Читать книгу Справжнє життя Себастьяна Найта - Владимир Набоков - Страница 4

У своїй нашвидкуруч написаній і дуже обманливій книжці містер Ґудман змалював кількома недоладними реченнями сміховинно фальшиву картину дитинства Себастьяна Найта. Одна річ – бути секретарем письменника, інша річ – описувати письменникове життя; а якщо таке завдання викликано бажанням просунути свою книжку на ринок, поки ще вигідно підливати квіти на свіжій могилі, то це ще одна, зовсім інша річ – спробувати поєднати комерційний поспіх із вичерпним дослідженням, вірністю правді та мудрістю. Я не маю наміру шкодити чиїйсь репутації. Це не наклеп – ствердити, що тільки завдяки розгону торохтливої друкарської машинки містер Ґудман міг зауважити: «Російську освіту накинули хлопчикові, який завжди усвідомлював, що в його жилах тече потужний струмінь англійської крові». Цей чужоземний вплив, веде далі містер Ґудман, «завдав гострого страждання дитині, тож у зрілішому віці вона здригалася, згадуючи бородатих мужиків, ікони, триндикання балалайок – усе те, що витісняло здорове англійське виховання».

Навряд чи доцільно вказувати, що концепція пана Ґудмана про російські реалії не краще відповідає дійсності, ніж, скажімо, уявлення калмика про Англію як понуру країну, де вчителі з рудими бакенбардами шмагають маленьких учнів мало не до смерті. А ось на цьому справді варто наголосити – Себастьяна виховували в атмосфері інтелектуальної вишуканості, поєднуючи духовну благодать російського домашнього укладу з найкращими скарбами європейської культури. Хай там як ставився Себастьян до своїх спогадів про Росію, та це складне й особливе ставлення ніколи не опускалося до рівня вульгарності, про який натякає біограф письменника.

Пам’ятаю Себастьяна хлопчиком, старшим від мене на шість років, який славно вовтузиться з акварельними фарбами в затишній аурі величної гасової лампи, рожевий шовковий абажур якої неначе розмальований братовим мокрим пензлем. А тепер вона жевріє в моїй пам’яті. Бачу себе, дитину чотирьох-п’яти років, що зводиться навшпиньки, тягнеться й випинає шию, аби краще бачити коробку з фарбами, яку затуляє рухливий лікоть мого однокровного брата; липкі червінь і блакить так уже вилизані й зужитковані, що на денцях вилискує емаль. Щоразу, коли Себастьян змішує фарби в нутрі бляшаної накривки, чутно тихе побрязкування, а перед ним клубочиться магічними відтінками вода в склянці. Його темне, коротко підстрижене волосся не затуляє маленької родимки, помітної над рожево-червоним напівпрозорим вухом; тим часом я вже забрався на стілець, але він і далі не зважає на мене, аж нарешті я зважуюсь на ризикований випад і пробую доторкнути пальцем найблакитнішого коржика в коробці; а Себастьян, досі не обернувшись, відштовхує мене плечем – такий самий мовчазний і далекий, яким завжди був зі мною. Пам’ятаю, як я, перехилившись через поручні, дивився на брата, що повертався зі школи – йшов угору сходами, одягнений у неодмінну чорну уніформу зі шкіряним паском, якого я потайки прагнув; зсутулений Себастьян сходив повільно, тягнучи за собою строкатий ранець, поплескуючи по перилах і час від часу переволікаючись через два-три східці нараз. Я надимаю губи й вичавлюю білу нитку слини, що звисає дедалі нижче і, як завше, проминає Себастьяна. Роблю це не тому, щоб його роздратувати; це лише тоскна даремна спроба змусити брата зауважити моє існування. Є в мене також яскравий спогад: на велосипеді з низько опущеними ручками керма їде Себастьян поцяткованою сонячними плямами парковою алейкою в нашій сільській садибі; він котиться помалу, педалі нерухомі, а я дрібочу за ним і прискорюю ходу, як тільки його нога в сандалі натискає на педаль; щосили стараюся не відстати від заднього колеса, яке шипить і поклацує, але брат не зважає на те й незабаром залишає мене позаду, безнадійно відсталого, засапаного й досі на бігу підтюпцем.

Згодом, коли Себастьянові минуло шістнадцять років, він іноді допомагав мені, десятилітньому, виконувати шкільні домашні завдання, причому пояснював так швидко та нетерпляче, що з цієї допомоги не було ніякого пуття, а відтак засовував олівця в кишеню й бундючно виходив із кімнати. На той час він був високий юнак із землистим обличчям і темною тінню над верхньою губою. Себастьян чесав глянсувате волосся на проділ і записував свої вірші в чорному зошиті, який тримав під замком у шухляді.

Якось я дізнався, де Себастьян ховає ключ (у шпарині стіни біля білої голландської печі в його кімнаті), і відімкнув шухляду. Там був зошит, а ще знімок сестри одного з його однокласників, кілька золотих монет і мусліновий мішечок із зацукрованими фіалками. Вірші написано англійською мовою. Незадовго перед смертю мого батька в нас удома були уроки англійської, і хоча я не зумів навчитися вільно говорити цією мовою, однак порівняно легко читав і писав. Невиразно пригадую, що ці вірші були дуже романтичні, повні темних троянд, зірок і покликів моря. У моїй пам’яті чітко постає одна подробиця: замість підпису під кожним віршем стояв намальований чорнилом чорний шаховий кінь.

Я спробував сформувати цілісний портрет свого однокровного брата на підставі того, що змалку побачив у ньому від, скажімо, 1910 (відколи себе пам’ятаю) до 1919 року (коли він виїхав до Англії). Але завдання вислизає мені з рук. Постать Себастьяна виглядає не як складова частина мого отроцтва, що мала б підлягати нескінченному добору та розвитку, не як неперервна низка звичних образів; вона постає передо мною у вигляді кількох яскравих плям, немовби Себастьян був не членом нашої родини, а якимсь блудним гостем, що вряди-годи проходить через освітлену кімнату, а тоді надовго розчиняється в нічній пітьмі. Я поясню це не тільки тим, що мої дитячі інтереси стояли на заваді хоч якомусь свідомому спілкуванню з хлопцем, надто дорослим як на товариша в забавах і надто юним як на наставника, але також вічною відчуженістю Себастьяна; брат, попри мою щиру любов до нього, не цінував цього почуття й не давав йому поживи. Напевно, я зумів би описати, як він ходив, сміявся та чхав, але все це було б не більш ніж набором потятих ножицями, розрізнених уривків кіноплівки, які не мають нічого спільного з головним мотивом драми. А драма таки була. Себастьян не міг забути ані своєї матері, ані того, що задля неї загинув батько. Те, що в нашому домі ніколи не вимовляли її імені, додавало хворобливої привабливості чарівливому образу, який зберігся в братовій пам’яті й переповнив його вразливу душу. Не знаю, чи міг він більш-менш чітко поновити в пам’яті час, коли вона була дружиною батька. Мабуть, міг у певний спосіб – як м’яке сяйво на тлі свого життя. Також не знаю, що він відчував, коли дев’ятирічним хлопчиком знову побачив матір. Зі слів моєї мами, Себастьян був у ці миті млявий та маломовний і відтоді ні разу не обмовився про цю недовгу, патетично обірвану зустріч. У «Втраченій власності» він натякає про невиразний гіркий жаль до батька, такого щасливого в другому подружжі. Це почуття переродилося в екстатичне поклоніння, коли син дізнався причину фатальної батькової дуелі.

«Моє відкриття Англії, – пише Себастьян („Втрачена власність“), – дало нове життя моїм сокровенним спогадам… Після Кембриджа я помандрував на континент і провів два спокійні тижні в Монте-Карло. Здається, там є казино, в якому грають люди. Якщо це правда, то я й так оминув би його, бо переважну частину цього часу вділив на писання свого першого роману, дуже претензійної штуки, яку – радо про це скажу – відхилило майже стільки видавців, скільки читачів знайшла моя наступна книжка. Одного дня я пустився в довгу прогулянку й натрапив на містечко, зване Рокбрюн. Це ж у ньому померла моя мати тринадцять років тому. Добре пам’ятаю той день, коли батько розповів мені про її смерть і назвав пансіон, у якому це сталося. Звався він „Les Violettes“[4]. Я спитав шофера, чи знає він такий будинок. Не знає. Тоді я розпитав торговця фруктами, і він показав мені дорогу. Нарешті я добрався до рожевої вілли, критої типово прованською округлою червоною черепицею, і побачив букетик фіалок, невміло намальований на воротах. Отже, це був саме той будинок. Перейшовши через сад, я поговорив із господинею. Вона сказала, що зовсім недавно перейняла пансіон від попередніх власників і нічого не знає про його минуле. Я попросив дозволу трохи посидіти в саду. З балкона на мене видивлявся стариган, голий від маківки до принаймні балюстради, і, крім нього, не було нікого поблизу. Я сів на блакитну лавку під великим евкаліптом із наполовину оголеним стовбуром – либонь, звичним у таких дерев. Я старався побачити рожевий будинок, дерево і всю місцину очима моєї матері. Шкода, що я не знаю, де вікно її кімнати. Судячи з назви вілли, цілком певно, що мати споглядала ось цю клумбу пурпурних братків. Поступово я довів себе до такого стану, що на якусь мить рожеве й зелене замерехтіло й поплило, немовби за завісою туману. Моя мама, розмита струнка постать у великому капелюшку, повільно здіймалася сходами, які неначе розчинялись у воді. Опритомнив мене страхітливий гук. Це з паперового пакета на моїх колінах випав апельсин. Піднявши його, я рушив із саду. За кілька місяців у Лондоні я випадково зустрівся з материним двоюрідним братом. Розмова якось повернула так, що я згадав про свої відвідини місця, де вона померла. „Ой, – відповів він, – це ж був інший Рокбрюн. Той, що в департаменті Вар“».

Варто зазначити, що містер Ґудман, процитувавши ось цей уривок, вдоволено коментує: «Себастьян Найт аж так захоплювався бурлескною стороною явищ, аж такою мірою був неспроможний пройнятися їх серйозною суттю, що примудрявся – не будучи з натури черствим і цинічним – кепкувати із сокровенних почуттів, які решта людства справедливо вважає священними». Не дивно, що цей бундючний біограф фальшує на кожному кроці, описуючи головного героя своєї книжки.

З наведених вище причин я не візьмусь описувати отроцтво Себастьяна за допомогою чогось на зразок методичної тяглості. У такий спосіб мені вдалося б це здійснити, будь мій брат літературним персонажем. Якби так, то я міг би сподіватися, що зможу навчати й розважати читача описом плавного розвитку мого героя – від раннього дитинства до юності. Та коли б я спробував таке з Себастьяном, то результатом став би один із «biographies romancées»[5] – найгіршого з усіх досі придуманих літературних жанрів. Тож хай зачиняться двері, залишивши під собою тонку напружену шпарину світла, хай згасне лампа в сусідній кімнаті, де ліг спати Себастьян; хай прекрасний оливковий будинок на невській набережній помалу розчиняється в сіро-блакитній морозній ночі; хай м’яко спадають сніжинки, зависають у місячно-білому сяйві високого вуличного ліхтаря й припорошують могутні кінцівки двох бородатих консольних фігур, які з атлантовим зусиллям підтримують еркер батькового покою. Мій батько мертвий, Себастьян заснув або принаймні принишк, як миша, за стіною, а я, безсонний, лежу в постелі, втупившись у пітьму.

Років за двадцять після того я поїхав до Лозанни, щоб знайти стару швейцарку, яка спершу була Себастьяновою гувернанткою, а тоді моєю. 1914 року, коли ця дама залишила нас, їй було під п’ятдесят; листування між нами давно вже припинилося, тож у 1936-му я сумнівався, чи жива вона досі й чи вдасться її відшукати. Знайшов її живою. Як виявилося, є спілка літніх швейцарок – колишніх гувернанток у дореволюційній Росії. Ці жінки, здебільшого недолугі та схиблені, «живуть своїм минулим» (як висловився дуже люб’язний пан, що допровадив мене до їхньої спілки) й марнують останні роки життя, порівнюючи свої нотатки, ворогуючи одна з одною через дрібниці й нарікаючи на стан справ у Швейцарії, який вони застали після багатьох років, проведених у Росії. Їхня трагедія полягала в тому, що за всі роки на чужині вони зовсім не піддалися її впливу (ба навіть не засвоїли найпростіших російських висловів) і доволі неприязно ставилися до свого оточення: скільки разів я чув, як Mademoiselle оплакує своє вигнання, скаржиться на те, що її не шанують і не розуміють, тужить за прекрасною батьківщиною; та ось, повернувшись додому, ці бідолашні блукачки почувалися зовсім чужими у зміненій країні, так що завдяки химерному вибрику почуттів Росія (насправді вона була для цих жінок незвіданою безоднею, яка гуркотіла десь звіддаля, ген за межами освітленого лампою кута душної задньої кімнатки з сімейними знімками в перламутровій рамці та акварельним пейзажем Шильйонського замку), оця незнана Росія раптом набрала рис утраченого раю – безкрайого й невиразного, але ретроспективно приязного простору, заселеного тужливими фантазіями. Я зауважив, що Mademoiselle, хоч оглухла й посивіла, зате по-колишньому балакуча, тож після міцних вітальних обіймів вона почала згадувати дрібні випадки з мого дитинства – або безнадійно спотворені, або ж такі малоймовірні, що я сумнівався в тому, чи справді вони трапилися. Вона не знала про смерть моєї матері, як і про те, що Себастьян помер три місяці тому. До слова, Mademoiselle і не чувала, що це був великий письменник. Тонкосльоза, вона пустила цілком щиру сльозу, причому трохи розсердилася, що я не заплакав за компанію. «Ти завжди був такий стриманий», – зауважила моя колишня наставниця. Я сказав, що пишу книжку про Себастьяна, і попросив її розказати про його дитинство. Хоча Mademoiselle прийшла до нашої оселі незабаром після другого шлюбу мого батька, та тепер минуле в її спогадах розповзлося, змішалося, і вона говорила про першу дружину мого батька («cette horrible Anglaise»[6]) так, ніби знала її не гірш, ніж мою матір («cette femme admirable»[7]). «Мій бідолашний Себастьянчик, – заводила вона, – такий ласкавий до мене, такий благородний. Ах, пам’ятаю, як він обіймав мені шию рученятами й казав: „Я ненавиджу всіх, крім вас, Zelle[8], тільки ви розумієте мою душу“. Якось я злегка ляснула його по руці – une toute petite tape[9] – за те, що нагрубіянив твоїй матері… Такий у нього був вираз очей, що мало не довів мене до плачу… І ще той голос, коли він сказав: „Дякую вам, Zelle. Таке більш ніколи не повториться…“»

У такому дусі вона вела доволі довго, аж мені стало не по собі. Після кількох невдалих спроб змінити тему розмови я таки примудрився це зробити, але геть охрип, бо моїй співрозмовниці ще раніше кудись поділася слухова трубка. Тоді вона заговорила про свою сусідку, товстеньку коротульку, ще старшу від неї, з якою я розминувся в коридорі. «Ця мила жінка зовсім глуха, – нарікала Mademoiselle, – ще й брехуха, яких мало. Я точно знаю, що вона лише давала уроки дітям княгині Демидової, але ніколи не мешкала в них». «Напиши цю книжку, цю чудову книжку! – крикнула вона, коли я вже відходив. – Хай це буде казка, а Себастьян – принц. Зачарований принц… Не раз я казала йому: „Себастьяне, остерігайся. Жінки боготворитимуть тебе“. А він відповідав, сміючись: „Що ж, я теж їх боготворитиму…“»

Подумки я зіщулився. Mademoiselle лунко цмокнула мене, поплескала по руці й знову просльозилася. Я глянув на каламутні старечі очі, на штучні зуби з мертвотним полиском, на добре знану мені гранатову брошку на грудях… Ми розсталися. Падав заливний дощ, мені стало соромно й досадно за те, що перервав роботу над другим розділом задля цього непотрібного паломництва. Одна обставина мене засмутила найбільше. Mademoiselle не поцікавилася, як жив Себастьян в останні роки, не спитала, як він помер. Ні про що не спитала.