Читать книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Івченко - Страница 5

А все почалося з того, що в Києві з’явився Сергій Залевський, досить відомий революціонер, який чотири роки тому був засуджений до довічної каторги і звідти втік. Та не просто втік, а покинув кордони нашого любого отєчєства на китобійному судні й дістався до Америки. Звідти був висланий за революційну діяльність, потім з’явився на Ямайці, де підбивав тамтешніх негрів (це такі дикуни чорного кольору, наче сажотруси після роботи, тільки п’ють менше) на бунт проти англійської адміністрації. Успішно закликав, а на погане повести справа не хитра. Ті бунтівники навіть захопили кілька містечок, однак англійці – люди суворі щодо порядку, і кинули війська, розгромили негідників і загнали у ліси. Генерал-губернатор острова оголосив нагороду в чотири тисячі фунтів за голову Залевського, однак виплачена вона не була, хоч багато хто з колишніх повстанців охоче б виконав замовлення. Казали, що революціонер захворів малярією і загинув у схованці в горах.

Та як виявилося, не загинув, а повернувся на батьківщину і об’явився у Києві. Знайшов його я випадково, але це та випадковість, яка стає можливою завдяки спостережливості й наполегливості. Я тоді стежив за гуртком революціонерів, який очолювала Ольга Карпова, донька багатого купця, котра вже відбула кілька років на засланні, але своїх протизаконних справ не покинула. Однак гурток Ольги Карпової був досить мирний, зброї у них не водилося, друкарні теж, збиралися частенько, щось там все обговорювали, сперечалися. Штабс-капітан Мельников схопив одного студента, який ходив на ті зібрання. Студент мріяв про революцію, а потім закохався в одну курсистку, батько якої був запеклим монархістом та членом Союзу Михайла-Архангела. Між суспільним і особистим студент вибрав останнє, бо дуже йому вже дівчина подобалася, та й посаг за неї непоганий давали. Вже, було, про вінець мріяти почав, а штабс-капітан тут як тут. Сказав, що може розповісти батьку дівчини про неблагонадійні захоплення майбутнього зятя, і не бачити тоді студенту коханої, як своїх вух. Хлопець молодий був, ще смаленого зайця не бачив, то злякався, почав божитися, що тепер нічого проти государя-імператора не має, тоді Мельников і запропонував довести це не словом, а ділом. Тобто доповідати, що там у гуртку відбувається. Студент спочатку трохи покомизився, що ніколи не буде донощиком, але коли почув, що може не стати чоловіком своєї коханої, погодився. Почав писати доповідні записки про кожне зібрання. Мельников за те йому ще і грошей трохи підкидав, щоб підтримати асигнаційними дровами патріотичне вогнище.

Той гурток назагал нас не дуже цікавив, і вів його штабс-капітан більше заради звітності. Коли ось студент розповів, що чекають у Карпової якогось гостя, чекають із надією, що ось тепер нарешті почнеться справжня робота. Що саме почнеться і для чого, студент не знав. Але доповів, що у гуртку почався збір грошей. Знову ж таки невідомо для чого. Мельников зацікавився тим і поставив мене стежити за Ольгою Карповою, а ще кількох філерів за іншими членами гуртка. Три дні ходив я за пані Карповою. Ходити за жінками, скажу я вам, досить приємно. Бо вони не бігають, не норовлять заскочити в трамвай на ходу чи стрибати через паркани. Як на відпочинку – ходиш, не поспішаєш, роздивляєшся навкруги і не нервуєш постійно від думки, що об’єкт може втекти.

Ото ходив я за нею, ніби на променаді, але пильності все одно не втрачав. Якось вийшла вона зі своєї квартири, сіла на візника і поїхала на Бесарабку. Там походила базаром, дещо купила з їжі, склала все у кошик, який мала з собою, і поїхала на вокзал. Ось це вже цікаво. Когось зустрічатиме? Чи сама кудись поїде? На вокзалі вона вийшла на перон, а тут саме потяг з Одеси прибув. Натовп цілий вивалив, пані Ольга йде, жінка вона статна, осанки прямо царської, всі її обходять, як вода скелю. А вона все крокує. До кінця перону пройшла, а ніхто до неї так і не заговорив. Потім вона геть пішла звідти. Не дочекалася? Чи відчула, що стежать? Хоча я ж завжди працював чисто, так, що не помічали мене навіть досвідчені конспіратори.

Дивлюся я за Ольгою, коли бачу, що хода у неї змінилася. То вона трохи на правий бік хилилася, бо ж важкенький кошик. Там і шинки шматок, і хлібина, сир і дві пляшки пива, і ще якийсь дріб’язок. А тепер іде рівно, хоча кошик при ній. Придивляюся і розумію, що кошик порожній! Он як мантиляється у руці легко! Помінялася вона з кимось! Ось для чого і приїздила! А я це навіть не побачив!

У нашій справі філерській реакція дуже важлива. Як ото в боксі, англійській забавці, де кулаками один одного гамселять. Там теж, не зівай, Химко, поки ярмарок. Ледь ґаву піймав, тут же і отримав по зубах. Це тобі не шахи, чи доміно, коли можна посидіти, потилицю почухати. А в нас – щось помітив і тут же вирішив, а потім одразу виконав. Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи. Оце я перед вами зараз розбалакався, а тоді, на вокзалі, тільки діяв. Як побачив, що корзина не та, бігом помчав до виходу з вокзалу. Бачу попереду якийсь чоловік чимчикує, а в руках у нього кошик, майже такий, як у Карпової. Мій клієнт! Не встиг втекти, голубчик!

Сів він до візника і поїхав. Я кинувся вільного шукати, щоб за ним простежити. Та де там… Пасажирів багато з Одеси, всі екіпажі встигли розібрати. Ну, Ваня не велике цабе, можу і ніжками. Побіг за їхнім екіпажем, але, мабуть, поспішав той пан сильно, бо ж погнав візник коня так, ніби за ним чорти гналися. Довелося повертатися на вокзал та чекати доки візник, що ним той підозрілий тип із корзиною поїхав, повернеться. Візники ж по місцях працюють. Оце якщо возить від вокзалу, то сюди і повернеться за наступним пасажиром.

Таки дочекався, дав візнику гривеник, розпитав про того пана. Виявилося, що відвіз візник його на Солом’янку, висадив там на перехресті. Попросив я і мене туди відвезти. Приїхав, понишпорив навколо, розпитав рознощиків, але того пана ніхто не запам’ятав. Я і сам бачив його здалеку, тільки й розгледів, що борода у нього була.

Повернувся до околотку, доповів Мельникову. Той давай лаяти мене, що випустив об’єкт стеження. Я головою киваю – винен, ваше благородіє, голову з пліч. Дійсно ж винен… Потім пішов до хлопців, які гуртком Карпової почали опікуватися, коли Мельников про гостя почув. Розпитав їх. І виявилося, що ще тиждень тому один із революціонерів їздив на Солом’янку.

– Хату знімав. Навіть не хату, а кімнату окрему без пансіону, – доповів Євстахій Муха, молодий філер, але не без таланту. З усіх молодих він мені найбільше за всіх подобався своєю старанністю.

– Поїхали, Сташе, покажеш.

Поїхали ми, знайшли хатку. Стояла вона трохи осторонь, на краю ярку.

– Хороше місце, – кажу. – Є куди тікати, як поліція прийде.

– А ще господиня глуха, – шепоче Євстахій.

– Так це взагалі рай для бунтівника!

Вже темно було, ми обережно у двір зайшли, почали у вікна заглядати. У всіх темно, лише в одній світло наче горить, але штора зачинена. Однак кватирка відчинена була. Прислухався я, наче тихо в кімнаті. Хотів вже дубцем шторку трохи посунути, зробити щілину, в яку б дивитися. Коли чую:

– От чорт! Лайно! – лається чоловік. Через кілька хвилин ще так. Чи пише щось, чи читає, що гнівається так? А потім допер я, що він голиться! Оце коли гострим лезом водиш по шиї та вріжешся, то так і лаєшся час од часу.

Постояли ще під хатою, потім я Євстахія залишив, а сам додому – цілий день гарував, не залізний же, відпочити хоч кілька годин мушу. Із самісінького ранку знову пішов я до цікавої мені хати. Євстахій доповів, що ніхто не виходив і не заходив. – Ну, хіба що квартирант до вітру ходив. А ще оце зовсім нещодавно вийшов у одних кальсонах і вилив на себе відро води у дворі!

– Мився, чи що? – питаю, хоча люди у лазнях миються, або у баліях вдома, а не так, що воду з відра на себе лити.

– Ні, не мився. Бо вода холодна, форкав, як кінь! І без мила ж, яке то миття? – Євстахій аж плечима стинає. Ну й дійсно, не те щось.

– Ну, добре. Почекай тут, піду познайомлюся.

Пішов у двір, постукав у двері. Не відчиняють. Ще раз постукав. Тиша. Відступив на крок від дверей, побачив, як фіранка на вікні сіпнулася. Хтось на мене дивився. Потім хазяйка вийшла. Я давай пояснювати, що хочу кімнату зняти, чув, що в неї є. Гучно так балакаю, наче щоб вона почула. Але хочу, аби і той квартирант мене почув. Коли виходить він.

– Все, зайнята кімната, я вчора вселився. – Свіжопоголений, бо ж обличчя засмагле, а шкіра там, де борода була, біла. І кілька порізів видно. Точно, голився він тоді, збривав бороду.

– От прикрість. Ну, зайнято, так зайнято, піду далі шукати, – зітхнув я і подивився винувато на чоловіка, мовляв, вибачався, що потурбував. А насправді роздивився його добре. Хвалитися не буду, але у мене погляд, як у фотографічного апарата. Одного разу вистачить, щоб потім портрет людини у мене завжди у пам’яті був. Обличчя пам’ятати у філерській справі важливо.

Поїхали з Євстахієм до контори, там я засів архів дивиться, щоб по фотографії впізнати, що за птиця до нас залетіла. Що був той чоловік у архіві, сумнівів не мав, бо ж дуже вже в нього погляд вольовий і звички конспіратора. Передивився я усе, а немає його. Вже хотів піти, коли узяв ящик, де були складені картки загиблих бунтівників. Не знаю для чого й узяв, але от буває у мене таке, що ніби керує хтось зсередини. Ось там я його і знайшов!

Читаю: Сергій Залевський, із поляків, революціонер, каторга, втеча до Америки, повстання на Ямайці, де і загинув. А ось і не загинув!

Побіг я з його особовою справою до Мельникова. Той як побачив, аж зрадів.

– Ванько, виграшна це справа! Залевський цей, неабияке цабе, дрібницями не займається. Узяти його під негласне спостереження, та так, щоб як на долоні був!

От ми й узяли. Вісім філерів по цій справі працювало! І Залевський, і гурток, наче під лупою у аптекаря! І дійсно, щось у них відбувалося. По-перше, зібрали в одного з товаришів у підвалі невеличку друкарню. Але прокламацій поки не друкували. Потім замовили десять пудів воску! Ну не свічки ж робити до Різдва! Штабс-капітан спеціалістів розпитав, кажуть, що для жодного виду вибухівки віск не використовується. Тоді для чого?

Далі ще веселіше! Виписали з Москви скульптора! Не зброяра, не хіміка, не печатника, як то завжди у бунтівників бувало, а скульптора! Їх благородь тричі у Москві перевіряв, що, може, скульптор то так, вивіска, а насправді чимось іншим людина займається. Але скульптор той був чоловіком благонадійним, політикою не цікавився, ще й самому генерал-губернатору літній сад оздоблював торік.

Приїхав скульптор, йому зняли майстерню і почав він роботу.

– Нічого не розумію! – казав штабс-капітан Мельников і гилив кулаком по столу. – Зовсім! Що це вони витворяють, із нас знущаються, сучі діти, чи що? Навіщо їм скульптор?

– Не можу знати, пане штабс-капітане! – стинаю я плечима, бо і сам не знаю.

– Так дізнайся!

Ну, як начальство наказало, то треба дізнаватися. Розпитав я Євстахія про те, як той скульптор день проводить.

– Зранку п’є чай, потім десь о дванадцятій приносять йому обід із трактиру Шпалинського, о третій знову чаює, а о сьомій йде в трактир вечеряти та випиває кілька чарок горілки.

– З кимось балакає?

– Та ні, мовчки сидить. П’є та зітхає. Мабуть, сумно йому тут.

Увечері пішов я до трактиру. Там людно було, побачив і скульптора, який у кутку сидів наодинці з графином. Підсів я поруч, сам горілки замовив. Мольберт із фарбами поруч поклав. Мольберт я у конторі узяв. Якось одного революціонера брали, а він, дурень, застрелився. Так його мольберт у нас і залишився. Оце я пилюку з нього протер і узяв. Мовляв, художник.

І спрацювало. Засмоктав наживку, наче свиня помиї. Тільки мольберт побачив, одразу пожвавішав скульптор. Дивився, дивився, потім спитав, чи не художник я.

– Художник, – кажу. І давай заливати, що з села сам, талант із народу, розповів, як не взяли мене до училища, бо ж із «кухарчиних дітей», то оце сам намагаюся навчитися.

– Бо як ото у серці щось нудить, то хіба ж можна не писати? Як воно тебе переповнює так, що ось-ось луснеш! – брешу я, знаю, що казати, бо частенько по роботі у всіляких трактирах сиджу, а там же митців, наче собак нерізаних, і кожному, коли вип’є, виговоритися треба.

– Це ж творчість, хлопче, творчість! – аж кричить скульптор, сідає поруч і замовляє ще штоф горілки.

Так ми і зійшлися, поговорили по душах, аж побраталися, я, коли вже побачив, що скульптор розплився, наче масло на сковорідці, спитав, чим він зараз займається.

– Та так, халтура! Грошики заробляю. Оце зроблю замовлення, отримаю платню і зможу три місяці творчості присвятити! Бо це, брате, головне, без цього митцю не можна! Як продаватися часто, як за грошима бігти, то увесь талант просрати можна! – аж кричить скульптор, мабуть, багато про се думав.

Я все киваю-підтакую, далі знов питаю, що за замовлення таке, що це він із Москви (а вимова ж чується) аж до Києва приїхав.

– Та дивне якесь замовлення, – стинає він плечима і кривиться. – Ще такого не було у мене, хоч я вже тридцять років, як скульптурою займаюся.

– А чим воно дивне? – питаю і хитаюся на лавці, наче п’яний як чіп і ось-ось гепну на підлогу.

Я прикидаюся, а скульптор дійсно набрався, але тут озиратися починає навколо, чи ніхто розмову нашу не підслуховує. Але у трактирі народу багато, шумно, хто там що підслухає. То нахиляється скульптор до мене і шепоче ледь чутно:

– Та треба мені відлити царя.

– Кого? – дивуюся я.

– Царя, государя імператора нашого відлити! – шепоче скульптор і очі так вирячив, що ось-ось випадуть.

– Тобто – відлити? – знову дивуюся я, бо ото знаю, що у інтелігентних панів, як пива надудляться, є такий вислів «сходити відлити», це по-людському значить «до вітру». Але до чого тут государ і скульптор до чого?

– З воску відлити, – пояснює московський гість. – Оце зараз форму роблю.

– З воску? Як свічку? – дивуюся я. – Що і з гнітом?

– Та ні, просто з воску, за гніт нічого не казали, – крутить головою скульптор.

– Царя з воску? – про всяк випадок перепитую я.

– Ага. Потрібна портретна схожість. І щоб у парадному мундирі був, з орденами та аксельбантами. Не просте замовлення.

– І на коні?

– Та ні, без коня. Це б задорого було, у замовників і так грошей ледь вистачає. Пішого царя роблю.

– Дива які.

– Та і я ж кажу. Оце б скоріше закінчити із цією дурнею і потім творчістю зайнятися. Я, братіку, про творчість мрію, щоб створювати образи людей із народу і…

Як пішов далі чесати, мабуть, і до ранку балакав, якби не випив ще дві чарчини та під стіл не впав. Відтяг я його до квартири, яку йому знімали, а сам побіг доповідати штабс-капітану Мельникову. Бо надто вже це все дивно, щоб не викликати підозри. Побіг доповідати в околоток.

– Царя, кажеш, із воску? – питає Мельников недовірливо.

– Атож, як є, государя нашого любого у повний ріст замовили.

Штабс-капітан дістав із сейфа штоф коньяку дербентського, налив собі чарку і одним духом випив. Вміє він пити красиво, що тут скажеш. Інша справа, що міри не знає і тоді вже некрасиво може бути, але то справа панська, начальству дозволена.

– Здається, голубе, навішали вони на вуха твої довірливі локшини довгої, – хмикнув Мельников.

– Так перевірте того скульптора, ваше благородіє, – кажу, – йому які резони брехати? Він за гроші на них працює. Сам із того замовлення дивується. Каже, різне бачив, але щоб таке – ніколи.

Замислилися штабс-капітан.

– Можна було б їх усіх із міста вислати в адміністративному порядку, а Залевського ми й так заарештувати можемо за попередні гріхи. Але темна якась це справа, Ваньку, і незрозуміла. Злякаємо ми їх – заляжуть, принишкнуть, а потім знову за своє. Ось полковник Скуратівський, минулого року, як приїхав із Лондона, говорив, що є там музей такий – фігури із воску людей різних відомих – ніби живі вони. Казав – схожість разюча. Тобто роблять таке, роблять.

– А може, Залевський із Карповою дійсно збираються музей відкривати? – питаю.

– Підіпригоро, не ламай дурня! І годі вже мені очі мозолити, – гаркнув Мельников.

Та і сам знаю, що про музей то дурниця. Горбатого могила виправить, а бунтівника – шибениця. Не вірю, щоб він раніше повстання піднімав, а потім музеєм зайнявся. Якась там червивина точно є, тільки знайти її треба.

Пішов я до тої квартири, до хлопців наших.

– Теслю викликали вони, щоб стовп у хаті поставив, – каже Євстахій.

– Який ще стовп? – запитую недовірливо.

– Звичайний, дубовий. Просто посеред кімнати, – веде далі Євстахій, – дивина та й годі. У вікно заглянув – наче із стелею все гаразд, а тут тобі стовп стоїть. Із теслею тим переговорив, що його ставив. Та що з нього візьмеш? Каже – заплатили добре, то й роблю, як сказали. Смаглявий той, себто Залевський, керував. А потім квітів три кошики привезли, троянд червоних.

Ну щодо троянд – то таке. Ті пани ціни грошам не знають і, щоб враження на баришню справити і свого доп’ясти, ще не таке витворяють. Ось навіть штабс-капітан Мельников свого часу мало не щодня тій своїй актрисці кошик червоних троянд на сцену виносив, ще й із записками любовними. Мабуть, бігме – й віршики писав його благородь. Може, той Залевський на Карпову теж хоче враження справити. Але навіщо там стовпа поставили? Але Мельникову доповідати про це не став – висміє.

Ввечері революціонери знову збиралися на тій квартирі. Тільки вбрані були якось дивно – Карпова і ще одна баришня, із курсисток прийшли в білому, ніби наречені, а паничі навпаки, геть усі в чорних костюмах і циліндрах, навіть нехлюї-студенти так вирядилися. Всередині достеменно відбувалося щось підозріле, чутно було якісь дивні звуки – чи то співи, чи якесь завивання. Ну назагал, ця публіка любить співати своїх революційних пісень, але то було щось інше. Слів не розібрав, бо близько підійти не було жодної змоги – один із них сидів на призьбі весь цей час і палив папіроску. Отже, вони стали обережнішими.

Зранку доповів про ті вихиляси Мельникову, і, на моє здивування, він не на жарт стривожився.

– Вчора студентик той приходив. Наляканий він дуже, слізно просився більше туди його не посилати. Якусь дивну молільню вони влаштували на тій квартирі, посередині неї стовп трояндами обвитий, навколо той приїжджий ходить і щось бурмотить, у дикунські барабани б’є. Усім якісь слова чудернацькі Карпова роздала і веліла напам’ять завчити. Казав студентик, що страшно йому, бо вони государю щось лихе заподіяти хочуть і зараз шукають якусь річ особисту, чи навіть дрібничку якусь – ніготь, кілька волосків чи недопалок його величності. І чекають на якогось барона Суботу чи Суботіна – він толком не розчув, гамірно було. Я перерив усю Оксамитову книгу. Немає таких баронів, тільки князь Субарідзе, але він камергер його величності і йому років під вісімдесят. Мабуть, кличка якась. Але у картотеці нашій теж не проходить. Що скажеш?

Ну що тут сказати? Це ж ясно як божий день, я зітхнув із полегшенням.

– Брати їх треба негайно. То, ваше благородь, вони на государя нашого порчу на смерть навести хочуть. Ось у нас у селі баба одна була…

– Ти що, пив, скотино? Яка порча, до дідька, посміховисько з нас хочеш зробити на усю охранку? – аж заверещав Мельников.

Налився червоним, наче буряк, хоч у борщ кидай, з очей блискавки сипле, ох і лютий, холера!

– А давайте, ваше благородь, дамо їм ту річ, котру вони шукають, – кажу, бо відчуваю, що треба щось вигадати, щоб гнів мельниковський збити. Бо коли начальство гнівається, то підлеглим це не на користь.

Дивиться на мене їх благородь. Збив я їх, наче качку на зльоті.

– Ти при своєму розумі? – питає вже тихо, без крику і в очі дивиться строго.

– Ну недопалок дорогої сигаретки чи кілька волосків знятих із гребінця. Звідки ж їм знати, що то не государеве? Ми тому студентику нашому розкажемо до пуття, де він їх взяв, навіть у Петербург звозимо на день-два для вірогідності, бо раптом за ним стежитимуть. Все можна влаштувати у кращому вигляді. Подивимося, що вони з тим робитимуть.

Почухав Мельников потилицю.

– Дубина ти, Ванько, але часом діло кажеш, хай так і буде. Подивимося, що вони тоді утнуть. Дурнувата, але все ж – хоч якась версія, іншої поки не маємо.

За три дні з майстерні двоє наших підопічних винесли велику скриню і перевезли на квартиру до Залевського. Трохи згодом скульптор взяв візника до вокзалу, а за дві години вже мав прибути петербурзьким поїздом наш студент із недопалком папіроски улюбленої государем англійської марки Честерфілд із золотообрізним мундштуком, котрий йому буцімто роздобула коханка одного його друга дитинства, що служить фрейліною при дворі.

Я трохи за студента хвилювався – слабкуватий він, боїться – блідий як смерть туди пішов. Аби тільки не викрили його, а то шукай потім вітру в полі – розбіжаться ті господа революціонери по усьому нашому безкрайому отєчєству, ще й того дурня закатруплять. Але ні – здається, спрацювало. Заворушилися, забігали. Першою Карпова з’явилася – прямує вулицею, вся у біле вбрана, зосереджена, а в руках клітку із чорним півнем несе. Ну не холодець же буде варити з нього ця панна освічена? Та й на холодець навіщо живого брати? Краще вже обскубаного та випатраного.

Потім інші почали сходитися – чоловіки знову геть усі в чорних костюмах та циліндрах, жінки в білому.

Я ходжу із лотком на шиї – папіроски продаю, Євстахій Муха куняє на козлах брички, ще кілька наших поруч крутяться босяками. Аж тут сам Мельников підходить до мене, у цивільному, блідий як смерть. Ото б янголи на трубах у небі заграли і то б я менше здивувався, аніж побачивши Мельникова. Мабуть, сталося щось важливе. Надважливе, що він сам прибіг, а не послав нікого.

Відійшли ми з ним за ріг, бачу, аж тремтить їх благородь. Таке і раніше траплялося, коли не просихав він кілька днів і потім ґудзик у петельку засунути не міг. Але зараз тверезий, хіба що трохи коньячком навіває, любить їх благородь вранці чарочку потягнути. «Отрезвляюща» – називає цю першу.

– Слухай, Ванька. Я тут щойно від професора Сологуба, – каже їх благородь і голос у них такий, що наче він на дивані з голою курсисткою в службовому кабінеті, а тут полковник Скуратівський зараз зайде. Переляканий голос, знервований. – Той професор – знаний фахівець у етнографії тубільців Південної Америки. Хотів я розпитати про ті барабани та стовпи з трояндами. Спочатку він слова крізь зуби цідив, ліберал чортів, не люблять вони нашого брата. Але коли я згадав про барона Суботу, то його наче в дупу шилом штрикнули – скочив на рівні ноги, загорівся весь. Каже, що це не що інше, як один із маловивчених і таємничих негритянських культів Карибських островів і називається він чи то Вода, чи то Вуда, якось так, а барон Субота то не людина, а їхній дух мертвих. І подейкують, що шамани Води цієї навіть мертвих із могил підняти можуть, і ті мертвяки там просто так поміж живих людей серед білого дня тиняються. А що вже зі світу людину звести, то їм раз плюнути! Сучасна наука цього феномену пояснити поки що не може, але це є доведений факт.

І дуже просився професор заради слави нашої російської науки поговорити з цим Залевським, коли ми його заарештуємо, бо той достеменно є не хто інший, як справжній посвячений шаман Води. І відомо, що для наведення порчі на смерть їм конче потрібен чорний півень.

Тут мене аж підкинуло!

– Ваше благородь, так Карпова понесла щойно того півня. Я ж ще здивувався, холодець вона варити з нього зібралася чи що?

Дивиться на мене їх благородь, наче баран на нові ворота, хоч і не можна таке про начальство казати. Очі вирячив, метикує. А що тут метикувати, діяти тут потрібно! Я он уже за пістолетом поліз.

– Ванько, будемо їх негайно брати, життя государеве і доля отєчєства в наших руках! – шепоче Мельников. Ну слава Богу, додумався!

Брати так брати, але їй-бо, гарячкує штабс-капітан – малувато нас для цього, можемо дров наламати. Але тут, як він каже, – або грудь у хрестах або ж геть навпаки…

Вирішили покластися на несподіваність. Я сторожа з призьби прибрав, Митрофан Скоробагатько плечем своїм широким вивалив двері, увірвалися ми до тієї хати. А там дійсно справжнісіньке капище, біля стовпа государ наш прив’язаний, звісно, не живий, а копія воскова, навкруг нього Залевський із Карповою скачуть і завивають, ніби навіжені, а Залевський ще козачою шашкою при тому розмахує. А інші довкола сидять навпочіпки і виспівують якусь тарабарщину зі скляними очима. Тхне чимось, солодкий такий запах, дурманить.

Оте голосіння і ще запах трохи нас із пантелику збили. А ще й государ, ну точно один в один, як на портреті. Я й сам мимоволі на якусь мить во фрунт витягнувся, хоч знав, що то лялька воскова, але ж як вона дивовижно на государя нашого схожа… А хлопці ж не знали того – стали й роти пороззявляли. Хоч це лише мить тривало, але Залевському цього вистачило. Він одним помахом шашки стяв голову півню, встромив закривавлене лезо в груди восковій ляльці й шугонув у вікно. Я за ним, бо наказ був живим брати, але у Євстахія Мухи нерви здали від такої наруги над царствуючою особою – застрелив він Залевського на смерть…

У тому безладі Карпова встигла випити щось із синього пуделка, що стояло на столі, й тут же впала замертво.

Заарештували ми усю цю компанію, але нічого від них дізнатися так і не змогли – не знали вони нічого, окрім тої тарабарщини, яку їм Карпова роздала завчити. Звинуватити до ладу їх особливо ні в чому було, але ж і відпускати не годилося. То Мельников інкримінував їм оскорблєніє царствуючої фамілії. А такі справи розглядає особисто государ-імператор, тож за тиждень повернулася наша справа із царською резолюцією на берегах – чінамъ Кієвского охранного отдєлєнія впредь глупостямі нє заніматься.

Що тут почалося… Полковник Скуратівський верещав так, що, мабуть, у сусідніх домах люди ті непотребні слова чули, хоч він особисто папери підписував. Ну і я тоді під гарячу руку потрапив, та не виную за те штабс-капітана, бо сильно засмучений він тоді був. Ну і що, що зуба вибив? Я ж за государя не те що зуба, а життя свого не пошкодую, бо замах той був справжнім, хто б що не казав.

Я ж недопалки, ті що наче царські, підібрав у попільничці в закладі Розочки Шпільман. Якесь там цабе відпочивало, на другий поверх нікого не пускали. Казали, що то чи не сам генерал-губернатор смуток тілесний приїхали втішати. А того дня, коли ми Залевського з компанією брали, синок генерал-губернатора просто там на повії й помер. І в кишені піджака покійного була пачка тих самих англійських папірос… І на тілі рана ніби від шаблі була, хоч сорочка цілою лишилася. Та папінька вирішили слідство припинити, щоб не було поголосу. Нехай уже краще серцевий напад вдома, ніж нагла смерть у борделі. Оце такі дурощі…