Читать книгу Справжнє життя Себастьяна Найта - Владимир Набоков - Страница 5

У листопаді 1918 року моя мати вирішила втекти з Себастьяном і мною від небезпеки в Росії. Революція йшла повним ходом, кордони закрито. Мати налагодила зв’язок із чоловіком, який жив із нелегального переправляння біженців через кордон, і домовилася з ним, що за певну винагороду, половину якої належало виплатити авансом, він доправить нас до Фінляндії. Ми мали зійти з поїзда перед самим кордоном, у місці, де можна було перебувати цілком легально, а тоді перейти на фінський бік потаємними стежками – потаємними вдвічі, а то й втричі завдяки щедрим снігопадам у цих тихих краях. У вихідній точці нашої подорожі залізницею мамі й мені випало чекати Себастьяна, який із героїчною допомогою капітана Бєлова насилу котив багаж від нашого будинку до вокзалу. Поїзд мав вирушити о восьмій сорок ранку. Ось уже пів на дев’яту, а Себастьяна нема. Наш провідник уже сидів у вагоні й спокійно читав газету, попередивши маму, що ні за яких обставин із ним не можна говорити на людях. Час минав, поїзд готували до вирушання, а нас проймало кошмарне почуття одубілої паніки. Ми знали, що цей чоловік, відповідно до традицій свого ремесла, нізащо не поновить спроби, яка з самого початку провалилася. Ми також знали, що вже не зможемо стягтися на повторну втечу. Збігали хвилини, і в мене під ложечкою щось розпачливо забулькотіло. Страшно було й подумати, що за хвилину поїзд рушить і тоді доведеться повернутися до темного холодного горища (наш будинок націоналізували кілька місяців тому). Перед тим ми, йдучи до вокзалу, випередили Бєлова і Себастьяна, які штовхали важко навантажену тачку по хрусткому снігу. Ця картина завмерла перед моїми очима (я ж був тринадцятилітній хлопчак із буйною уявою), як щось зачароване, приречене на паралізовану вічність. Моя мати, втягнувши руки в рукави й не заправивши пасма сивого волосся, що вибилося з-під вовняної хустки, сновигала взад-вперед і старалася привернути око нашого провідника, проминаючи його вікно. Восьма сорок п’ять, восьма п’ятдесят… Від’їзд затримувався, та ось нарешті пролунав свисток, теплий клубок білого диму пустився навзаводи зі своєю тінню на бурому снігу платформи, й тої ж миті вигулькнув Себастьян, біжучи стрімголов, аж лопотіли навушники його хутряної шапки. Утрьох ми забралися в потяг, який уже рушив. Минуло трохи часу, перш ніж мій брат спромігся розповісти нам, що капітана Бєлова заарештовано на вулиці, коли вони проходили повз його колишню оселю, а сам він, Себастьян, покинувши багаж напризволяще, прожогом кинувся до вокзалу. За кілька місяців ми дізналися, що нашого нещасного друга розстріляли разом із двома десятками таких, як він, пліч-о-пліч із Пальчиним, що загинув так само мужньо, як Бєлов.

У своїй останній опублікованій книжці «Сумнівний асфодель»[10] (1936) Себастьян описує епізодичного персонажа, який щойно втік із не названої країни терору та злиднів. «Що я можу сказати вам про своє минуле, панове? {мовить він} Я народився в країні, де холодно зневажають і брутально забороняють ідею свободи, поняття справедливості та звичай людської доброти. Вряди-годи в нашій історії траплялося, що лицемірний уряд малював стіни тюрми народу жовтою фарбою трохи благопристойнішого відтінку й крикливо проголошував гарантію прав – звичну річ у щасливіших державах, ніж наша; але ці права або йшли на користь тільки в’язничним наглядачам, або ж містили приховану заковику, через яку ставали ще гіршими, ніж очевидно тиранські укази… Кожен і всяк у цій країні якщо не розбійник, то раб; а що людині відмовлено в праві мати душу і все з нею пов’язане, то заподіяння фізичного болю визнано обґрунтованим засобом владарювати й керувати людською натурою… Час від часу трапляється щось таке, зване революцією, яке перетворює рабів на розбійників і навпаки… Понура країна, пекельне місце, панове, і якщо у своєму житті я твердо певен чогось, то це того, що ніколи не проміняю вигнання й свободи в ньому на мерзотну пародію батьківщини…»

З того, що в промові цього персонажа мимохідь згадано «великі ліси та засніжені рівнини», містер Ґудман зразу ж припускає, що весь цей уривок віддзеркалює ставлення Себастьяна Найта до Росії. Це ж потворне непорозуміння; адже будь-який неупереджений читач мав би зрозуміти, що зацитовані слова стосуються скоріше химерного сплаву тиранічних неподобств, ніж якоїсь конкретної країни чи історичної дійсності. І якщо я впровадив ці слова до тієї частини моєї розповіді, яка стосується втечі Себастьяна з революційної Росії, то це тільки тому, що захотів зразу ж за ними навести кілька речень, запозичених із його найбільш біографічного твору: «Я завжди вважав, – пише він у „Втраченій власності“, – що одне з найчистіших почуттів – це туга вигнанця за вітчизною. Мені хотілося показати, як цей чоловік ненастанно, понад силу напружує пам’ять, щоб зберегти живим і яскравим видиво свого минулого: імлисто-блакитні пагорби й щасливі шляхи, живопліт із заблукалою трояндою і поле з кроликами, далекий шпиль і близький дзвоник… Однак над цією темою вже працювали кращі, ніж я, а в мене ще й вроджена недовіра до всього того, що мені вдається легко виразити, тож жодному сентиментальному мандрівникові ніколи не буде дано приземлитися на скелю моєї непривітної прози».

Хоч там як закінчується цей уривок, та висновок очевидний: лише той, хто на собі відчув, що означає покинути любу вітчизну, може аж так спокуситись образом ностальгії. Хоч там якою жахливою видавалася Росія Себастьянові в час нашої втечі, та не можу повірити, що він не відчував щемливої туги, якою ми всі пройнялися. Кінець кінцем, Росія була Себастьянові домівкою, і він теж належав до кола м’яких, доброзичливих, вихованих людей, приречених на смерть чи вигнання за один лише злочин – за те, що вони живуть. Його понурі юначі роздуми, його романтична – і, дозволю собі додати, трохи надумана – пристрасть до материного краю не могли, я цього певен, витіснити справжню любов до країни, де він народився й виріс.

Тихо перебравшись до Фінляндії, ми якийсь час мешкали в Гельсингфорсі. Тоді наші дороги розійшлися. На пропозицію однієї давньої подруги мати повезла мене до Парижа, де я навчався далі. Натомість Себастьян поїхав до Лондона, а тоді до Кембриджа. Він успадкував по своїй матері цілком непогані статки, тож згодом якщо й мав якісь клопоти, то в жодному разі не грошові. Перед самим Себастьяновим від’їздом ми сіли втрьох, щоб, за російським звичаєм, хвилину помовчати. Пам’ятаю, як сиділа мати, склавши руки на колінах і крутячи батькову обручку (зазвичай так робила, коли не було до чого взятися), яку носила разом зі своєю власною на тому самому пальці і яка була така велика, що доводилося зв’язувати ці дві обручки чорною ниткою. Пам’ятаю також позу мого однокровного брата. Зодягнений у синій костюм, він сидів, злегка погойдуючи ногою, закинутою на стегно. Першим звівся я, тоді він, а наостанок і мати. Себастьян узяв із нас слово не проводжати його на судно, тож там, у побіленій кімнаті, ми й розпрощалися. Мати швидко перехрестила його нахилене обличчя, й за хвилину ми побачили у вікно, як Себастьян забирається зі своєю дорожньою сумкою в таксі, згорбившись в останній позі від’їзду.

Не часто Себастьян давав нам про себе знати, та й листи писав не дуже довгі. За три роки навчання в Кембриджі він відвідав нас у Парижі всього два рази, а точніше – один, бо другий раз випав на материн похорон. Ми часто говорили з матір’ю про Себастьяна, особливо в останні роки її життя, коли вона ясно усвідомлювала наближення кінця. Мати й розповіла мені про чудну Себастьянову пригоду в 1917 році, про яку я не знав, бо в той час був на канікулах у Криму. Він заприятелював із поетом-футуристом Алексісом Паном і його жінкою Ларисою – химерним подружжям, що винайняло дачу неподалік нашого заміського маєтку біля Луги. Той Пан був галасливий кремезний коротун з іскрою справжнього таланту, прихованою в темній плутанині його віршів. Він робив усе можливе, щоб шокувати людей потворним нагромадженням зайвих слів (та й винайшов те, що сам називав «рохканням з-під підборіддя»), тож переважна частина його доробку нині видається такою нікчемною, штучною та старомодною (надто вже модерні речі мають дивовижну властивість старіти набагато швидше, ніж інші), що справжню ціну цього автора тямлять лише кілька науковців, які захоплюються його чудовими перекладами англійських віршів, зробленими на самому початку літературної кар’єри. Принаймні один із цих творів – відтворена російською «La Belle Dame Sans Merci»[11] Джона Кітса – це справдешнє диво переливання слів і передавання почуттів.

Отже, одного ранку на початку літа сімнадцятирічний Себастьян зник, залишивши моїй матері коротку записку про те, що він супроводжує Пана та його дружину в подорожі на Схід. Спочатку мати сприйняла це як жарт (Себастьян, попри свою понурість, іноді придумував гидотні розіграші, як-от тоді, коли в переповненому трамваї він передав через кондуктора дівчині в протилежному кінці вагона абияк набазграну записку такого змісту: «Я тільки бідний кондуктор, але кохаю Вас»), та коли вона прийшла до Панів, виявилося, що ті справді виїхали. Згодом з’ясувалося, що, згідно з Пановим уявленням, ця мандрівка а-ля Марко Поло полягала в тому, щоб помалу просуватись у східному напрямку від містечка до містечка й у кожному з них організовувати «ліричний сюрприз», тобто винаймати зал (а якщо такого не знайдеться, то принаймні повітку) і влаштовувати там поетичну виставу, чистий прибуток від якої мав би давати можливість йому, Ларисі та Себастьянові добиратися до наступного провінційного міста. Ми так і не дізналися, чим і як мав допомагати Себастьян: чи то виконувати якісь серйозні обов’язки, чи то попросту крутитися поблизу, приносити й подавати, що там треба, та догоджати норовистій Ларисі, яку не дуже-то й легко було умиротворяти. Зазвичай Алексіс Пан виходив на сцену, одягнений у візитку – цілком пристойну, якби не вишиті на ній величезні квіти лотоса, а на полисілому лобі мав намальоване сузір’я Великого Пса. Він декламував свої вірші зичним, гримким голосом, і з уст такого коротуна це наводило на думку про мишу, що народжує гори. Поруч поета на підмостках засідала Лариса – дебела, схожа на кобилу жінка в рожево-бузковій сукні – й пришивала ґудзики або латала старі штани, причому вся сіль полягала в тому, що в повсякденному житті вона ніколи не робила чогось такого для свого чоловіка. Час від часу, в інтервалах між двома віршами, Пан виконував повільний танець – суміш яванських рухів зап’ястками та власних ритмічних винаходів. Після таких виступів він знаменито напивався, у чому й крився його майбутній крах. Подорож на Схід закінчилася в Симбірську, де Алексіс, п’яний як чіп і без гроша за душею, застряв у брудному трактирі, а Ларису з її гарячим норовом замкнули в поліційній дільниці за те, що дала ляпаса одному настирному чиновникові, який не схвалив галасливого генія в її чоловіку. Себастьян повернувся додому таким самим безтурботним, яким вирушав у мандри.

«Будь-який інший хлопець, – додала моя мати, – почувався б ніяково й дуже соромився б цієї безглуздої витівки».

Але Себастьян розповів про свою подорож так, ніби йшлося про чудернацький випадок, у якому він був безпристрасним спостерігачем. Чому він приєднався до цього сміховинного балагану й що взагалі спонукало його водитися з цією гротескною парочкою, так і залишилося нерозгаданою загадкою (мати припустила, що його звабила Лариса, але ця жінка була простацька, немолода, ще й по вуха закохана у свого химерного чоловіка). Невдовзі вони зникли із Себастьянового життя. Десь за два-три роки Пан ненадовго здобув штучну популярність у більшовицькому середовищі, яку завдячував, на мою думку, хибному переконанню (ґрунтованому переважно на перекрученні понять) про те, що є природний зв’язок між екстремізмом у політиці та екстремізмом у мистецтві. Згодом, у 1922 чи 1923 році, Алексіс Пан учинив самогубство за допомогою шлейок.

– У мене завжди було враження, – сказала мені мати, – що насправді я й не знаю Себастьяна. Я знала, що він дістає гарні оцінки в школі й поглинає безліч книжок, що він охайний і наполягає на тому, щоб кожного ранку брати холодну ванну, не зважаючи на свої не дуже міцні легені… Усе це я тямила, ба навіть більше, але сам він як цілість вислизав із мого розуміння. А тепер, коли Себастьян живе в чужій країні й пише нам по-англійському, я мимохіть думаю, що він завжди залишатиметься загадкою, хоча, Бог мені свідок, я щосили старалася бути доброю до цього хлопчика.

Коли Себастьян наприкінці свого першого університетського року відвідав нас у Парижі, мене вразив його вигляд чужоземця – канарейково-жовтий джемпер під твідовим піджаком, мішкуваті фланелеві штани й грубі шкарпетки, що сповзали, не відаючи підв’язок. Він носив крикливо-смугасту краватку й з якоїсь незвичайної причини ховав носову хусточку в рукаві. Люльку він курив навіть на вулиці, причому вибивав попіл об закаблук. Себастьян набрався нової звички – стояти спиною до каміна, глибоко засунувши руки в кишені штанів. По-російськи говорив з осторогою й одразу ж переходив на англійську, коли розмова не обмежувалася кількома реченнями. Провів він у нас рівно один тиждень.

Наступного разу Себастьян приїхав, коли не стало мами. Після похорону ми довго сиділи удвох. Він незграбно поплескав мене по плечі, коли я, випадково вгледівши мамині окуляри, що сиротливо лежали на полиці, задрижав і зайшовся плачем, який досі примудрявся стримувати. Він був дуже добрий і співчутливий, але водночас холодний і неуважний, наче весь час думав про щось інше. Ми побалакали про справи, і Себастьян запропонував мені поїхати з ним на Рив’єру, а тоді до Англії. А я, якраз закінчивши школу, відповів, що волію байдикувати в Парижі, де в мене чимало друзів. Він не наполягав. Зайшла в нас мова також про гроші, й Себастьян зауважив у своїй дивовижно безцеремонній манері, що завжди зможе вділити мені їх стільки, скільки я попрошу. Здається, він вжив слово «грошва», хоч у цьому я не певен. Наступного дня він поїхав на південь Франції. Вранці ми трохи прогулялись, і, як зазвичай траплялося, коли ми залишалися наодинці, я бентежився й раз у раз ловив себе на тому, що розпачливо шукаю тему розмови. Він теж мовчав. Перед самим від’їздом Себастьян мовив: «Ось такі справи. Якщо чогось потребуватимеш, напиши на мою лондонську адресу. Сподіваюся, твоя Sore-bones[12] виявиться не гіршою від мого Кембриджу. Між іншим, спробуй вибрати науковий предмет до вподоби й тримайся його, поки не набридне». Його темні очі злегка зблисли. «Щасти тобі, бувай здоров», – сказав він і потис мені руку – мляво й неприродно, за набутою в Англії звичкою. Враз невідь-чого мені стало до болю шкода однокровного брата, запраглося висловити щось справжнє, з крилами й серцем, але жадані птахи опустилися на мою голову та плечі допіру тоді, коли я залишився один і вже не потребував слів.