Читать книгу Іван і Чорна Пантера - Володимир Лис - Страница 6

Кукурічки – село невеличке. Проте, окрім трьох барів і крамниці, воно мало ще й свою неповну середню школу, в якій навчалося аж сімдесят два учні з Кукурічок і сусідніх Заточинців, ще меншого села, ніж Кукурічки. Одного разу до тієї школи і прийшов Іван. Він стояв перед шкільним порогом, точніше посеред подвір’я, і боявся ступити крок далі. Закінчився урок, діти повибігали на подвір’я, здивовано дивилися на нерухомого дядька. Декотрі показували пальцями, мавпували, а один хлопчисько покрутив пальцем біля скроні. Іван стояв і мовчав, тільки кліпав очима й ворушив губами. Вибігали меншенькі – першачки і другачки – одна дівчинка гукнула щось до своїх подружок. Вони стали в коло, взялися за руки й почали танцювати довкола Івана, виспівуючи пісеньку.

«Майбуть, вони вважають мене деревом, – подумав Іван. – Може, ялинкою?»

Він розставив руки, аби й справді здаватися схожим на дерево. Навіть помахав руками, мов гілками.

співали діти, танцюючи довкола Івана. Та тут зі школи вийшла прибиральниця Настя. Вчителька математики Софія Петрівна побачила через вікно дивного чоловіка – здається, один із сільських дурників, згадала вона – й послала прибиральницю, котра якраз потрапила під руку, дізнатися, в чому річ, чого цьому чоловікові треба. Настя вийшла зі школи й відразу збагнула – щось тут не те. Вона кинулася, як була, з шматиною в руках, на дітей:

– А, холєрники малі, що ж ви-те здіваєтеся над чоловіком…

Коли дітлахи з вереском розбіглися, підійшла до чоловіка-дерева.

– Чого тобі, Йване? До когось прийшов?

Іван стояв, кліпав очима, зіпав ротом й нарешті спромігся на слово:

– Вчи… Вчи… Вчилку, яка не по-нашому вчить…

– То тобі, певно, тре Зінаїду Антонівну?

Хоч Іван не знав, як ту вчилку звати, та кивнув головою.

– Ходімо, – сказала Настя, взяла Івана за руку, як маленького, і повела до приміщення школи.

Там вона делікатно постукала у двері вчительської, а коли їй дозволили ввійти, заглянула й поманила пальцем вчительку англійської мови:

– Тутечки до вас, Зіночко Гантонівно…

Вчителька англійської була єдиною молодою вчителькою у Кукурічках. Вона була невродлива і геть укрита ряботинням, коротко стрижена, і єдине, що приваблювало – великі, світло-сірі, майже сині очі. Сім років тому вона слухняно поїхала на практику в Кукурічки, тут закохалася без пам’яті у старшого за неї на двадцять років директора й по закінченні університету сама попросилася сюди вчителювати. Через рік вона сама й освідчилася своєму директору в коханні та стала його коханкою. Двічі на тиждень вона чекала директора вечорами у тому самому крайньому класі й директор, якого звали Георгій Семенович, брав її або на класному столі, або поклавши животом на парту, а найчастіше Зінаїда Антонівна стояла на колінах, самозабутньо кохаючи любого Жоржика. Вона ж допомагала йому та його сім’ї садити й викопувати картоплю, навіть полоти город. Звісно, зв’язок між ними не можна було довго приховувати, тим більше, що дружиною директора, а за сумісництвом фізика й математика, була та сама Софія Петрівна. Спершу вона влаштувала чоловікові скандал, потім і рябій «англічанці», але, що була за Жоржа на чотири роки старшою, то панічно боялася, аби її не покинув з трьома дітьми і не пішов жити з цією лярвою. Тепер, при дефіциті вчителів, не вельми й аморалкою настрашиш. Втім, тільки молодша їхня донька Валерія ще була школяркою, ходила у Волицю в десятий клас, а двоє інших уже поїхали до міста: син закінчував університет, а дочка торгувала на ринку і вже мала другого чоловіка. Отож Софія Петрівна змирилася, а минулого року сама запропонувала Зіночці квартирувати у них. Втім, зустрічалися Георгій і Зіна в тому самому класі – спрацьовували чи то звичка, чи вироблений рефлекс.

– Чого вам? – спитала Івана Зінаїда Антонівна.

А що він мовчав, відвела в куток коридору, вважаючи, що цей дивний чоловік з обличчям дауна, певне, соромиться.

– Навчіть мене гамериканської мови, – сказав там Іван.

– Ви хочете сказати – англійської? – уточнила Зінаїда Антонівна.

– Нє, тої, що в Гамериці балакають, – сказав Іван.

– Там розмовляють англійською, – трохи дратуючись, сказала Зінаїда Антонівна. – Правда, з деякими відхиленнями від класичної англійської мови. Декотрі лінгвісти вважають навіть американський варіант англійської вже окремою мовою, але я так не вважаю…

«Для чого я йому це пояснюю?» – подумала вона.

Чоловік перед нею стояв і кліпав очима. Типовий даун. Хоча ні. Щось у його обличчі є від блаженного, яких давні художники зображали на папертях церков, і щось є від малої дитини, яка заблукала в незнайомому місці й боїться у чужої тітки спитати дорогу. От-от чоловік перед нею мав засунути пальця до рота й почати його смоктати.

«Що мені ввижається?» – подумала ледь дратівливо Зінаїда Антонівна.

– Навчіть мене, – Іван уже подивився прохально й незмигно. – Я вам платитиму, а якщо тре, то щось по хазяйству зроблю…

– У мене немає господарства, – сказала Зінаїда Антонівна і поцікавилася: – Ви вивчали англійську в школі?

Іван закліпав ще дужче, ніж на подвір’ї перед учнями. Він з останніх сил стримувався, аби не заплакати.

– Я не вчився, али я…

– То що ви хочете?

– Я пойнятливий, прийсяй-бо… – Іван схопив учительку за руку. – Мені вельми тре.

Щось завадило їй відмовити. Може, це кліпання, жалісливий прохальний погляд…

«Убогим гріх відмовляти, – подумала Зінаїда Антонівна. – Йому самому швидко набридне».

Та Іванові не набридло. Він виявився на диво тямущим учнем. Англійською читати не вмів і не міг навчитися, але на льоту запам’ятовував англійські слова. Повторював їх, дивувався, що деякі схожі на наші: «муті» – мама, «папер» – папір… Із задоволенням повторював ці слова. Тепер до двох сеансів кохання щотижня у Зінаїди Антонівни були ще й два дивні уроки.

Найбільше ж Іван здивував на другому чи третьому, коли вона підвищила на нього голос. Він попросив… Попросив її, свою вчительку, коли битиме, не бити по носі, бо може піти кров, тоді її важко спинити, і не бити ногами, бо він то-же цього боїться. А палузою чи рукою по лицю, по головешці або плечах – можна. Хай, він навіть сам лічитиме ті вдари, а як вельми заболить – попросить спинитися.

– Іване Миколайовичу, та як ви могли подумати, що я вас битиму? – обурилася Зінаїда Антонівна.

Іван опустив голову, а тоді підвів, глянув сумно, але й водночас приречено-покірно. Чого ти, мовляв, не розумієш…

– Вчительки б’ються…

– Хто тобі таке сказав? Я ніколи нікого не била…

– Мене били.

– Коли?

– Колись… У школи…

– У нашій? Ти ж казав, що не вчився.

– У школи… Далеко…

 Зінаїда Антонівна не стала розпитувати. Здогадалася: цей чоловік, напевне, вчився у спецшколі. Так воно й було. Івана спочатку мати (тоді вже його батько повіявся у світи) віддала до їхньої звичайної сільської школи. Та вже після першого півріччя вчителі чесно сказали, що вчитися він не може: і не запам’ятовує як слід нічого, і букви не може писати, й серед уроку може встати й піти кудись собі. А то піднявся, пішов у куток і став прямо в класі справляти малу нужду. Мати було взялася бити й сварити сина, та швидко збагнула, що цим не зарадиш. Наприкінці літа відвезла Івана до спецшколи в місті неподалік од Луцька, куди отримала направлення в районі. Та коли Івана забрала на канікули після першої чверті першого класу, він дивився зацькованим вовченям. Майже нічого не говорив і час від часу починав плакати. Даремно мати розпитувала його про школу. Коли ж узялася мити, жахнулася – все маленьке тільце було в синцях. А як настав час відправлятися назад, Іван вчепився за лавку й закричав: «Не поїду!» Він кричав і ридав так, що мати Панаска й собі заплакала. І вирішила, що не віддасть сина до тієї осоружної школи. Хай там що. Її ще викликали кілька разів до сільради, приходив і дільничний, та Панаска вперлася – не віддам. Не стала нічого пояснювати, тільки кричала, що з неїної дитини зроблять ще більшу каліку.

На неї зрештою махнули рукою. Іван же тільки через кілька місяців скупо сказав:

– Хлопці били… Вчителі били…

Так він і лишився без будь-якої освіти, хоча читати вмів і любив. Підручники й художні книжки, які лишилися од батька. Газети – районну й обласну, які мати віддавна передплачувала. Охоче розказував про прочитане мамі, сестрі, сусідам і в барах. Часом його розповіді викликали сміх, так він переказував прочитане. А ще мав дивну пристрасть все на світі рахувати й перераховувати: всі предмети в хаті й на подвір’ї, книжки на горищі, дерева у своєму й сусідських садах. І навіть хати в їхньому селі. А на початку літа, коли вже посадили город, задумав перерахувати всіх мешканців Кукурічок.

Для цього він обрав спочатку найпростіший спосіб: хотів заходити до кожної хати і питати, скільки живе людей. Але потім зметикував, що цього робити не варто. Останнім часом Іван боявся сміху з себе. Сміх із вуст інших, здавалося, здавлює йому горло, давив груди. Такого раніше не було. Коли з нього сміялися, Іван починав задихатися.

Хапав повітря, як викинута на берег риба. Шукав слова і не міг знайти. Щось душило його зсередини, а потім здавалося, що хтось невідомий душить за шию.

І він обрав перевірений шлях. Він-бо знав, у чиїй хаті скільки живе людей. Ходив, устромляв біля хати палузку, щоб не збитися, і подумки, ворушачи губами, пригадував, кілько людей мешкає у цій хаті. От у Гавчаків четверо, у директора школи троє, а з його вчителькою Зінаїдою тоже четверо, у Петра Большака – п’ятеро, у Літуна – цілих восьмеро тилько дітей, а от Плющиха – типерка, як і ще кілька жінок, сама живе, ой, сило, моє сило, думає Іван…

У Кукурічках в результаті Іванового перепису виявилося аж чотириста двадцять вісім людей. Дорослих разом з дітьми. Та вже вернувшись від крайньої Луцишиної хати, він аж лусьнув себе по лобі. От холєра – він же себе з матір’ю забув полічити. Виходило з ними рівно чотириста тридцять. Але щось муляло Іванові на душі. Шкребло. Дряпало кігтиками. І він вже коло свеї хати пригадав – таки забув ще їдного чоловіка. Старий учитель праці, чи як там по-теперішньому, Платон Федосович, котрий, як колись поселився в шкільній майстерні, так у тій кімнатці років тридцять і жив самотою, так і не напитавши собі в Кукурічках жінки. Виходило – чотириста тридцять один. Цифра була не кругла і не парна. А те тоже бентежило Іванову душу. І він подумав, що ближчим часом мусить хтось у Кукурічках померти чи народитися. Ліпше народитися, бо вмирати є кому. Цільних сімнадцять хат мають тико по одній людині. А то ж у більшості старі люде. Як от Гапониха, що за дев’яносто має і ледь-ледь з хати вилазить. Ци та ж Плющиха… Правда, є й такі, що по восьмеро й навіть десятеро живуть, а оно ті ж Хамунці цілих штирнадцятеро дітей настругали…

Насправді в Кукурічках жило на півсотні менше людей, бо Іван порахував трохи й недавно вмерлих за живих, яких йому було шкода, а декому по доброті своїй приписав дітей.

Іван ступив на подвір’я своеї хати й відчув – сварки з мамою не уникнути. Майже так і вийшло. Ну, звісно, де ти швендяв, зновика хати перераховував, позорисько кукуріцьке.

– Не хати лічив, а людей, – пояснив Іван.

– То що ж, ти й до кожної хати заходив? – Мама вдарила об поли. – Та що ж то людоньки подумають на таке ганьбище?

– Не заходив, бо хитріший спосіб придумав, – сказав Іван.

І тут він почув од мами таке, що ледь не впав. Добре, що за кущика вчепився.

– Женитися тобі треба, – сказала мама Панаска.

– Ги-ги, женитися, – засміявся Іван.

Тоді мама: не смійся, окаянцю. Звісно, ніяка путяща дівка чи й вдовиця за такого, як ти, не піде, та й де ти їх, путящих, найдеш у Кукурічках?

– Точно, ги-ги, – згодився Іван.

– Али тобі напитала, – сказала мама. – У Заточинцях є їдна така, що тобі підійде. Ну, ти ж у Заточинцях був на гостинах у дєдька Митра, то повинен знати. Сусідка їхня, трохи витрішкувата така, Тамаркою звати, ну, Томкою, Томою.

– Ги-ги, Тома – не всі дома, – сказав Іван.

– Можна подумати, що в тебе усі, – сказала мама.

– Мо’, й не всі, – покірно згодився Іван. – Али я сам бачив, як у тої Томки козюлька з носа звисала. Фе. Ще чого доброго, як женюся, мені й носа доведеться підтирати.

Мама пообіцяла, що не доведеться, й Іван заспокоївся. А мама повідала: дєдько Митро каже, що тая Тамарка роботяща, що і бульбу садила, й город поле, й корову вміє доїти, то я умру, казала мама, буде кому тибе доглєнути, бо ж пропадеш сам, тобі як не скажеш, то ніц не зробиш, ступнем за столом чи коло хати сидітимеш, мохом обростеш, і павуки заснують.

– Хіба я муха? – сказав Іван.

І справді уявив себе мухою. Великою, чорною, а ліпше – зеленою. Велике зелене мушисько – Іван – сідало на Івана-чоловіка. Іван те добре бачив – муха була тоже Іваном. Норовила сісти на носа і цілилася довгим хоботом у око. Іван з переляку закричав і затулив очі руками. Потім кинувся бігати довкола хати. Добре знав – тре оббігати не менше, ніж три рази, тогді вроки, «наваждєніє», зійдуть. Мати не дивувалася – вона й не таке бачила, що чудив Іван. А Іван, захлипавшись, спинився і, віддихавшись, відчув, що муха-Іван полетіла. І тоді подумав, що зараз має зробити щось вельми важливе. Ага – піти свататися до тої Тамарки в Заточинці, сусідське село. Бо раз мама сказали, що треба женитися – то тре. Від долі не відкараскаєшся, кажуть мама. Іван такечки й сказав: піду, мамо, в Заточинці.

Мама: нащо? До дєдька Митра? Іван затуляє їдним пальцем праве око – соромиться – й усміхається: ги-ги, таж свататися піду, мамо. На оглядини. Як ви-те хочете.

– Та то я так, до приміру сказала. – Мама явно збентежилася. – Якщо вже так хочеш, то в неділю навідаюся.

– Нє, не ждатиму до неділі, – сказав Іван і пішов до хати вдягати святкового костюма (Нюрка його на тридцятиліття подарувала).

Але як вдягнув, то засумнівався: нащо йому женитися? Їм і з мамою вдвох добре. Так і сказав мамі. Мама у відповідь: а як я помру? Ти ж геть безпорадний, ради собі ніяк не даси, кури загребуть.

– Кури? – здивувався Іван і подумав, що не дасться загребти ніяким курям.

– Атож, загребуть, – потвердила мама. – А так матимеш коло себе хоч якусь живу душу. Може ж, я навчу неї якось хазяйнувати. То й тобою командуватиме, потикатиме, бо ти ж без указу й шагу не ступиш.

Іванові стало зновика сумно.

«Світова скорбота», – подумав він.

І на що він вродився такою охвермою?[3] Ліпше було б вирости дубом, чи берізкою, чи навіть будяком. Нихто би діла не мав, ни чіпав, до роботи не силував, рости собі, листя навесні випускай, а як прийде осінь – скидай. Хіба, як виростеш, зріжуть, на дрова чи загорожу, али й то користь – ци хату зігріватимеш, ци чужих курей на город не пускатимеш, не те, що людина після смерті – лежиш на могилках, хіба що раз на рік, на Проводи, хто навідається, та й то зиркнуть раз-два, хреста цьомнуть, а далі біжать, аби швидше випити. Так думав Іван, світова скорбота стояла за його плечима, він стояв серед хати, святково прибраний, блищав, мов нова копійка. І відчув, що роздягатися йому не хочеться, хай вже, все їдно свататися колись доведеться, то чого відкладати під мокре рядно? Чи ще кудись… Іван подумав, але не зміг пригадати, куди відкладають невирішені справи.

Зате спитав маму: а нащо йому женитися? Їм же й так добре удвох. Бо ж іще прийде жінка, хай та ж дурна Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, то ще, чого доброго, почне його бити, як ото Линенчиха свого Петра лупить. А він того не витримає, з його хватить, що мама часом б’є. На що мама: та хіба я, анциболоте, так часто вже б’ю, а як десь лупну, то за те, що ти неслушисько такий.

– То Тома та мене не битиме? – спитав Іван.

Не битиме, не битиме – мама. Я її навчу хазяйнувати, борщ тобі варитиме, пратиме, бо як сам лишишся, пропадеш, кури загребуть. А так би хоч хто доглєнув, полюдська дівка чи й вдова, альбо розведьонка, за тебе не піде, а Тамарка, мо’, й згодиться. Якось ви-те удвох проживете далі. Тилько ти зара не ходи, неділі дочекайся.

– Ага, неділі, – сказав Іван. – Як я вже костюма вдягнув.

– То скинеш, – сказала мама.

– Не скину.

– Скинеш, я кажу.

– Мамо, нє…

Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.

У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.

«Хіба ти можеш бути хитрою?» – думав Іван, пестячи пальцями карточку.

Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося – з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.

«Пантера!» – ледь не скрикнув Іван.

Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть – нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив – нізащо не полізе.

А назавтра святково вдягнений Іван вирушив разом із матір’ю до сусіднього села свататися. Вони йшли спершу через село, а потім лісовою дорогою. Двоє маленьких людей, якби хто подивився з висоти на ліс, мов дві мурашки повзли тоненькою щілиною між неозорим зеленим килимом соснового поліського лісу. Самотні, нікому не потрібні, крім себе самих. Стара спрацьована жінка й напівідіот, напівгном, який жадібно, мов комаха, що потрапила до незнайомого середовища, намагався щось у цьому світі зрозуміти.

Іван думав про те, чи справді на горищі їхньої хати поселилася пантера. Хай би жила, він носив би їй щось їсти. Тілько ж така звірюка напевне жере багато м’яса.

«Ой, Іване, Іване, думай ліпше про женячку», – сказав собі Іван.

– Чого ти мовчиш, Іване? – спитала мама. – Лучче вже про щось балакай.

– А про що?

– Що ти там, на горі, ховаєш?

– Я? Ховаю?

Іван весь захолов. Мама дізналася? Як? Певно, туди заглядала. Али ж карточку Таумі-пантери він ховає надійно.

– Книжки читаю, – сказав після довгої мовчанки.

– А до вчительки нащо ходиш?

– По-англіцьки вчуся.

– Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.

Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.

– З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, – зітхнула мама. – Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?

За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.

«Той Панащин ідіот», – казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?

«Не бійся, Іване, пантеру, – скаже Бог. – Тая звірюка вдень спить».

«Спить? – здивується Іван. – То пантери тотії вдень сплять?»

«Егеж, сплять, а ти не знав?» – посміхнеться Бог.

«Не знав», – признається Іван.

«Еге ж, сплять, – скаже Бог. – А твоя пантера на день вертається в тіло теї чорної дівчини, що на карточці. І тихенько собі спить, хіба що часом вві сні помуркує».

– Помуркує, – мрійливо посміхається Іван.

– Що ти кажеш, Іване?

Овва – він заговорив з Богом уголос. Як же то?

– Ніц я не кажу, мамо, – відповідає Іван, незадоволений, що мама перебила таку цікаву розмову.

Вони йдуть далі. Іванові черевики грузнуть у піску.

– Можна, мамусю, я роззуюся? – Жалібно каже Іван.

– Нащо? Земля ще холодна.

– Пісок набивається в ноги.

– Не в ноги, а в черевики, – поправляє мама. – Потерпи трохи. Або давай збоку лісом підемо, там піску менше. Ой, горенько ти моє, ну геть би мала дитина.

Іванові стає веселіше. Бо коли мама називає малою дитиною, а не бовдуром, ледацюгою, окаянним чи анциболотом, значить, вона не сердиться.

«Я мала дитина, – думає Іван. – Мала дитина, і Бог мене любить».