Читать книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Івченко - Страница 8

Під’їхав віз із труною, хлопці її узяли й віднесли до потяга, де поклали у багажний вагон. Всі були серйозними та сумними. Штабс-капітан Мельников покликав мене і сунув у руку два конверти.

– В одному гроші на похорон. В іншому ми з панами офіцерами зібрали для батьків. Передай їм і допоможи, чим можеш. На три дні даю тобі відпустку.

– Дякую, ваша благородь.

Він кивнув головою. Я бачив сльози в його очах. Це ж так нечасто бувало, щоб потверезу і не через власні закоханості, а по комусь чужому плакав. Тим більше підлеглому, філеру. Казали, що Мельникову на нас начхати, аж ось дивися, і він розчулився. Бо любив покійного, як і всі інші. Та і як було не любити Євстахія Муху, коли він був такий завжди веселий, вправний і добрий? А ще отой погляд його блакитних очей із-під рудого волосся простий, щирий. Такий погляд, що як грошей попросить, так і даси йому. Для філера таке обличчя не дуже підходить, інструкція велить філеру обличчя мати непримітне. От глянула людина, ковзнула поглядом – і в ту ж мить забула. Ось як у мене. Інколи гляну в дзеркало і дивуюся, чи я то, чи не я, бо ні за що оком зачепитися, нічого згадати. А руду шевелюру Стахову було за версту в натовпі видно, тому штабс-капітан Мельников Євстахію й відмовив. Той аж розплакався. Мені його шкода стало, бо побачив я у ньому самого себе молодого. Сам теж із села, приїхав до міста після війська, де за мене думали батьки-командири. Важко було спочатку, поки знайшов роботу, до самостійного життя призвичаївся. Допомагали мені добрі люди.

То я його відвів до себе, нагодував, потім попросив, і узяли його в один трактир на кухню. Там він спочатку попрацював, потім офіціантом став. Я до нього час від часу заходив, а він мені розповідав, що чув. Пам’ять у Стаха була чудова. Розумів він мало, але запам’ятовував, хто що балакав, переказував цілими реченнями. Через фізіономію його просту та наївну перед ним патякати не боялися. Звісно, що здебільшого різні дурниці житейські, але часом і цікаве траплялося. Попросив його якось за одним відвідувачем подивитися, так Стах не просто прислухався, а ще потім повів його, вистежив, куди той ходив, із ким зустрічався. Послухав я його доповідь, і почав він у нас працювати. Штабс-капітан Мельников мені довіряв, раз уже я за людину поручився, то нехай працює.

Потяг рушив із місця, неквапливо від’їхав від вокзалу, хлопці дістали з корзини графин горілки та закуску, розклали на ящику біля труни і сіли пом’янути бідолашного Євстахія.

– Іване Карповичу, підходьте, пом’янемо Стаха, – кличуть хлопці. Я підійшов, чарку за упокій випив, тільки аж пече горілка, скрегоче по горлу, наче кіт по деревині. Яка тут горілка, коли мене злість душить, що і з моєї провини загинув Стах.

А поганого ніщо ж не віщувало. Вели ми один гурток бунтівників, слідкували, що і як. За агентурними даними скоро мусив приїхати до Києва якийсь гість, точно невідомо хто, але якесь революційне цабе з-за кордону. Той гість мав активізувати роботу есерів у південних губерніях, а ми за ним повинні були слідкувати і в потрібний момент схопити. Штабс-капітан Мельников кинув на цю справу найкращих філерів.

– Ванько, дивися, не впусти дичину! – сказав мені й налив коньяку зі свого штофу.

Траплялося таке рідко, то зрозумів я, що справа серйозна й відповідальна. Почали працювати. Чотири дні нічого цікавого, а то якось зібралися есери в одному трактирі неподалік Лаври. Щось там довго засідали, потім почали розходитися. Вийшли всі, хто пішки пішов, хто на візниках по домах роз’їхались. Знову день дарма пройшов. Я вже хотів йти, коли Євстахій каже, що залишиться.

– Та що чекати, Стаху, коли всі, хто прийшов, вже вийшли? – дивуюся.

– А може, хтось там їх заздалегідь чекав? – каже Євстахій.

І таке може бути, але малоймовірно. Та тільки молодець Стах, що не спішить додому. У нашій філерській справі затятість потрібна, щоб допрацювати до краю, щоб себе не жаліти, а справу любити, тоді й успіх буде. З такими думками, як я міг додому піти? Який би приклад Стаху подав? То й залишився з ним. Сховалися в сторонці й дивимося. Коли виходить із будинку чоловік у чорному плащі, накульгує трохи і з горбом помітним.

– А я його бачив, коли водив свого клієнта, – несподівано каже Євстахій. – Вони у трактирі за сусідніми столиками сиділи.

– Точно він?

– Ага. Хіба ж його переплутаєш? Кульгавий же і з горбом!

Все це виглядало підозріло. У трактирі один з есерів і цей горбатий могли обмінятися листами чи просто знаками, тепер от і зустрілися. То ми пішли за горбанем. Він неквапливо човгав собі, зайшов за ріг, а там його вже візник чекав, мабуть, раніше домовилися. Ми тільки вийшли, а горбатий наш вже далеко був. Євстахій за ним кинувся навздогін, а я тим часом іншого візника зупинив. Таки нагнали горбатого, трималися на відстані. Ось він зійшов, пірнув у підворіття. Євстахій слідом пішов, а я на вулиці залишився на випадок, коли кульгавий Євстахія обдурить у дворі й знову на вулицю вибіжить. Це правило таке філерське, коли удвох працюємо. Не подумайте, що Іван Підіпригора злякався і дитину на вірну смерть послав. Та якби я знав, що так все буде, то сам би пішов чи хоч удвох!

Та нічого наче небезпечного. Горбань, нехай і пов’язаний з есерами, але вже точно не той грізний гість, бо ж не на каліку чекали, а на бойовика. Коли гримнули постріли. Два. Як грім серед ясного неба. Я за браунінг свій схопився й у двір. Забігаю, там же темно, чую стогін. Кинувся, знайшов на землі Стаха, усього у крові, щось хрипів він, мені говорив, але тільки кров у роті булькала, не розбереш нічого.

– Він туди побіг! – із сусіднього будинку чоловік визирнув. У кальсонах, із лампою гасовою.

– Куди? – аж закричав я.

– Он туди, через паркан плигнув! – показує на кінець двору.

– За пораненим подивися! – кричу. Полишив я Стаха і побіг. З такою люттю у серці, що на тисячу шматків хотів розірвати негідника. Лють та застила мені всі очі, забув я, що холодне серце повинно бути, думати треба перед тим, як діяти. Стрибнув через паркан, а за ним яр виявився, та глибокий, як упаду, як покочуся, наче м’яч! І браунінг мій із руки випав. Те падіння сам собі не можу вибачити! Досвідчений же філер, міг би і передбачити, що за парканом не подушки наслано. Але охопила мене лють, забила памороки, збила з шляху. Спочатку котився ледь не донизу, потім нагору дерся, шукав зброю, знайшов, але час було втрачено. Ще побігав трохи, та нікого навколо. Повернувся у двір. Там уже людей повно, городовий прибіг.

– Де поранений? – питаю.

– Там, у лікаря.

Провели мене. Той чоловік, що з ліхтарем вийшов, лікарем виявився. Намагався Стаху кров зупинити.

– Але одна куля ось прямо у серце, – показує на мертвого вже Стаха. Задер йому сорочку і показує. – Без шансів, – зітхає.

– Та наче ж збоку! – кажу я. – Наче ж не повинна була зачепити серце куля!

– У кожного внутрішні органи по-своєму розташовані. Іншому б це просте поранення, а тут смерть, – говорить це, а у самого аж голос затремтів. Витирає сльози з очей. Мені дає хусточку. Бо я теж плачу. Дивлюся на Євстахія і плачу. Він же мені як молодший брат був! І ось не вберіг!

Так мені погано зробилося, хоч вий. Вийшов я з будинку, пішов до найближчого трактиру і напився горілки з горя. Вночі заарештували есерів, але вони казали, що ні про якого горбаня не знають. Вже і так їх і сяк, але стояли на своєму. І по картотеках ніяких горбатих серед революціонерів не було. Виходило так, що скоріше за все зачепили ми випадково кримінальника якогось. Той злякався і стріляти почав, убив Євстахія.

А мені тепер ось випало труну батькам його везти, під Лубни. Я ж і його батьків знав! Після візиту государя-імператора до Києва, коли два місяці працювали ми і вдень, і вночі, дали нам відпустку на тиждень та премію. І Стах запросив у гості до батьків. Віддячити хотів мені. Батьки в нього були бідні, але тепер ось син допомагав, то й хату нову поставили, корову купили, зажили більш-менш по-людськи. Зустрічали нас гостинно, напували, годували, ледь не руки мені цілували, бо ж Євстахій розповів їм, наче я його благодійник. Мені аж ніяково було перед ними. Аж ось тепер везу їм сина. У труні.

Заклекотав я весь.

– Іване Карповичу, та не побивайтеся ви так, – кажуть мені.

А як же тут не побиватися, коли я винуватим себе почуваю! Як мені в очі батькам Євстахія дивитися, коли через мене він загинув? Спочатку я у двір не пішов, а його послав, потім ще не наздогнав вбивцю! Замість того, щоб переслідувати, браунінг у кущах шукав, немов інститутка якась неуважна!

Гилю себе кулаком по голові.

– Іване Карповичу… – намагаються мене заспокоїти, але тільки дратують.

– Мовчати! – рикаю я.

А сам згадую, як тримав Євстахія на руках, а він хрипів мені на вухо. Сказати щось хотів. Мабуть, щоб не кидав його. Страшно людині самій вмирати. Тварина – та ховається перед смертю від усіх, намагається вмерти на самоті, а ось людині потрібно, щоб поруч хтось був, провів до воріт на той світ. Я б Стаха не покинув, але ж лікар той мені дав шанс наздогнати, навіть вказав, куди вбивця побіг! А я!

Знову б’ю себе у голову. Так мені погано, що вже і про кулю у скроню думав. Як уявлю, що доведеться батькам Євстахія у очі дивитися, так мене наче ножем ріже!