Читать книгу Соло для Соломії - Володимир Лис - Страница 10

Дуже швидко й рано, ще й року доньці не було, Соломія зрозуміла, що її диво-дивне росте справжньою красунею. Ця певність дедалі більше зростала. Втім, кожна мати, особливо в ранньому дитинстві, вважає своє чадо, та ще й коли воно довгождане, найкращим у світі. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а далі рік за роком поступово вимальовувався, витворювався Богом, природою, самою Соломійкою при заохітливій і захопленій участі її матері образ і характер, які не могли не викликати дедалі більшого захоплення. Про таке личко, як у Соломійки, кажуть, що в молоці викупане та росою умите. Сміхотливі ямочки, що з’являлися на щічках, робили його ще привітнішим. Великі очі ставали все виразнішими, а головне – із світло-сірих небесними, синіми, наче дві великі волошки над маковими квітами щік. Віями, як сказав одного разу тато Антін, мона землю заволочувати, такі пишні. Бровенята ще маленькими просилися у пісню. Щодо статури, то Соломійка із пухкенької, якою здавалася на початку, формувалася у не худющу, але й не гладку дівчинку із гарненькими, наче вилитими вельми вмілим майстром ніжками, на які вона зіп’ялася за два тидні до рочку.

Ще разючу непосиду Соломійку відрізняла дивовижна цікавість до всього на світі. Це були природні запитання маленької дівчинки, яка пізнавала світ – про квіти, рослини, про небо і сонце, про тварин і людей. Але наведемо запитання, котрі ставили в глухий кут батьків, а особливо маму Соломію-старшу, зате викликали довгі роздуми Соломійки-молодшої. Наприклад: «Чому світять зорі і на чому вони тримаються?», «Як же дме вітер, якщо ми його не бачимо?»

– Зорі – то душі янголів, які оберігають людину, – казала мама.

– І в мене є зірка?

– Аякже, доню.

– Яка?

– Того нихто ни знає.

– Чого ж ни знає?

– Так рішив Бог.

– А мені так хочеться дізнатися.

– І мені хотілось би. Али не мона.

– А якщо ми Бога вельми попросимо? Так вельми, що Боженьці стане нас шкода. І він скаже – осьо ваші зірки.

– Али тоді й інші люди захочуть дізнатися.

– А ми їм не скажемо те, що нам скаже Бог.

І Соломійка пішла до хати і стала на коліна перед іконою Христа-Спасителя. Шептала прохання до Бога. Підвелася з колін, повернулася до мами і сказала розчаровано:

– Боженько не хоче зі мною говорити.

Мама Соломія не знала, що сказати. Вона лише погладила доньку по голові. Соломійка підвела очі, такі, як небо в безхмарну погоду.

– Він колись заговорить з тобою, – сказала Соломія-старша.

– А коли?

– Як будеш слухняною.

Соломійка зітхає. Але через хвилину забуває про своє питання. Прибігає до матері, торкає за рукав.

– Матусю, дивись, на мою ручку сів петрусь.[11]

– Спитай щось у нього, – радить мама.

– А що?

– Що хочеш.

– Як же дме вітер, коли ми його не бачимо? – серйозно каже Соломійка до комашки.

«Тре’ буде обов’язково віддати її до школи», – думає Соломія.

Петрусь розтуляє крильця і летить.

– Полетів, полетів, – плескає в долоньки Соломійка. – Він спитає у вітру, от побачиш. Він уміє говорити з вітром.

Соломійка просить маму, яка саме пере в ночвах білизну:

– Я тобі поможу, добре?

– Добре.

Вона помагає мамі терти золою татові підштаники. Вона геть до всього береться – прати, лущити горох-квасолю, різати зело, годувати курей і качок – щоб не робили мама, тато, дід чи баба, а то й братики.

«Золота дитина», – думає Соломія.

Десь після трьох років «золотої дитини» Соломія-старша розуміє – їй не хочеться більше мати дітей. Вона каже про те чоловікові. Про те, що коли раптом народиться ще одна дівчинка, їй буде образливо, що вона не така вродлива і розумна, як сестра.

Антін стоїть посеред їхнього двору. Думка жінки його радує. Не тре’ буде сушити голову над майбутнім приданим – завше клопіт, як є дочки в хаті.

– Якщо ти так вважєєш…

– Так. Я боюся за нашу доню. Що з неї виросте?

– Як то що? Дівчина, потому – жінка. Заміж вийде. За доброго жениха, дасть Біг. Ми ж таки не останні люде в силі.

– Доброго? Якби ж то доброго.

– Я хотів сказати – багатого.

– Багатого?

– Ну, красива ж у нас буде дівка. І родина ни дьогтьом на лиці мазана.

– Мені страшно, Антоне, – Соломія. – Занадто вона красива й добра. Начеб ангелочка нам Біг пуслав.

– Яка вдалася. Ти он як її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки – як хоч.

– Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, – горнеться до чоловіка Соломія. – Хай буде вона одна.

Соломія сама дивується цій думці. Нібито звідкись іздалеку їй посланій. Та бажання мати лише одну доньку, цю, яку вона безмежно, так, що аж самій страшно, любить – дивне й непереборне бажання – живе в ній.

Соломієчка навіть не вміє довго гніватися, а коли закопилює губки чи опускає очка, то робить це якось так винувато-безневинно, що мамі Соломії чи бабусі з дідусем, а то й братикам хочеться дочасно перепросити малу винуватицю, що зробила якусь там ну зовсім дрібнюсіньку шкоду, заговорити першими до цього синьоокого дива. Дива, що їм послане – долею, Господом, літом, лагідним вітром урожайної пори.

Не тільки мати, а й братики з кожним роком не по-дитячому закохуються в сестричку. Ставлення Тарасика і Василька від підсвідомої неприязні – пхе, сестричка, дівчисько – міняється до зацікавленості, до бажання захистити малу впереміж із деякою хлоп’ячою зверхністю. Могли й смикнути за кіску, і дражнити, коли з носа вискакувала козюлька, і в чомусь піддурити, али якось непомітно це природне дитяче ставлення відходило на другий план. Доброта, майже повна нездатність ображатися, дивний магнетизм, що йшов од сестрички, поступово обеззброювали братиків. І водночас росло їхнє захоплення, що ставало неусвідомленою дитячою закоханістю, майже обожнюванням, як якоїсь неземної істоти, що живе поруч.

Коли Соломійці було років сім, Тарасикові дванадцять, а Василькові – десять з половиною, старший брат каже до молодшого:

– Давай поклянемося, що ніколи ни женимося.

– Чого?

– Бо я питав у мами. Братам на сестрі женитися не можна. А ліпшої за нашу сестру ми не знайдемо.

– Твоя правда, – зітхає Василько. – Ми на ній не женимося, али нікому чужому й ни віддамо.

– А діти?

– Що діти?

– У неї мусять бути діти…

Молодший замислюється. Думає довго й зосереджено. Зрештою каже:

– Доведеться таки її комусь оддати. А шкода.

– Ну, й мені тоже шкода, – брат. – Тико дівчині такій, як наша Соломка, не можна без чоловіка. Зурочать.

– Зурочать?

– Ага. Всі старі дівки зурочені. Так наші бабуня кажуть.

Вони біжать гратися. А Соломійка в цей час поспішала до своїх джмелів.