Читать книгу Соло для Соломії - Володимир Лис - Страница 19

Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати – куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що? Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали загорєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?

Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.

«Мині холодно», – хотіла пожалітися Соломійка, та не було кому.

Де ярмаркували, гонив тико вітрисько шматки ни то коричневого, ни то рудого паперу, обривки газет. Ревла корівка, що не хотіла йти за новим хазяїном. Бродила сива розпатлана жінка, щось бурмотіла собі під ніс, руками розмахувала.

Вихід лишався їден – іти пішки до села. Може ж, до вечора дійде. Хоча, навряд. Али йти тре’, бо ще і її спохопляться, а може, вже й шукають.

Соломійка йшла, спершу швидко, а потому вже уважнішими ногами міряла міську куряву. На виході, коло будки з смугастою перегородкою, поліцай спинив.

– Куди йдеш? Аусвайс?[40]

Соломійка показала папірця, якого їм видавали при в’їзді до міста.

– Чого сама? – Поліцай явно з інтересом оглядав гарну дівчину. – І куди йдеш?

Соломійка одповіла, що пішла до міста, подивитися хотіла, крамницю яку напитати, та заблукала у незнайомому місті, а прийшла – їхні люди поїхали. То вона й пішака.

– Поліщуки – вони такеї, – сказав поліцай. – Далеко йти?

Щось підказало Соломійці – не мона казати правду. І вона збрехала – аж у село під Шацьком доріженька стелиться.

– Далеко, – гмукнув поліцай. – Що ж ти така розтяпа? Ну, може, хто підвезе дорогою. Давай, тупцяй. А хоч – лишайся. Скоро моя зміна кінчається. Переночувати де знайдеться. А завтра бричку напитаємо, у сусіда є, як пані додом дістанешся.

Соломійка перелякалася – поліцай уже й руку до неї простягає. Вона захитала головою – мусить іти, не вернеться, тато сваритимуться, а то й ломакою спапужать, воне у неї строгі, одпустіте, пане поліціянт.

– Ну йди, дерьовня.

Довго билися Соломійчині ніжки об асфальт на дорозі. Порожній, здавалося, що люде геть не тільки дорогу, а й цільний світ покинули. По небі й то хмари пливуть, а десь там, у незвіданій, недоступній для ока височині – Бог і янголи. І неїн янгол. Чи янголиця. Свята Саломея-мучениця, котра за віру християнську муки й смерть прийняла. Правда, казали батюшка, що була й інша Саломея. Тая, що голову Івана Хрестителя захотіла. Чи то не Саломея була? Щось у голові переплуталось. Той хлопець казав «фройляйн Саломея» з глумливим смішком. Нє, спершу німець. Той казав по-інакшому. Що значить те слово? Що вона сама значить на цим світі? Нічого. Проста собі дівчина. Грішниця, котрій одразу двоє хлопців подобаються. А що вона вдіє? Хотя обирати все одно доведеться.

Багато передумала за дорогу Соломійка. Та все ж думки до одного верталися – чого отак неї покинули сельчани?

За Куснищами стало вечоріти, а потому й геть потемніло. А йти було ще більше половини шляху. Вгорі засвітилася зірка.

«Зірко-Саломеє, свята й преподобна», – подумки звернулася Соломійка.

Тривога її наростала. Повзла, мов змія по дорозі, Соломійка навіть озирнулася кілька разів, аби тую змію побачити. Листя опале на дорозі-шосейці шелестить. Один листок ще з придорожнього дерева падає, Соломійці хочеться, аби до неї в руку потрапив, опустився, вона долоню навіть простягає. Може, потеплішає на душі… Листок пролітає мимо. Далеко від неї падає. Не дотягтися.

Раз спинилася. Біля колодязя, що неподалік полапської дороги стояв, для подорожніх якраз і призначений. Відро на ланцюгу вниз спустила й витягла. Жадібно воду пила. Холодна-холодна, зуби ломить.

Враз подумала – тутечки й переночувати мона. Завтра ж далі піде. Проте поборола спокусу.

«Господи, – подумала. – Хоч би кого стріти. Міг би й Василько навстріч виїхати. Ци всі уже там в селі мене чужаницею щитають? За що, Боже?»

Мусила йти далі. Підвела голову – зір на небі побільшало. Де тепер та, перша зірка неїна, не вгадати. Та від того багатозір’я начеб стало затишніше на душі.

«Де ж місяць?» – тико подумала.

Але тут між зір чиєсь лице проступило. «Боже», – мало не скрикнула. І перш ніж сховалося те лице, мовби у міжзір’я віддалилося, Соломійка таки скрикнула. То було обличчя Тараса, Тарасика, братика старшого, од якого другий рік ні звісточки, ні привіточка. Десь там, по другий бік війни, брат. І може, хоч на хвилю вирішив показатися…

Долинув з глибини лісу плач, а чи спів. Далекий, а від того ще тужніший. Зимно за плечами зробилося. Треба йти крізь ніч, раз їй доля життє судила.

Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт – цок-цок, цок-цок… Скоро зрозуміла – хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?

Та все ж коли вершник зовсім близько перед нею постає, виростає високий, здається, аж за ліс вищий, Соломійка сахається, робить зновика рух убік, на узбіччя. Мо’, пощастить утекти?

– Соломко! Соломієчко!.. Куди ти?

Вона здригається. Тепла хвиля радости заливає груди. Голос… Голос брата. Василько, Василечко її любий!

А Василько з коня зіскакує, її міцно обіймає.

– Жива!

Рясні сльози в обох. Пригортання. Тіла обох здригаються. Василько зрештою підсаджує її на коня.

– Воронок, – шепче ніжно Соломійка.

Нагинається до гриви. Кінь, пізнавши її, радо форкає.

То була найщасливіша дорога в Соломійчиному житті. Хотів брат чвалом коня пустити, та Соломійка спинила – не тре’, вона боїться. Насправді їй хотілося довше бути з братом. Отак, притиснувшись до нього. Відчувати його руку поруч своєї. Гладити цю руку, покалічену, та від того ще ріднішу.

Од Василька й дізнається: поїхали дівчата з Герасимом та Пилипом того, що Руфина сказала – німець неї одпустив, а Соломійка сама з ним пуйшла, у городі, казала, й заночує. Любка те їм переказала, як торбину з одежею принесла.

– Що? Як вона могла? Підла Руфка. Руфка підла! Та я ж…

Соломійка б’є Воронка кулачком в бік. Од злості, образи великої, прикрості й жалю. Заливається слізьми.

– Не плач, – Василько обіймає сестру. – Я ж не повірив… Того й поїхав…

– А мама з татом?

– І вони не повірили.

– А Петро з Павлом? Вони знають?

– Якщо повірять – дурні будуть. Найдеш собі гинших. Хіба мало хлопців у нашім селі? Та за тебе цілі бійки устроюють…

– Бійки?

– А то ти не знала?

– Їй-Бо, не знала…

Соломійка веселіє. Тре кулачком око, долонею сльозини визбирує.

– Та ж Тиміш Свербів Петра на бійку викликав. А потім і Павлика.

– Он як… Ну, Тиміш раз мене хтів додому проводжати… Та хлопці не дали…

– Отако воно, Соломочко. А я ж…

Брат мовчить довго-довго. Соломійка каже йому про те, що з нею приключилось.

– Бідолашна моя…

А вже десь через верству:

– Я ж люблю Руфинку…

– Що? Цюю погань?

– Ну… Вона не була поганню… У вічі мені лізе… Хтів би забути – та не можу… Ой, не можу, Соломочко… Сестричко…

– Васи…

Брат, її любий брат, її Василько, Василечко, виявляється закоханий у вирву Руфину! Світ перевертається. Содом і Гоморра! Як же він міг?…

– Пусти мене…

Соломійка шарпається, хоче зістрибнути з коня.

– Куди?

– Я далі пішки піду… Вже недалеко…

Соломійка, може, і вирвалася б, але тут вони почули звук. На дорозі, за плечима. Явно їхала машина. Звук наближався, гучнів.

– Давай-но ліпше звернемо убік, – сказав Василь. – Береженого й Бог береже.

Стоячи в придорожнім сосняку, побачили, як проїхала вантажівка. З солдатами чи поліцаями в кузові.

Пізніше дізнається Соломійка, що те рішення братове врятувало їм життя. Бо Геник і його мати, поміркувавши, вирішили сказати німецькій владі правду. Тобто майже правду. Що бачили, як пан солдат Ганс-Йоахім, який у них квартирував, привів до себе якусь дівчину. Судячи з виду, сільську. Мати Геника розказала, як подавала їм обід. Потім вони удвох лишилися, а тоді якийсь грюкіт почули з кімнати пана Ганса-Йоахіма. Зойк. І побачили, як та дівчина з хати вибігла.

Слова про дівчину підтвердили й сусіди. І колега по службі бачив здалеку, як єфрейтор Катценберґер вів до себе на квартиру якусь дівку. Тож усе виглядало правдоподібно. А сліди Геникового блювання вже були знищені, як і сліди його пальців на молотку. Німці почали шукати вбивцю. Убивцю німецького солдата шукали по всіх селах. Приїхали – німецький офіцер і два поліцаї – разом з матір’ю Геника і Геником, який сказав, що теж бачив дівчину, бо заносив їм з постояльцем каву і добре її запам’ятав, і в Загоряни. Усіх, хто був тієї неділі на ярмарку, за наказом старости викликали до колишньої гмінної управи. Дівчата, а серед них і Соломійка, стояли і тремтіли. Найбільше, звісно, Соломійка. Геник проходив уздовж їхнього вишикуваного ряду. Вдивлявся в дівочі обличчя. Страхом наповнені також. Ледь-ледь всміхається Руфина. Ось і Соломійчине бліде лице. Вона чує, як гучно гупає її серце, готове от-от вискочити з грудей. Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Геникові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!

– Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, – каже хлопець.

«Мене немає», – думає Соломійка.

У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?

Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Її очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант – якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати – є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.

Вона не знає, що Геник готовий убити всіх: матір, лейтенанта, себе. Він близький до істерики, хоч зовні спокійний.

– Мій син правду каже, гер лейтенант. То зовсім інша дівка була. Їдемо далі.

Соломійка чує голос матері Геника і думає, що вона, Соломійка, фройляйн Саломея, от-от упаде. От-от грюкнеться на підлогу. І тут чує, як її руку стискає чиясь рука. То рука Руфини.