Читать книгу Соло для Соломії - Володимир Лис - Страница 14

Невдовзі після розмови з Соломією Настя Луциха зібралася в неблизьку дорогу. Мала вона подолати її пішки, а дорога була таки істинно неблизькою. Аж за Володимир, у містечко Порицьк, куди вийшла заміж її донька Зориця. Таке чудернацьке ім’я дав їй, ще ненародженій, неїн чоловік на одну ніч Дмитро, Митко, Дмитрик, всяко називала за ту ніч, а він сміявся – радо, задоволено, щасливо, мовби не на війну їхав, а в подорож весільну. Казав, що обов’язково її чудернацької мови навчиться, бо ж його предки теж з хохлів, тико чернігівських. А ім’я… Десь там далеко на півдні, казав, так називаються брати-слов’яни. І я хочу, як донька буде, щоб Зорицею звалася, а як син – то Олександр, Іскандер, на честь якогось там чоловіка, що з-за границі колись кликав царя скинути.

«Ти сама моя Зориця, зіронька ясная…»

Ті слова, той шепіт досі звучать у Настиних вухах. Не по-нашому, по-руському, то вже вона собі потому по-своєму, наському, переложила.

Правду, ой правду мовлять злії загорєнські язичниці, од їхніх довгих язиків слово, таки носила на той час од Вікентія, панича, в котрого до безтями закохалася, дитину під серцем, ще тико зернятко маленьке, зерня її тривоги й безумної надії. Хоча чого там – знала, що панич на ній николи не жениться, про плани батьків його знала – у столиці мали вигідну партію для сина, графинею стати їй не світило. А тут цей Митрик – худе, али які очі, поривисте, очиська теї палахкотєть, коли про якесь там всесвітнє братерство потік слів випускає. І нею захопився не на жарт, бо ще один пунктик – має бути жінка з народу. Вона те бачила, ставилася трохи насмішкувато, а трохи співчутливо, з дівоцьким, а чи й не дівоцьким інтересом. Сміялася, що колись, мо’, й поберуться. А тоді примчався – трах-бах, на войну, брати-слов’яни ждуть – не діждуться, коли саме він, Дмитро Соловенчик, приїде їх визволяти. І весілля мусить бути, ну, вінчєння хотя б, бо до жони вертатися мусить. О, Господи, хлопчисько, зовсім хлопак, і тут в Настинім серці щось як обірвалось. Та нє, ни обірвалось, а зірка велика спалахнула. Бо хтось як шепнув їй – а може, то таки доля твоя? І хлопця до сліз жалько стало, погине таке молоденьке та дурне у своєму пориві когось там чужого захищати. Тоді й закричала, як у гарєчці: «Не пущу!» А він як зирнув, а тоді по дворі панськім ходить, туди-сюди, туди-сюди, й спиняється зрештою:

– Я хоч і невіруючий, своєму дев’ятнадцятому століттю належу, але згоден обвінчатися. Сьогодні ж, бо завтра від’їжджати.

Вона здалася. Згодилася. Невідомо, яка вітряниця напала.

Мо’, думала, вінчання те єго од кулі, од шаблі турецької, од погибелі порятує.

Не врятувало. А потому товариш приїжджав, щось там про обов’язок потурбуватися про неї белькотів. Навіть заміж за нього вийти пропонував. Панею, бач, тоже хтів зробити.

– Я вже раз сходила, – стомлено сказала Настя, котра на руках маленьку Зоричку гуцикала.

Він виринув десь через півтора десятки літ. Виявилося, доля зновика закинула у їхній край, на якомусь там заводі інженєрствує. Приїхав не сам, а з сином, хлопчиськом, на штири роки молодшим за неїну Зоричку. І хлопчиськові тому, Платончику, Зоринка у вічі запала. За руку взявшись, пішли в поле квіти рвати, а далі малий став письма писати, мало що донька два класи церковно-приходської кінчила. І незважаючи на опір матері – селянка, не рівня – таки добився свого, стала Зориця, худюща, али з великими очима, інженєрською невісткою.

Свекор неїн тико й всього, що волосним писарем був, на германській войнонці голову зложив, а Зориця, котрій уже шостий десяток середини добіг, доглядала ту саму стареньку свекруху, яка давно вже розкаялася, що колись не хотіла такої невістки. Двоє синів жили окремо, мали свої сім’ї, а от донька… Донька, а Настина внучка з несільським ім’ям Віталія була старою дівою. У містечку всі знали її страшну історію – у двадцятім році її, п’ятнадцятирічну, перестріли в полі й згвалтували будьонівці. Відтоді, як її знайшли мати і бабуся геть потерзану, у голові дівчини, до того доволі вродливої, щось зрушилося. Стала тихою і неприкаяною, одягалася у все довге й темне і була схожа на монашку. Помагала по хазяйству, читала книжки, що лишилися од батька, видані ще в минулому столітті, а найчастіше сиділа коло вікна й дивилася, дивилася, дивилася. Мовби виглядала невідомо кого. Найчастіше за цілий день не промовляла жодного слова. Мати й бабуся вже змирилися з такою поведінкою.

Настя дісталася Порицька на п’ятий день. Віталія сиділа все так же біля вікна, мляво привіталась, і очі її були так само печальними.

Після взаємних привітань із донькою і свахою та обіду Настя попросила залишити їх удвох з внучкою. Може, сваха і донька подумали, що зновика вона вилікувати попробує? Бо ж знахарка, хоч внучці, як і вони, досі нічим помогти не могла.

Лишившись наодинці з внучкою, Настя спитала:

– Знаєш, чого я до вас придибцяла?

– Провідати? – кволо озвалася Віталія.

– Нє. За гиншим…

– Скажете, то знатиму.

– Забрати хочу тебе з собою, – повідомила Настя.

– Я нікуди не поїду.

– Поїдеш, – сказала Настя. – Поїдеш, бо… Бо я відьма, не забувай. Оком накину і робитимеш, що захочу.

Вона сама не вірила у те, що казала, та все ж казала. Мусила казати. Раз у неї задумка народилась, то, хоть би що, сповнити мусить. І вона сказала, що хоче видати внучку заміж. Що є такий чоловік, тоже нещасний. Мо’, й нещасніший за неї, бо в неї постраждало тіло, не сперечайся, тіло твоє постраждало, а душу ти сама в комору, у погріб тіла зачинила, тико я знаю, що душа твоя плаче і проситься, аби її випустили на сонечко Боже поглєнути.

– Бабусю, я ненавиджу чоловіків, – сказала Віталія.

– Всіх?

– Усіх. До одного.

Настя приступила до неї і звеліла:

– Роздягайся.

– Що?

– Те, що чуєш, – твердо сказала бабуся. – Хочу на твоє тіло глєнути, яке ти в тюрму засадила. Думаю, воно в тибе вельми гарне. Думаю, ти часом на нього дивишся.

– Я його ненавиджу, – сказала з притиском внучка.

– За що? За те, що хтось колись позбиткувався? Али ж воно гіршим не стало… І бруд той давно одмився. А хлопець, за якого сватаю, вельми добрий, тико хорий. Мусиш його вилікувати. І од болєзні душевної, і од туги за життєм, яке було в тего чоловіка. А вилікуєш, то й сама виздоровієш.

– Я не… хочу…

Внучка те прошептала. Настя взяла її за руку. Гарячу-гарячу. Повернула внучку до себе і заглянула їй в очі.

– Ти ж не хочеш, щоби я тибе зачарувала? У дерево сухе перетворила…

– Ви таки відьма, бабуню, – прошептала внучка.

Настя Луциха вернулася додому, в Загорєни, з внучкою. Дорога була далекою. Тільки раз їх підвіз якийсь добросердний чоловік на возі. За ту дорогу Настя нарозказувалася, наговорилася. І про родину розказала – маму і батька своїх, бабусю та діда, про своє незвичне сватання і життя. А тоді й про Степана почала говорити. Віталія, що спершу проклинала свою згоду піти невідомо куди, поступово й собі почала вставляти слово за слово. Ночували вони в добрих людей при монастирі і в Настиних родичів. Чим далі йшла Віталія – у неї поступово зникав чомусь страх.

«Будь що буде», – вирішила вона.

Здригалася, правда, як уявляла себе поруч з чужим чоловічиськом. На ліжкові. А що він з нею робитиме? Невже, як ті прокляті кати?

«Ні, ні», – подумки шептала дівчина, а ноги самі несли за бабусею.

Так вони дісталися до села. Віталія вдивлялась у сільські хати, більшість із яких була вкрита соломою.

– Бабусю, ви мене не покинете? – раптом спитала вона.

– Чом я тебе мала кидати? – відказала Настя. – Сьоннє ото повечеряємо, добре виспишся, а там і до Стипана підемо. А хоч, я єго до нас приведу?

– А якщо він мені не сподобається?

– Силувати не буду, – сказала Настя. – Господи, дівонько, люде в нас як люде. Давненько тобі була пора у бабуні побувати.

Насправді весь той похід Луциха заради Соломії-старшої задумала. Хоч теперка розуміла, що й заради внучки.

На другий день Віталія хрипко прошелестіла, що хай вже той чоловік приходить. І Луциха привела Степана. Сказала, що ліки має для нього. Степан спершу одказав, що нє, хай-но, потому, оно на дворі роботи багацько, завтра на поле копати бульбу, а він як робить, то не так болить.

– Ходімо, – вперто наполягала Настя. – Тамика для тебе й знахурка є, ліпша за мене.

«Знахаркою» виявилася молода, не вельми гарна, али й непогана дівчина.

– Онучка моя, – сказала правду Настя. – Я вас лишу на трохи, то тут собі побесідуйте. А мо’, й полічитеся.

– Бабуню… – спробувала кволо заперечити Віталія.

У селі потому розповідали, як було далі. Бо народу рота не зашиєш.

Казали, що лишивши їх удвох, тая Луциха наслала те, чого колись від покійної бабусі своєї навчилася, вроки, око повелітельне, що людину змушує робити, що тая відьма схоче. Вона ж звеліла спочатку роздягтися своїй внучці, а потім Степанові. А тоді взяла їхню одежу і вийшла з хати.

… Двоє в хаті прокидалися поступово.

Віталія закричала.

– Чого ти кричиш, Соломіє? – спитав Степан, зводячись на ноги.

– Я не Соломія, – сказала Віталія.

– Я знаю…

Невідомо, хто першим у селі розпустив чутку про те, що відьма Настя зоставила двох – дівку й хлопця – голими в хаті.

Насправді було не так. Двоє, лишившись на самоті, вдягнені, звісно, довго сиділи одне проти одного. Якась сила змушувала Віталію не підводитися, щоб податися геть світ за очі – з цієї бабиної хати, з цього села, а може, й цілої землі.

Чоловік (чи хлопець, яка різниця) стояв перед нею – доволі вродливий, доладний, хоч і худий. І очі, як Віталія одважилася заглянути, її власні нагадали – наче у воді втоплені, казала мама.

– То правда, що ви-те Настина гонука? – спитав зрештою Степан.

– Так, – видихнула дівчина.

– І на лікарствах і травах знаєтеся?

– Ні, – Віталія відчувала, що от-от заплаче.

Раптом вона не знати чого подумала, що із двох у цій хаті вона щасливіша. Бо більша відстань від її нещастя. Бо вона пройшла цей шлях, а раз пройшла, то вже повернення не буде.

«Чи буде?» – подумала вона і відчула, як щось підкочується до горла.

Віталія боролася з тим клубком, і з мовчанкою, що знову настала, і з тишею і відсутністю слів у них обох.

Зрештою вона ревно заплакала, а Степан встав і поклав їй на голову руку, та став гладити, як маленьку, по голові, мовчки, не спитавши й не здивувавшись, чого вона плаче.