Читать книгу Справжнє життя Себастьяна Найта - Владимир Набоков - Страница 6
Розділ 4
ОглавлениеКоли я розпочав писати цю книжку, минуло два місяці після смерті Себастьяна. Дуже добре знаю, якими бридкими видалися б йому мої вибуялі сентименти, а проте не втримаюсь і скажу, що моя віковічна прихильність до однокровного брата, яку він завжди так чи інакше придушував та викорінював, нині раптово відродилася, спалахнувши яскравим пломенем почуттів, проти якого всі мої інші справи обернулися в мерехтливі силуети. Під час наших рідкісних зустрічей ми ніколи не говорили про літературу, і тепер, коли можливість хоч якогось зв’язку між нами пропала через дивну звичку людей – умирати, я страшенно шкодую, що ніколи не сказав Себастьяну про те, як захоплююся його книжками. Мало того, тепер я безпорадно розмірковую: та чи знав він, що я їх читаю?
Але що я, власне, знав про Себастьяна? Я міг би заповнити кілька розділів тим дріб’язком, який запам’ятався про його дитинство і юність, – а далі? Обдумуючи цю книжку, я доходив висновку, що доведеться взятися до широкого дослідження, щоб відтворювати його життя фрагмент за фрагментом і зрощувати їх внутрішнім знанням братового характеру. Внутрішнє знання? Так, я його мав і відчував це кожним нервом. І що довше я про це розмірковував, то ясніше бачив ще один інструмент у своїх руках: коли уявлятиму вчинки Себастьяна, про які мені випаде дізнатися вже після його смерті, то достеменно знатиму, що в тому чи іншому випадку я повівся б так само, як він. Колись я дивився, як грали один проти одного два брати, видатні тенісисти. У них були зовсім різні удари; один із братів значно переважав другого, але загальний ритм їхніх рухів, коли вони гасали по всьому корті, був однаковий в обох. Якби вдалося зобразити систему гри кожного з братів, то вийшли б два однакові рисунки.
Ризикну ствердити, що в Себастьяна й мене теж був якийсь спільний ритм; цим можна було б пояснити дивовижне відчуття «таке вже колись діялося», яким я проймаюся, йдучи вигинами братового життя. Якщо причини його вчинків досі залишаються невідомими, то в багатьох випадках мотивацію висвітлює підсвідомий поворот того чи іншого речення з-під мого пера. Це не означає, що мені вділено щось зі скарбів братового розуму, якісь грані його таланту. Зовсім ні. Його геній завжди видавався мені чудом, анітрохи не пов’язаним із чимсь конкретним, що могло справити на нас враження в подібних умовах нашого дитинства. Я міг бачити й пам’ятати те саме, що й Себастьян, але різниця між його силою вираження і моєю більш-менш така, як між піаніно «Бехштайн» і дитячою торохтілкою. Я б нізащо не показав братові на очі навіть найкоротшого речення в цій книжці, бо ж тоді він морщився б від того, як я орудую своєю злиденною англійською. А таки поморщився б. Навіть уявити не наважуюся, як повівся б Себастьян, дізнавшись, що «його однокровний брат (літературний досвід якого досі зводився до кількох випадкових перекладів англійською на замовлення автомобільної фірми), перш ніж взятися писати біографічний роман про Себастьяна Найта, вирішив навчатися на курсах „Стань письменником“, жваво розрекламованих в англійському журналі». Еге ж, я признаюся в цьому, але не каюся. Один джентльмен, який за помірну винагороду мав би зробити успішливого письменника з моєї особи, справді пнувся зі шкури, щоб навчити мене, як стати скромним і витонченим, переконливим і метким. А що я виявився безнадійним учнем (хоча доброта серця не дозволяє йому це визнати), то тільки через те, що з самого початку мене заворожила бездоганна пишність оповідання, котре він надіслав мені як зразок того, що його учні можуть написати і продати. Там серед усього іншого були нечестивий китаєць, що все гарчав, хоробра кароока дівчина й спокійний богатир[13], у якого біліли щиколотки, коли хтось йому справді допік. Я б тепер утримався від згадки про це моторошнувате діло, якби не те, що воно показує, яким непідготовленим я був до такого завдання й до яких безглуздих крайнощів довела мене невпевненість у своїй силі. Нарешті взявшись за перо, я налаштувався стати віч-на-віч із неминучістю. Інакше кажучи, був готовий зробити все можливе.
У цій справі є ще одна невеличка прихована мораль. Якби Себастьян записався на такі заочні курси – просто для забави, аби подивитися, що з того буде (він любив такі забави), то виявився б незмірно гіршим учнем, ніж я. Діставши вказівку написати так, як пан Пересічний, він написав би так, як пан Ніхто. Я не зміг би навіть імітувати стиль його прози, бо це водночас і стиль мислення, а воно було низкою осяйних прогалин. Прогалину неможливо зімітувати, її неминуче доведеться чимсь та й заповнити, а тим самим і знищити. Та коли в Себастьянових книжках трапляється якийсь відтінок настрою чи враження, що зразу ж нагадує мені, скажімо, певну гру світла в певному місці, яку ми удвох спостерегли й не поділилися спостереженнями, то я відчуваю: хоч у мене немає й крихти братового таланту, зате між нами є якась психологічна спорідненість, яка мені зарадить.
Знаряддя вже є, тепер треба ним скористатися. Перший мій обов’язок після смерті Себастьяна полягав у тому, щоб переглянути його особисті речі. Він залишив мені все, мав я й листа від нього з розпорядженням спалити деякі папери, викладеним так туманно, що спершу здалося, ніби йдеться про чернетки або забраковані рукописи. Та ні, невдовзі виявилося, що, крім кількох розрізнених аркушів, розкиданих серед інших паперів, він сам давно їх знищив, бо ж належав до того рідкісного типу письменників, які знають, що по собі можна залишити тільки досконале досягнення – надруковану книжку. Знають, що існування книжки і її фантома – несумісні речі; що нехлюйний рукопис виставляє напоказ її вади, неначе мстивий привид, який несе під пахвою свою голову; що з цієї причини не мають права на життя робочі відходи, хай там яка їх емоційна чи комерційна цінність.
Уперше в житті зайшовши до невеличкої Себастьянової квартири в Лондоні, що в будинку № 36 на Оук-Парк-Ґарденз, я пройнявся відчуттям порожнечі, яке буває, коли довго відкладаєш зустріч і приходиш, коли вона вже неможлива. Три кімнати, холодний камін, тиша. За останні роки він не часто тут зупинявся, та й помер деінде. У шафі висіло п’ять-шість костюмів, переважно старих, і на якусь мить у мене постало дивне враження, ніби Себастьянове тіло розмножилося низкою заціпенілих постатей із вугластими плечима. Колись я побачив його ось у цьому брунатному піджаку, а тепер доторкнувся млявого рукава, але той не відгукнувся на тихий заклик пам’яті. Були тут і черевики, які пройшли багато миль і нарешті досягли кінця подорожі. Навзнак лежали складені сорочки. Що могли розповісти мені про Себастьяна всі ці мовчазні речі? Його ліжко. Над ним, на стіні барви слонової кості, висіла невелика стара картина – написана олією, трохи розтріскана (болотистий шлях, прегарні калюжі й веселка). На неї падав його погляд зразу ж після пробудження.
Коли я розглядався в цій спальні, мені здавалося, що всі речі в останню мить підскочили, наче застукані зненацька, а тепер мало-помалу зводять на мене очі – пробують з’ясувати, чи зауважив я оте неподобне сіпання. Особливо ж це низьке крісло в білому чохлі поряд ліжка. Цікаво, що ж воно вкрало. Обмацуючи сховки в його непіддатливих складках, я натрапив на щось тверде. Виявилося, це був бразильський горіх, а крісло, склавши ручки, знову набрало непроникного виразу (мабуть, він означав погордливу гідність).
Ванна кімната. Скляна полиця – гола, якщо не брати до уваги порожньої бляшанки з-під тальку, з фіалками, зображеними на її спинці поміж плечиків, що стоїть самотою, відображаючись у дзеркалі, як барвиста реклама.
Тоді я оглянув дві головні кімнати. Їдальня була на диво безособова, як і всі місця, де люди їдять; мабуть, через те, що їжа – головна ланка між нами й загальним хаосом матерії, що клубочиться навколо нас. Стримів там, правда, недокурок у скляній попільничці, але його залишив якийсь містер Мак-Мат, посередник у торгівлі нерухомістю.
Кабінет. Звідси видно сад чи парк, дедалі тьмяніше небо, кілька в’язів – не дубів[14], усупереч обіцянці, яку дала назва вулиці. У кутку кімнати простяглася шкіряна канапа. Густо заселені книжкові полиці. Письмовий стіл. На ньому майже нічого не було, крім червоного олівця та коробки з канцелярськими скріпками. Стіл видавався понурим і холодним, зате на його західному краю стояла чарівна лампа. Я намацав її пульс, і опалова куля розплилася світлом: цей чарівний місяць бачив білу рухливу руку Себастьяна. Ось тепер я насправжки взявся до діла й, вийнявши успадкованого ключа, відімкнув шухляди.
Передусім я видобув дві пачки листів, на яких Себастьян набазграв: «Знищити». Одна з них складена так, що й не розбереш написаного: блакитнуватий, немов шкаралупа яйця, папір із синім обідком. Друга пачка складалася з різномастого поштового паперу, косо пописаного замашистими жіночими закарлюками. Я здогадався, чиї вони, і якусь шалену мить боровся зі спокусою докладніше ознайомитися з цими пакетиками. З жалем признаюся, що перемогла краща половина мого «я». Коли я палив їх на камінній решітці, один блакитний аркуш відділився від решти, скрутився під тортурами полум’я, і, перш ніж на нього наповзла нищівна чорнота, яскраво засяяли кілька слів, тоді завмерли, та й було по всьому.
Осівши в крісло, я замислився. Побачені слова були російські, становили частину російського речення й самі собою майже нічого не важили (годі було сподіватися, що кероване сліпим випадком полум’я відкриє хитромудрий замисел романного сюжету). У дослівному перекладі вони означали «твоя звичка завжди знаходити…» Мене вразив не їх зміст, а сам факт, що вони написані моєю рідною мовою. Я не мав найменшого уявлення про те, ким могла бути ця росіянка, чиї листи Себастьян тримав так близько від написаних рукою Клер Бішоп[15], і чомусь це бентежило й тривожило мене. Сидячи в кріслі біля каміна, знову чорного і холодного, я бачив ясне світло лампи на столі, яскраву білину паперу, що переливалася понад край висунутої шухляди, й аркуш, що самотньо лежав на синьому килимі, наполовину затінений, розтятий по діагоналі межею освітленого простору. Якусь мить здавалося, що за столом сидить прозорий Себастьян. «А може, – подумав я, згадавши уривок про помилку з Рокбрюном, – він волів писати в ліжку?»
Трохи згодом я знову заходився вивчати й на око сортувати вміст шухляд. Було багато листів. Їх я відклав, щоб переглянути пізніше. Газетні витинки в альбомі з крикливою обкладинкою, на якій красувався неправдоподібний метелик. Ні, в жодному з них не було відгуку на книжки Себастьяна. Надто вже він був гордовитий, щоб збирати рецензії; та й чуття гумору не дозволило б йому марудно витинати й вклеювати їх. А однак, як я вже сказав, альбом із витинками таки був, і всі вони стосувалися (це я дізнався згодом, переглянувши їх на дозвіллі) безглуздих і абсурдних, наче сни, випадків, що траплялись у звичайних собі місцях та умовах. Я також зауважив, що Себастьян полюбляв змішані метафори. Мабуть, зараховував їх до тої самої злегка кошмарної категорії. Серед якихось юридичних документів я знайшов картку з початком Себастьянового оповідання й на прикладі єдиного обірваного речення спостеріг особливий спосіб писання – не викреслювати слів, замінених іншими. Ось це речення звучало так:
«А що він був невиправний Невиправний сплюх, Роджер Роджерсон, старий Роджерсон купив старий Роджерс купив, так боячись Будучи невиправним сплюхом, старий Роджерс дуже боявся проґавити завтрашні дні. Він був невиправний сплюх. Він смертельно боявся проґавити хвалу завтрашньої події хвалу ранішнього поїзда, тож зробив ось що – купив і приніс додому купив того вечора й приніс додому не одного, а вісім будильників різних розмірів і різної гучності цокання дев’ять вісім одинадцять будильників різних розмірів, і ці будильники дев’ять будильників, як ото в кішки дев’ять[16], він поставив, і через те його спальня стала схожа на…»
Шкода, що він на тому зупинився.
Чужоземні монети в коробці з-під шоколаду: франки, марки, шилінги, крони й відповідний дріб’язок. Кілька авторучок. Східний аметист без оправи. Гумова стрічка. Скляна трубочка з таблетками проти болю голови, нервового зриву, невралгії, безсоння, поганих снів і болю зубів. Згадка про біль зубів не викликала довіри. Старий нотатник (1926 рік), повен мертвих телефонних номерів. Фотографії.
Я припустив був, що побачу безліч дівчат. Знаєте такий жанр – усмішки на осонні, літні світлини, континентальні штучки світлотіні, білозубі усмішки на тлі тротуару, піску чи снігу, – але тут я помилився. Зо дві дюжини знімків, які я витрусив із великого конверта з лаконічним Себастьяновим написом «Містер Г.», зображали одну й ту саму особу на різних стадіях її життя: спершу місяцеликий шибеник у простацькому матроському костюмчику, тоді незугарний підліток у крикетному кашкетику, тоді кирпатий юнак і так далі, аж до серії з повнолітнім містером Г. – доволі-таки відразливим, схожим на бульдога чолов’ягою, дедалі товстішим у світі декорацій фотографічних ательє та натуральних палісадників. Натрапивши на витинок із газети, прикріплений до одного зі знімків, я дізнався, ким мав би стати цей чоловік:
«Літератор, який пише біографічну книжку про фіктивну особу, потребує фотографії джентльмена зі статечною зовнішністю, простого, врівноваженого, непитущого, бажано нежонатого. Заплатить за право опублікувати в згаданій книжці знімки з дитинства, юності й зрілого віку цього джентльмена».
Себастьян так і не написав цієї книжки. Ймовірно, він носився із заміром це зробити ще в останній рік свого життя, бо останнє фото з містером Г., на якому той, ощасливлений, стоїть біля новенької автомашини, позначено березнем 1935-го, а Себастьян помер менш ніж за рік.
Раптом мене охопили втома і пригноблення. Хотілося побачити обличчя росіянки, з якою він листувався. Хотілося побачити знімки самого Себастьяна. Багато чого хотілося… І ось, блукаючи оком по кімнаті, я зауважив кілька оправлених у рамки світлин у півтемряві над книжковими полицями.
Я звівся й придивився до них. Перша – збільшене зображення оголеного по пояс китайця, якому замашисто відрубують голову. Друга – банальний образок кучерявої дитини, яка бавиться з цуценям. Смак такого протиставлення видався мені сумнівним, але у Себастьяна, мабуть, була причина зберегти їх і саме так повісити.
Також я глянув на книжки – численні, різномасті й безладно розміщені. Втім, одна полиця видалася трохи краще впорядкованою, і на ній я помітив певну послідовність у назвах книжок, яка на мить зазвучала неясною музичною фразою, на диво знайомою: «Гамлет», «La morte d’Arthur»[17], «Міст короля Людовіка Святого», «Доктор Джекілл і містер Гайд», «Південний вітер», «Дама з собачкою», «Мадам Боварі», «Людина-невидимка», «Le Temps Retrouvé»[18], англо-перський словник, «Автор „Тріксі“», «Аліса в Дивокраї», «Улісс», «Про купівлю коней», «Король Лір»…
Задихнувшись, мелодія стихла. Я повернувся до столу й узявся розсортовувати відкладені листи – переважно ділові, тому й вирішив, що маю право їх переглянути. Деякі не мали нічого спільного із Себастьяновою професією, а деякі щось та й мали. Безлад був добрячий, і багатьох натяків я не зрозумів. Збереглося кілька копій Себастьянових власних листів, тож, зокрема, мені дістався повний текст жвавої дискусії між ним і його видавцем про певну книжку. А ось якийсь нервовий тип – не звідки-небудь, аж із Румунії – домагався опціону… Я теж дізнався про збут Себастьянових книжок в Англії та домініонах… Справи не блискучі, але принаймні для одного видання був задовільний показник. Кілька листів від доброзичливих літераторів. Один лагідний письменник, творець єдиної, зате гучної книжки, покартавши Себастьяна (4 квітня 1928 року) за поклоніння Конраду, запропонував відкинути в майбутніх творах «Кон» і «раду» давати собі вже без цієї данини. По-моєму, напрочуд дурна ідея.
І, нарешті, на самому споді пачки я дійшов до листів від моєї матері, від мене та від одного з братових університетських приятелів. Трохи поморочившись із непіддатливими аркушами (старі листи гніваються, коли їх розгортають), я раптом утямив, де будуть мої мисливські угіддя.
13
Очевидно, це всемогутній лиходій-китаєць Фу Манчу, якому протистоїть Деніс Нейланд Сміт, – герої пригодницьких романів англійського письменника Сакса Ромера (1886–1959).
14
Oak (англ.) означає «дуб».
15
Bishop (англ.) означає «єпископ» і «шаховий слон».
16
За англійською приказкою, в кішки дев’ять життів.
17
«Смерть Артура» – лицарський роман англійського письменника Томаса Мелорі (бл. 1417–1471).
18
«Знайдений час» – останній роман гепталогії «В пошуках загубленого часу» Марселя Пруста (1871–1922).