Читать книгу Соло для Соломії - Володимир Лис - Страница 20

– Я не просила тебе мене рятувати, – то крик Руфини в хаті, де вони зібралися на вечорниці.

– Просила, – Любка каже. – Хіба не ти казала: «Зробіть же щось, дивчєта»?

– То вбийте мене, як ви такеї добрі, а я така погана!

У гніві, істериці, розчервоніла й розпатлана Руфина ще красивіша, вродливіша. Велика, жива, пишна ружа. Соломійка не тримає на неї зла й каже про те всім. Тильки на Василька поглядає крадькома. За нього болить серце. Бо бачить – брат любить, ой, як любить, нестямно кохає цю окаянну Руфину.

Руфину, що після слів Соломійки про прощення йде до неї й пригортає. І далі веде себе так, мовби нічого поганого не було.

Ту Руфину, котра – виходять гуртом з вечорничної хати – опинившись поряд з Соломійкою, мовби ненароком відтягає вбік, тоді каже стиха:

– Шкода, що німець тебе не пом’яв. Не була б такою гордячкою.

– Я – гордячка?

– Авжеж. Так і пре гордість. Бач, вона благородна цяця. Ненавиджу.

І в темряві видно, як блищать неїні очі. Кішки, що йде на полювання, а мо’, й вертається з нього. Цяя кішка нахиляється до Соломійчиного вуха і шепче:

– А твій братик сохне по мені, ой, як сохне.

– Неправда, – видихає Соломійка.

– Правда, подруго, правда. І ти те знаєш. Тико ж він калічка. Душа сохне, а рука всихає.

Руфина відбігає, бо, може, боїться, що Соломка кинеться на неї.

– Що вона тобі сказала, цяя видра?

То вже Петро поряд. А раз Петро, то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:

– Ми нічому не повірили.

– А то ваше діло, – гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.

Любов брата до Руфини – єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно – дві вербиці-сестриці.

А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.

– У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.

– А без тебе не обійдуться?

– Та нє, так вроді виходить.

По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.

Щемно-щемно на душі у Соломки.

І гордо – не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде – у того душа ляська альбо германська.

– Удвох ідете? – питає.

Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.

– Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме.

– А я й ни думала. Тико він їден теперка мене проводжатиме. Не боїшся?

– Кого схочеш, того й вибереш. Так же договорилися!

«Ой дітвак, дітвак», – думає Соломійка.

Її захлюпує ніжність. І жаль – в глибині душі вона не хотіла б нікуди Петруся свого відпускати. І страх – бо ж повстанці ходять воювати і з німаками, і з поляками.

Літнє надвечір’я кладе на вулицю, на хати все довші тіні. Десь із-за крайніх садків намагається востаннє прозирнути, погладити Соломійку теплою ніжною лапкою-промінчиком призахідне сонце.

Їй добре. Нє – добре і тривожно.

«Моя душа як он та верба роздвоєна», – силкується усміхнутися.

– Соломко, ти зило свиням запарила?

Мама невчасно озивається, а потім із хліва визирає.

– Ну ви глєньте, людоньки, вечір у вікна заглядає, оно роботи ще скіко, а цяя дівуля парубкам смішки продає.

Та голос у мами хоч ніби й сердитий, та не вороною каркає, а ластівкою до їх обох підлітає, тоже на двох птахів, один з яких до вирію одлітати мусить, схожих.

І випорхує той щебетливий голос вгору, мовби хоче більшого простору, та їх за собою кличе.

– Ци, може, ти, парубче, вже у приймаки записуватися прийшов, то оно відро до рук тобі проситься.

– Чом би й нє, тітко Соломко, – Петрусь.