дослідники, від однієї з їх народностей – огузи – походить народ гагаузи, що й нині живе в Бессарабії.

Нижня Наддніпрянщина, відома також як Таврія, Українське Причорномор’я, разом із Донщиною становила Український степ, де 5000 років тому розташовувалася одна з найдавніших прабатьківщин трипільської культури. Відтоді Українське Причорномор’я було заселене слов’янами.

Це цікаво!

Причорноморські степи почали заселяти у XVII ст. Його ініціаторами були українські козаки, а осідали тут переважно переселенці з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини, а також російські військові поселенці, селяни й розкольники. Держава підтримувала «імперських» селян і військових, які несли службу та сплачували земельну ренту.

Для захисту прикордонних земель було утворено Новоросійську губернію. Вперше вона згадується в царському указі від 22 березня 1764 р. Коли Росія перемогла Туреччину, Крим було перетворено на Таврійську область (згодом – губернію), до складу якої увійшли й землі Північного Причорномор’я та Приазов’я. Відтоді степову зону почали заселяти серби, албанці, болгари, німці, австрійці, шведи, швейцарці тощо.

У Криму жило ще більше народів: росіяни, українці, албанці, естонці, цигани змішувалися зі строкатим місцевим населенням. Іще Геродот відзначав, що в Таврії, окрім таврів, мешкали кіммерійці, яких у VIII ст. вигнали скіфи; водночас на півострові розселилися греки, згодом готи, гуни, хозари, печеніги, половці. У X–XI ст. у Криму виникли вірменські поселення, тут осіли також караїми та кримчаки.

А чи знаєш ти, що…

…у давнину Кримський півострів називали Тавридою, або Таврією? Ця назва походить від назви племені таврів, котре в І тис. до н. е. жило в Криму. Інша назва півострова – Корсунь. Первісно так слов’яни називали грецьку колонію Херсонес, що існувала тут до середини ХV ст., а згодом найменування поширилося на весь півострів.

Запорізька Січ (Запоріжжя) – регіон, розташований на кордоні з кочовими народами степу. Ще в X ст. у районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків було створено укріплені поселення, що в XII–XIII ст. перетворилися на справжні городища.

Це цікаво!

Давньоруські літописи ще не називають мешканців Запоріжжя козаками, хоча є всі підстави вважати, що вони існували вже у XII–XIII ст. Є історичні свідчення про те, що багато холопів і смердів втікали від своїх хазяїв та оселялися біля Дніпра. Своїм життям і звичаями вони нагадували козаків – «людей незалежних, вільних, хоробрих, що присвятили своє життя військовим подвигам». Уперше слово козак вживається у XIV ст.: спочатку в половецьких словниках та документах італійських колоній у Криму, а 1492 р. – в українських літописах. Тоді це слово позначало людину неосілу, «степового добувача», а їздити у козацтво, козачкувати означало «промишляти в степах».

У XV ст. людей, які перетворювалися на «степових добувачів», значно побільшало, оскільки в Україні посилилася панщина. Селяни тікали на окраїни, спочатку на Поділля й Київщину, а потім на південь, у безлюдні степи.

Після укладення між Польщею та Литвою Люблінської унії (1569 р.) українські землі потрапили під владу польського короля та шляхти. Найбільш непокірні українські селяни тікали до Дикого Степу та на Наддніпрянщину, на занедбані внаслідок постійних набігів турків і татарів споконвічні слов’янські землі. Там вони засновували військові поселення, з яких згодом постало Військо Запорізьке. Так виникло українське козацтво – унікальне явище у світовій історії.

Осередком козацтва було Запоріжжя. Після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в 1650 р. ці землі разом із іншими територіями увійшли до складу Гетьманщини, яка проіснувала до другої половини ХVІІІ ст. Проте 1764 р. було ліквідовано гетьманство, 1775 р. – знищено Запорізьку Січ, а 1783 р. на українських землях було запроваджено кріпацтво.

Донщина (Подоння, Донбас) – частина східнослов’янських земель (сучасні Донецька та Луганська області), які активно заселяли українці, росіяни та інші народи протягом XVII–XVIII ст., після звільнення з-під влади Кримського ханства й Туреччини. У різні часи регіон мав різні назви: Дике Поле, Гуляйполе, «слободні» землі тощо.

А чи знаєш ти, що…

…ці землі, відомі з VIII ст., були слов’янськими і доходили до Дону? Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Русі» зазначає, що голландський мандрівник ХІІІ ст. Йоганн Рюйсброк називав Дон кордоном Русі. Проте з наступом степових кочівників – хозарів, печенігів, половців – розпочалася тривала боротьба східних слов’ян за своє «чисте поле».

Слов’яни почали розселятися у придонських степах у VII–VIII ст., а в Х ст. їх витіснили печеніги. Проте в середині XI ст., коли печенізька орда ослабла, слов’яни знову прийшли на ці землі, та відійшли під тиском половців. Коли половці у XII ст. занепали, слов’яни повернулися, але у XIII ст. татарська навала зруйнувала все українське Подніпров’я.

Слов’яни повернулися на ці землі в XIV–XV ст., коли татарська орда через постійні усобиці втратила могутність. Однак наприкінці XV – у першій половині XVI ст. кримські татари знову захопили ці території. І тільки зі становленням козацтва на зламі XVI–XVII ст. українці знову почали активно розселятися тут. Селяни, тікаючи від панщини, залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Причорномор’я.

Слобожанщина (Слобідська Україна) – регіон України, що формувався в зоні активних контактів і взаємних впливів різних культур. Колись ці споконвічні українські землі називалися Заліською Україною, а в більш віддалені часи – Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Протягом тривалого часу землі Слобожанщини належали до так званого Дикого Поля – пограниччя між Україною, Росією та Кримським ханством.

Це цікаво!

Першим, хто зважився захистити землі Слобожанщини від кримських орд, був князь Дмитро Вишневецький. На початку 1559 р. він здійснив вдалий похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських бранців, а вже в червні запорожці під проводом князя напали на турецьку фортецю Азов. Відтоді українські козаки зробилися повноправними господарями в слобідських землях. Уже 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом – Усерду, Яблуневе, Корочу; жили також у Харкові. На початку XVII ст. на вільних землях виникли десятки українських сіл.

Освоєння Слобожанщини дало змогу Московській державі розширити свої південні кордони. Нові землі поступово заселили росіяни – переважно «служиві» люди (стрільці, пушкарі, засічна сторожа, боярські діти), які мали захищати прикордонні землі. Саме з цією метою у XVII–XVIII ст. вони звели кілька величезних фортифікаційних споруд, зокрема Бахмутську лінію й Нову лінію.

Осідали на колишніх землях Дикого Поля й кріпаки – втікачі з центральних губерній Росії, а також – російські селяни, що їх поміщики переселяли на «слободні землі», і донські козаки.

А чи знаєш ти, що…

…одним із перших землі Дикого Поля почав освоювати гетьман Яків Острянин? 1638 p. він, перейшовши російський кордон, осів у старому городищі Чугуєві.

Сіверщина є своєрідною перехідною зоною між Україною й Росією. Її населення формувалося здебільшого з сіверян і радимичів. У давньоруських літописах їх згадано під назвою сівера, пізніших нащадків іменували севрюками. Загалом сіверяни зберегли давньослов’янську культуру.

Також на Сіверщині розселялися росіяни, почасти білоруси. Вони утворили декілька народностей, наприклад горюни були відомі ще за часів Київської Русі. Згодом тут оселялися стрільці, яким було надано «у службу» приміські слободи, а потім і землі для освоєння, а також старообрядці.

На сіверських землях жили також литвини (самоназва – русичі, русини). В історичних документах так з XVI ст. називали громадян Литовської держави, серед яких були й білоруси, росіяни та українці.