Читать книгу Справжнє життя Себастьяна Найта - Владимир Набоков - Страница 3

Себастьян Найт[1] народився тридцять першого грудня 1899 року в колишній столиці моєї вітчизни. Якось у Парижі одна стара росіянка, з якоїсь неясної причини уклінно попрохавши мене не розголошувати її імені, показала мені свій щоденник із минулих літ. Очевидно, ті літа були такі бідні на події, що занотований збір повсякденних подробиць (вічно кепський засіб зберігання свого «я») заледве перевершив обсягом короткий опис погоди; стосовно цього зазначу цікаву річ: особисті нотатки правителів – хоч там яке лихо обсідало їхні держави – переважно зводяться до такої теми. Щасливий випадок трапляється тоді, коли його не кличуть, і ось мені запропонували здобич, якої я ніколи не запопав би, коли б цілеспрямовано полював на неї. Тож можу констатувати, що в день Себастьянового народження був погожий безвітряний ранок, із температурою дванадцять градусів нижче нуля за Реомюром…[2] то й усе, що вважала за потрібне записати ця достойна пані. Добре поміркувавши, я не бачу потреби зберігати її анонімність. Дуже й дуже малоймовірно, що вона прочитає цю книжку. Її звали і звуть Ольгою Олегівною Орловою: шкода було б затаювати таку оологічну алітерацію.

Читачеві, що не бачив світу, такий сухий звіт нізащо не передасть тих принад зимового дня в Санкт-Петербурзі, які мала б описати авторка: чисту розкіш безхмарного неба, призначеного не зігрівати плоть, а тільки радувати око; полиск санних слідів на битому снігу розлогих вулиць, рудуватому поміж колій завдяки щедрій домішці кінського посліду; яскраве барвисте гроно надувних кульок мандрівного торговця у фартусі; м’який вигин церковної бані з позолотою, притьмяненою пороховим цвітом паморозі; паркові берези, до найдрібнішої гілочки обрамлені білиною; скрегіт і дзенькіт вуличного руху взимку… до речі, як дивно почуваєшся, дивлячись на стару листівку (подібну до цієї, що я поклав на столі, аби хоч на мить побавити дитину-пам’ять) і розмірковуючи про звичай російських екіпажів самовільно звертати будь-куди, будь-коли й будь-де, так що замість нинішнього прямого, цілеспрямованого потоку машин бачиш – на цій підмальованій фотографії – широку, як мрія, вулицю з дрожками, перехнябленими під неймовірною блакиттю неба, яка в далині несамохіть переплавляється в рожевий рум’янець мнемонічної банальності.

Мені не вдалося роздобути знімок оселі, в якій прийшов на світ Себастьян, та я й так добре пам’ятаю той будинок, бо сам у ньому народився за якихось шість років. У нас був один батько, що одружився вдруге – невдовзі після розлучення із Себастьяновою матір’ю. Дивно, але цей другий шлюб узагалі не згадано в Ґудмановій книжці «Трагедія Себастьяна Найта», опублікованій 1936 року (я ще матиму не одну нагоду посилатися на неї в ширшому плані); тож читачі книжки містера Ґудмана мали б сприймати мене як вигадану особу – фіктивного родича, балакучого самозванця; втім, сам Себастьян у своєму біографічному творі («Втрачена власність») сказав кілька добрих слів про мою матір, на які, гадаю, вона цілком заслужила. Не зовсім відповідають дійсності повідомлення в британській пресі, які з’явилися після Себастьянової смерті, що 1913 року його батько вбитий на дуелі; насправді ж він поступово одужував, діставши вогнепальну рану в груди, та ось рівно за місяць підхопив застуду, з якою не впоралася ще не загоєна легеня.

Бравий солдат, сердечний, веселий, мужній чоловік, він відзначався яскравою рисою – нерозважливою невгамовністю, що її Себастьян успадкував як письменник. Минулої зими на літературному обіді в Південному Кенсинґтоні пішла балачка про передчасну смерть Себастьяна Найта, і знаменитий старий критик, блиском і вченістю якого я досі захоплююся, дався чути реплікою: «Бідолашний Найт! У нього справді було два періоди. Перший – занудний чоловік писав ламаною англійською; другий – зламаний чоловік писав занудною англійською». Багато в чому огидний дотеп, таж легко говорити про мертвого автора за спинками його книжок. Хочеться вірити, що жартівник не пишається, згадуючи цю репліку, адже кілька років тому він був значно стриманіший, рецензуючи роботу Себастьяна Найта.

Однак треба визнати: в певному сенсі Себастьяновому життю, хоча й далеко не нудному, бракувало приголомшливої енергійності його літературного стилю. Кожного разу, розгортаючи одну з його книжок, я так і бачу, як мій батько вривається в кімнату; він мав звичку розчахувати двері навстіж і відразу кидатися на річ, яку хотів, або на істоту, яку любив. Мої перші враження від нього завжди однакові – мені забиває дух від раптового злету ввись, із руки звисає половина іграшкового поїзда, а до голови небезпечно наблизилися кришталеві підвіски люстри. Батько гупав мною об підлогу так само несподівано, як перед тим підкинув угору; так само несподівано Себастьянова проза збиває читача з ніг і зносить його, враженого, в тріумфально-радісну приземленість наступного буйного абзацу. Та й деякі улюблені саркастичні вирази батька неначе розростаються фантастичними квітами в таких суто найтівських оповіданнях, як «Альбіноси в чорному» та «Потішна гора» – чи не найкращий його твір. Ця чарівливо дивна оповідь завжди нагадує мені дитину, що сміється уві сні.

Як знаю, мій батько, тоді молодий гвардієць у відпустці, вперше зустрів Вірджинію Найт за кордоном, в Італії. Їхнє знайомство якось було пов’язане з полюванням на лисиць у Римі десь на початку дев’яностих років. Уже й не скажу, чи то моя мати згадувала про це, чи то мені в підсвідомості зберігся якийсь невиразний знімок, побачений у родинному альбомі. Батько довго сватався до неї, дочки Едварда Найта – багатія; ото й усе, що я знаю про цього джентльмена. Судячи з того, що моя бабуся, сувора й норовиста жінка (пам’ятаю її віяло та рукавички, її холодні білі пальці), затято виступала проти такого шлюбу й повторяла легенду про свій спротив навіть після того, як батько оженився вдруге, я схиляюся до висновку, що родина Найтів (хоч там яка вона була) не зовсім відповідала нормам (хоч там які були ці норми), а такої відповідності вимагали червонокаблучники – завзяті прихильники старого режиму в Росії. Я не певен, що перший шлюб мого батька нічим не порушив традицій його полку, – в усякому разі його військова кар’єра стала розвиватися тільки з початком російсько-японської війни, вже після того, як батька покинула дружина.

Я був ще дитиною, коли втратив його. Значно пізніше, у 1922 році, моя мати за кілька місяців перед своєю останньою і смертельною операцією розповіла мені деякі історії, що їх, на її думку, я мав би знати. Перший шлюб мого батька не був щасливий із цією чудною жінкою, неспокійною й безрозсудною істотою, – причому невгамовною по-іншому, ніж її чоловік. Вічно в пошуках, він змінював мету тільки тоді, коли досяг її. Натомість Вірджинія пускалась у мляву погоню, примхливу й безладну, то далеко відхиляючись від мети, то забуваючи про неї на півдорозі, як ото забуваєш парасольку в таксі. Вона любила чоловіка на свій спосіб – м’яко кажучи, гарячковий та поривчастий. Одного чудового дня Вірджинія дійшла висновку, що закохалася в іншого (його імені мій батько так і не дізнався з її вуст), і покинула чоловіка та дитину так само раптово, як дощова краплина зіслизає на бузковому листку до його вершка. Мабуть, той ривок угору покинутого листка, досі обтяженого блискучим тягарем, завдав жорстокого болю батькові. Мені не до вподоби роздумувати про той день у паризькому готелі, коли майже чотирилітнього Себастьяна сяк-так пильнує спантеличена нянька, а мій батько замкнувся у своїй кімнаті – «в особливому готельному номері, ідеально підхожому для постановки найбездарніших трагедій: під скляним ковпаком, на лиховісній камінній полиці, стоїть завмерлий полірований годинник (нафабрені вуса – за десять хвилин друга); між мусліном і шибою балконних дверей блукає одурманена муха; на добряче потертому готельному блокноті з промокатками лежить аркуш паперу для листування». Ця цитата з «Альбіносів у чорному» зовсім не пов’язана текстуально саме з цим лихом, але в ній відображено давні спомини дитини, яка вередувала на понурому готельному килимі: нічого робити, а час чудернацько тягнеться, блудить і розповзається…

Завдяки війні на Далекому Сході мій батько, на щастя, вдався в діяльність, що допомогла йому якщо й не забути Вірджинію, то принаймні повернути сенс життю. Його бадьорий егоїзм був лише різновидом чоловічої життєздатності й сам собою цілком гармонував із батьковою щедрою по самій суті натурою. Мабуть, безконечне страждання, вже не кажучи про самознищення, видавалося йому жалюгідним ділом, ганебною капітуляцією. Вдруге одружившись у 1905-му, він, очевидно, відчував задоволення, адже переміг у змаганні з долею.

Вірджинія знову з’явилася 1908 року. Закореніла мандрівниця, вона завжди була в русі, почувалась як удома в усіляких маленьких пансіонах та дорогих готелях і вважала ознакою рідної оселі втіху ненастанних змін; це ж від матері Себастьян успадкував дивну, мало не романтичну пристрасть до спальних вагонів і великих транс’європейських експресів. «М’яке потріскування полірованих панелей у синіх тінях ночі, протяжне сумовите зітхання гальм на невиразно видимих станціях. Ковзає вгору шкіряна тиснена штора й відкриває платформу, носія з багажем на колесах, молочну кулю ліхтаря, навколо якої кружляє бліда нетля; побрязкує невидимий молоток, випробовуючи вагонні колеса; ковзання в темряву; перебіжний погляд на самотню жінку, що торкається сріблистих яскравих речей у валізочці на тлі блакитного плюшу в освітленому купе».

Зимового дня вона приїхала потягом «Норд експрес», ані словом не попередивши про це, й надіслала коротку записку – прохання побачитися з її сином. Батько був тоді в селі – полював на ведмедів, тож моя мати спокійно повезла Себастьяна до готелю «Отель д’Ероп», де Вірджинія зупинилася всього на одне пообіддя. Там, у вестибюлі, мати побачила першу чоловікову дружину – струнку, трохи кощаву жінку з тремтливим личком під величезним чорним капелюхом. Піднявши вуаль над губами й злегка поцілувавши хлопчика, Вірджинія враз зайшлася плачем, неначе тепла ніжна Себастьянова скроня слугувала джерелом смутку, а заодно й засобом вгамувати цей смуток. Відразу ж вона наділа рукавички й ламаною французькою заходилася розповідати моїй матері безглузду, геть недоречну історію про якусь польку, що спробувала поцупити її несесер у вагоні-ресторані. Тоді Вірджинія увіпхнула Себастьянові в жменю пакетик зацукрованих фіалок, вділила моїй матері нервову усмішку й пішла за носієм, який виносив її багаж. Ото й усе, а наступного року вона померла.

Від Г. Ф. Стейнтона, двоюрідного брата Вірджинії, відомо, що останні місяці свого життя вона тинялася на півдні Франції, зупиняючись на день-два в спекотних провінційних містечках, які рідко відвідують туристи, – нервозна, самотня (покинула свого коханця) і, мабуть, дуже нещаслива. Можна було б подумати, що вона втікає від когось чи чогось, бо ж подвоювала й перетинала свої сліди; зрештою, хто знав її звичаї, потрактував би таке гарячкове метання як звичний неспокій, доведений до остаточної крайності. Влітку 1909 року ця жінка померла від серцевої недостатності (хвороба Леманна) в містечку Рокбрюн. Були певні труднощі з перевезенням тіла в Англію; її батьки незадовго перед тим умерли; тільки містер Стейнтон і побував на її похороні в Лондоні.

Мої батьки жили щасливо. Це був спокійний і сердечний союз, якому не зашкодило бридке пліткування деяких наших родичів. Вони нашіптували, буцімто мій батько, хоча нібито й любить дружину, а проте час від часу надиться на чужих жінок. Якось напередодні Різдва 1912 року одна його знайома, вельми чарівлива й бездумна дівчина, прогулюючись із ним на Невському проспекті, зауважила, що наречений її сестри, такий собі Пальчин, знався з батьковою першою жінкою. Батько відповів, що пам’ятає цього чоловіка. Познайомився з ним у Біарріці років дев’ять-десять тому…

– Ах, він зустрічався з нею й пізніше, – сказала дівчина. – Знаєте, цей пан зізнався моїй сестрі, що жив із Вірджинією після вашого розлучення… А тоді вона покинула його десь у Швейцарії… Дивно, ніхто про це не знав.

– Що ж, – спокійно розсудив батько, – якщо воно не вийшло наяву ще тоді, то нічого молоти язиками по десяти роках.

Через невблаганний збіг обставин наступного ж дня добрий приятель нашої сім’ї, капітан Бєлов, випадково запитав мого батька, чи справді його перша дружина походить з Австралії; сам капітан завжди вважав її англійкою. Батько відказав, що, як йому відомо, жінчині батьки певний час мешкали в Мельбурні, але вона народилася в Кенті.

– А чому ви про це спитали? – докинув він.

Капітан ухильно відповів, що його жінка була на вечірці чи ще десь і хтось щось таке сказав.

– Мабуть, доведеться покласти край чомусь такому, – мовив мій батько.

Наступного ранку він навідав Пальчина, а той прийняв гостя набагато сердечніше, ніж годилося б. Мовляв, провів багато років за кордоном і радий зустрітися з давніми друзями.

– Поширюється якась брудна брехня, – сказав батько, не сівши. – Гадаю, ви знаєте, в чому вона полягає.

– Послухайте-но, любий друже, – відповів Пальчин. – Я не бачу сенсу вдавати, що не здогадуюся, до чого ви хилите. Шкода, що люди плещуть язиками, але ж насправді нема причини нервуватися… Ніхто не винен, що колись ми з вами заїжджали в ті самі ворота.

– Якщо так, шановний пане, – проказав батько, – то вам складуть візит мої секунданти.

Пальчин був дурень і хам – принаймні такого висновку я дійшов, почувши від матері цю історію, жваво передану за допомогою прямої мови, яку я постарався тут відтворити. Але саме тому, що Пальчин був дурень і хам, мені важко збагнути, задля чого чоловік із чеснотами мого батька ризикував життям. Задля честі Вірджинії? Задля прагнення помститися? Але ж оту честь Вірджинія безповоротно втратила вже через сам факт своєї втечі, а всі помисли про помсту мали б утратити свою гірку принадливість віддавна, в щасливі роки батькового другого подружжя. А може, все пояснюється викриттям імені, появою обличчя, раптово посталою гротескною печаттю індивідуальності на тому, що досі було приборканим безликим привидом? Загалом узявши, чи варто було руйнувати наш дім і завдавати горя матері задля відлуння (воно ж бо найчастіше не що, як гавкіт, нехай навіть його викликав бозна-який чистий голос) далекої минувшини?

Поєдинок відбувся в хуртовину, на березі замерзлого струмка. Дуелянти обмінялися пострілами, перш ніж батько упав долілиць на блакитно-сіру шинель, розпростерту на снігу. Пальчин, у якого тремтіли руки, закурив цигарку. Капітан Бєлов закликав кучерів, що смиренно чекали неподалік на засніженій дорозі. Вся ця мерзенна справа тривала три хвилини.

У «Втраченій власності» Себастьян передає свої враження від цього скорботного січневого дня. «Ні мачуха, – пише він, – ні домочадці не знали, до чого йдеться. Напередодні, під час вечері, мій батько кидав у мене через стіл хлібні кульки – пробував підбадьорити, бо весь день я дусався через кусючу вовняну білизну, яку мусив носити з наказу лікаря. На таке підбадьорення я спохмурнів, почервонів і відвернувся. Після вечері ми сиділи в його кабінеті, батько посьорбував каву й слухав мачушину розповідь про шкідливу звичку Mademoiselle пригощати солодощами мого малого однокровного братика, вклавши його в ліжечко. А я, сидячи на канапі в далекому кутку кімнати, гортав журнал „Чамз“[3]: „Далі буде наступний уривок цієї приголомшливої історії“. Анекдоти в самому низу великих тонких сторінок. „Почесному гостю показали школу й питають: „Що вас найдужче вразило?“ – „Горошина, вистрілена з трубки““. Уночі гримлять поїзди-експреси. Чи то кембриджський, чи то оксфордський крикетист упіймав ножа, якого кинув у його одноклубника злобний малаєць… „Неймовірно кумедний“ серіал про трьох хлопчиків. Один із них – акробат, що може крутити носом, як млинком. Другий – фокусник, а третій – черевомовець… Вершник, що перестрибує гоночний автомобіль…

Наступного ранку в школі я заплутався в геометричній задачі, яку ми по-жаргонному називали піфагоровими штанами. Ранок був такий темний, що в класі засвітили лампу, а від цього мені завжди неприємно гуде в голові. Десь о пів на четверту я повернувся додому з липким відчуттям чогось нечистого, яке завжди приносив зі школи, а тепер ще прикрішим через кусючу білизну. У передпокої ридав батьків денщик».