Читать книгу Справжнє життя Себастьяна Найта - Владимир Набоков - Страница 7

Для Себастьяна Найта навчання в університеті було не дуже щасливою порою. Звичайно ж, він насолоджувався багато чим у Кембриджі, – а з самого початку просто-таки упивався тим, що бачить, нюхає й відчуває на дотик омріяну країну. З вокзалу до Триніті-коледжу його довіз справдешній двоколісний кеб; здавалося, цей екіпаж тільки Себастьяна й чекав, до останньої миті завзято опираючись вимиранню, а тоді радо сконав, щоб возз’єднатися з бакенбардами та червінцем-метеликом. Волого блискуча вулична грязюка в імлистому сутінку і її заповітний контрапункт – чашка міцного чаю та щедрий вогонь у каміні – творили гармонію, яку Себастьян звідкись знав напам’ять. Чистий передзвін дзиґарів то зависав над містом, то перекривав своє далеке відлуння й дивовижним, до болю знайомим чином зливався з пронизливим криком продавців газет. Ступивши у величну понурість Великого двору[19], де в імлі снували тіні в мантіях, а перед ними розмірено підплигував котелок швейцара, Себастьян відчув, що невідь-звідки впізнає кожне враження: цілющий дух вогкого дерну, прадавню звучність кам’яних плит під закаблуками, розмиті обриси темних мурів над головою – геть усе. Таке особливе піднесення, мабуть, тривало досить довго, але до нього домішалося щось інше, а згодом стало переважати. Всупереч своїй волі Себастьян втямив (напевно, з почуттям безпорадного подиву, бо ж сподівався від Англії більше, ніж вона могла дати), що хай там як вигадливо й солодко нове оточення потуратиме його давнім мріям, а все одно він сам (або ж, точніше, найвартісніша частина його єства) залишиться таким самим безнадійно самотнім, яким був завжди. Лейтмотивом життя мого брата була самотність, і що старанніше дбала доля, аби він усюди почувався як вдома, що вправніше підробляла бажані йому речі, то чіткіше він усвідомлював свою нездатність вписатися в картину – в будь-яку картину. Нарешті збагнувши це до дна, Себастьян рішуче взявся плекати в собі відособленість, неначе рідкісний талант чи пристрасть, і відтоді знаходив розраду в її буйному потворному розростанні, переставши тривожитися своєю недоладною чужорідністю. Але це сталося значно пізніше.

Очевидно, з самого початку Себастьян страшенно боявся повестися неслушно й – що гірше – недоречно. Хтось сказав йому, що годиться зім’яти жорстку кутасту частину академічної шапочки, а то й видалити з неї основу, залишивши обвислі ріжки з чорної тканини. Послухавшись цієї поради, мій брат зразу ж дізнався, що таким чином опустився до найгіршого – «першокурсного» несмаку й що ідеальний стиль полягає в тому, аби зовсім не зважати на шапочку й мантію, яку носиш, тобто забезпечити їм бездоганний вигляд дріб’язкових речей, бо інакше вони наважаться претендувати на якусь значимість. Або ж, наприклад, табу на капелюхи та парасолі, накладене без огляду на погоду, через яке Себастьян благоговійно промокав і застуджувався, аж поки не познайомився з таким собі Д. В. Ґорджетом – чарівливим, легковажним і легкодушним неробою, прославленим своєю безпутністю, елегантністю та дотепністю, який спокійнісінько ходив у капелюсі, ще й парасольку носив. П’ятнадцять років по тому я, приїхавши до Кембриджа, почув цю історію від найкращого Себастьянового приятеля-однокашника (нині видатного вченого) й зауважив, що тут мало не кожний студент носить…

– Саме так, – відповів він. – Ґорджетова парасолька дала приплід.

– Скажіть іще, – попросив я, – про спорт. Чи добрим спортсменом був Себастьян?

Мій співрозмовник усміхнувся.

– На жаль, ми з Себастьяном не дуже далеко зайшли в цьому ділі, якщо не брати до уваги наших забав у теніс на розмоклому трав’яному корті, де на плішинах зрідка росли маргаритки. Пригадую, Себастьян мав дуже дорогу ракетку й фланелевий костюм до лиця, та й узагалі виглядав дуже охайно, мило і так далі. Але подавав він по-жіночому – плескав ракеткою, метушився на корті й ніколи не влучав куди треба. А що я був не набагато кращий, ніж він, то наша гра переважно зводилася до того, що ми розшукували мокрі позеленілі м’ячі або ж відкидали ті м’ячі гравцям на сусідніх кортах, – і все це під безперервною мжичкою. Еге ж, грав він кепсько.

– І це його засмучувало?

– Так, у певному сенсі. Власне, весь перший семестр Себастьян ходив отруєний думкою про свою нездарність у цих справах. Познайомившись із Ґорджетом у моїй кімнаті, бідолаха Себастьян так багато говорив про теніс, що Ґорджет нарешті запитав, чи не палицями, часом, грають тенісисти. Себастьян трохи втішився, бо подумав, що Ґорджет, який зразу йому сподобався, теж кепський спортсмен.

– А чи так було насправді?

– Та ні, він грав в університетській регбійній збірній, але, мабуть, був байдужий до лаун-тенісу. Хай там як, а Себастьян невдовзі позбувся комплексу на ґрунті спорту. Загалом кажучи…

Ми сиділи у тьмяно освітленій кімнаті з дубовими панелями. Крісла були такі низькі, що рука легко досягала чайного начиння, яке скромно стояло на килимі. Здавалося, дух мого брата витав над нами в мерехтінні полум’я, віддзеркаленому латунними кульками каміна. Оповідач знав Себастьяна зблизька, тож, мабуть, мав рацію в тому, що в основу його самочуття неповноцінності лягли потуги стати більш англійським, ніж сама Англія. Це було марно, та Себастьян і далі силкувався, аж нарешті втямив, що підводять його не ці зовнішні ознаки, не манірність модного жаргону, а саме прагнення жити та діяти, як інші люди, тоді як йому судилося благодатне самотнє ув’язнення – в самому собі.

А однак він щосили намагався стати пересічним студентом. У бурому халаті, у старих лакованих туфлях, з мильницею та губкою в торбинці, Себастьян неквапно ходив зимовими ранками до лазні за рогом. У Холі він снідав вівсянкою – сірою й нудотною, як небо над Великим двором, та апельсиновим мармеладом точнісінько такого самого відтінку, як повзучі зарості на стінах цього двору. Забравшись – як ото висловився мій співбесідник – на «лисапет», закинувши мантію на плече, він педалював до тої чи іншої аудиторії. Обідав Себастьян у «Пітті». Як я зрозумів, то був своєрідний клуб – мабуть, із зображеннями коней та жокеїв на стінах і зі старезними кельнерами, що ставлять відвідувачам правічну загадку: темного чи ясного?[20] Себастьян забавлявся п’ятірками[21] (не знаю, що воно таке) або ж якоюсь іншою нудною грою, а тоді чаював із двома-трьома приятелями. Накульгуючи, волоклася балачка, обмежена темами люльок і здобних булочок, завбачливо оминаючи все те, чого не сказав жоден із компанії. Напевно, була ще лекція-дві перед вечерею, а тоді знову Хол – дуже вишуканий зал, який мені належним чином показали. Там якраз підмітали, і здавалося, ніби товстим білим литкам Генріха Восьмого лоскітно[22].

– А де сидів Себастьян?

– Он там, під стіною.

– Це ж як він туди добирався? Ці столи мало не милю завдовжки.

– Він вилазив на зовнішню лавку й переходив по столу. То був звичний спосіб, хоча траплялося й наступати на тарілки.

Після вечері Себастьян повертався до своєї кімнати, а може, простував із мовчазним приятелем до маленького кінематографа на ринку, де показували фільм про Дикий Захід або комедію, в якій Чарлі Чаплін підтюпцем утікає від лихого здорованя й послизається на розі вулиці.

Згодом, по трьох-чотирьох ось таких семестрах, із моїм братом сталася дивна зміна. Він уже не тішився речами, якими – на своє ж таки переконання – мав би тішитись, і безтурботно взявся до справ, які його справді цікавили. Зовнішньо ця зміна дала себе знати випаденням із ритму університетського життя. Себастьян ні з ким не бачився, крім мого нинішнього співрозмовника – чи не єдиного чоловіка, з яким він був цілковито щирий і природний. Між ними була гарна дружба, і я добре розумію брата, адже цей тихий науковець вразив мене делікатністю та шляхетністю, яку годі й уявити. Вони обидва цікавились англійською літературою, і Себастьянів друг уже тоді обдумував свою першу працю – «Закони літературної уяви», яка за два-три роки здобула премію Монтґомері.

– Признаюся вам, – сказав він, погладжуючи пухнасту блакитнувату кішку з селадоновими очима, що невідь-звідки з’явилась, а тоді зручно вмостилася на колінах. – Правду сказати, Себастьян таки завдав мені прикрості в той час нашої дружби. Бувало, не побачивши приятеля в аудиторії, я заходив до нього й заставав ще в ліжку, згорнутого калачиком, як заснула дитина, й насупленого, з сигаретою в зубах, з побганою, обсипаною попелом подушкою та з поцяцькованим чорнильними плямами простирадлом, звислим аж до підлоги. На моє бадьоре привітання він щось буркав, навіть не потрудившись змінити позу, тож я, покрутившись по кімнаті й пересвідчившись, що Себастьян не хворіє, ішов обідати, а тоді знову заглядав у його кімнату й бачив, що приятель лежить – уже на другому боці – та струшує попіл у пантофлю. Я напрошувався принести щось попоїсти, бо ж у його буфеті завжди було порожньо, а коли приносив гроно бананів, він пожвавлювався, як мавпа, і зразу ж починав дошкуляти мені цілою низкою каламутних аморальних сентенцій про життя, смерть і Бога. Виголошував їх із великим смаком, знав-бо, що таке мене дратує, хоч я й не вірив, що Себастьян говорить усерйоз.

Нарешті десь о третій-четвертій дня він одягав халат, причовгував до вітальні й скулювався, чухаючи голову, біля вогню, а я з відразою покидав його. Наступного дня, коли я сидів, працюючи у своєму барлозі, стугонів тупіт на сходах, і до мене в кімнату вривався Себастьян – чистий, свіжий і збуджений, з тільки-но закінченим віршем.

Усе це, на мою думку, правдиво описано. Одна маленька подробиця мене вразила й дуже зворушила. Виявляється, Себастьянова англійська, дарма що вільна й образна, таки була мовою чужоземця. Він вимовляв «r» на початку слова розкотисто та скрипливо й робив смішні помилки. Наприклад, казав «I have seized a cold»[23] або ж «that fellow is sympathetic»[24], маючи на увазі когось милого. Себастьян хибно ставив наголоси в таких словах, як «ínteresting» і «labóratory»[25], неправильно вимовляв імена «Socrates» і «Desdemona». Ніколи не повторяв своїх помилок, коли їх виправляли, але засмучувався вже від того, що не впевнений у деяких словах, і заливався яскравим рум’янцем, коли через випадковий мовний огріх його не зовсім розумів тупуватий слухач. У ті часи мій брат писав набагато краще, ніж говорив, однак у його віршах було щось невловимо не англійське. Жоден із цих творів не дійшов до мене. Правда, його друг припустив, що один чи два…

Поставивши кішку на підлогу, оповідач трохи пошпортав між паперами в шухляді, але не натрапив на щось вартісне.

– Може, в якійсь скрині, в помешканні моєї сестри… – невпевнено проказав він. – За це не ручаюсь… Ось такі дрібнички – улюблениці забуття. Зрештою, я певен, що Себастьян аплодував би цій втраті.

– Між іншим, – зауважив я, – минуле у ваших спогадах видається гнітючо сирим, як-от сьогоднішня погода {ми зустрілися сльотавого лютневого дня}. Невже ніколи не бувало тепло й сонячно? Хіба не згадує сам Себастьян про «рожеві свічники великих каштанів уздовж берега якоїсь мальовничої річечки?»

Еге ж, у Кембриджі майже щороку бували весна і літо (оте загадкове «майже» особливо припало мені до вподоби). Еге ж, Себастьян любив розлягтись у плоскодонці й поплавати на річці Кем. А найбільше йому подобалося їздити в сутінках на велосипеді стежкою, що бігла край лугів. Там він сідав на огорожу, споглядав легкі лососево-рожеві хмари, що набирали барви тьмяної міді у світлому вечірньому небі, й думав. Про що? Про дівчину, яка послуговувалася говіркою кокні й досі заплітала в косички пухнасте волосся? Оту, що він наздогнав колись у лузі, зачепив, поцілував і ніколи вже не побачив? Про обриси якоїсь хмари? Про туманний захід сонця за чорним ялиновим бором десь у Росії (о, скільки б я дав, щоб його навідували такі спомини!)? Про приховане значення травинки і зірки? Про незнану мову тиші? Про страхітливу вагу росинки? Про надривну красу округлого камінця серед незчисленних мільйонів подібних до нього, що гуртом складаються в якийсь сенс? Який сенс? А може, Себастьян ставив одвічне питання «хто ти?» своєму єству, дивовижно невловимому в присмерку, й навколишньому Божому світу, з яким нікому не дано запізнатися по-справжньому. Мабуть, ми найближче підійдемо до істини, припустивши, що поки Себастьян сидів на цій огорожі, в його голові вирувало сум’яття слів і образів. Хоча перші й недолугі, а другі недовершені, та він уже знав, що в них і тільки в них полягає суть життя і що доля пролягла ген поза це примарне поле битви, яке він має перейти у слушний час.

– Чи подобалися мені його книжки? Ой, неймовірно подобалися. Я не часто бачився з Себастьяном, відколи він виїхав із Кембриджа, а він не надіслав мені жодного свого твору. Знаєте, письменники бувають забудькуваті. Але якось я позичив у бібліотеці три книжки Себастьяна й прочитав їх за стільки ж ночей. Я завжди був певен, що він творитиме щось довершене, але не сподівався таких шедеврів. На останньому курсі Себастьян… не знаю, що сталося з цією кицькою. Ні з того ні з сього не хоче знати молока.

Отже, упродовж свого останнього року в Кембриджі Себастьян плідно працював в обширній і складній царині – англійській літературі, але водночас відзначався несподіваними поїздками до Лондона, переважно самовільними. Як я дізнався, його наставник, нині покійний містер Джефферсон – страшенний зануда, зате неперевершений лінгвіст, уперто вважав Себастьяна росіянином. На ділі ж цей стариган доводив свого підопічного до шалу, виголошуючи всі російські слова, які знав (а нахапався їх цілий міх у своїй дуже давній подорожі до Москви), й упрошуючи його подати ще більше слів. І ось одного дня Себастьян бовкнув, що зайшла помилка: насправді він народився не в Росії, а в Софії. На те старий Джефферсон, зрадівши, відразу ж заговорив по-болгарському. Себастьян плутано відповів, що це не той діалект, яким він послуговується, і на вимогу представити зразок умить вимудрував говірку, яка спантеличила старого лінгвіста, аж врешті його осінила думка, що Себастьян…

– Що ж, ви з мене, мабуть, випомпували все до решти, – мовив, усміхаючись, оповідач. – Згадуються мені самі лише дрібниці та дурниці… Навряд чи варто додати, що Себастьян закінчив навчання на першому місці й що на цій вершині слави нас сфотографували. Якщо хочете, я постараюся знайти цей знімок і надіслати вам поштою. Вам справді треба зараз від’їжджати? Чи не хотіли б ви оглянути наші парки й лужки на березі Кему? Ходімо подивитися на крокуси, Себастьян називав їх «грибами поета». Мабуть, розумієте, що він мав на увазі.

Але дуже вже рясний падав дощ. Хвилину-другу ми постояли під дашком ґанку, і я сказав, що мені вже пора.

– Почекайте хвилиночку! – гукнув мені навздогін Себастьянів приятель, коли я вже пробирався поміж калюжами. – Я зовсім забув про одну річ. Кілька днів тому ректор сказав мені, що хтось письмово звернувся до нього із запитанням, чи справді вчився Себастьян Найт у Триніті-коледжі. Як же зветься той чоловік? Бодай тебе… Геть збіглася пам’ять від прання. Добряче ми її виполоскали, правда? У всякому разі я зрозумів, що хтось збирає дані для книжки про Себастьяна Найта. Дивно. У вас, здається, немає…

– Себастьян Найт? – зненацька озвався голос у тумані. – Хто говорить про Себастьяна Найта?