Читать книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Івченко - Страница 7

Ось уже і до Нового року йдеться. У нас в околотку затишшя – у такі дні жодна падлюка нічого поганого не замишляє супроти нашого любого государя і отєчєства. Навіть бундівці, що Новий рік не святкують і в Христа не вірують, тихо себе поводять. На вулиці тріскучий мороз, сипле дрібним сніжком. Сидимо із хлопцями у філерській, у дурня ріжемося знічев’я – сьогодні штабс-капітан Мельников нікуди нас не послав, а сам папери розбирає. Якісь сердито до кошика викидає, інші на різні купки розкладає, наче пасьянс. Марудиться його благородь, на годинник поглядає. Воно і не дивно, бо сьогодні вранці прибув кур’єр від самого генерал-губернатора і вручив йому конверт. Розцвів його благородь, ніби орден йому вручили, прибрав таємничий і значущий вид. Теж мені великий секрет – прислали йому запрошення на новорічний губернаторський бал, бо ми два місяці тому замах на генерал-губернатора попередили. Мені Федька, що письмоводітєлем у канцелярії губернатора служить, ще тиждень тому про це розповідав, коли ми у трактирі випивали разом із ним та Митрофаном Скоробагатьком.

Ось і день збіг, виходить його благородь із кабінету і каже – усе, хлопці. Біжіть, Новий рік зустрічайте, тільки міру знайте, високу честь мундиру нашого не ганьбіть перед обивателями. Я теж за шапку, а його благородь тут і каже – а тебе, Ваню, я попрошу залишитися.

Ой, не люблю, як він мене так лагідно Ваньою кличе. Невже знову цілу ніч під якимось парадним мерзнути, допоки пани революціонери горілочку питимуть? От же щастя… Ну воно і зрозуміло, хлопці всі одружені, дітей мають. Кого послати – Івана Підіпригору, бо одинак він, ні з ким йому Новий рік зустріти, нікому подаруночки дарувати, ніхто його вдома не чекає. Взяв пляшку горілочки та навіть випити ні з ким буде. Прикро так стало. Не за Мельникова, за себе дурного. Але не подаю виду.

– Тут, Ваню, ось яка справа. Я гаманця вдома на роялі забув, навіть на візника із собою не маю. А мені ж на бал губернаторський треба потрапити.

– Еге ж, ваше благородь, – думаю, – знаю я той рояль. Коли минулого тижня, випивши із ротмістром Фірксом, сідали у карти грати, то мене не питали. А якби спитали, то сказав би, що з тим Фірксом грати, несповна розуму треба бути, йому не раз вже за шахрайство господа офіцери морду били. От і просадив його благородь по-дурному все своє жалування за місяць, у «Абісинському королі» буфетнику на бороду пишеться.

– Виручи, Вань, не в службу. Візьми з нашої стайні екіпаж службовий, завези мене до губернаторського палацу, буцімто ти мій кучер.

Ну що робити? Не відмовиш начальству. Приїхали ми до палацу… Ой нене, які ж ми злидні – люд у великих чинах, при орденах, хто автомобілем розкішним прибув, інші на баских конях лихачами лакованими з оксамитовими сидіннями і хутряними пологами. Як бідні родичі ми з нашою пошарпаною службовою бричкою і сумною сивою кобилою Маруською. Побіг його благородь до палацу, а я сиджу, насіння лускаю, дивлюся довкола. Аж ось під’їздить авто, червоним деревом оздоблене, нікелем блищить, клаксоном дудить вимогливо – поступись, злидото. Звідти офіцер вискакує – підполковник – гоноровий такий, обличчя пещене, вуса напомаджені, шинеля соболем підбита. Говорить крізь зуби, ніби кожне слово дарує. Аж тут серце в мене шпигнуло – змінився він із того часу, роздобрів, у чинах виріс, але не забуду цього поганця, до кінця свого життя пам’ятатиму. Це ж Щербатов, той, із Туркестану, він тоді ще ротмістром був. Через цього виродка я мусив кинути військову службу.

Вискакую я з брички і во фрунт перед ним:

– Здравія желаю, ваше благородіє! Пам’ятаєте мене?

Дивиться на мене олов’яними очима, бачу – не впізнає.

– Я ж Дерещук, колишній унтер-офіцер драгунського полку, де ви ще ротмістром мали честь служити, – дідько його знає, в обличчя наче не впізнав, але прізвище, може, пам’ятає, тому і назвався я чужим.

– Ізвозом, значить, займаєшся? – питає байдуже.

– Так точно! – відповідаю.

– Ну-ну! – протягнув він.

– Ваше благородь, дозвольте запитати…

– Пшол вон, дурак, – кинув він презирливо.

Даремно ви так, ваше благородь, із Іваном Підіпригорою. Дістану я тебе, опудало напомаджене, скільки б зірочок у тебе на погонах не було, тільки зажди трохи. Все одно щось вигадаю, щоб тобі дошкулити…

Тоді цього павича прислали до нас із Петербурга, перевели з кінногвардійського полку, де якісь золоті верби за ним виросли. Вочевидь, вирішили папінька його переховати нащадка у нас до часу, поки не вляжеться скандал у столиці. Але він у нашому полку теж швидко відзначився – за якусь дрібницю вишикував сотню на повну викладку. Півдня простояли на осонні, троє чоловік на той світ тоді пішло – це ж Туркестан. Та йому минулося, папінька у нього генералом при міністерстві двору служить. Та це я потім взнав. А тоді здуру написав скаргу на ротмістра до штабу округу. Все одно нічого йому ніхто не зробив, лише мені довелося лиха за це стерпіти. Ось так я і пішов з армії.

Ноги трохи стерпли, вирішив прогулятися. Вікна великі у тому палаці, до самої землі, все добре видно. Дами і баришні у сукнях розкішних оксамитами шелестять, діамантами сяють, паничі вельможні у статському і військовому походжають, музика грає. А штабс-капітан мій коло дамочки однієї упадає, гоголем круг неї ходить. Гарненька вона, наче і подобається їй Мельников, сміється із його розповідей. Аж тут той Щербатов підходить – не чути нічого, але видно, як він презирливо щось крізь зуби цідить. Навіть руки не подав штабс-капітану, хоч наче вони і знайомі. Ну для таких гвардійських павичів жандармський офіцер – то порожнє місце. Але ж, схоже, вони справді знайомі? Зачекай, Мельников у жандарми з кінногвардійського полку потрапив, допоки папінька його в карти всі статки родини не просадив та не застрелився. А у гвардії служити дорого, там все синки міліонщиків та вельмож, забави у них дорогі – на жалування не проживеш. Бідні у кінногвардійцях не служать, тому мусив Мельников у охранку податися з імператорської гвардії, бо хоч жалування у жандармів не більше, але витрати скромніші. Бачу, Щербатов теж коло тієї дамочки крутиться, пір’я розпускає, ручку її тендітну в білій рукавичці цілує. Ох, не вигорить вам, ваше благородь, нічого супроти підполковника гвардії. Смутний Мельников, стоїть осторонь, вуса закусив…

Прогулявся я трохи, підходжу до хлопців, які своїх хазяїв дожидаються.

– Добридень вам, – кажу, – ось глянув, як пани наші веселяться, аж завидки взяли. А чия то така баришня гарна, чорнявка у блакитній сукні?

– Наша баришня, Дашенька, донька професора Дубровицького. Та не про твою честь, – буркнув сивий дядько-кучер.

– Та куди нам сірим навіть мріяти про таке, але ж хоч краєм ока крадькома глянути на таку красу можна? – кажу.

– Та дивися, нехай хоч повилазить, – великодушно дозволив старий.

– А ось що я тобі, батьку, скажу. Чи не дербулизьнути нам при святі по чарочці? – питаю, а сам пляшчинку з-за пазухи витягаю.

Дядько враз подобрів, посміхнувся у сиві вуса.

– А чом би й ні? Пани довго бавитимуться, а ось у мене і закусити знайдеться – дістає торбинку з хлібом та салом нарізаним, стаканчик.

Налили ми по разу, випили за свято. Тут й інші почали підтягуватися – хто теж мав щось випити чи закусити, а хто й не мав. Випиваємо, регочемо. Тільки шофер щербатовський сидить у автівці, лихий, як сич. Чи то боїться Щербатова, чи себе за цабе велике має через те, що шофер, а не якийсь там візник.

Налили ми знову, випили.

– А що, – кажу старому, – я чув, ніби ті професори окрім книжок своїх нічого за душею не мають, у злиднях живуть?

– Сам ти злидень, барин мій – один із найбагатших поміщиків Чернігівської губернії. Землі у нього – день можеш їхати. Спитай – чия земля? Знаєш, що скажуть? Пана Дубровицького земля. Ось так. Із самим Мілюковим мій пан дружбу водить, його навіть раз Пуришкевич водою облив просто на засіданні Державної Думи, так вони сперечалися з аграрного питання.

Ось такої, мало того, що багацюра той професор, так ще й ліберал. Не вигорить Мельникову тут нічого – у нього за душею лише чоботи, вуса та любов до государя. А от государя ті ліберали недолюблюють, вони конституцію хочуть. Що це таке не знаю, але щось поважне, хоч і звучить схоже на проституцію.

Підходжу я чортом-спокусником до автівки щербатовської, в одній руці чарочка, в іншій скибка хліба із салом.

– Чого ж ви, кажу, до товариства не підійшли? Хоч зігрілися б на тому холоді собачому. Випийте, чоловіче добрий, за свято новорічне.

Глянув той шофер на мене, потім на чарочку.

– Ех, була не була.

Махнув за один ковток, витер вуса рукавом і каже:

– Я б підійшов, не подумайте, що погордував товариством, але як пан мій горілку від мене зачує – одразу в зуби.

Еге ж, не змінився Щербатов із тих часів… Але з іншого боку – це добре, бо ліберали такого не люблять…

– А давай-но ще, братчику, – кажу шоферу, – я ось теж хочу водієм автомобіля стати, щоб до прогресу ближче. Бо машина – то не кінь, машина – майбутнє, кажуть, що будуть скоро такі часи, що взагалі коней не буде, а одні машини. Тільки тоді не зрозуміло, що з циганами буде? Невже машинами торгувати будуть?

– Е ні! Машина – справа серйозна і поважна! Які там цигани? – каже шофер. І давай розповідати, скільки у машини переваг над конем. Я слухаю, головою киваю, а сам все підливаю. Я через раз випиваю, а шофер чарку за чаркою – захмелів він неабияк. Але то мені на руку.

Вже дивлюся, виходити починають гості губернаторові. Он і панна, що Мельникову в око впала, з папінькою під ручку йде, і його благородь поруч. А Щербатов спинився на хвилю, з якимось генералом бесідує. Я до Мельникова підійшов:

– Ваша благородь, нічого не питайте, тільки прилюдно мене на ви й Іваном Карповичем звіть, потім зрозумієте…

– Ванько, мерзотнику, ти що надумав? – шепоче Мельников сердито. Аж тут пан професор із донькою до екіпажа сідають. Втямив Мельников, мені підморгує, – ну що, не змерзли бува, Іване Карповичу, бо морозець ізрядний? – питає голосно, щоб усі чули.

– Дякую, пане штабс-капітане, ми люди звичні, звольте сідати, – відповідаю бадьоро.

Аж тут Щербатов нарешті до свого авта добрався, а шофер лика не в’яже. Виволік він того бідолаху з машини та давай по матушці його крити і в морду кулаком у лайковій рукавичці тицяти.

А я не так на ту атракцію дивлюся, як косую оком на Дубровицьких. Баришня носика трохи зморщила і каже папіньці своєму – фі, яка огидна дикість. Але у самої оченята горять. Бо дуже вже Щербатов ефектно виглядає. Такий сміливий та сильний при світлі ліхтарів. І чому тільки такі мерзотники жінкам подобаються?

А професор лише прокашлявся в бороду і зітхнув сумно, – скільки ще реформ потребує наше любе отєчєство, скільки ще повсюдно тут пережитків дикості та азіатчини…

Роз’їжджаються гості, а Щербатов і далі товче морду своєму шоферу, потім нахилився, щось питає. А водій чи то зо п’яну, чи то з переляку якось головою як крутоне і вдарив його в носа. Впав Щербатов у сніг поруч з автомобілем, за обличчя схопився, верещить, як свиня недорізана. Тут уже галас здійнявся, свистки двірників засюрчали, а шофер, дотумкав, бідолаха, що наробив, підхопився і, п’яно спотикаючись, побіг до темного парку.

– Ловити будемо, ваше благородь? – питаю.

– Жени додому, люб’язний Іване Карповичу, то не наша компетенція. Пройда ти, Ванька, якої світ не бачив, – регоче Мельников.

Наступного дня послав мене його благородь до свого кабінету, забувся він якісь папери, коли на доповідь до полковника Скуратовського біг. Зайшов я туди, знайшов ті бумаги, аж тут випадково глянув на листок, що у ремінгтоні штабс-капітановому недодрукованим залишився, і тут мене мало шляк наглий не вхопив. Там віршик був. Сумний і про кохання:

Стурбували мене ці віршики не на жарт. Ну добре, коли всілякі там поетики римоплетінням переймаються, а коли ж такий серйозний чоловік, як штабс-капітан Мельников, сідає папір віршиками псувати, то це до добра не доведе. Або запоєм закінчиться, а то, може, і чим гіршим. Он же як розпалила ця баришня мого начальника! Як та Єва, тицьнула перед очі яблучком спокуси, та не одним, а двома відразу! І тут вже мушу визнати, що яблучка у тієї Даші такі, що будь-кого з розуму зведуть. А там же ще на кожному і по малинці!

Трясонув головою, щоб відігнати цю маячню, що мене обступила. Почав про справу думати. Якби воно все зробити по-розумному та нишком, щоб і вашим і нашим, одним махом, сімох побівахом. Сидів, чухав потилицю, як мені до того поганця Щербатова підібратися. Коли нарешті згадав, що це авто бачив я коло одного закладу цікавого на Хрещатику. Тому одразу і подався туди зі швейцаром переговорити. Поважний той швейцар і неприступний, галунами золотими розшитий, ніби камергер його імператорської величності. Навіть не сам двері відчиняє відвідувачам, а хлопчик, що у нього на побігеньках. Спочатку ні в яку говорити зі мною не хотів. Довелося цілого рубля дати. Тоді він Щербатова згадав, розповів, що зволять їздити пан підполковник сюди по вівторках та п’ятницях і завжди одразу двох дівчат замовляють: Люсьєнку та Жульєнку.

– І що за дівчата?

– Дорогі дівчата, тобі не по кишені. Вони зараз кохвей п’ють, тільки прокинулися.

Воно хоч вже і полудень, але я не дивуюся, бо ж робота у дівчаток закінчується пізно, ось і сплять довгенько.

– Ну, я піду побалакаю з ними, – кажу. А швейцар руку переді мною поставив.

– Не можна туди, ще не працюємо.

Довелося тому жмикруту ще рубля дати. От гад, звик з усіляких купців та цукрозаводчиків дерти чайові, совісті геть немає, а куди ж мені до них братися! Втім, на таку святу справу і двох рублів не пошкодую.

Поговорив я з дівчатами, цукерками шоколадними пригостив їх, вони мене кофієм. Побалакали ми душевно. І недаремно я потратився – мене здивувати нелегко, та від розповідей Люсьєнки та Жульєнки я аж присвиснув. По тому одразу побіг на Поділ до фотосалону Гюнтера Шульца.

– Доброго дня, пане Гюнтере, як ваш синок поживають?

Хороший чоловік той Гюнтер – працьовитий, не дурний. Та син його свого часу в університеті не з тією компанією зв’язався, мало до каторги не загримів, але ми допомогли йому викрутитися. Тож зустрів мене пан Шульц як рідного, навіть шнапсу по чарочці налив, хоч німці до випивки строгі.

Розказав я йому, що і як. Трохи скривився Шульц. Каже, не до душі мені така робота, Іване Карповичу, але мушу, бо до кінця життя вам винен за сина.

Повернувся я до околотку вже під кінець дня. А хлопці кажуть, що штабс-капітан у кабінеті зачинилися і стогнуть. Не інакше, як зуб болить у його благородія, тому й не потикаємося.

Пішов я туди, постукав у двері:

– Це Ваня, пане штабс-капітане, – кажу тихенько, – можна до вас?

– Пішов геть! – гримає Мельников, але я не йду, стою.

– Ванька! – кричить десь за хвилину штабс-капітан. – Зайди!

Заходжу. Сидить його благородіє сумний та вже геть нетверезий. Опустив голову, а на столі револьвер лежить розібраний. У барабані лише один набій. От лишенько, чув що то забава така у панів офіцерів наших є, коли нап’ються. Закладуть кулю до барабана, крутнуть і до скроні долю випробовувати. Не один дурний собі так голову розніс – бо не треба Бога гнівити. Та й штабс-капітан ніби не юнкер шмаркатий, мав би вже у свої літа якийсь розум нажити.

– Принеси мені з «Абісинського короля» водки, – каже штабс-капітан.

– Не поможе у цій справі горілка, ваше благородіє.

Подивився на мене штабс-капітан, примружив одне око.

– У якій такій справі?

– Ясна річ якій. Із донькою професора Дубровицького.

– А-а-а-а! – кулаком по столу. – Навіть ти знаєш!

– Аякже, у мене ж робота така, щоб усе знати і вам доповідати.

– І що ти тут можеш доповісти! Що? – кричить штабс-капітан, а потім дивиться на мене, з надією такою невеличкою.

– Можу вам доповісти, ваше благородіє, що мета ваша непроста, але вона того варта. Бо придане неабияке за баришнею професорською буде.

– До чого тут придане, дурню! Це ж почуття! Кохання! Ти хоч знаєш, що це таке, морда ти необразована!

– Знаю, що коли є хороше придане, то воно почуття тільки зміцнює, а ось коли голий та босий, то глядь – куди і поділося те кохання, а залишилися самі злидні.

– Селюк ти, Ванька, приземлена істота! Немає в тобі польоту душі! Все рублем міряєш! Я ж її кохаю! Як згадаю, так серце і тьохкає. Дашенька, любов моя… – каже він тихенько, очі закриває, збирає губи сердечком і наче цілує свою кохану.

– Що селюк, то селюк, ваше благородіє, але послухайте мене дурного.

– Що ти можеш порадити, щоб тебе слухати?

– Ну, як всю справу влаштувати.

– Чи ти здурів? Як ту справу облаштуєш, коли професор Дубровицький багатій і до того ж охранку на дух не переносить, ліберал чортів! А ще поруч той мерзавець Щербатов крутиться, грошей має багато і зв’язки при дворі!

– Ваше благородь, так ви ж, бувало, самі з револьвером на бомбістів йшли, у хлопців за спинами ніколи не ховалися, а тут якогось хлища напомадженого злякалися.

Стрепенувся Мельников, вуса сторчака стали, очі загорілися, кричить – я його на дуель викличу, застрелю як собаку, мерзавця.

Ну от, скажи дурному Богу молитися, так він і лоба розіб’є і підлогу подряпає. Яка там дуель, до дідька? Замість у карти грати, краще б у стрільбі практикувалися час від часу, бо за десять кроків із револьвера у відро через раз влучають… Наглядати за його благородієм треба, щоб дров не наламав, а то ще та дурна кров його до могили чи Сибіру доведе, а мені потім до нового начальства з усіма його новими тарганами у голові звикай…

– Це протизаконно, ваше благородь, і насмілюсь додати – просто по-дурному. Не буде він із вами стрілятися, самі знаєте, як такі лейб-гвардійські павичі до жандармів ставляться. Посміється з вас та й по всьому, – кажу обережно.

– Все марно, Ваню, – каже, і носом шморгає, – ех, жизнь – індєйка, судьба – копійка. Немає сенсу в моєму існуванні на цій землі без Дашеньки! Краще вже вмерти! З її іменем святим на вустах. І не смій мені заважати, чуєш – гримає на мене.

Дивлюся, до револьвера тягнеться. Крутнув барабан театрально його благородь і до скроні ствол приставив.

– Заждіть, ваше благородь, – кажу, – обіцяйте, що вислухаєте мене, якщо Господь наш не дасть вам загинути по-дурному.

– Гаразд, – каже Мельников, – на всяк випадок прости мене, Ваню, часом не за діло тобі від мене діставалося.

Підніс він револьвера до скроні й курок повільно натискає, очі заплющив. Страшно, мабуть, це і гріх великий. Сухо клацнув курок револьвера. Ще б пак, чи могло бути інакше, коли я ту кулю щойно нишком із барабана витрусив?

– Ну то що ти можеш запропонувати, – питає штабс-капітан, який помітно зрадів, що не вбився, і життям зацікавився.

– Дайте краще я Щербатовим займуся, запевняю – чухатиметься він там, де раніше і не свербіло. А ось на папіньку-професора вже вам, ваше благородіє, особисто треба враження справляти.

– Як те враження справляти, якщо він закінчений ліберал? Професор, коли дізнався, що я в охранці служу, аж скривився!

– До будь-якої людини підхід є, треба тільки пошукати.

* * *

Пішов я до архіву, в якому теки були по всім хоч більш-менш неблагонадійним. Батько Даші там теж був і значився як співчуваючий соціалістам. Щоправда, доказів його зв’язку з бунтівниками не було, але школи по селах будував, кооперативи створював, заснував комерційну школу для хлопчиків, щоб на селі торгівлею займалися місцеві й зі своїх же кров не пили. А це для нашої установи завжди підозріло.

Вечором пішов я до закладу Розочки Шпільман, а там – ґвалт страшенний, бачу швейцар Петрович б’є когось, не на жарт розійшовся, вже ногами лежачого гамселить і кричить, що у салоні Рози Шпільман дівчата у борг не дають. Дивлюся, а то ж знайомий мій давній – репортер Колобилін. Утихомирив я Петровича, розрахувався за борги вільної преси. Колобилін мало мені руки не цілував, клявся, що віддячить, то я про статтю попросив. Про дві…

На ранок пішов до бібліотеки, взяв почитати журнали, в яких професор Дубровицький свої статті з різних питань друкував. Цілий день просидів, що не розумів – у людей питався. Складно те все, багато слів незрозумілих, але наче думку вловив…

Вже увечері прийшов до околотку, але їх благородіє так зволили накушатися, що до спілкування були непридатними. Накинули на нього пальто цивільне, щоб честь мундира не ганьбив, і ледве удвох із Митрофаном Скоробагатьком запхали до брички службової. Намучилися – добре, що Митрофан Скоробагатько колишній цирковий борець, а то б не справилися. А пан штабс-капітан і далі поводили себе геть погано. Кричали на багатіїв та вельмож всяке образливе, диви, ще до образи царствующої фамілії договоряться.

– Жени швидше, – гукаю Митрофану. Вже майже доїхали, але біля мануфактури Гінзбурга, звідки не візьмись, урядник поліцейський нас зупиняє. Каже, нарушаєм, шановний, правила їзди візників, це ж бо вулиця, а не іподром, щоб так гнати. Я йому й кажу, що давай полюбовно вирішимо, без протоколу, і тихо рубля в руку пхаю. Ніби все владнав, аж тут штабс-капітан як не загорлають:

Урядник аж підскочив, за револьвером поліз, кричить: бунтівники! Арештую!

Я рота намагаюся затиснути його благородію, та марно. Волає – свободу не спинити! І давай далі «Варшавянку» співати. А тут натовп витріщак потихеньку починає збиратися довкола нас. Виявляється мастєрові цієї мануфактури страйкували, платні більшої вимагали від хазяїна і робочий день зменшити до десяти годин.

– Що ж то робиться, взагалі поліція озвіріла, людей серед білого дня на вулиці хапають, – чути голоси. Ремствують фабричні, нам співчувають. Тут хтось підхоплює за штабс-капітаном і за якусь мить дружно лунає:

До урядника нарешті дійшло, що його справи геть погані, озирнувся він як зацькований заєць і швидко чкурнув, залишивши мені мого рубля. Та мене це геть не втішило – натовп щільно обступив нашу бричку. По голеній потилиці Митрофана рясно стікають краплинки поту, бачу – руку до кишені запхав, за револьвера тримається. Господи, аби тільки той п’яний дурень нічого не встругнув несподіваного, бо роздеруть мастєрові нас на шматки і револьвери нам не допоможуть. Я зриваю кашкета з голови, вскакую і кричу:

– Товаріщі! Час революції не за горами, прийде розплата багатіям-кровопивцям за їхні злодіяння та знущання над трудовим людом! Геть антинародний режим! Владу у робочі руки, які нічого не крали! Фабрики – робочим, землю – селянам, ріки – рибалкам, тюрми – бандитам, а буржуям – палку! Для нас найважливішим із мистецтв являється кіно! А де з такими зарібками до кіна підеш? Дайош підвищення зарплатні! Я вам аплодую, товаріщі! Учитися, учитися і ще раз учитися! Бо за одного вченого двох невчених дають!

Притихли вони, мене слухають. А я верзу казна-що, що в голову приходить, кашкетом у кулак затиснутим розмахую і думаю, як звідси вибратися, бо скоро генерал-губернатор сюди козачків пришлють, тоді нам теж непереливки буде, а його благородію взагалі великі неприємності від начальства. Натовп аплодує мені, вже десь позаду кричати почали «долой самодєржавіє».

Розкланявся я і кажу:

– Звиняйте, товаріщі, нам ще треба на мітинг трудящих вагоноремонтного депо потрапити, люди там вже нас зачекалися. Пропустили вони нашу бричку, розступилися, як море перед Мойсеєм.

Не встигли ми за ріг заїхати, як з’явилися козаки. А люди взялися за руки і завели:

Ой лишенько, що тут зараз буде, що його благородь заварив… А як приїхали, тут на нас господарка квартири напала, бо виявилося, що їх благородіє вже за чотири місяці заборгував. Довелося від неї відбиватися, потім пічку розпалювати, бо ж холодно у квартирі, як у псарні, заборонила палити господарка і дров не дала. Добре, що знайшов я стос різної бунтівницької літератури, то розпалив пічку нею. Не те щоб жарко стало в квартирі, але дух теплий пішов. Поклав я їх благородіє на диван, бо він біля пічки був, а у спальні зовсім холодно. Сам сів за стіл далі думати. Так і заснув сидячи. Вже зранку чую, як кличуть мене.

Прибігаю, а їх благородіє стогнуть.

– Води дай, голова!

Побіг по воду, а як повернувся, то штабс-капітан зиркає на мене сердито.

– Навіщо мене облив вночі, мерзавець?

– Кого? – дивуюся я.

– Он, весь диван мокрий! – скаржиться він.

Довелося пояснити пану штабс-капітану, що ніхто його вночі не обливав, а що сталося, так то наслідки розслаблення організму від зайвого спиртоузу. Розчервонівся Мельников із сорому, а я побіг до господарки. Та знову давай кричати.

– А ну замовчи, стара карга! – як гримну на неї. Вона і сіла. Знаю я, як із ким балакати.

– Грій воду, помитися пану треба.

– Яка вода? За чотири місяці…

– Мовчати! Борг отримати хочеш? Якщо хочеш, то грій воду. Пан помиється і на сватання поїде. Як одружиться, то буде в нього стільки грошей, що і борги віддасть, і ще приплатить. Розумієш?

Киває вона головою.

– Швидко тільки!

Води нагріли, Мельникова у ванну, помив я його, потім відвіз до перукаря, далі додому, одяглися. Підніс дзеркало, подивились їх благородіє і задоволені лишилися – бо вже на людину схожі стали.

– А тепер ось вам на візника, їдьте до університету.

– Навіщо?

– Там буде дискусія про аграрну реформу. Поспілкуєтесь із професором Дубровицьким. Ось, по дорозі почитаєте.

Дав йому аркуш, який вчора в бібліотеці навиписував. Професор Дубровицький багато чого з аграрного питання писав, але не все я зрозумів. Що второпав, так те, що пропонував він знижувати обсяги продажу збіжжя за кордон, замість того тут його використовувати, хоч борошно молоти, хоч на корм худобі й потім уже м’ясо продавати. Стверджував, що дасть це велику кількість робочих місць, дозволить працевлаштувати селян у перенаселених губерніях, а ще казні будуть прибутки великі. Чи справді так, чи ні, не знаю, та й не моя то справа.

Побіг я у фотосалон, бо якраз вівторок сьогодні був. Про все домовився, в обід прибіг у контору, а там Мельников, аж сяє весь. Схопив мене і розцілував у губи, чого ніколи ще не траплялося.

– Ну, Іване Карповичу, ну й хитрун ти! Вдалося все!

– Вдалося?

– Ще й як! Спочатку виступав один професор із Петербурга, відомий чорносотенець. Все доводив, що тільки великі господарства годують країну і Європу, тому змінювати нічого не треба. А селяни, замість працювати на благо отєчєства, п’ють горілку і через те бідні.

І на мене дивиться ласкаво через окуляри – либонь, тому що я жандармський офіцер і повинен поділяти його погляди. А тут я встаю, і як припечатав його – кажу, що саме через бідність і безземельність нашого селянства почалися заворушення по усій імперії, тому що коли селянин має землю – він господарюватиме собі на дохід та на славу отєчєства, а не бунтуватиме проти государя. І далі як по писаному я з аркуша твого напам’ять як видав тираду!

А після мене професор виступив, розповідав про потребу реформ, а потім навіть у гості мене сьогодні запросили на чай увечері. Даша там буде!

Аж підстрибує на місці їх благородіє, очі горять, ну наче не досвідчений офіцер, а хлопчик якийсь. Побажав я йому успіху, а сам побіг у справах, яких було достатньо.

Увечері приїхав Мельников у контору знову сумний і похнюплений. Скаржився, що Щербатов уже Дашу зовсім охмурив і збирається до Італії везти, показувати тамтешні пам’ятки.

– Чим я Італію переб’ю, чим? – аж кричить мені Мельников.

– Переб’єте, переб’єте, ваше благородіє, – заспокоюю, – велике діло та Італія.

Вночі зустріч у мене була. Приніс я на неї вісім пачок листівок. Приймав їх один прикажчик із Подолу. Він поза роботою в есерів завідував розклеюванням прокламацій. На гачку в нас був і тому відмовити мені не міг. Вже зранку увесь Київ обвішаний був листівками, в яких розповідалося про походеньки одного багатого отприска Щ., який у публічному домі катався на дівчатах верхи і лупцював їх нагайкою, називаючи кріпачками, а себе государем. Щоб уже не наплутали читачі, в листівках згадувався автомобіль «Хорх» цього Щ. А внизу листка ще й промовиста карикатура намальована.

Скандал був страшний, але листівки – річ сумнівна. Ось вже коли наступного дня про це в місцевих газетах надрукували, ось тоді вже дійсно почалося. Щербатов подав газети до суду за образу, однак у адвокатів тих газет звідкілясь несподівано з’явилися промовисті фотографічні знімки. Як же реготали присяжні з тих світлин… А потім це і у петербурзьких виданнях з’явилося, бо преса смажене любить.

Офіцерський суд честі його полку почав вимагати переведення, а государ-імператор, як довідалися про цю історію, то дуже роздратовані були, аж ногами тупотіли. Де і подівся Щербатов із Києва. Заслали його аж у Красноярськ, із підвищенням, звісно. Там його через рік убили місцеві мешканці, яких він швидко налаштував проти себе характером своїм собачим.

А Мельникову, без головного конкурента, дорога до серця Даші Дубровицької була відкрита. Навіть мене на весілля запросили. Це професор наполіг, щоб челядь хоч і за окремим столом, але поруч сиділа. Ліберал. І першим тост сказав, просто цілу промову, ніби на засіданні думи.

– Шановні гості. У цей знаменний день я дуже радий, що моя донька Дар’я вибрала собі в чоловіки чесну, патріотичну, люблячу свій народ людину. Дашенько, я тобі аплодую! І сподіваюся, що родина, яку ви створите, буде ревно і наполегливо служити на благо нашої батьківщини, якій належить стати прикладом для всього світу, як потрібно розвиватися в гармонії, праці та суспільному мирі. Любі мої друзі! Гірко!

Молоді почали цілуватися, і так це вправно робили, що аж завидки взяли. Видно, що вже тренувалися поміж відвідинами театрів. Ну, то справа молода.

Вже після весілля їх благородіє покликали мене до кабінету.

– Слухай, Ванько, весілля весіллям, а робота роботою. Збігай узнай, що то за одні біля мануфактури Гінзбурга народ баламутили, бо вранці полковник Скуратівський мені за це добряче вичитав.

Я мало не зареготав, та втримався і кажу серйозно:

– Так то зальотні якісь були, погорланили й утекли. Ми із Скоробагатьком їх аж до поїзда вели, сіли вони на європейський експрес першим класом, квитки до Берліна. Не чіпали ми їх, бо наказу арештовувати ви ж не давали.

– Ну і дідько з ними, зловимо тих голубчиків, коли знову поткнуться до нас, – каже його благородь і тицяє мені сторубльову асигнацію. Я відмовлятися було почав, а штабс-капітан і каже:

– Бери! Заслужив! Твій же план був!

– Та який мій? – бідкаюся. – Ваш був план, а я тільки виконував.

– Ну так і мій теж, – киває Мельников. – Добре ж я все вигадав, га, Ваню? Сам би Макіавеллі позаздрив.

Та я не знаю, що то за Макіавеллі, я інше у тих журналах читав і багато звідти для себе узяв. Ось, наприклад, те, що нехай тебе сприймають дурнішим, ніж ти є. Бо розумніших бояться і палки в колеса вставляють. Тихіше їдеш, далі будеш, як кажуть у нас. Та книжка якимось китайцем давнім написана – «Мистецтво війни» називається…