Читать книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Івченко - Страница 6

Сьогодні наче розверзлося небо – ллє та й ллє, пальто стало, як мокра онуча, либонь, викручувати можна. У такі дні я думаю про відставку, щоб сидіти у теплі та чаї ганяти. Бо оце ж по такій погоді завиграшки можна й інфлюенцу підхопити. Як тільки закінчиться день, одразу склянку горілки з перцем треба перехопити, найліпші ліки від зарази усякої. Мені ж хворіти не можна, я ж не кравець чи лимар, що захворів і вдома лежить. Я людина служива, мені отєчєство треба захищати, то і думати не смій про хворобу.

Бо ж робота моя дуже потрібна державі. Важка і небезпечна, за неї б, здавалося, треба платити більше. Однак, якусь копійчину я вже відклав. Не так за жалування, як за проїзні на візниках, що заощадив. Хоч їх благородь неабияка скнара і частенько викреслює із моїх звітів то полтиник, а то й цілий рубль – брешеш, каже, Ванько, злодійська твоя пика. Я ж не кінь ямський, спробував би ти, ваше благородіє, за бричкою три-чотири квартали побігати. І не обманюю я, а економлю. Не люблю я цієї міської суєти і смороду, хочу купити будиночок у селі та землиці, де буду сам собі начальник, і кину тоді службу в охоронному відділенні, бо ж всяке на ній буває. Не хочу, щоб колись знайшли мій труп десь на околиці з ножем у животі чи кулею в серці. Нині революціонер вже не той пішов, що колись. Раніше були все благородні пани, раз одного з них Мельников під слово честі відпустив, що арештований більше не займатиметься антидержавною діяльністю, і той слова дотримав. А щоб просто отак – ножакою служилу людину в живіт, то вони навіть думки такої не припускали. А тепер… Ет, куди той світ котиться…

Взагалі, я більше люблю соціалістів-революціонерів. Ні, вони, звичайно, теж запеклі бунтівники проти держави та царствуючого дому, однак люди переважно культурні й стежити за ними приємніше та безпечніше, ніж за есдемами, тобто соціалістами-демократами. А розвелося тих – як собак не різаних. І ще жидки з Бунду – йдеш, бувало, Подолом, аж там гвалт страшенний – а то господа талмуд того Маркса на мітингу обговорюють на своїй мові, аж допоки козачки з нагайками їх не розженуть. Та й інші, із тієї робочої партії, ще гірші. Студенти ще так-сяк, а ось фабричним порядного чоловіка зарізати, як добридень сказати.

Мені сьогодні доручили стежити за якимось офіцериком, начебто з есдемів. Звичайно, мабуть, він не справжній офіцер, а перебиранець, утім, це вже не мій клопіт. Він зійшов із потяга Варшава – Київ, купив газету в хлопчика-рознощика, запалив папіроску і пробіг очима по передовицях. Здається, крім мене, його ніхто не зустрічав, і з багажу мав лише невеликий саквояж. Поводив офіцерик себе цілком природно і, вочевидь, бував тут не раз. Ґречно допоміг донести до виходу з вокзалу валізу якійсь літній дамі з маленькою дівчинкою, вочевидь – онукою. Це треба буде записати до звіту, хоч мені видається, що вони незнайомі. Далі він вийшов на привокзальну площу, вилаявся на негоду, надів башлика поверх фуражки і пройшов крізь гурт якихось військових, що очікували перед вокзалом.

Пообідати він вирішив у ресторані за два квартали. Поручик сидів обличчям до мене і поволі, зі смаком, їв великий, товщиною з долоню, недосмажений біфштекс, що аж цвиркав і сотався кров’ю під тупим столовим ножем, і запивав цю страву келихом темного червоного вина. Я таке їдло кинув би в морду половому, бо кров із м’яса пирскати не повинна, але хто ж тих господ зрозуміє? Та й такі ресторації мені не по кишені. Дивлюся за ним крізь скляну вітрину, мокрий як хлющ, аж дрижаки беруть, і за цілісінький день встиг перехопити лише два пиріжки з лівером, куплених у лоточника. Тож шлунок мій зрадницьки грає щось бунтівне, чи то варшав’янку, чи то інтернаціонал, а може, ще які марші, не менш червоні, ніж вино у келиху того офіцерика.

Ех, як закінчиться день, зайду-но до трактиру Філімонова, хляпну стопку горілки, замовлю червоного борщу та котлетки деволяй, і щоб були із хрусткою шкоринкою, а потім зайду в салон «Жозефіна» до Розочки Шпільман. Хто ж із наших не знає ім’я Рози? До Жозефінки всі наші ходять, навіть офіцери з одружених. Я такого не схвалюю, бо шлюб – це святе, та й нащо дарма гроші витрачати, коли благовірна вдома? І проти Бога те, і проти глузду. Ось як одружуся, то тоді дорогу до Жозефінки забуду, а зараз – як же ще здоровому чоловіку без жіночого тепла обійтися? Та й для чоловічого здоров’я це шкідливо. Он був у нас філер, що на жінках економив. Економив-економив, а потім замислюватися почав про засади світобудови, несправедливе облаштування суспільства й таке інше. А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися. Ото філер той замислювався, замислювався, а потім у штунди пішов і звільнили його без вихідного пособія, бо до філерів приймали лише людей православних, а сектантів всіляких гнали, як гниллю битих. Тому краще на «Жозефінці» не економити, тим більше, що Розочка недорого бере. Для наших у неї знижка, бо розуміє людина, що ми государя-імператора та любе отєчєство захищаємо, а не абищо.

Ото трохи замислився я, але пильності не втрачаю. Он мій поручик пообідав, розраховується. Великі асигнації, при грошах. Офіцер вийшов із ресторану і роззирнувся. Швидкий гострий погляд ковзнув по вулиці, наче черга кулеметна. Еге ж, не помилився штабс-капітан Мельников, коли наказав стежити, – цей поручик наш клієнт. Їх ніщо так не видає, як оце озирання. Справжній офіцер, навіть коли до коханки прямує, не озиратиметься, наче крадій. А ось бунтівники все озираються, стеження побоюються. Ну, дивіться, дивіться, побачимо, ваше благородіє, хто із нас кращий конспіратор…

Офіцер сів до екіпажу, що чекав на нього, і швидко поїхав, я одразу зупинив наступного ваньку-візника. Поручик вийшов біля синематографу «Ренесанс». Сеанс якраз розпочинався, я ледь встиг квиток купити. Звісно, міг би чекати офіцерика на вулиці, але то було б уже занадто, я ж не залізний – мене вже почало лихоманити від холоду. Та й мусить мені штабс-капітан Мельников гроші відшкодувати, я ж квиток пред’явлю. Треба ж подивитися, чи той офіцерик із кимось тут не здибається. Вони зараз полюбили по синематографах зустрічі призначати, бо в залі темно і всі на екран дивляться.

Мій офіцерик сидів на два ряди нижче, як на долоні в мене. Поруч із ним нікого не було, не підходив ніхто, то навряд чи це була якась зустріч. Вочевидь, прийшов таки дивитися фільму. Сьогодні у «Ренесансі» давали «Франкенштейна». Я взагалі люблю синематограф, хоч нечасто можу собі дозволити таку розкіш. Однак такі фільми мені не до душі. Аж дрижаки брали від жаху, особливо, коли з казана з хімією всілякою постає потвора, створена схибленим професором. Яке ж воно страшне і огидне, прости Господи. Я більше люблю фільми про кохання, особливо, коли у головній ролі грає красуня Софія Пальцева. У Розочки є одна дівчина, Фрося, так дуже схожа на Пальцеву. Як не зайнята вона, то до неї завжди ходжу, щоби пристрасті були наче у кіно.

Оце думаю про своє, а справу не забуваю, на поручика зиркаю. Втім, поведінка його якась дивна. Он вся зала аж стогне від страху, а він регоче, наче дурний. Всі коли затихають у жахливому передчутті, воно посміхається і само собі шепоче щось. Дивний він якийсь, навіть як для революціонера. Однак моє діло – теляче, мені потрібно за ним лише стежити.

– Думати вам, філерам, зайве. Ваша задача – стежити. Думаю тут тільки я, і цього цілком достатньо! – полюбляє казати їх благородь. Правий він, бо, як каже Митрофан Скоробагатько, не треба брати тяжкого в руки та дурного до голови…

Сиджу, вгрівся. Хоч кіно і дурне, однак я трохи вдячний цьому офіцерику за те, що прийшов сюди і дав перепочити трохи. Вже не страшно було знову під дощ виходити. Після кіна клієнт мій відвідав перукарню, де провів близько години. Заклад цей був цілком респектабельний і дорогий й працював над офіцериком сам власник салону – Георг Дюбуа, в миру – Грицько Дубовий. Я те знаю, бо він із нашого села, розбитний чолов’яга, із хлопчика на побігеньках вибився у власника модного закладу, який велике панство полюбляє. Тепер Грицько таким цабе став і так кирпу дере, що нікого із земляків не впізнає, лише з панами знається. Хоча зі мною вітається. Бо якось бачив, як мені довелося бунтівника одного арештовувати. Не знаю, чи зрозумів, ким я працюю, але браунінг мій запам’ятав і тепер мене поважає. Сам Грицько навряд чи хоч якось пов’язаний із антидержавними справами, він звичайний міщанин, зразковий батько великого сімейства, що переймається лише власною справою.

Красиво ж Грицько працює! Гострі ножиці сталевими метеликами так і пурхають довкола голови того офіцерика. Потім ще завили йому щипцями і нафарбували тонкі вусики, поголили, пилочками відполірували нігті на руках – що, як на мою думку, було заняттям виключно дамським і не личить чоловікові. Далі господар перукарні обдув офіцерика хмарою парфумів із пульверизатора. Це така пшикалка, як ото на борошно чхнути. Схоже мій клієнт радше до дамочки збирається, тет-на-тет, аніж на якусь підпільну сходку. Хоча ці бунтівники, шельми, вигадливі. Ось на перше травня свої сходки маскують під маївки, наче звичайні обивателі. А там, у їхніх корзинах під пляшками з горілочкою та різними закусками всілякі листівки і брошури нелегальні.

Цікаво було б поглянути, що у саквояжі цього поручика. Закладаюся на місячне жалування, щось там мусить бути цікаве. Адже офіцерик жодного разу не випустив його з рук і не здавав до гардероба у ресторані. Однак затримувати його не веліли, поки що треба взнати адреси, де він буває, та людей, із якими спілкується, щоб одночасно накрити мокрим рядном усю їхню підпільну організацію.

Врешті той офіцерик підвівся, усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі та, розрахувавшись із Георгом-Грицьком, вийшов із перукарні та знову озирнувся. Ич, яке обережне. Тільки я за ним йшов іншим боком вулиці. Спробуй мене побач. От і не побачив, думав, що чисто, пройшовся далі, а потім різко повернув у парадну довгого п’ятиповерхового будинку. Чорт, здається, цей дім прохідний, так і загубити його недовго. Я перебіг вулицю й забіг до будинку. Знав же, що зопалу нічого робити не треба й інструкція службова не дозволяє. Але я зробив. А в нашій роботі помилки коштують дорого і платити за них доводиться одразу. Тільки зайшов, як отримав такий удар у живіт, що аж у очах запаморочилося, а ще повітря не стало. Хапаю його роззявленим ротом, а проштовхнути до легенів не можу, наче та риба на піску. А чиїсь швидкі пальці вже кишенями моїми нишпорять. Стою, ледь на ногах тримаюся, скрутився, наче червак на сонці, кахикаю, немов сухоти в мене, дивлюся на морду свою скривлену, що віддзеркалюється у наваксованих до блиску офіцерських чоботях.

– Оце так здобич! – дивується офіцерик.

І є ж чому дивуватися, бо он мій поліцейський свисток, посвідка, семизарядний браунінг та гаманець перекочували до кишень поручика. Ось так, був філер, а став босяк. Ох Ваня, Ваня, сам же дурень, що у таку халепу вляпався! Потроху випрямився, дивлюся на супротивника мого. Бачу погляд його зневажливий. Ну так, поважати мене немає за що, попався, наче курка на борщ. Офіцерик мене тикає револьвером у бік.

– Вперед, пішов!

Пішов, зі стволом не сперечаються. Плентаюся і зубами скриплю. Лютую сам на себе. Оце вляпався. Бо ж розумію, що з цієї квартири мені живим не вийти. Може, кинутися на нього? Що втрачати? Але ж бачив його впевнений погляд і як він револьвер тримає. Такий не схибить і шансу не дасть. Подумати треба, що робити, не поспішати, бо вже раз поспішив.

Піднялись сходами на третій поверх, офіцерик постукав у двері з номером 12. Не просто так стукав, а вибивав якусь мелодію, щоб знали, що свій. Відкрив нам якийсь нервовий хлопець, який вирячився на мене, наче привида побачив. Офіцер штовхнув мене повз хлопця, до квартири. Почув, як за спиною клацнули замки. Ми зайшли до вітальні. Тут сиділа доволі дивна компанія. Дамочка – її можна було б назвати гарненькою, хоч як на мене, так тараниста занадто і бліда якась, наче давно вже світла сонячного не бачила. З панночками часто таке, бо ж сидять вдома, а як на вулицю і виходять, то прикриваються капелюшками та хустинками, щоб, борони Боже, не засмагнути, бо засмаглі тільки селянки.

Поруч із жінкою присів той хлопець, який нам відчиняв. Вбраний неохайно, з довгим масним волоссям, у сюртучку, скоріше за все, студент. У руках крутив невеликий швейцарський ножик. Чомусь нервував, бо його довгі тонкі пальці помітно тремтіли, наче у старого пияка.

У кутку, закинувши ногу на ногу, сидів геть сивий, однак ще не старий чоловік у мундирі статського радника міністерства юстиції з орденом Святої Анни на шиї. Оцей мене здивував, бо не чув я, що серед бунтівників такі високопосадовці трапляються. А ще засмутив, бо як показали мені його, то значить уже живим неодмінно не випустять. Ну, я і раніше не дуже то сподівався врятуватися.

Зайшли ми, офіцерик залишився при дверях, а мене штовхнув вперед, до середини кімнати. Тиша. Сиділи вони мовчки і дивилися то на мене, то один на одного. Офіцерик задоволено посміхався, наче щасливий мисливець, що повернувся з успішного полювання, а я – дичина впольована. Аж роздратувався трохи, але потім заспокоївся. Дратуватися не можна, навіть коли ти револьвера тримаєш. А коли на тебе наставили, то й поготів. Треба спокійно думати. Виходу наче немає, але я ніколи не здамся. Цьому я ще у Туркестані навчився, що до останнього треба битися, зубами за життя чіплятися, у будь-яку шпарину лізти, тоді, може, і врятуєшся.

– Навіщо ви, поручику, притягли сюди цього клоуна? – врешті втомлено запитав статський радник.

– Цей екземпляр стежив за мною від самісінького вокзалу, – відповів офіцер. – Я навмисно перевіряв, чи це бува не випадковість, протягнув його ледь не через усе місто. Але цей спритник ходив за мною, приліпився, наче реп’ях до собачого хвоста!

– Поручику, ви брудні калоші зазвичай перед дверима лишаєте, чи несете грязюку просто до дому? – сердито запитала білявка.

– Даруйте? – не зрозумів поручик.

– Поручику, графиня хотіла запитати, чому ви не позбулися цього типа десь дорогою, а приволокли сюди? – із неприхованою зневагою запитав студент.

– Тому що цей тип може дещо знати про речі, які нас цікавлять. І, я маю надію, розповість усе нам. – Поручик дивиться на мене. Я, може, і з села, але у людях розбираюся. Поручик зі студентом у пікіровках за білявку, яку вони «графинею» звуть. Невже насправді графиня? Ти диви, ще не бачив таких бунтівників, щоб і статський радник, і графиня! Он як офіцер зі студентом один на одного дивляться з ненавистю, наче сусідські півні на вулиці, того й дивися, наскочать битися.

– То як, розповіси? – питає в мене офіцерик та посміхається. Револьвер ані на мить із мене не зводить, навіть коли на студента дивиться.

Питання. Розумію, що от якщо зараз не схоплюся за щось, то так і полечу у провалля. Вигадати щось треба, план якийсь карколомний, «хід конем», як любить казати Митрофан Скоробагатько. Несподіване щось, бо мене зараз тільки диво врятує.

– Ні, – кажу я. І кривлюся, наче протухлої камси понюхав.

– Ні? – насміхається офіцерик. – А чому, ні? Невже ти монархіст? За царя-батюшку і життя готовий віддати?

Я ще більше кривлюся. Потім зітхаю.

– Давайте, пане, кінчайте вже мене. Навіщо вся ця вистава? – кажу заморено, дивлюся в бік. Але краєм ока помічаю, що здивувався поручик, та й інші на мене дивляться, не розуміють до чого я веду.

– Думаєш, не зможу вбити тебе? – хизується офіцерик, але якось невпевнено. Мабуть, звик, що в ноги падали, чоботи цілували, щоб врятуватися, а не ось так.

– Зможете, пане, зможете. Краще моїм браунінгом, бо він не хибить. Тільки швидше давайте, не тягніть кота за яйця.

Тиша. Дивляться всі на мене. Здивувалися. Офіцерик, так той навіть розгубився трохи.

– По-перше, я тобі не пан! – аж кричить і голос трохи затремтів. – Для мене всі люди рівні!

– Брешете, – кажу тихо, але всі почули.

– Що? – лютує поручик. – Що ти сказав?

– Брешете ви про рівність.

– Та як ти смієш! – Як підскочить, як дасть мені ляпаса. Вдарив несильно, а по-жіночому якось, але я губу собі закусив. Боляче, однак жити хочеться. Кров заюшила, я її сплюнув на килим.

– Ну ось бачите, – всміхаюся гірко.

– Що? – далі лютує офіцер.

– А те, що ви такі ж як жандармські офіцери. Я що для них, що для вас холоп, кропив’яне насіння, бруд із чистеньких ваших чобіт!

– Що ти мелеш?

– А те що є! Те що сам бачив! Ледь тільки не по-вашому, як одразу кулаком у зуби! Знай, Ванько, своє місце! Отака рівність! Бо ви кажете одне, а робите інше! Кажете, що за народ, за щастя його, за справедливість! А самі народу не довіряєте анітрохи! Вважаєте, що темний народ, не розуміє нічого. Треба його вести, сам не піде! – аж кричу, і всі дивляться на мене, здивовані.

Тиша. Офіцерик он знітився, кусає свій вус, крутить головою.

– Слухай, це тебе в охранці навчили так співати? – поручик вирішив піти в контратаку. А я далі гірко всміхаюся.

– Ага, в охранці! Де ж ще? Хіба ж я міг сам до цього дійти! Я – селянський син! Мене тільки навчити можна, вбити щось у голову, бо сам же нічого не зрозумію, ні до чого не дійду! – я важко дихаю, в очах сльози, кілок у горлянці стає. В кімнаті тиша. От вже не чекали такого. А я далі веду: – Може, і селюк, може, і порох із чобіт ваших начищених, але свою голову на плечах маю! І серце маю! Яке стискається від образи і відчаю! Знаєте, що з моїм дядьком зробили? Га? Борці за народну долю, знаєте? Розстріляли його! Коли в нас у Миколаївці заворушення почалися, щоб землі пан дав, то прислали поліцію спочатку. Вони давай хапати та шмагати! Мужики образилися, за вила схопилися і прогнали поліцію. Тоді солдатів прислали! Люди їх вийшли зустрічати хресним ходом, з іконами та хоругвами, у святкове вбралися, з дітьми йшли, з квітами, бо ж свої хлопці, а їх кулями зустріли! Племінниці моїй око вибили, дивом вижила, калікою стала! Дядька вбили! Зарубали шаблею, наче нехриста, браві наші донські козачки! А двох синів його, братів моїх, Карпа та Федора, до Сибіру, на каторгу, як бунтівників! Ось так! Навіть не поговорили з людьми, а як із худобою, вбивати одразу! Що з холопами балакати, вони тільки по зубах розуміють!

Кричу останні слова і плачу. Гірко та голосно, за дядька вбитого, за сестру скалічену, за братів у кайданах!

Тиша в кімнаті. Дивляться всі на мене і вже по-іншому дивляться.

– І як же ти в охранці залишився? – питає жінка. Ох, як у неї голос змінився! Жодної зверхності, тремтить від хвилювання!

– Дурний був, думав, що тут у нагоді стану! Почав шукати виходи. Знайшов Вигилянського, напросився стежити за ним. Підійшов, розповів, запропонував допомагати! А він розсміявся мені в обличчя! Плюнув і геть нагнав! Кричав на мене, Іудою називав! Бо ж я плебей, селянський син, яка до мене довіра? Я йому кажу про Коритька, що провокатор він, доноси пише до нас у відділок, а Вигилянський мене по обличчю – лясь! Мовляв, мовчи, погань! Не смій наводити тінь на наших товаришів! Ну, звісно ж! Коритько з дворян, хіба може він провокатором бути! А от я – бидло, з холопів, я брехав і прислужував, більше ні на що не здатний! Мало того, що мені не повірив, так ще і Коритьку тому розповів! А Коритько злякався і вбив його!

– Брешеш! Брешеш, сучий сину! – зненацька вибухає студент. – Не смій таке казати! – біжить до мене, однак поручик перестріває його і відштовхує, наче кошеня.

– Не лізь!

Я посміхаюся мляво.

– Не захищайте мене, пане поручику, не захищайте. Нехай ще пан студент дасть мені в зуби, як хотів. Бо хто я – смерд, а він – пан. Має на те право, вищий за мене, а оті балачки про братерство та рівність, це все полова словесна.

– Коритько – мій дядько, і він не провокатор, і не вбивав Вигилянського! – кричить студент.

– Ну так, звісно. Хіба ж твій дядько може бути зрадником? Ви ж біла кістка, у вас такого не має, щоб зраджували. Це я, холоп, у мене дядька вбили, а я служу царю-батюшці, бо смерд, бо ані гордості не маю, ані честі! Ванька!

– Кого ще з провокаторів знаєш? – питає статський радник. Сидів він тихенько та дивився все на мене уважно.

– Нікого. Бо я – холоп, а вони всі – пани. Думаєте, їх благородь мені хоч про когось скаже? Ні! Вони ж такі точно, як і ви. І в зуби теж можуть дати. А довірити хіба чаю принести, чи коньяку, а щоб розповісти – та ніколи. Холоп і є холоп. Смерд огидний. То кінчайте вже скоріше мене, щоб вам не заважав, і боріться далі за щастя народне своїми білими ручками.

– Ти про ручки дарма! Я, коли від поліції переховувався, то два місяці у кузні працював! Гепав молотом! – ображається поручик.

– А я на станку працювати вмію, на токарному! – додає студент.

– Як тебе звати? – питає графиня. Голос у неї приємно схвильований. Гарненька вона, хоч і худа, мабуть, не один по ній сохне.

– Іван. Як і положено. Ванька.

– Ти, Ванько, дурня не валяй, – каже графиня.

– А я і не валяю. Набридло мені все. Не вірите мені, то вбийте мене і забудьте. Це вам неважко.

– Важко тобі повірити, Ваню.

– Звісно, важко. Ви вже треті, кому довірився. Ніхто ще не повірив, всі за провокатора тримали. І ви ж такі самі. – Я знову кривлюся. – Ніколи мені не повірите, бо для вас я був і є чужий. Холоп. Ось і все.

– Розкажи про провокаторів, – каже радник. Він тут найдосвідченіший, і його мозок думками про графиню не забитий. – Когось мусиш знати.

– Професор Сальніков. Він же два роки на нас працює. Не знаю, як його узяли, можливо, за картярські борги. Любить професор у карти перекинутися, а платити нічим. Ось і став на жалування. Бахтін, він – студент. Я чув, що йому не дали бойову групу очолити, ось він і образився, здає потроху. Капустянський, його ви, може, і не знаєте, він з есерів. Цього на содомії спіймали. Щоб не було розголосу, погодився на нас працювати. Ще кількох знаю, але тільки в обличчя і за агентурними прізвиськами. Кажу ж, мені штабс-капітан Мельников так само, як і ви, не довіряє. Хоч я ж йому життя врятував! Коли на Подолі брали ми кількох бундівців, що з Одеси приїхали. При зброї й такі шибайголови, що ого-го! Один вбив поліцейського, потім із каторги втік, зарізавши двох охоронців. Небезпечні люди. Я казав Мельникову, що треба почекати козаків, та куди там, полізли їх благородь. На город їм хотілося. Але мене першого послали, а самі за мною вже йшли. Бо я ж хто? Ніхто! Пристрелять мене, іншого візьмуть. Чого мене берегти. Ото вламалися ми до квартири, жидки давай із револьверів пухкати, ми у відповідь, а потім гупнуло щось на підлогу. Дивлюся, а біля штабс-капітана бомба крутиться. Він на неї вирячився і не ворухнеться. Я кинувся під кулі та ногою вибив. Я футбол люблю, гра така англійська. У нас на Осокорках команда є, одного разу першість міста вибороли, перемогли самих англійців із заводу «Арсенал»! Вибив я гранату в сусідню кімнату, там вона і вибухнула. А сам упав на підлогу, а з боку кров хлище. Влучили в мене жидки. Добре, що хоч не вбили, але майже місяць у лікарні пробув. Все думав, що нагородять мене. А потім читаю в газетах, що, виявляється, то Мельников під кулі кинувся і вибив гранату, самотужки одного бундівця убив, а трьох заарештував. За це йому орден і від генерал-губернатора грошова премія. Сім тисяч рублів! І знаєте, скільки Мельников мені дав? Червінець на горілку! Вони ж мене навіть у лікарні не провідали жодного разу! Гроші дали, коли я вже сам до контори причапав. Червінець! Ось моя красна ціна! Червінець! І не копійки більше! То що оце вам, таким поважним людям, зі мною, дешевкою, ляси точити? Стріляйте та займайтеся далі своїми справами.

Я зморено зітхаю і відвертаюся. Несподівано поручик кидається до мене і приставляє мій же браунінг до скроні.

– Стріляти? – питає тихенько.

– Стріляйте, пане, стріляйте, – відповідаю теж тихенько. І відчуваю холод дула, але не боюся.

– Я ж вистрелю! – аж шипить поручик. – Вистрелю!

– Трошки опустіть браунінг, – кажу.

– Що? – розгублюється поручик.

– Якщо так вистрелити, то можу живий залишитися. У нас у полку один офіцерик стрілявся, наче і до скроні приставив, але куля вниз пішла, вийшла з щоки. Він потім тиждень мучився у лікарні, поки помер. Навіщо це мені й вам. Трохи опустіть браунінг, щоб надійно, – кажу, і залягає тиша. Чутно тільки, як поручик важко дихає. Воно ж важко людину вбивати. Особливо, коли вперше. Я, пам’ятаю, коли у Туркестані першу людину вбив, пачкаря на кордоні, то кілька днів мучився. Ні їсти, ні спати не міг, все ввижався він мені.

– Прибери зброю, – нарешті наказує радник. Здається, він тут головний, бо поручик слухняно ховає револьвера. – І що ж, ти пропонуєш просто тебе відпустити?

– Ні.

– А що?

– З собою узяти.

– То ти хочеш на нас працювати?

– Не на вас, а на себе. За дядька хочу помститися. Я перед Богом за те присягся. Гидко мені дядьковим катам прислужувати! Іудою себе відчуваю! Як згадаю небогу мою, яка тепер крива і нікому не потрібна, так серце кров’ю обливається. А ще одна небога від управителя завагітніла. Той потім втік, прихопивши хазяйську касу, а вона втопилася бідолашна. Бо кому потрібна покритка? Ось від цього і жити сам не можу, що одним життя, а іншим – мука. Одним – усе, а іншим – нічого, тільки прислужувати та зуботичини отримувати! А хіба Бог людей створив не рівними? Хіба чимось гірший я за того ж штабс-капітана Мельникова?

Важко дихаю я, у роті пересохло, скривився в обуренні, ледь не плачу від праведного гніву, кулаки стиснув і в очі раднику дивлюся. Так дивлюся, що аж печу вогнем свого погляду.

– Обговорити нам дещо треба, – каже радник.

Вони виходять із кімнати. Я стою і важко дихаю. Головне не розслабитися. Щоб тобі повірили – ти мусиш повірити. І я повірив. За ту віру тримаюся, бо вона мене врятувала. Стою серйозний та задумливий. Відчуваю, наче дивиться на мене хтось. Це для філера важливе вміння, чужі погляди відчувати. Мабуть, десь є дірка у стіні, спостерігають вони за мною. Чи не видам себе якось, що насправді брешу, що мелю казна-що, тільки б врятуватися. Дивіться, дивіться. Я впав на коліна і почав Богу молитися. Воно ніколи не зайве і враження певне справляє.

Краєм ока подивився на вікно. Третій поверх. А що як кинутися зараз, скло висадити і на вулицю? Високо, звісно, можна і ногу зламати. Потім ще і кулю отримати, бо нема чого бунтівникам втрачати. Ні. Дурня.

– Дядьку, дядьку! – аж стогну. І хоч немає в мене дядька, але я так у нього повірив, що аж серце болить за ним і вогонь помсти випалює зсередини.

Бунтівники радяться довго. Повертаються десь хвилин за десять, стають переді мною. Поручик руку подає.

– Повірили ми тобі, товаришу.

Дивлюся я на нього.

– Давай руку. Рівний ти нам, а ми тобі. Разом будемо боротися, разом до революції йти! – каже поручик і голос його бринить від хвилювання. Я наче вагаюся, наче не вірю, але подаю руку. Тиснемо. І з іншими так само, навіть із графинею. Вона ще мене у чоло цілує. Уста в неї тонкі, але такі ніжні, наче квіткою доторкнулася.

– Тепер давайте до справи, – каже радник. – Ми сьогодні плануємо революційну експропріацію в одному банку провести. Іване, знадобиться ваша допомога.

– Слухаю, – кажу я.

Починаємо обговорювати план. Вони досвідчені люди, з ними приємно працювати. Все передбачили, розрахували, підготували. Я буду за візника, який підвезе графиню і радника. Студент і офіцер будуть вже у банку, я чекатиму на вулиці. А вони наставлять зброю і заберуть гроші. Там багато повинно бути, сподіваються, тисяч сто, не менше. Потім вийдуть графиня і радник, сядуть до мене, я поїду, а студент і поручик відступлять пішки прохідними дворами. За годину зберемося на квартирі.

– Ось ваша зброя. Але стріляти тільки у крайньому випадку, коли іншого виходу не буде, – повертає радник мій браунінг.

– Працюємо тихо, – погоджуюся я.

– І спокійно! – це радник каже поручику, який помітно нервує. – Спокійно.

– Так, так! – поручик киває головою. Ох, не довіряю я йому. Занадто нервовий, може наробити справ.

Але все відбувається, наче по нотах. Ось вже я на бричці під’їхав до банку. Графиня та радник пішли всередину. Я спокійно сиджу, лускаю насіння, озираюся навколо. Спокійно все. Он на перехресті стоїть городовий, навіть не здогадується, що відбувається. Знову відчуваю погляд. Хто на мене дивиться? Я ж бороду приклеїв, шапку на очі насунув. Ніхто б мене не впізнав, але хтось дивиться. Посміхаюся. Мабуть, поручик мене на мушці тримає. Не довіряють, перевіряють. Тільки смикнись, Ваню, як отримаєш кулю. Напевно ж, і до мого браунінга холості набої зарядили. Молодці, молодці, серйозні люди.

Чую постріл. Ледь чую, бо ж у будівлі, в якій банк, стіни товсті, все приховають. Бачу он кілька людей зупинилося, прислухаються.

– Наче постріл? – питаються.

– Та ні, то я, – кажу і ляскаю батогом по бруківці. Воно і дійсно схоже. Заспокоїлися люди, пішли собі.

Коли виходять графиня і радник із повним саквояжем. Студент на дверях залишився.

– Поїхали, – спокійно наказує радник.

Їдемо. Он бачу і поручика, дійсно за мною слідкував, а зараз тікає. Швиденько відводжу графиню і радника, потім відганяю бричку подалі, швидко перевдягаюся у підворітті. Коли йду, то бачу, як побільшало на вулицях поліції і козаків. Кажуть, що щось пограбували, вже розповідають, що зі стріляниною і вбиті є, та не один. Постріл, значить, один, а вбитих багато. Люблять наші люди язиками чесати.

Заходжу до квартири. Студент вже прийшов, чекають поручика. Далі план такий – передати гроші бойовим групам, щоб ті закупили зброї, а самим залягти на тиждень-другий на дно. Бачу, як студент йде до туалетної кімнати. Вичекав півхвилини, потім йду за ним. По дорозі заходжу на кухню і беру ножа – довгого та гострого. Ось студент виходить, бачить мене, посміхається, а я б’ю його ножем. Ще в селі вмів свиней різати, колієм був, то скажу я вам, що людину зарізати легше. Один удар – і все. Студент сповзає по стіні вже мертвим. Виймаю ножа і повертаюся до кімнати. Там спокійно підходжу до радника зі спини і перерізаю йому горлянку. Графиня кричить, я б’ю її, валю на підлогу і затикаю рот, в’яжу руки. Коли підводжуся, радник у агонії соває ногами по підлозі.

У двері дзвонять. Я відкриваю, поручик дивиться на мене здивовано – мабуть, у крові я забруднився.

– Студент поранений, у нас городовий стріляв, – кажу, – ледве відірвалися від погоні.

Поручик кидається до квартири, я чіпляю його за ногу, він падає, кидаюся зверху, б’ю по потилиці руків’ям свого браунінга. Б’ю, допоки поручик ще сіпається. Потім підводжуся, зачиняю двері, вмиваюся у ванній. Витираю відбитки своїх пальців. Хто зна, а раптом слідчим потім забагнеться робити дактилоскопічні дослідження? Метод сумнівний і новий, але все одно треба бути обережним.

Далі дивлюся на графиню. Все ж красива баба, шкода вбивати. Беру килим, закатую в нього графиню. Перев’язую кінці, щоб не видно було, що всередині. Відчиняю саквояж. Гроші, багато грошей, я стільки ще не бачив разом. Пачки асигнацій!

З килимом на плечі й саквояжем на руці виходжу та зупиняю візника. Потім змінив візника, згодом ще трьох змінюю, щоб заплутати сліди. Заходжу з чорного ходу до Розочки Шпільман.

– Мадам, я чув що ви збираєте овес до Аргентини.

Вона дивиться на мене.

– Ваню, ви ж з охранки, яке вам до того діло?

– Маю я дещо для вас, пані Розо. – Кладу килим на підлогу, розмотую. – Ось. Скільки дасте?

Розочка починає ретельно обдивлятися графиню. Звісно, що то ніяка не графиня, вони ж усі ряджені були.

– Одного зуба немає, – каже Розочка.

– Передні усі цілі, а того, що немає, – не видно, то яка різниця? Вона ще на роялях грати навчена, – набиваю я ціну.

Торгуємося. Розочка неабияка скнара, але я теж не дурень і розумію, що цю білошкіру та ніжну панночку можна продати кудись у закордонний бордель дуже дорого. Нарешті домовляємося. Розочка платить і я йду.

В мене залишилася ще одна справа у маленькій підвальній квартирці неподалік від Бібіковського бульвару. Стукаю у старі, вкриті пухирями старої фарби, двері. Відкриває Войцеховський, колишній професор університету, давно вже звільнений за розповсюдження серед молоді шкідливих думок.

– Ваню? – дивується екс-професор. – Ти що тут робиш?

– Я зробив, – кажу і заходжу. Не люблю на порозі балакати.

– Що зробив? – дивується він, а потім дивиться із зацікавленням. – Що?

– Пам’ятаєш, ти мені про того німця розповідав? Що ото голова в нього боліла, а він про надлюдину торочив.

– Ніцше! – згадує Войцеховський.

– Ага, про Ніцше.

– То й що? Що ти зробив? Ну кажи, не тягни, що?

– Вбив. Чотирьох. Ні за що, – кажу.

– Чотирьох! Вбив! – чомусь радіє Войцеховський, аж слиною з тонких, вкритих брунатною плівкою губ. – І що, відчув? Відчув, як став надлюдиною, що знаходиться поза добром та злом? Га? Ну, кажи, кажи, Ваню! Чотирьох! Ні за що вбив! Це ж просто чудово! Ти відчув? Відчув себе Богом? – він аж витанцьовує переді мною, збуджений та нервовий. Бачу краплю поту, що виступає на його чолі. Він – огидний.

– Ну, Ваню, ну, кажи, розповідай, що відчув? Сподобалося тобі? Крила виросли! Відчув себе боголюдиною! Бо ж ти долями керував! Питання життя та смерті вирішував! Без усяких там обставин! А просто вбивав! Ну, розкажи, Ваню, розкажи, я ж давно про це мріяв! Стати надлюдиною! Але я слабкий, я не міг наважитися! А ти, ти зміг! Ти – сильний, ти – надлюдина, Ваню! Про тебе Ніцше писав, про таких, як ти! Про білявих бестій, що зруйнують цей огидний буржуазний світ! Ваню, вклоняюся тобі, як майбутньому, що виблискує світлом сталевої волі та залізних м’язів! – Войцеховський і дійсно вклоняється мені, ледь руки не цілує. – Що ти відчув, Ваню, ну, кажи, кажи! Я хочу це почути! Коли вбив ні за що? Що почув? Політ? Крила за спиною? Ваню, не мовчи! Що?

– Ніби у лайно вступив, – кажу я правду.

– Що? – Войцеховський вирячився на мене.

– Дурень твій Ніцше. І правильно тебе з університету вигнали, щоб ти людям голови не задурював.

– Ваню… – встигає сказати Войцеховський, а потім я його б’ю по голові браунінгом. Він непритомніє і падає. Відношу його на диван, заглядаю у невелику шафу на стіні. Там беру шприц і морфій. Войцеховський вже давно на морфії, за нього і працював на охранку. За ампулу готовий розповісти будь-що. А знав він багато, бо був вхожий до кіл бунтівників. Набираю повний шприц. Шукаю вену на руці, але там все сколото. Доводиться задирати брудні штани, знаходити вену на нозі. Роблю укол і вкладаю шприц у руку Войцеховського. Вколов потрійну дозу, після такої до Страшного суду не прокидаються. Зачекав, поки він не припинив дихати, тоді пішов. Ставлю у тій справі крапку. Потрапив у халепу, але врятувався, підчистив все так, що комар носа не підточить. Повертаюся додому, висипаю саквояж на ліжко. Там пачки грошей. Починаю рахувати їх. Виходить під сімдесят тисяч. Вже думаю про те, що напишу рапорт на звільнення і поїду до села. Коли одна з пачок розсипається. І я бачу, що в них газетний папір. По купюрі зверху і знизу, а між ними папір. Рву інші пачки, а там так само. Дивлюся на цілу купу паперу і починаю реготати. Чув же, що банки, налякані частими нападами, почали робити ось такі дулі грабіжникам. Справжні гроші ховаються десь, а в сейфі лежить ось таке. Їжте, не обляпайтеся. Оце тобі й відставка, і будиночок у селі, й садочок, і жіночка, і дітки, і щасливе та тихе життя до самої смерті.

Аж закричав із відчаю і пересердя, підхопився і…

І прокинувся. Сиджу в ліжку і кричу, наче корова недоєна. Аж самому перед собою соромно. Замовчав, у вікно дивлюся, а там глупа ніч. Згадав, що увечері ходив за тим самим Войцеховським на збіговисько якесь. Ото там про Ніцше багато балакали, потім ще про поляка одного, Достоєвського чи що. Надлюдина, чи твар тремтяча, чи право маю, поза добром та злом, інша маячня. А потім Митрофан Скоробагатько після служби покликав у гості. Йому свіжини батьки з села передали, дві торби смаколиків. Посиділи ми гарненько, випили горілочки, поспівали. Добрі були і кров’янка, і сальтисон, і ковбаска домашня. Смачна та жирна. Ото через таку їжу, мабуть, і верзеться вночі бозна-що! Скількох людей убив! Тьху! Наснилося ж таке.

Пішов до цеберка з водою, випив кухоль, постояв, щоб маячня всяка з голови вийшла. Далі вже спав добре. І снився мені садок вишневий у квіті, самовар та миска колотого цукру. Оце і я розумію сон, а не всяке там патякання бузувірське.