Читать книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Івченко - Страница 4

А гарне ж яке наше місто сьогодні. Вулиці чистенькі, заметені, дощиком нічним вмиті. Будинки, як нова копійка, сяють на фасадах свіжою фарбою вздовж секретного маршруту. Конки та візники не їздять, лише прошмигне вряди-годи випадковий перехожий, бо скрізь поліцейські урядники суворо питають документи. А все чого? Бо государ наш любий приїздили на прощу до Лаври. Літерним поїздом прибули зі столиці, з государинею та цесаревичем, великими княжнами та усім своїм почтом – генерал-ад’ютантами, камергерами, фрейлінами і ще цілою купою різного вельможного люду.

Народ наш радісно вітав осіб царствуючих. Та щоб ви знали – ніяк не можна допустити, щоби государя абихто зустрічав. А раптом якийсь бомбіст десь між мирних обивателів вскочить та справу свою чорну зробить? Не можна, ой не можна життям царствуючої особи ризикувати. Тому государя вітали вбрані у цивільне солдати та поліція, а попереду ще ряд із поліції, всі у білих парадних мундирах, вусаті, вогонь в очах, косий сажень у плечах! А як зустрічали государя, з якою любов’ю! Справжнє свято!

Але кому свято, а нашому відомству візит государя – то такий ґвалт, що хоч службу кидай і тікай світ за очі. Набігалися напередодні – досі ніг під собою не чую. Добряче ми місто підмели – всіх людців непевних та підозрілих у адміністративному порядку за місто вислали – і есерів, і соціалістів-демократів разом із бундівцями, максималістів та анархістів-синдикалістів вкупі із сочуствующим. Підмели так Київ, що зразковим містом став. Ото б острів який в окияні купити, щоб з усієї імперії туди бунтівну наволоч звезти і нехай там собі мітингує та бомби рве, а в нас тут лад та спокій буде, як то і належиться під благословляючим покровом дому Романових.

Ну, то вже не мій клопіт про таке патякати, то для державних мужів турбота, а я маю своє робити. Вже й потяг государів відбув, здається, і дихнути можна з полегшенням. Хоч люблю я государя нашого всією душею, але скажу – добре, що хоч не часто вони навідуються до нас у Київ. Бо дуже вже заморився я від височайших гостей. І думав же відпочити, коли послали стежити за зібранням товариства Просвіти. Штабс-капітан Мельников і їх хотів вислати адміністративно, але папір гербовий у околотку скінчився, тому мене про всяк випадок послали приглянути за ними. Але то люди мирні, нічого поганого не замишляють і співають гарно, аж за душу бере. А потім сваряться між собою незрозуміло через що, але так завзято, як дві погані сусідки на межі. Тож яка від таких шкода? От сиджу собі на лавочці, чоботи зняв – ноги аж вогнем пашать. Відпочиваю, спів слухаю, що лине крізь відчинене вікно. Аж тут раптом підходить до мене філер Скоробагатько і каже, що мене штабс-капітан викликають у нагальній справі.

– А що за справа? – питаю.

– Та бозна, сказали покликати, – знизав плечима той.

Прибув до околотку, заходжу в кабінет.

– Викликали, ваше благородь?

– Сідай, Ваню, – каже Мельников.

М’яко каже, але нічого доброго це не обіцяє, бо коли його благородь мене Ваньою лагідно називає, значить якась справа важка знову намітилася.

Дивиться їх благородь на мене поглядом своїм котячим, яким вже не одній жінці серце розтопив, як сонце мед.

– Ось ти чув про останню постанову обер-прокурора Святійшого Синоду?

От дідько, за тією біганиною, за государевим візитом, висповідатися не встиг, а сьогодні ж був останній день, щоб довідку про проходження церковного таїнства покаяння начальству здати. Та й ні про яку нову постанову я не чув, але казати, що чогось не знаєш, начальству ніяк не можна. Хіба коли знаєш, що винен і тебе на цьому за руку схопили, тоді тільки «нє могу знать» і «віноват» треба відповідати зі скорботним обличчям, щоб більшого лиха не накликати. А так треба вдавати, ніби все знаєш. Тому сміливо киваю головою.

– Як не чути, чув. Ось вчора був на сповіді у ієрея Волобуєва, він потім про ту постанову згадував. Але ви ж самі знаєте нашого батюшку. Йому б тільки попліткувати, а не про справи поговорити. А довідку про сповідь я вдома забув.

– То дурне, завтра, Ваню, довідку принесеш, – каже Мельников ласкаво і далі веде, – Ця постанова Святійшого Синоду про обществєнну мораль і протидію поширенню атеїзму та порнографії, – просвіщає мене їх благородь. – Навіть цілий департамент відповідний створили, щоб, як то кажуть, докорінно знищити твар, яка підгризає основи імперії, – каже їх благородь, а у самого голос ну просто медовий, наче у кота, який вже примітив, де шмат ковбаски поцупити.

Ніби про щось дуже приємне розповідає, тільки яка ж із того приємність, коли хтось підгризає основи любого отєчєства. Ет, дивлюся, щось тут нечисто. Про атеїзм я знаю, це ті ханатки, які у Господа нашого Ісуса Христа не вірують. А ось про цю, прости Господи, графію якусь не дуже розумію.

– Яка грахвія, ваше благородь? – перепитую не для того, щоб показати своє недоуміє, а щоб дати керівництву можливість засвідчити знання свої багаті й розуміння докорінне.

– Порнографія, Ваню, порнографія, запам’ятовуй це слово. Будемо боротися з нею, Ванюшо, жорстоко боротися, не жаліючи живота свого і вдень, і вночі боротися! – каже їх благородь і сам регоче, наче божевільний. Ну, тоді й мені можна трохи посміхнутися, скласти компанію. Бо як начальство сміється, не можна стояти серйозним.

– Наказали – значить будемо боротися, ваше благородіє. А що таке та пірнограхвія? – питаюся.

– Порнографія, Ваню, це величезна небезпека для незміцнілих душ та слабкого тіла людського.

– Опій чи що? Я ось чув, що це зілля у нас занадилися купці з Бухари продавати з-під поли на Сінному базарі, – намагаюся вгадати.

– Гірше, Ваню, гірше.

Довго водили мене їх благородь манівцями, аж поки не пояснили, що ця страшенна порнографія не що інше, як картинки фотографічні, на яких жінки зображені. І не просто зображені, а у чому мати народила, а то і ще гірше!

– Тю, так це раз плюнути, ваше благородь! – зрадів я. – Ми порнографію до нігтя за день! Бродячі продавці цигарок майже усі сороміцькими картинками приторговують. Я за півгодини їх зо два десятка приведу. А там Скоробагатько раз-другий у зуби їм дасть – враз розкажуть, де беруть ту похабщину і хто її друкує. Таку справу розкрутимо… А знали б ви, ваше благородь, що гімназисти другої городської гімназії у парку з проститутками виробляють на шкільних перервах, те навіть розказати бридко! Така, не при людях буде сказано, порнографія, що вже половину лавок поламали, жеребці.

Бачу, що якось засмутив я штабс-капітана. Насупився він, як миша на крупу. І чого?

– Ось подивлюся на тебе, Ванька, – ніби в роботі гарно метикуєш, але коли починаєш розумувати – дубина дубиною. Ніякого розуміння, – аж зітхає їх благородь, вражений моїм невіглаством. – Якщо почнемо фривольними картинками займатися і гімназистів по парках ганяти, то нас кури засміють – ми ж охранне отдєлєніє, мать його, стовп самодєржавія та опора імперії і тому займаємося важливими політичними справами, а не всякими дурницями. Для дріб’язку цього поліція існує. Розумієш?

Та не встигаю за вихилясами начальницької думки. Кудись Мельников веде, а куди – бозна, наче той руський герой Іван Сусанін польське військо. Іншого разу я б промовчав, а сьогодні дуже втомлений і тому запитав просто в лоба.

– То, ваше благородь, ми будемо політикою чи сороміцькими картинками займатися, бо я щось не добрав?

Мельников посміхається звисока.

– Дурень ти, Ванько, село репане. Думаєш, що порнографія то лише фривольні картинки? Ти ж подивися куди котиться наша сучасна література? У прірву мерзоти і гріховності падає, оспівує самогубства та адюльтери, отруює юні душі й не виховує нашу молодь у дусі справжнього патріотизму та любові до нашого государя і любого отєчєства, штовхає у різні єресі, безбожжя та статеві збочення. От почитай хоча б Купріна, не кажучи вже про єресіарха Толстого та оту босоту Горького. Навіть у наших великих письменників, властителів дум так би мовити, класиків за життя, Стасова і Арцибашева не усі книги неокріпшим умам читати можна.

Ну я книжок не дуже читаю, часу немає на них. Бо я думаю, що все добре в міру, а коли багато читати, то жодної користі від того немає, а навпаки – одна шкода. От подивлюся на тих паничиків-студентів… Папінька з мамінькою грошей на науку і книжки не шкодують, пилинки з нього здувають, а те щеня невдячне в революціонери йде супроти государя нашого… Звичайно, є книжки корисні та потрібні. Я дві такі прочитав – Святе Письмо та Уложеніє законів Російской імперії о наказаніях адміністративних і уголовних. Оце книги так книги, їх кожному прочитати потрібно.

– То з книгами шкідливими боротися будемо? – наче намацую дно під ногами.

Посміхається їх благородь – значить вгадав я.

– Ну що, Ванько, ми ж люди свої, скажу як є. Книжечка тут у нас одна вийшла, в книгарню потрапила. Не те щоб вона і продавалася добре. Але, як на ту біду – потрапила до рук Пуришкевичу, голові Союзу Михайла-Архангела. А той ґвалт зчинив та й із тією книжкою до обер-прокурора Святійшого Синоду – Побєдоносцева – хто дозволив? А він, щоб відкараскатися від того навіженого, одразу створив департамент по боротьбі з атеїзмом та порнографією на чолі із статс-секретарем Соколовським. А той дурень давай старатися… Скандал на усю імперію роздули, тому тираж миттю весь розлетівся, навіть вилучити з книгарень не встигли. Взагалі, книжечка ця вийшла випадково – цензор запив тоді і з п’яних очей підмахнув не читаючи. А він свояк мій, хоч непутьовий, але все одно родич. Треба допомогти, Ваню, знайти автора цього неподобства. Бо як буде автор, то його шмагатимуть, а не цензора. Як рідного тебе прошу, знайди того писаку. Ось цей непотріб. Мельников пальчиком якусь книженцію притиснув і посунув по столу. Що ж це за книга така? Узяв я її. «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой» називається, в авторах значиться якийсь Жорж Нєзабудкін. Я почухав потилицю.

– Та тут, ваше благородіє, наче і нескладно. Там же на книжці прізвище писаки зазначене.

Мельников сердито хмикнув.

– Ти, мабуть, думаєш, що розумніший від усіх? То не прізвище, а літературний псевдонім. Ми, було, до видавця, а він кричить, що все законно, книжка підписана цензором і видавати персону автора третім особам забороняє контракт. То знайди ти того бузувіра, що підриває моральні устої нашого суспільства, – каже їх благородь, та так дивно, що і не зрозумієш, чи дійсно йому родича врятувати хочеться, чи просто з автором зустрітися.

– Добре, знайду. Тільки ви ж тойво, книжечку мені дайте.

Дивиться на мене штабс-капітан підозріло.

– Не дам, – крутить головою їх благородь. – Шкідлива вона для людей необразованих.

– Так, ваше благородіє! Собаці поліцейській і то дають щось понюхати, щоб слід узяла! Як же можна шукати автора, коли і книги не читав? – дивуюся я, а самому цікаво, що за твір такий, бо назва хвилююча. Воно, звісно, в цій справі фотографічні картинки краще. Але може, цей Незабудкін неабиякий талант до того має, що словами краще описує, аніж на картинках. Хто зна…

– Гаразд, Ванько, бери. Тільки, щоб ніхто у тебе її не бачив, а по закінченні розслідування, щоб забув усе, що там написано. І повернеш, бо то є речовий доказ!

– Слухаюсь!

Так і отримав я книжку. Почитав її за вечір, а зранку до роботи. Довідався від знайомих двірників, що усякі писаки збираються у ресторані «Ліра», і бігом туди. У ресторані порожньо, лише буфетник стакани витирає. Підсів я до стійки і одразу водочки із бутербродиком за три копійки замовив. Хлопнув стопку і питаюся – чи тут, мовляв, пісатєлі бувають?

– Та тут і збираються, – відповідає буфетник якось не дуже поштиво. – Тільки ти зарано прийшов. Вони по обіді вже злазяться.

– От як цікаво, – кажу, – мабуть, вони люди виховані й благородні?

– Та де там! – лише махнув рукою буфетник. – Благородні теж трапляються, але здебільшого зовсім навпаки. Ось один, такий собі пан Ялиновський, так бокали пивні занадився виносити у своєму саквояжі. А ті ж бокали грошей коштують, власник із платні моєї вираховує. «Не може бути, – кричить, – щоб такий відомий і солідний чоловік та й бокали пивні тирив». А я сам те бачив! Він же не з бідних, поганець, депутат міської думи і в дім самого генерал-губернатора вхожий… І краде бокали, хай йому грець!

– От лихо, – кажу, – але мене більше молоді пісатєлі цікавлять. Надія нашої славетної літератури.

Тут буфетник взагалі скривився, наче гнилого кавуна вкусив.

– Та ті ще гірші, ніяких моральних устоїв. Все норовлять у борг напитися. Водочку хлищуть без закуски, а то ще й обряд йорша вчиняють – водку з пивом змішують. От раніше письменники були – і в коньячку доброму смак знали, і у винах дорогих, а на закуску рябчиків замовляли… Повеселитися вміли культурно, й не напивалися до положення риз. От недавно сам Купрін навідався по старій пам’яті, подивився строго на цю молодьож, махнув мовчки біля стійки стопку коньяку, приложив міцним слівцем і пішов геть, навіть не присів, хоч колись тут частенько бував.

– Чекай, – питаю, – то, бува, не той самий Купрін, що написав «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»? Чудова, скажу, книжка, життєва…

Буфетник зиркнув на мене з-під лоба, як на невігласа.

– Ти що, дурний? Це ж сам Купрін! Не буде він такого лайна писати. А ти ще щось замовлятимеш?

– Аякже, дай-но, любєзний, штоф водочки і два бокали пива, – дивлюся, прийшов один, із прикмет, описаних буфетником, – мій клієнт, пісатєль. Молодий, але виду пом’ятого, на обличчі втома шляхетна від учорашнього, ще й читає якусь книжечку. Ну, не то щоб читає, а так, гортає з нудьгуючим поглядом. Оце такий погляд є лишень у панів, бо в них багато вільного часу на дурне, через те й нудяться. А коли мені нудьгувати? Вранці прокинуся о п’ятій, вмиюся, поголю мармизу, приведу себе до уставного вигляду і біжу на службу. А бігти ж годину, більше навіть. Прибіжу, а там вже завдання роздають. Отримаю і біжу до клієнта. Добре, як спокійний якийсь, а бувають же такі літуни, що все місто десять разів перетнуть. Так бувало набігаєшся, що аж язик за плечима. Увечері доповіси штабс-капітану Мельникову, той, як у доброму гуморі, може горілки чарку налити, а як у поганому, так ще й лається. А потім ще додому пертися через усе місто. Прийдеш, ніг під собою не чуєш, ледь чоботи скинув і впав спати. Куди тут нудьгувати? А пани, вони такі, з жиру казяться.

Узяв я своє пиво та горілку і підійшов до хлопця.

– Чи можна присісти біля вас, пане? – питаю. Він глянув на мене здивовано, бо ж порожньо у ресторані.

– Як бажаєте, – відповідає байдуже.

– Чи не складете товариства, пане? Бо православній людині, щоб тугу розігнати, ніяк не можна без компанії. Ось у мене все з собою є. Може, пивка? – і так колотнув трохи бокалами, а в них пиво як заходить, жовто-бурштинове, із білосніжною шапкою піни, і кухлі аж у паморозі – із льодника щойно дістали бочку. Не витримав хлопець і киває головою.

Дав йому пива, сам водочки усугубив, удаю, наче вже п’яненький. Хлопець між тим бокал пива висмоктав за раз, видно, палить його як у полудень у Туркестанській пустелі.

– А ви письменник? – кажу і таким п’яним поглядом дивлюся на хлопця, що він аж троїтися починає.

– Письменник, – каже хлопець, гордо так, наче то титул не менше барона.

– А я саме одного з ваших шукаю.

– Кого саме?

– Жоржа Незабудкіна. – Як я це сказав, так хлопець у мене поглядом підозрілим втупився. Хіба ж ото можна так викриватися, щоб так одразу в лоба? А я вам скажу, що можна інколи, якщо очі у тебе бувалі й погляд витримають. Ось письменник дивиться на мене, а у мене в очах такий захват розквітає, наче я десять червонців на дорозі помітив!

– А навіщо він тобі? – питає хлопець, відвівши погляд, і вже не так вороже.

– Хочу на коліна перед ним впасти і руки цілувати, – кажу, а сам аж сльозу пустив.

– Руки цілувати? – дивується письменник.

– Руки! І ноги! Землю на якій він стояв! Доброчинець мій! Він же мені очі відкрив! Я оце з самого Куп’янського повіту причимчикував до Києва, щоб вклонитися йому, послухати і мудрості преісполниться!

– У Жоржа мудрості? – реготнув письменник. – А ви, люб’язний, нічого не наплутали?

– Та що ви! Що тут плутати можна? До самого Жоржа Незабудкіна йшов! Пішки йшов, як на прощу до Лаври. Аж підошви стер! – показую йому чоботи. А вони в мене дійсно збиті, наче я не те що з Куп’янська, а з самого Владивостока чи Харбіна пішки волочився. Що поробиш, бігова в мене робота, підошви за пару місяців горять.

– Прелюбопитний ти персонаж, братчику. А що ж ти читав із Жоржевих проізвєдєній? – питає мене письменник, а сам усмішку іронічну ховає за бокалом пива. Ну пий, пий, як вигорить, штабс-капітан Мельников мені все поверне. Я так беру і починаю озиратися, наче змовник якийсь. Потім тягнуся і шепочу йому на вухо:

– Читав я велику і сонцесяйну книгу «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»! Чули про таку?

Письменник мене делікатно так відстороняє, з подивом дивиться.

– І що, сподобалася ця книга?

– Так як же не сподобатися! Вона мені все життя перевернула! Я ж тепер іншою людиною став!

– Зачекай, а де ти її у своєму Куп’янську узяв? – питає письменник. Я удаю, наче ніяковію. Починаю у підлогу дивитися, руки розминати, наче соромно мені, хоч скрізь землю провалися. – Ну кажи вже! – сміється він.

– Та тойво, вкрав я її. Працював я на економії в купця Коростіна. А до нього синок приїхав із Харкова, здоров’я поправити на сільських харчах та повітрі, бо в нього сухоти лікарі знайшли. Ото ціле літо жив він на природі, парне молочко з-під корівки, яйця свіжі пив, медок та сало споживав. Так і вилікувався. А я при ньому на побігеньках був – Ванько, піди принеси те, Ванько, піди принеси се. Ну, воно, звісно, краще, аніж у полі в спеку. А потім помітив я, що синок хазяйський якусь книгу ховає. От тільки я заходжу, а так він одразу прибирає її. Спочатку подумав, що то якась заборонена книжка, ну там, знаєте, революція всяка, прости Господи. Тепер тої зарази багато розвелося. А то якось вранці застилав ліжко, коли дивлюся – лежить під подушкою. Я й розгорнув.

– А де ти грамоті навчився?

– А мій дядько рідний, Агапій Севастіянович, панотець у Свято-Михайлівській церкві, у селі Крижанівка, от він мене по Святому Писанню і навчив у грамоті розбиратися. Я єдиний із-поміж братів та сестер грамотний! Так! Ось узяв я ту книгу, почав читати і як загубився! Ото знаєте, буває так, що після Великодня за стіл сядеш розговітися, закладеш за комір добряче, а наступного дня ще усугубиш, а потім прокинешся і не розумієш, де ти і хто ти, і чого на голові баняк, а сам спиш межи свинями! Так і тоді, загубився я! Кілька годин просидів, поки мене кухарка наша Зінка кликати не почала, щоб я допомагав стіл накривати – до хазяїв гості приїхали. Так мене книга та захопила, що тільки про неї і думав! Через це перечепився за поріг і гепнувся із супницею, яку гостям ніс. А вона, холера, із саксонської порцеляни була. Стала мені у чотири місячні платні! А я і не переймався тим, все про книгу думав. Наступного дня просто забрав її і сховав. Панич увечері хватилися, шукати почали. Його питають, що за книга, а він тільки червоніє. На тому й скінчилося, ну хіба що мені в зуби дав, здогадувався, видно. А що мені, коли така книга є!

Я мружуся і дивлюся кудись у далечінь замріяно.

– Чим же вона тобі сподобалася? – питає письменник.

– Та тим, що очі відкриває. Я ж ото, як у темряві жив! Завалиш якусь бабу у сіннику, чи у млині на мішки з борошном, туди-сюди і розбіглися. Аби тіло заспокоїти! А воно ж, виявилося, що крихти клював, а повз хлібину смачну, пряник справжній, проходив! А ну дай нам, чєловєк, біленької штоф та пива по парі! – замовляю половому.

– Та я, тойво, гроші на роялі забув, – знітився письменник.

– Нічого! Мені з розумною людиною поговорити приємно! – кажу я. – А от якби самого Жоржа побачити! Після цього, хоч на каторгу до Сибіру, хоч лягай та вмирай!

– А навіщо тобі той Жорж, невже книжки не вистачає?

– Та не вистачає. Бо вона ж така цікава і про таке! – Я знову озираюсь, наче шукаю чужі вуха, що нас підслуховують. – Але ось там цілий розділ про той французький поцілунок! Так все красиво і смачно описується, тільки ж незрозуміло, як робити! Воно б хоч малюнок який. Ото коли лубок дивишся, про того ж Єруслана Лазаревича, так там не треба уявляти. Ось стинає він голову Кандаулі-змію – і малюнок відразу. Як стинає, чим. А ось французький поцілунок, поезії там багато, читаєш і аж серце вистрибує. А що до чого – не дуже ясно. Або ж ось той, як його, – озираюся, – або ж як він красиво пише – її кармінні чувствєнні губи облобизалі його могучий нефритовий стрижень…

– А тут що неясно? – дивується письменник.

– Та все ясно. Тільки ж ось у нас у Куп’янську дівчата цього робити не хочуть, бо кажуть, що то страшний гріх і за це потім у пеклі смолу розплавлену пити доведеться!

– Тоді на якого нефритового стрижня тобі цей Незабудкін здався?

– Понад усе хочу, щоб книжку він мені надписав – Вані від Жоржа Незабудкіна, із найкращими побажаннями, чи ще якось, і щоб написав обов’язково, що ніякий то не гріх і смолу розплавлену за те пити не треба! А то ж знаєш, начитаєшся того «Сладострастного путєшествія», до дівчат прийдеш, а вони знати нічого не знають. Темні й неписьменні, не хочуть так, як у книжці! А від цього сумую я. Ну, давай.

Налив чарки повні. Випили. Точніше письменник випив, а я вилив. Ні, не під стіл. Це я раніше дурень був, під стіл лив, переводив продукт. А зараз у мене у чоботі пляшечка така пласка. Туди вилив обережно, закрутив, буде чим вечором розговітися. Ще одну чарку туди налив. А ось пиво вже п’ю. І письменник п’є. Дивлюся, вже добряче захмелів він. Бурмоче щось.

– Що скажете?

– Та дивуюся я з тебе, Іване. Закінчений ти гедоніст. Я ж думав, що та книга для нероб усіляких із міста, хто подумати міг, що вона серед трудового народу піде?

– Ніякий я не комуніст, а зовсім навіть навпаки, і Куп’янськ це місто, а не село. До того ж трудовому народу теж щастя хочеться! Це у вас, панів, задоволень купа. Сьогодні у театр, завтра в сінематограф, післязавтра прийом, потім пікнік за містом і ще на книжки гарні часу читати лишається. У нас, у простих людей, або горілочка, або з якоюсь Манькою злягтися. Більше нічого і не маємо, безпросвітне життя трудового народу… То нам такі книги дуже цікаві, бо надію дарують і радість. Тому оце і йшов пішки до Києва, щоб цілувати руки Жоржу Незабудкіну. Не знаєте, як знайти цю визначну людину?

Питаю і плачу, носом шморгаю.

– Та навіщо тобі це? Я і сам тобі розповім, бо Жорж зовсім непублічна людина, із читачами зустрічатися не любить, – каже письменник.

– Але все ж хотів би я Жоржа побачити! Подякувати йому, впасти в ноги, руки цілувати за книгу його чудодійну. – Замислююся, знову наливаю. – Я ж його так і уявляю! Красивий, мабуть! Наче лейб-гусарин мальований! Дамам і баришням він подобається, і вони ото біля нього так і в’ються, так і в’ються, наче бджоли біля вишні квітучої! Ото життя! Ех! Давай вип’ємо за великого Жоржа Незабудкіна!

Письменник підсміюється наді мною, але чарку підіймає. Я далі розповідаю, яким уявляю собі Жоржа та його майже райське життя. Письменник стає чомусь все сумнішим.

– Невже ти думаєш, що як людина пише веселі книжки, то вона і сама весела, а як про тілесну любов, так тільки те і робить, що з баришнями у ліжку кувиркається? – питає він у мене.

– Аякже! Ніяк не можна без правди життя в літературі! – кажу я і роблю вираз обличчя якомога тупіший. Але сам вже розумію, що, мабуть, у житті все по-іншому. Ось штабс-капітан Мельников ізволять віршики писати, і все такі сумні, хоч вий – про зашморги та осінь, про нещасне кохання і страждання. А сам же і випити не дурень та бабій неабиякий, ще й анекдоту сороміцького в офіцерській компанії майстер розказати.

– Не так! – дратується письменник. – Зовсім не так!

– Дозвольте не погодитися. Як вас звати? – цікавлюся. Ім’я знати завжди потрібно, але я з тим не поспішав.

– Михайло.

– Прошу, як по батькові, бо не можу так запанібрата письменника по імені звати.

– Опанасович.

– Михайло Опанасович! – у нас на цукровому заводі інженер працює Михайло Опанасович! Культурна людина, журнал «Нива» виписує! Ви теж інженер?

– Ні, я на лікаря вчуся. І пишу трошки.

– Так ви Жоржа Незабудкіна повинні знати! І що ж ви скажете, що він не красень і не улюбленець всього жіноцтва Київської губернії? – не вірю я.

– А ну пішли! – зненацька підхоплюється Михайло.

– Куди?

– Пішли, покажу кому ти руки збирався цілувати.

– Зараз, допити треба!

Довелося трохи посидіти, бо пан письменник ніяк не хотів іти. Аж здалося мені, що дурить він мене. Ну нарешті випили залишки горілки, пивом закусили і пішли.

– Куди йдемо?

– Та тут неподалік!

Поспішає письменник, збуджений такий. Я і думаю, що, може, запідозрив мене? Чи не погрожує мені небезпека якась? Потім дивлюся, як він хитається, як шепоче щось, і заспокоююся. Такий п’яний, що якби і хотів щось погане вдіяти, то не зміг би. Йшли ми хвилин двадцять, потім зупинилися біля якогось задрипаного доходного дому. Квартири там тісні й темні, люд живе бідовий.

– Підсади, – каже Михайло, який зупинився біля одного з вікон. Дивуюся, але підсадив. – Ага, є, – шепоче Михайло і сплигує. Ледь не впав, я його втримав, бо добряче пісатєль вже зволили набратися з моєю поміччю.

– Тепер дивися на свого кумира, – каже і посміюється.

Заплигнув я на парапет, дивлюся у вікно. Бачу, як за столом сидить дядько якийсь. Йому років під п’ятдесят вже, підтоптаний, у сорочці брудній і щось пише при гасовій лампі.

– Бачиш його? – питає Михайло.

– Кого?

– Жоржа Незабудкіна!

– Жоржа немає! – шепочу. – Якийсь дядько сидить, пише.

– Дурню, то Жорж і є!

– Як Жорж?

Я зліз, стою, тупцюю на місці, наче розгубився.

– Зрозумів тепер? – шепоче Михайло.

– Що?

– Те, що як у кого чого немає, то він про те і пише!

– Як це?

– А так! Ти по темноті й малообразованості своїй ототожнюєш автора із його героєм. А насправді, коли читаєш роман, а там герой перемагає всіх, то це напевно, що автор його малий та кволий, кого і в гімназії, і в університеті усі кривдили. А коли герой – дамський угодник, так це у автора із жінками не щастить!

– Не вірю я, що це Жорж Незабудкін! Він більше на якогось чиновника дрібного схожий!

– Він і є дрібним чиновником, колезький асесор Пробної палати. Одружений, жінка страшна і сварлива, четверо дітей, ледь перебивається родина на його мізерне жалування. А щоб втекти від цієї кошмарної дійсності, він романи еротичні пише.

– Не вірю! – кажу я. Деруся знову на парапет. Дивлюся у вікно і дивуюся. Ну як ось могла така нікчемна людина таку книгу цікаву написати, ну як? Лисе, у зморшках, перо гризе. Опудало якесь! Потім у кімнату жінка зайшла.

– Не настачишся керосину на твої дурниці, дітям їсти нічого, а він керосин палить, гаспид, – верещить так, що аж на вулиці чути. Чоловік зітхає і квапливо прибирає зі столу товстий зошит, ховає перо з чорнильницею і гасить лампу.

Зліз я, стою вражений.

– Невже це дійсно він?

– Він, він. Василь Степанович Обляпухін. Власне ім’я здалося йому нецікавим, то став Жоржем Незабудкіним. Під цим псевдо і прославився. То що, підеш йому руки цілувати? – питає Михайло.

– Та тепер вже не знаю навіть. Слухайте, а звідки ж він ото все знав, про що книгу написав?

– А ти як думаєш?

– Мабуть, у молодості погуляв славно?

– Так він і в молодості такий був.

– Так а звідки тоді він оте все узяв?

– Вигадав!

– Тьху! – не стримуюся я. Щиро роздратувався, бо така ж книга хвилююча, коли ж не знати, який бовдур її написав!

– А давай вип’ємо, в мене ще тут фляга за халявою знайшлася, – пропоную, бо розчарувався я неабияк. Всякого чекав, але не такого.

– А давай, – каже Михайло. Він розповідає, що хоче написати про життя лікарів у провінції, серед простих людей. Я йому доводив, що про столицю треба писати, про яскраве тамтешнє життя, губернаторські бали та прийоми, красивих баришень і лейб-гвардійських офіцерів.

– Про простих людей нецікаво, і так всі все знають! А от про князів усяких та багатіїв-міліонщиків, ото так! – кажу я.

Михайло не погоджувався. Потім йому стало погано. Потім мені. Не пам’ятаю, де і розійшлися, та як додому дійшов. Пригадав тільки, що він мене знову гедоністом називав і казав, що коли що – до його папіньки, доктора-венеролога, звертатися. Та цур йому…

Наступного дня лежав до обіду, зле було, у голові гуло, ніби у Лаврській дзвіниці на Великдень. Потім, як тільки попустило, поплентався в околоток. Там Мельников давай на мене верещати, аж із чобіт від люті вискакував, мерзавцем називав, звільненням погрожував, навіть про ту мою довідку про сповідь не забув, аж доки я адреси тієї не згадав.

Виявилося, що дійсно той дядько і був Жоржем Незабудкіним. Зізнався, що напиюжилися тоді з Мельниковим свояком-цензором до синіх ґудзиків і тоді той підписав рукопис просто у трактирі. Скандал, звісно, був, але Мельников таки пристарався, щоб справу по гальмах спустили. Відбувся письменник Незабудкін лише штрафом. Але наступного дня після суду його зі скандалом звільнили зі служби без вихідного пособія і пенсії, бо начальник його дуже вже моралістом великим виявився. А через два місяці вкоротив собі віку письменник Жорж Незабудкін, повісився через злидні. Бо у нас мітлою більше заробиш, ніж тією писаниною. Ото і будь письменником. Та ну його…