Читать книгу Соло для Соломії - Володимир Лис - Страница 15

Отець Андроній помер восени 1939 року, через кілька місяців по тому, як прийшли «перші совєти».

– То не мій світ, – були його останні слова.

Їх чули матушка і Соломія, котру він попросив покликати, бо відчув, що його душа проситься відлетіти у кращий світ.

Соломії йшов п’ятнадцятий рік, вона виросла вже у вельми гарне дівча. Волосся з білого стало світло-пшеничним. На неї задивлялися і загравали з нею не тільки ровесники, а й старші загорєнські парубки. А двоє вже точно знали, що Соломія належатиме котромусь із них – сусідські парубки Петро і Павло, названі так на честь двох перших за каноном апостолів. Вони терпеливо чекали, доки ця дівчина – вродлива, як цей світ, прекрасна, як сонце, як небо, як найкрасивіший цвіт на землі – дозріє, аби ввійти до котрогось із них у хату господинею. Щоб це сталося, вони готові були битися з цілим світом. От тільки до кого, котрого з них?

Соломійка, яка і не знала про те, як завмирають і бухають хлопчачі серця при одному її наближенні, верталася з похорону свого наставника і друга. Коли вже підходила до хати, раптом згадала, що давно не навідувалася до своїх джмелів. Дивно, їй чогось минулого літа не хотілося цього робити. Тилько всміхнулася, згадавши, як її називали сестрою джмелів. Навідається завтра. А може, й меду попробує.

Думати про мед було гріх, ідучи з похорону. І Соломійка стала думати про отця Андронія. Про його притчі й дивну прив’язаність до неї. Єдиний раз сварив батюшка, як сказала, що школу покинула.

– Нащо мині школа, отче? – сказала Соломійка. – Тато кажуть: то не мужицьке діло – вчитися.

– Ніколи не кажи чужими словами, – мовив отець Андроній. – Ніколи не кажи, чуєш, дитино?

– Али ж ви-те, отче, у церкві тоже мовите чужими…

– То не чужі слова, а Божі, – отець Андроній замислився. – Вчитель, звісно, не вельми сердечна людина, я тоє казав йому. Али іноді й потерпіти треба.

– Отче, я не хочу більше вчитися, – сказала твердо Соломійка.

Згадалося… Завтра до матушки навідається… І до джмелів…

«Та ж надворі пізня осінь, – подумала Соломійка. – Пізня осінь, і джмелі сплять. Я геть все переплутала, як стара баба».

Та їй було не сумно од такої плутанини. Сумно, що не стало отця Андронія. За нею ішли тато й мама, а трохи далі – дядько Степан і його жінка, котру в селі називали Вітькою Євсійською. У них вже було двійко дітей – хлопчик і дівчинка, а теперка добре видно, що тітка Вітька зновика груба.

«Нащо ж вона на похорон в такім положенії ходила?» – подумала Соломійка.

Вона стишила ходу, і коли тато з мамою порівнялися, спитала:

– Отець Андроній у рай потрапить?

– Теє один Господь відає, – сказала Соломія-старша. – Добрий був батюшка, хоч трохи й чужей. Али тибе, видно, крепко любив, геньби онучку свою.

«Мене всі люблять, – подумала Соломійка. – Хіба кроме Руфини».